Заява № 59065/21 – Рішення від 30.01.2024 р.
Посилання на першоджерело: https://tinyurl.com/fa28z9by
#Стаття 1 Першого протоколу – право власності
#Відшкодування шкоди внаслідок злочину
#Регресне стягнення органами соціального страхування (ФСС) які виплачують пенсію потерпілому, суми відшкодування шкоди із особи, визнаної винною у злочині
#заявником піднято питання непропорційності покладення на нього тягаря відшкодування шкоди і потерпілому і органам ФСС
#Констатовано відсутність порушення статті 1 Першого протоколу
Коротко суть справи: У січні 2010 року заявник випадково вистрілив у Ж. К. під час чищення рушниці після полювання. Потерпілий отримав численні поранення в живіт, стегно та ногу. Заявникові було пред’явлено обвинувачення у заподіянні тяжкої шкоди здоров’ю з необережності. Він повністю визнав свою провину.
Ж. К. подав цивільний позов у рамках кримінального провадження. Він вимагав 6 785 литовських літів (LTL) (приблизно 1 965 євро) як відшкодування матеріальної шкоди, що складається з витрат на ліки, стаціонарне лікування і транспорт, а також 100 000 литовських літів (приблизно 28 962 євро) як відшкодування моральної шкоди. Під час розгляду справи заявник виплатив йому 9 000 литів (приблизно 2 607 євро).
24 лютого 2011 року Скуодаський обласний суд визнав заявника винним та засудив його до двох років позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку на два роки.
При призначенні покарання суд врахував наступне: з одного боку, заявник не мав судимостей, визнав свою провину, висловив жаль з приводу нещасного випадку і частково відшкодував шкоду, заподіяну потерпілому (див. пункт 5 вище) з іншого боку, його злочин мав серйозні наслідки, він порушив правила безпеки, що застосовуються до полювання, і під час судового розгляду він намагався приховати своє справжнє фінансове становище – він працював водієм вантажівки на далекі відстані, і суд встановив, що на додаток до своєї щомісячної заробітної плати в розмірі 800 литів (приблизно 232 євро), він отримував близько 2800 литів (приблизно 811 євро) на місяць у вигляді добових.
Суд також зазначив, що нещасний випадок завдав Ж. К. сильного фізичного болю, він чотири рази переніс операцію, був госпіталізований на кілька місяців і йому довелося замінити стегно. Крім того, його працездатність значно знизилася (див. пункт 13 нижче), він більше не міг піднімати важкі предмети, бігати або ходити на великі відстані, і його звільнили з роботи в пожежно-рятувальній службі, що, мабуть, також завдало йому великого психологічного стресу.
Суд зазначив, що заявник повністю відшкодував Ж. К. матеріальну шкоду і частково відшкодував йому моральну шкоду (див. пункт 5 вище). Він присудив Ж. К. додатково 77 032 литів (приблизно 22 310 євро) відшкодування моральної шкоди.
Заявник оскаржив вищезазначене рішення. Зокрема, він стверджував, що присуджене відшкодування моральної шкоди було надмірним і не відповідало практиці національних судів у подібних справах. Він також стверджував, що суд першої інстанції не оцінив належним чином його фінансовий стан: йому було 54 роки, його заробітна плата була низькою, він не володів нерухомістю і не мав жодних заощаджень. Висновки суду про те, що він отримував 2800 литів на місяць у вигляді добових, були неточними, оскільки така допомога була виплачена йому лише один раз, щоб допомогти йому відшкодувати Ж. К. заподіяну шкоду і покрити власні витрати на прожиття.
2 червня 2011 року Клайпедський обласний суд частково змінив рішення суду першої інстанції і зменшив суму відшкодування моральної шкоди до 37 032 литів (приблизно 10 725 євро). Він постановив, що рішення суду нижчої інстанції не відповідало відповідній судовій практиці. Крім того, суд встановив, що фінансове становище заявника не було оцінено точно – зокрема, не було встановлено, що він регулярно отримував добові (див. пункт 7 вище). Суд також зазначив, що хоча наслідки аварії були серйозними, Ж. К. знайшов нову роботу і отримував різні соціальні виплати; отже, його дохід суттєво не змінився.
Ж. К. подав касаційну скаргу з питань права, але 30 серпня 2011 року Верховний Суд відмовився прийняти її до розгляду на тій підставі, що вона не порушувала важливих правових питань.
Щодо виплати у зв’язку із втратою працездатності
У серпні 2010 року Служба з питань інвалідності та працездатності при Міністерстві соціального захисту та праці встановила, що внаслідок травм, отриманих під час нещасного випадку, працездатність Ж. К. знизилася на 60%.
Того ж місяця Фонд державного соціального страхування (далі – ФСС) прийняв рішення, згідно з яким Ж. К. отримав право на отримання пенсії у зв’язку з втратою працездатності. Розмір пенсії був розрахований на основі: розміру базової пенсії (bazinė pensija), яка була встановлена відповідними органами і регулярно переглядалася; рівня, на який була знижена працездатність Ж. К.; його трудового стажу (darbo stažas); і заробітної плати, яку він отримував раніше.
Переоцінка працездатності Ж. К. проводилася через регулярні проміжки часу:
(a) У лютому 2011 року було встановлено, що він зменшився на 50%.
(б) У лютому 2012 року та лютому 2013 року вона зменшилася на 45%.
(c) У лютому 2015 року – на 30%. Ж. К. оскаржив цю оцінку, і його працездатність була переоцінена. У червні 2015 року було встановлено, що вона становила 45%.
(d) У лютому 2017 року було встановлено, що працездатність Ж. К. знизилася на 45% і залишиться незмінною до його виходу на пенсію у 2039 році.
16. Пенсія по втраті працездатності, яку ФСС виплачував Ж. К., становила наступну суму
(a) з серпня 2010 року по жовтень 2011 року - 9 279 литів (приблизно 2 687 євро)
(b) з листопада 2011 року по березень 2013 року - 7 912 литів (приблизно 2 291 євро)
(c) з квітня 2013 року по лютий 2015 року - 3 146 євро
(d) з березня по травень 2015 року Ж.К. не отримував пенсію по втраті працездатності, оскільки було встановлено, що його працездатність знизилася на 30% (див. пункт 15 (в) вище), і тому, відповідно до закону, він не мав права на отримання цієї пенсії;
(e) з червня 2015 року по січень 2016 року - 1 021 євро
(f) з лютого 2016 року по січень 2017 року - 1 799 євро
(g) з лютого 2017 року по вересень 2019 року - 5 597 євро
(h) з жовтня 2019 року по квітень 2022 року – 6 790 євро.
Вимоги ФСС до заявника, щодо компенсації ним виплаченої Ж.К. пенсії
У листопаді 2011 року ФСС повідомив заявника, що відповідно до частини 3 статті 6.290 ЦК він повинен відшкодувати суму, яку ФСС виплатив Ж.К. у вигляді пенсії у зв’язку з втратою працездатності з серпня 2010 року по жовтень 2011 року, а саме 9 279 литів (приблизно 2 687 євро; див. пункт 16(а) вище). Заявник повідомив ФСС, що він не заперечує проти відшкодування запитуваної суми. Однак він стверджував, що його заробітна плата становила приблизно 900 литів (приблизно 260 євро) на місяць, і він не мав заощаджень; крім того, він також був зобов’язаний виплатити Ж. К. компенсацію за моральну шкоду, присуджену судами (див. пункт 11 вище). Таким чином, він був не в змозі виплатити суму, яку вимагав ФСС, одразу. Він просив дозволити йому сплатити її частинами: він запропонував сплатити 300 литів (приблизно 87 євро) відразу і 200 литів (приблизно 58 євро) кожного наступного місяця. ФСС дозволив заявнику сплатити необхідну суму частинами, як він і запропонував.
У травні 2013 року ФСС повідомив заявника про те, що він повинен відшкодувати ФСС 7 912 литів (приблизно 2 291 євро) за виплати, здійснені Ж. К. з листопада 2011 року по березень 2013 року (див. підпункт «b» пункту 16 вище). Він поінформував заявника про те, що він має право попросити про розстрочку платежу. Однак заявник не звернувся з таким проханням. Він відповів ФСС, що не погоджується з тим, що він повинен відшкодовувати витрати, оскільки вважає, що пенсія не повинна була виплачуватися Ж. К. ФСС подав цивільний позов проти заявника. Заявник не надав відповіді на позов. У листопаді 2013 року Клайпедський районний суд прийняв рішення на користь ФСС. Заявник не вимагав перегляду заочного рішення.
У травні 2015 року ФСС подав новий цивільний позов проти заявника про стягнення 3 146 євро, які він виплатив Ж. К. з квітня 2013 року по лютий 2015 року (див. підпункт «с» пункту 16 вище). Заявник не надав відповіді на позов, і в червні 2015 року Клайпедський районний суд ухвалив рішення на користь ФСС у заочному провадженні. Заявник не звертався із заявою про перегляд рішення.
У липні та листопаді 2015 року ФСС повідомляв заявника про те, що він ще не повністю сплатив суми, які він погодився або повинен був сплатити до цього часу (див. пункти 17 та 18 вище). З огляду на те, що його борг ще більше збільшився (див. пункт 19 вище), ФСС запропонував йому сплатити його щомісячними платежами протягом двох років. Однак заявник не відповів ФССВ, який звернувся до судового виконавця з проханням розпочати виконавче провадження. У лютому 2016 року судові виконавці наклали арешт на автомобіль заявника та банківський рахунок. Того ж місяця заявник повідомив ФСС про те, що він прийняв пропозицію про виплату зазначених сум щомісячними платежами; він зазначив, що не зміг відповісти раніше, оскільки був у відрядженні. Арешт його майна було знято у березні 2016 року.
У квітні 2016 року ФСС подав черговий позов проти заявника з вимогою про стягнення 1021 євро, які він виплатив Ж. К. з червня 2015 року по січень 2016 року (див. підпункт «е» пункту 16 вище). Заявник надав відповідь, в якій зазначив, що він погоджується з вимогою частково. Однак його дохід був низьким, і він не мав цінного майна. Тому він просив відстрочити виплату на один рік, а потім виплачувати її щомісячними платежами протягом ще одного року. У травні 2016 року заявник та ФСС досягли мирової угоди на цій основі.
Позови ФСС за 2017 рік
У березні 2017 року ФСС подав новий цивільний позов проти заявника на суму 1 799 євро, яку він виплатив Ж. К. з лютого 2016 року по січень 2017 року.
У липні 2017 року заявник звернувся до ФСС з проханням дозволити йому виплатити цю суму щомісячними платежами протягом двох років. ФСС прийняв його пропозицію та підготував мирову угоду. Однак заявник її не підписав.
У жовтні 2017 року заявник подав відповідь на заяву. Він стверджував, що Ж. К. був працевлаштований, і що його заробітна плата була навіть вищою, ніж до нещасного випадку, а отже, він не зазнав жодної фактичної шкоди. Заявник також поставив під сумнів точність оцінки працездатності Ж. К., він зазначив, що в лютому 2015 року було встановлено, що працездатність Ж. К. знизилася на 30%, але в червні 2015 року вона була переоцінена як така, що знизилася на 45% (див. пункт 15(c) вище), що дає підстави сумніватися в цих оцінках. Він попросив суд призначити судово-медичну експертизу працездатності Ж.К. Суд виніс таку ухвалу.
Звіт судово-медичної експертизи був наданий у квітні 2018 року, і в ньому було встановлено, що було правильно встановлено, що працездатність Ж.К. знизилася на 45%, і що це зниження було прямим наслідком травм, яких він зазнав під час нещасного випадку на полюванні.
У червні 2018 року Клайпедський окружний суд задовольнив позов, поданий ФСС. Він зазначив, що відповідно до ЦК, кожен, хто завдав шкоди іншій особі, зобов’язаний її відшкодувати (див. пункт 50 нижче), що соціальні виплати, які виплачуються особі, яка отримала важку травму, включаються до складу цієї шкоди (див. пункт 58 нижче), а суб’єкти, які виплачують такі виплати потерпілій особі, мають право вимагати відшкодування від особи, яка завдала шкоди. Крім того, Закон «Про державне соціальне страхування» надавав ФСС право вимагати відшкодування від тих фізичних та юридичних осіб, протиправні дії яких завдали йому матеріальної шкоди. Крім того, відповідно до закону, шкода, завдана тяжко травмованій особі, включала втрату доходу та витрати, пов’язані з поліпшенням її здоров’я. Суд зазначив, що судово-медична експертиза встановила, що працездатність Ж. К. знизилася на 45%, і що це було прямим наслідком нещасного випадку, спричиненого заявником. Відповідно, ФСС який виплачував Ж. К. пенсію по втраті працездатності, мав право вимагати від заявника відшкодування відповідної суми. Встановивши, що заявник вже виплатив ФСС 426 євро з 1 799 євро, які він вимагав, суд присудив йому решту 1 373 євро.
Заявник оскаржив це рішення. Він стверджував, що у кримінальному провадженні було встановлено, що він повністю відшкодував Ж. К. завдану матеріальну шкоду (див. пункт 9 вище), і, крім того, він сплатив присуджену у цьому провадженні компенсацію моральної шкоди. Таким чином, він стверджував, що повністю відшкодував Ж. К. усю шкоду, якої вона зазнала.
… Нарешті, заявник стверджував, що, відповідно до закону, кожен, чия працездатність зменшилася щонайменше на 30% через нещасний випадок або хворобу, має право на пенсію по втраті працездатності, незалежно від того, чи продовжує він або вона працювати і отримувати дохід, і незалежно від того, чи фактично зменшився його або її дохід (у цьому відношенні заявник покладався на правовий документ, що стосується соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань). Він стверджував, що сам факт отримання Ж. К. пенсії не є достатнім для доведення того, що він зазнав шкоди в результаті дій заявника, а також того, що пенсія не компенсує йому цю шкоду. Заявник стверджував, що обсяг його зобов’язання відшкодувати Ж. К. шкоду, заподіяну під час аварії, не міг змінитися виключно через те, що ФСС почав виплачувати йому пенсію.
21 березня 2019 року Клайпедський обласний суд відхилив апеляційну скаргу заявника. Він постановив, що відповідно до принципу, згідно з яким особа, яка перейняла право вимоги, не може отримати більше прав, ніж ті, які мав первісний кредитор (див. пункт 48 нижче), суб’єкт, який вимагає відшкодування соціальної допомоги, яку він виплатив потерпілій особі, повинен був довести, серед іншого, що ця допомога відповідала шкоді, завданій цій особі. У справі, що розглядається, пенсія була виплачена Ж. К. у зв’язку зі зниженням його працездатності (див. пункти 13 і 14 вище). З огляду на сумніви, які заявник висловив у суді першої інстанції щодо точності цієї оцінки, було призначено експертизу, яка встановила, що зниження працездатності Ж. К. було прямим наслідком ушкоджень, завданих заявником. Відповідно, Клайпедський обласний суд вважав, що було доведено, що заявник завдав шкоди Ж. К., і що пенсія по втраті працездатності, яка виплачується йому, є результатом цієї шкоди. Суд також встановив, що було встановлено, що розмір пенсії дорівнює розміру шкоди, завданої Ж. К., і тому, відповідно до практики Конституційного Суду, ФССВ мав право вимагати від заявника відшкодування всієї цієї суми.
Нарешті суд відхилив аргумент заявника про те, що він вже відшкодував Ж. К. будь-яку матеріальну та моральну шкоду, якої останній зазнав (див. пункт 27 вище). Він зазначив, що шкода, заподіяна Ж. К. внаслідок злочину, за яку заявник вже виплатив компенсацію, не може бути прирівняна до шкоди, яка виникла після інциденту, і яка полягала у зниженні працездатності Ж. К. та отриманні ним доходу. Він зазначив, що відповідно до практики Верховного Суду, пенсія у зв’язку з втратою працездатності має на меті як компенсацію доходу, втраченого потерпілим внаслідок травми, так і покриття додаткових витрат, яких він зазнав; обидві ці категорії становлять матеріальну шкоду, яка підлягає відшкодуванню.
Заявник подав касаційну скаргу з питань права, наводячи по суті ті самі аргументи, що й раніше (див. пункти 27-29 вище), але 27 червня 2019 року Верховний Суд відмовився прийняти його скаргу до розгляду на тій підставі, що вона не порушує жодних важливих правових питань.
Вимоги ФСС за 2019 рік
У вересні 2019 року ФСС подав новий цивільний позов проти заявника про стягнення 5 597 євро, які він виплатив Ж. К. з лютого 2017 року по вересень 2019 року, а також 227 євро, які були частиною суми, яку заявник раніше погодився сплатити, але яку він не сплатив до цього часу.
Заявник заперечував проти цієї вимоги, посилаючись, по суті, на ті самі аргументи, які він наводив у попередніх провадженнях. Крім того, він стверджував, що було порушено його право, передбачене статтею 6 Конвенції, на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку.
29 вересня 2020 року Клайпедський окружний суд прийняв рішення на користь ФСС. Він повторив, що згідно з відповідним законом, шкода, завдана особі, повинна бути повністю відшкодована особою, яка її завдала, і що органи соціального страхування мають право вимагати відшкодування соціальних виплат, виплачених потерпілому, від особи, яка завдала шкоди…
Крім того, щодо аргументу заявника про те, що розмір пенсії збільшувався зі збільшенням стажу Ж. К. (див. пункт 34 вище), суд зазначив, що Ж. К. отримав травму, коли йому було 35 років, тому не було підстав вважати, що без травми його стаж і дохід не збільшилися б. Суд також повторив, що пенсія у зв’язку з втратою працездатності має подвійну мету: з одного боку, вона спрямована на компенсацію потерпілому втраченого доходу, а з іншого – на компенсацію додаткових витрат, пов’язаних з травмою, таких як ліки, реабілітація або догляд; ці витрати можуть з часом збільшуватися через економічні фактори, такі як інфляція. Відповідно, суд вважав, що той факт, що розмір пенсії може збільшитися, сам по собі не робить обов’язок заявника відшкодувати ці витрати несправедливим. Суд також зазначив, що пенсія, яка виплачувалася Ж. К. наприкінці періоду, про який йде мова (вересень 2019 року), збільшилася приблизно на 30 євро порівняно з початком цього періоду (лютий 2017 року). Суд вважав, що це збільшення не було таким, що дозволяє зробити висновок про те, що розмір пенсії перевищує шкоду, якої Ж. К. зазнав у зв’язку з отриманою травмою.
Заявник оскаржив це рішення в апеляційному порядку…
Подаючи апеляційну скаргу, заявник стверджував, що його доходи є низькими, і просив суд відстрочити сплату гербового збору до розгляду справи з цієї причини. Це прохання було задоволено.
8 лютого 2021 року Клайпедський обласний суд відхилив апеляційну скаргу заявника та залишив рішення суду нижчої інстанції без змін, встановивши, що це рішення відповідає практиці Конституційного суду та Верховного суду, а також відповідає висновкам, зробленим у попередньому провадженні, ініційованому ФСС.
Заявник подав касаційну скаргу з питань права, в якій навів аналогічні аргументи, що й раніше…
18 травня 2021 року Верховний Суд відмовився прийняти до розгляду касаційну скаргу з питань права на тій підставі, що вона не порушує важливих правових питань.
У квітні 2021 року заявник звернувся до ФСС з проханням дозволити йому виплатити присуджену йому суму щомісячними платежами протягом дев’ятнадцяти місяців. ФСС погодився з цим проханням.
Вимога ФСС від 2022 року
У квітні 2022 року ФСС подав новий цивільний позов до заявника про відшкодування 6 790 євро, виплачених Ж. К. з жовтня 2019 року по квітень 2022 року (див. пункт 16(h) вище).
Заявник оскаржив цю вимогу. У липні 2022 року він повідомив Клайпедський окружний суд про те, що подав цю заяву до Суду, і попросив відкласти розгляд справи до її розгляду Судом.
16 серпня 2022 року Клайпедський окружний суд задовольнив клопотання заявника та відклав розгляд справи. 10 листопада 2022 року Клайпедський обласний суд залишив це рішення без змін.
Суть скарги: Заявник скаржився на те, що вимога відшкодувати пенсію по втраті працездатності, виплачену Ж. К., була необґрунтованою та непропорційною. Він посилався на статті 6, 7, 8 та 14 Конвенції.
Суд, будучи відповідальним за характеристику, яка повинна бути надана фактам справи вважає, що скарга заявника підлягає розгляду за статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, яка зазначає наступне:
Окремі висновки ЄСПЛ:
а) Межі справи
89. Суд зазначає, що ця заява була подана до нього 18 листопада 2021 року. Відповідно, він не має юрисдикції розглядати відповідність статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції вимог ФСС про відшкодування, заявлених у період з 2011 по 2016 рік, які заявник не оскаржував у національних судах (див. пункти 17-21 вище), або вимоги, заявленої у 2017 році, яку він оскаржував і спір щодо якої було завершено остаточним судовим рішенням від 27 червня 2019 року (див. пункти 22-32 вище), оскільки ці провадження завершилися більш ніж за шість місяців до дати подання цієї заяви.
90. Тим не менш, при перегляді провадження за позовом про відшкодування, поданим ФСС у вересні 2019 року, яке було завершено 18 травня 2021 року (див. пункт 41 вище) і яке він, таким чином, має юрисдикцію розглядати, Суд повинен буде розглянути відповідні рішення в контексті, що неминуче означає, що він повинен певною мірою враховувати попередні провадження та рішення (див., згадане вище рішення у справі «Béláné Nagy v. Hungary», №53080/13 § 91-92, та рішення у справі «Strand Lobben and Others v. Norway», №37283/13, § 147-48, 10 вересня 2019 року).
(b) Чи мало місце втручання, і яке правило застосовується?
91. У національному провадженні заявника зобов’язали сплатити ФСС суму у розмірі 5 824 євро як відшкодування пенсії у зв’язку з втратою працездатності, яку ФСС виплатив особі, яку заявник випадково травмував. Між сторонами не було спору про те, що це зобов’язання становило втручання у його права за статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, і Суд не має підстав вважати інакше (див., рішення у справі «Šeiko», § 28).
92. Суд вважає, що цю справу слід розглядати у світлі загального принципу, викладеного в першому правилі статті 1 Протоколу № 1, який проголошує принцип мирного володіння майном...
(c) Чи було втручання передбачено законом?
93. Суд зазначає, що стаття 6.263 § 2 ЦК встановлює обов’язок кожного, хто завдав матеріальної шкоди іншій особі, повністю відшкодувати таку шкоду. Відповідно до статті 6.290 § 1 ЦК, шкода, що підлягає відшкодуванню, включає в себе соціальні виплати, що виплачуються в разі травми. Крім того, ч. 3 ст. 6.290 ЦК та ч. 1 ст. 21 Закону «Про державне соціальне страхування» передбачають, що органи соціального страхування, які виплатили допомогу особі, що зазнала шкоди внаслідок дій іншої особи, можуть вимагати відшкодування виплачених сум від особи, яка завдала шкоди. Стаття 6.290 § 3 ЦК була розглянута Конституційним Судом, який не знайшов підстав ставити під сумнів її відповідність Конституції.
Заявник не надав жодних аргументів, які б ставили під сумнів законність оскаржуваного втручання. Відповідно, Суд доходить висновку, що воно мало підстави в національному законодавстві.
d) Чи переслідувало втручання законну мету?
95. Уряд стверджував, що втручання переслідувало законні цілі захисту інтересів потерпілих від злочину та захисту державного бюджету, і заявник не оспорював це твердження.
96. Суд повторює, що свобода розсуду, надана законодавчому органу при здійсненні соціальної та економічної політики, має бути широкою, і він поважатиме рішення законодавчого органу щодо того, що є «в інтересах суспільства», якщо тільки це рішення не є явно необґрунтованим (див. згадане вище рішення у справі «Béláné Nagy», § 113, та згадані у ньому справи).
97. У Суду немає підстав сумніватися в тому, що захист державного бюджету слугує суспільному інтересу (там само, § 121). Більше того, з огляду на той факт, що цей захід був спрямований на забезпечення здатності органів державної влади виплачувати пенсію у зв’язку з втратою працездатності особі, якій заявник завдав шкоди, Суд визнає, що він був спрямований на захист інтересів жертви злочину (див. згадане вище рішення у справі «Šeiko», § 31). Таким чином, Суд задоволений тим, що втручання, про яке йдеться, переслідувало законні цілі в інтересах суспільства.
(e) Чи було втручання пропорційним переслідуваній меті?
(i) Загальні принципи
98. Суд повторює, що стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції вимагає, щоб будь-яке втручання було розумно пропорційним меті, яку намагаються досягти. Необхідний справедливий баланс не буде досягнутий, якщо відповідна особа несе індивідуальний і надмірний тягар.
99. Крім того, не слід забувати про важливість процесуальних зобов’язань за статтею 1 Протоколу № 1. Так, Суд неодноразово зазначав, що хоча стаття 1 Протоколу № 1 не містить чітких процесуальних вимог, судове провадження щодо права на мирне володіння своїм майном повинно також надавати особі розумну можливість подати свою справу до компетентних органів з метою ефективного оскарження заходів, що втручаються у права, гарантовані цим положенням. Таким чином, втручання в права, передбачені статтею 1 Протоколу № 1, не може бути легітимним за відсутності змагального процесу, який відповідає принципу рівності сторін і дозволяє розглянути аспекти, що мають важливе значення для результату справи. Для того, щоб забезпечити виконання цієї умови, застосовні процедури слід розглядати з загальної точки зору (див. рішення у справі «G.I.E.M. S.r.l. and Others v. Italy», № 1828/06 та 2 інші, § 302, від 28 червня 2018 року, та згадані в ньому справи).
(ii) Застосування вищезазначених принципів до цієї справи
100. На початку Суд зазначає, що заявник не заперечував той факт, що він завдав серйозних тілесних ушкоджень Ж. К. під час нещасного випадку на полюванні, і що, відповідно, він був зобов’язаний відшкодувати останньому завдану ним шкоду. Однак він оспорював обсяг цього зобов’язання і стверджував, що вимога до нього відшкодувати ФСС пенсію у зв’язку з втратою працездатності, виплачену потерпілому, накладає на нього непропорційний тягар.
101. По-перше, заявник стверджував, що він повністю відшкодував Ж. К. завдану йому матеріальну та моральну шкоду, виплативши компенсацію, присуджену у кримінальному провадженні, і що будь-які подальші претензії до нього є необґрунтованими. Однак Суд не може прийняти цей аргумент. Він посилається на позицію Верховного Суду та судів, які розглядали справу заявника, які розрізняли, з одного боку, матеріальну шкоду, завдану потерпілому в момент заподіяння тілесних ушкоджень – у цій справі Ж. К. витрати на ліки, госпіталізацію та транспорт, понесені одразу після травми, а з іншого боку, матеріальна шкода, що виникла пізніше, наприклад, втрата доходу через зниження працездатності та додаткові витрати на ліки, догляд або реабілітацію (див. пункти 31, 35, 36, 39 і 69 вище). Суд також бере до уваги твердження Уряду про те, що повний обсяг шкоди, завданої ушкодженням здоров’я, не завжди може бути визначений у момент заподіяння ушкодження, і визнає, що з цієї причини потерпілому може знадобитися можливість подати подальші позови для покриття будь-яких нових витрат, що виникли після ушкодження здоров’я. Відповідно, Суд відхиляє аргумент заявника про те, що компенсація, яку він виплатив Ж. К. під час кримінального провадження, повністю покрила завдану шкоду, і що будь-які подальші претензії до нього є необґрунтованими.
102. У своїх поданнях до Суду заявник також стверджував, що його змусили двічі фінансувати виплату пенсії Ж. К., оскільки він вже зробив свій внесок шляхом сплати податків та інших соціальних внесків. Проте, він не наводив цей аргумент національним органам влади, а тому Суд не братиме його до уваги.
103. Заявник також стверджував, що пенсія по втраті працездатності є видом соціальної допомоги, яка надається державою тим громадянам, які її потребують, і що виплата такої соціальної допомоги не повинна перекладатися на приватних осіб. У зв’язку з цим Суд повторює, що стаття 1 Протоколу № 1 не накладає жодних обмежень на свободу Договірних держав вирішувати, чи запроваджувати будь-яку форму соціального забезпечення, або обирати вид чи розмір виплат, що надаються за будь-якою такою системою…
104. Відповідно, роль Суду у цій справі полягає не в тому, щоб абстрактно дослідити, чи сумісна зі статтею 1 Протоколу № 1 система, встановлена литовським законодавством, згідно з якою фінансовий тягар виплати соціальних допомог особам, які постраждали з вини інших осіб, несе не держава, а особи, відповідальні за заподіяння шкоди здоров’ю. Натомість, питання, яке стоїть перед Судом, полягає в тому, чи беручи до уваги індивідуальні обставини заявника, його обов’язок відшкодувати ФСС пенсію по втраті працездатності, виплачену Ж. К., забезпечує справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та майновими правами заявника; такий баланс не був би досягнутий, якби заявник був змушений нести надмірний тягар.
105. У зв’язку з цим Суд, по-перше, зазначає, що вимога до заявника відшкодувати виплати, які ФСС здійснив Ж. К., не була обов’язковим або автоматичним наслідком визнання його винним у вчиненні кримінального правопорушення (див. рішення у справі «Krayeva v. Ukraine», № 72858/13, §§ 31-32, від 13 січня 2022 року). Натомість у національному провадженні суди досліджували, чи було зменшення працездатності Ж. К. результатом дій заявника та чи дорівнювала виплачувана йому пенсія шкоді, завданій тілесними ушкодженнями; за національним законодавством заявник міг бути зобов'язаний відшкодувати ФСС лише ту суму пенсії, яка відповідає шкоді, завданій його діями. Крім того, заявник мав можливість оскаржити причинно-наслідковий зв'язок між його діями та ступенем тілесних ушкоджень потерпілого, і на його вимогу була призначена судово-медична експертиза у провадженні, яке стосувалося позову про відшкодування, поданого ФСС у 2017 році. Він не стверджував ні в національних судах, ні в Суді, що ця експертиза була проведена неналежним чином або що її висновки були неточними. Таким чином, Суд задоволений тим, що провадження, розглянуте в цілому, надало йому розумну можливість винести свою справу на розгляд відповідних органів влади з метою встановлення ними справедливого балансу між конфліктуючими інтересами (див. рішення у справі «Bäck v. Finland», № 37598/97, §§ 64 і 67).
106. Суд також зазначає, що розмір пенсії у зв’язку з втратою працездатності, яка виплачувалася Ж. К., також був встановлений не автоматично, а на підставі його індивідуальних обставин та фактичної шкоди, якої він зазнав. Зокрема, при розрахунку пенсії враховувався рівень працездатності Ж. К., його стаж роботи та заробітна плата, яку він отримував до травми (див. пункт 14 вище); протягом одного періоду, коли його працездатність була оцінена як досить висока (70%), пенсія не виплачувалася.
107. Суд бере до уваги аргумент, наведений заявником у національному провадженні, про те, що розмір пенсії, виплачуваної Ж. К., також залежав від розміру основної пенсії, який визначається урядом з урахуванням різних економічних або політичних факторів. Суд зазначає, що як було встановлено національними судами, однією з цілей пенсії у зв’язку з втратою працездатності є компенсація потерпілому додаткових витрат, пов’язаних з наслідками травми, і що ці витрати можуть зростати з часом через такі фактори як інфляція. Суд раніше вже визнавав можливість внесення змін до законодавства про соціальне забезпечення, які можуть бути прийняті у відповідь, серед іншого, на суспільні зміни (див. згадане вище рішення у справі «Béláné Nagy», § 88). Відповідно, Суд не може визнати, що коригування розміру пенсії по втраті працездатності таким чином, щоб він відображав мінливу економічну реальність в країні, є свавільним або необґрунтованим. Суд також зазначає, що заявник не стверджував, що поступове збільшення пенсії Ж. К. було значним або що це призвело до того, що пенсія перестала відповідати шкоді, завданій Ж. К. внаслідок травм.
108. Суд також вважає важливим для оцінки пропорційності втручання те, що якщо працездатність потерпілого покращиться в майбутньому, заявник має право звернутися до суду з проханням переглянути розмір компенсації, що належить йому.
109. Крім того, Суд вважає особливо важливим, що національне законодавство надає заявнику можливість вимагати зменшення суми, яку він має сплатити, з огляду, серед іншого, на його фінансове становище, той факт, що шкоду було завдано ненавмисно, або той факт, що він вже відшкодував потерпілому значну частину завданої шкоди (див. відповідні положення національного законодавства у пунктах 51, 52, 62 та 63 вище та відповідну судову практику у пункті 70 вище). Однак, як зазначив Уряд, заявник ніколи не звертався з такою вимогою ні до ФСС, ні в судовому порядку. Таким чином, він не скористався наданою національним законодавством можливістю домагатися зменшення покладеного на нього фінансового тягаря і не надав Суду жодних пояснень, чому він цього не зробив.
110. Крім того, у своїх поданнях до Суду заявник не стверджував, що обов’язок відшкодувати ФСС позбавив його засобів до існування або іншим чином становив надмірний тягар з огляду на його фінансове становище (див., mutatis mutandis, «Fábián v. Hungary», № 78117/13, § 78, від 5 вересня 2017 року, та «Šeiko», згадане вище, § 33; порівняйте і протиставте «Moskal v. Poland», № 10373/05, § 74, від 15 вересня 2009 року; «Béláné Nagy», згадане вище, § 123; та «Čakarević v. Croatia», № 48921/13, §§ 88-89, 26 квітня 2018 року).
111. Суд також зазначає, що ФСС задовольнив усі клопотання заявника про здійснення виплат щомісячними платежами (див. пункти 17, 20, 21, 23 та 42 вище) та розпочав судове провадження проти нього лише після того, як він відмовився здійснювати ці виплати добровільно. Відповідно, Суд задоволений тим, що в тих випадках, коли заявник скористався різними можливостями, передбаченими національним законодавством, національні органи влади діяли гнучко і вживали заходів, спрямованих на полегшення фінансового тягаря, покладеного на нього (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Kaminskas v. Lithuania», 44817/18, § 63, 4 серпня 2020 року).
112. Нарешті, Суд враховує той факт, що ця справа стосується не певної визначеної суми боргу, яку заявник міг би сподіватися врешті-решт погасити, а покладеного на нього зобов’язання здійснювати регулярні платежі, які можуть поступово збільшуватися ФСС до 2039 року, коли Ж. К. досягне пенсійного віку (див. згадане вище рішення у справі «Šeiko», § 32). Суд зазначає, що тривалість його зобов’язання відшкодувати ФСС виплачену потерпілому пенсію по втраті працездатності, хоча і є безсумнівно тривалою, але дорівнює періоду, протягом якого працездатність потерпілого та його дохід залишаються зниженими, тобто дорівнює періоду, протягом якого потерпілий продовжуватиме страждати від наслідків недбалих дій заявника. Відповідно, Суд не може визнати, що тривалість оскаржуваного втручання є достатньою для того, щоб вважати його непропорційним.
113. Усі вищевикладені міркування, взяті разом, приводять Суд до висновку, що за конкретних обставин цієї справи було досягнуто справедливого балансу між, з одного боку, загальним інтересом суспільства та, з іншого боку, майновими правами заявника.
114. Відповідно, не було порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
2) «AKHMEDNABIYEV AND KAMALOV v. RUSSIA»
Заява № 34358/16 and 58535/16 – Рішення від 30.01.2024 р.
Посилання на першоджерело: https://tinyurl.com/4ppywask
#Стаття 2 Конвенції – право на життя – матеріальний і процесуальний аспект
#Зобов’язання держави щодо превентивних заходів по захисту життя
#Розслідування замаху як стримуючий засіб проти подальшої спроби вбивства
#Зобов’язання держави щодо ефективного розслідування смерті
#Констатовано порушення ст. 2 у процесуальному аспекті щодо обох заявників та у матеріальному щодо одного з них
Коротко суть справи:
Заявниками є родичі вбитих осіб, що були журналістами в Республіці Дагенстан.
1. Загальні обставини
3 вересня 2009 року невідомі особи розповсюдили в різних місцях Махачкали (Республіка Дагестан) друковані листівки, в яких звинуватили кількох журналістів, правозахисників і адвокатів у змові з дагестанськими озброєними ісламістами і погрожували особам, згаданим у листівці, смертю, щоб помститися за вбивства співробітників міліції ( так званий «розстрільний список»). Імена панів Камалова та Ахмеднабієва були згадані серед тих, до кого були спрямовані погрози.
У той час пан Ахмеднабієв був заступником редактора щоденної газети «Новое дело» в Дагестані та кореспондентом веб-сайту новин «Кавказский узел». Пан Камалов був засновником і редактором дагестанської газети «Черновик».
23 жовтня 2009 року було порушено кримінальну справу за фактом публічних закликів до здійснення екстремістської діяльності і розпалювання ненависті і ворожнечі з використанням засобів масової інформації у зв’язку з листівками, розповсюдженими 3 вересня 2009 року. Справі було присвоєно номер 96892. Постанова про порушення справи свідчить про те, що слідчі органи мали інформацію про місця розповсюдження листівок, а також про модель, колір і реєстраційний номер автомобіля, з якого вони були скинуті.
5 лютого 2010 року пану Ахмеднабієву було надано статус потерпілого у кримінальній справі № 96892. На допиті у слідчого, який вів справу, пан Ахмеднабієв заявив, що він боявся за своє життя через певні погрози, які він сприймав як реальні. Він сказав, що не знає, хто погрожував йому, але підозрює, що погрози могли надходити від правоохоронних органів, ймовірно, від діючих або колишніх співробітників Міністерства внутрішніх справ Республіки Дагестан.
У матеріалах справи відсутня інформація про те, чи було надано пану Камалову статус потерпілого або чи допитували його в рамках розслідування кримінальної справи № 96892. Суду також не було надано жодної інформації про заходи, вжиті слідчими органами у кримінальній справі № 96892. За словами першого заявника, кримінальне розслідування у цій справі було врешті-решт припинено.
2. НАПАД НА ПАНА АХМЕДНАБІЄВА, ЙОГО ПОДАЛЬШЕ ВБИВСТВО ТА ПОДАЛЬШЕ РОЗСЛІДУВАННЯ
Напад 12 січня 2013 та відкриття провадження
12 січня 2013 р. у пана Ахмеднабієва чотири рази вистрілили біля його будинку в селі Семендер. Він не був поранений, але його автомобіль був пошкоджений. У багажнику його автомобіля була знайдена куля.
13 січня 2013 р. слідчий відділу внутрішніх справ порушив кримінальну справу за фактом подій 12 січня 2013 за ст. 167 (пошкодження майна) і ст. 222 (незаконне поводження з вогнепальною зброєю) КК РФ.) Справі було присвоєно № 35819. На допиті в той же день у статусі потерпілого пан Ахмеднабієв заявив, що сприймає напад як замах на вбивство, оскільки він вже був об’єктом погроз у листівках, які раніше розповсюджувалися в Махачкалі, а також отримав погрозу вбивством через СМС у 2011 році. Він пов’язував ці погрози зі своєю професійною діяльністю як журналіста. Зокрема, він заявив, що перебував у конфлікті з паном І. М., головою одного з муніципалітетів Дагестану, через різні критичні статті, які він опублікував про нього.
Скарги пана Ахмеднабієва щодо правової кваліфікації нападу та вибору органу розслідування
29 січня 2013 року пан Ахмеднабієв подав скаргу прокурору на постанову слідчого від 13 січня 2013 року. Він стверджував, що кримінальна справа щодо нападу 12 січня 2013 року мала бути порушена на підставі частини 3 статті 30 та статті 105 (замах на вбивство з мотивів, пов’язаних з професійною діяльністю потерпілого) і статті 144 (перешкоджання законній професійній діяльності журналістів) Кримінального кодексу.
1 лютого 2013 р. пан Ахмеднабієв подав ще одну скаргу прокурору, стверджуючи, що кримінальна справа має бути передана до Слідчого комітету, який має юрисдикцію розслідувати злочини, передбачені статтею 105 КК.
8 лютого 2013 року заступник прокурора Кіровського району м. Махачкали відхилив вищезгадані скарги.
11 лютого 2013 р. пан Ахмеднабієв подав скаргу відповідно до статті 125 КПК на постанову від 8 лютого 2013 р.
15 лютого 2013 року Кіровський районний суд м. Махачкали задовольнив скаргу «з підстав, наведених скаржником», визнав оскаржувану постанову незаконною і зобов’язав прокурора виправити виявлені ним недоліки.
2 квітня 2013 року Верховний Суд Дагестану залишив рішення від 15 лютого 2013 року в силі після апеляції. Він, серед іншого, постановив, що для цілей порушення кримінальної справи дії, вчинені невідомими під час нападу 12 січня 2013 року, повинні були бути кваліфіковані як порушення статей 105 і 144 КК.
Відновлення слідства у кримінальній справі № 35819, її передача та подальші скарги на рішення слідства
Незважаючи на висновки національних судів, розслідування справи № 35819 спочатку залишалося в підслідності Кіровського районного відділу внутрішніх справ м. Махачкали. Були проведені певні слідчі дії (складання плану слідчих дій; допит членів сім’ї та сусідів пана Ахмеднабієва; аналіз кулі, знайденої в автомобілі пана Ахмеднабієва). Слідчий намагався допитати пана І. М. (див. пункт 10 вище), але він відмовився давати свідчення на тій підставі, що «він не зобов’язаний відповідати на запитання, оскільки [звинувачення] заплямували його репутацію як голови муніципалітету і добропорядного громадянина».
Постановою від 3 червня 2013 року слідчий нарешті передав справу № 35819 прокурору, заявивши, що Слідчий комітет Дагестану має процесуальну юрисдикцію розслідувати злочини, передбачені статтями 105, 144 і 222 КК.
10 червня 2013 р. прокуратура передала справу № 35819 до Жовтневого районного слідчого відділу м. Махачкали. Вона була отримана 13 червня 2013 року.
Постановою від 25 червня 2013 р. слідчий слідчого відділу Жовтневого району відмовив у розслідуванні подій 12 січня 2013 р. за статтями 105 і 144 КК. На підставі свідчень пана Ахмеднабієва про події і, зокрема, про послідовність пострілів, слідчий вважав, що «доводи прокурора про наявність в діях Ахмеднабієва складу злочинів, є «помилковими». Відмова ґрунтувалася на пункті 1 частини 1 статті 24 КПК (див. пункт 72 нижче).
4 липня 2013 р. пан Ахмеднабієв оскаржив постанову від 25 червня 2013 р. до Кіровського районного суду м. Махачкали відповідно до статті 125 КПК. Він, зокрема, стверджував, що слідчий спотворив його свідчення про обставини нападу. Провадження у справі було припинено 9 липня 2013 року у зв’язку зі смертю пана Ахмеднабієва.
8 липня 2013 року заступник прокурора Кіровського району м. Махачкали скасував постанову від 25 червня 2013 року як незаконну, встановивши, що вона суперечить рішенням судів від 15 лютого 2013 року і 2 квітня 2013 року (див. пункти 15-16 вище) і що, крім того, вона була процесуально неправильною, оскільки КПК не допускає відмови в розслідуванні кримінальної справи, якщо справу вже порушено.
15 липня 2013 року заступник прокурора Дагестану видав документ під назвою «Вимога про усунення порушень федерального законодавства, допущених в ході попереднього слідства», адресований начальнику слідчого відділу Кіровського району. Посилаючись на рішення судів від 15 лютого 2013 року і 2 квітня 2013 року (див. пункти 15-16 вище), заступник прокурора попросив «негайно порушити кримінальну справу» за фактом подій 12 січня 2013 року за статтями 105 і 144 Кримінального кодексу і провести всі необхідні слідчі дії.
24 липня 2013 року слідчий відділ Кіровського району порушив кримінальну справу за фактом подій 12 січня 2013 року за статтею 105 Кримінального кодексу. Воно було об’єднано з матеріалами справи № 35819.
Постановою від 24 серпня 2013 року заступник начальника слідчого відділу Кіровського районного слідчого управління призупинив досудове слідство у справі № 35819 у зв'язку з неможливістю проведення досудового слідства, а саме неможливістю встановлення осіб, які вчинили напад 12 січня 2013 року.
Вбивство пана Ахмеднабієва та подальше розслідування
Тим часом, 9 липня 2013 року близько 7 ранку пана Ахмеднабієва було застрелено у власному автомобілі в селі Семедере. За свідченнями кількох очевидців, пана Ахмеднабієва вбив чоловік у масці, який здійснив у нього кілька пострілів і поїхав з місця злочину на автомобілі.
Того ж дня за фактом вбивства було порушено кримінальну справу за статтями 105, 167 (умисне знищення або пошкодження чужого майна) і 222 КК. Справі було присвоєно номер 358499 і доручено групі слідчих Кіровського районного слідчого відділу.
5 липня 2013 року першому заявнику було надано статус потерпілого у справі № 358499.
Постановою від 2 грудня 2013 року начальник слідчого відділу Кіровського району продовжив термін досудового слідства у справі №. 358499 на один місяць. Він визначив кілька кроків, які необхідно здійснити, зокрема, допитати додаткових свідків і проаналізувати з’єднання мобільних телефонів в районі місця злочину. Кіровському районному відділу внутрішніх справ було доручено здійснити деякі з цих кроків.
12 лютого 2014 року кілька співробітників Кіровського РВ ВС отримали дисциплінарні стягнення за бездіяльність у згаданій справі.
Постановою від 25 лютого 2014 року начальник слідчого відділу Кіровського РВ об’єднав матеріали справи № 35819 з кримінальною справою № 358499. Він зазначив, зокрема, що досудове розслідування в обох справах показало, що напад 12 січня 2013 р. і вбивство 9 липня 2013 р. були скоєні одними і тими ж особами, оскільки вони були здійснені в одному і тому ж місці і злочинці використовували автомобіль тієї ж моделі і кольору, а також вогнепальну зброю зі схожими характеристиками.
Слідчі органи провели низку слідчих дій, таких як аналіз з’єднань мобільних телефонів поблизу місця злочину, що дозволило їм встановити, що пан Н.Ч., водій пана І. М., міг бути присутнім поблизу місця злочину в момент вбивства пана Ахмеднабієва. 24 березня 2014 р. п. Н. Ч. був допитаний як свідок, а 10 квітня 2014 р. він пройшов перевірку на поліграфі.
9 квітня 2014 року розслідування було призупинено відповідно до пункту 1 частини 1 статті 208 КПК. Потім воно було відновлено 10 червня 2014 року після того, як рішення про його призупинення було скасовано прокурором.
11 липня 2014 року пан І.М. був допитаний як свідок.
30 липня 2014 року слідство було знову зупинено відповідно до пункту 1 частини 1 статті 208 КПК.
16 вересня 2014 року прокурор скасував постанову від 30 липня 2014 року про призупинення розслідування і визначив наступні слідчі дії, які необхідно здійснити: допит Г.К. і С.У. (колеги і друга пана Ахмеднабієва відповідно); огляд предметів, вилучених на місці злочину, і їх реєстрація як речових доказів; отримання експертних висновків щодо записів з камер відеоспостереження, які були передані на експертизу в січні і квітні 2014 року.
18 жовтня 2014 року матеріали справи № 358499 було передано до Слідчого комітету Дагестану у зв’язку зі складністю розслідування та відсутністю відчутних результатів. Вона була передана до підрозділу, який займався розслідуванням особливо тяжких злочинів.
12 грудня 2014 р. слідчі органи отримали висновок балістичної експертизи куль, знайдених в автомобілі пана Ахмеднабієва після нападу 11 січня 2013 р., а також куль, знайдених в тілі та автомобілі пана Ахмеднабієва 9 липня 2013 р.
14 грудня 2014 року слідство було зупинено відповідно до пункту 1 частини 1 статті 208 КПК.
10 березня 2015 року розслідування було відновлено.
27 березня 2015 р. Ш.Т. був допитаний як свідок. Він заявив, зокрема, що у 2012 р. І.М. попросив його вбити пана Ахмеднабієва або знайти людину, яка погодиться це зробити, але він відмовився. Після вбивства пана Ахмеднабієва пан Ш.Т. розповів пану А.Г., другу загиблого, про прохання пана І. М. У 2015 році стосунки між паном І. М. та паном Ш.Т. погіршилися. За словами пана Ш. Т., вранці 27 березня 2015 року в нього кілька разів вистрілили і він був поранений.
1 квітня 2015 р. п. А. Г. був допитаний як свідок. Він підтвердив, що у 2013 році пан Ш.Т. розповів йому, що пан І. М. попросив його вбити пана Ахмеднабієва.
1 квітня 2015 року пан К.Н. був допитаний як свідок. Він заявив, що конфлікт між паном Ахмеднабієвим та паном І. М. виник через те, що вони належали до двох кланів, які протягом багатьох років сперечалися за використання землі в рідному селі пана Ахмеднабієва. Пан І. М., будучи головою муніципальної адміністрації, продав землю, що перебувала в муніципальній власності, для того, щоб підвищити свій статус серед членів свого клану. Пан Ахмеднабієв публікував статті з критикою рішень пана І. М.
17 липня 2015 року розслідування було знову призупинено, а 28 вересня 2016 року – відновлено. Було визначено такі необхідні кроки: огляд пана Ш. Т. судово-медичним експертом щодо тілесних ушкоджень, отриманих ним під час нападу 27 березня 2015 року, та аналіз будь-яких відповідних медичних документів у зв’язку з цим; проведення очних ставок між паном Ш.Т. та паном А.Г., а також між паном Ш.Т. та паном І.М.; додатковий допит пана І. М.; проведення «технічних оперативно-розшукових заходів» щодо пана Ш.Т. та пана І. М.
У жовтні 2015 року адвокат першого заявника поскаржився на неефективність розслідування та відсутність повідомлення про його результати.
27 листопада 2015 року розслідування було знову призупинено.
Адвокат першого заявника оскаржив рішення від 27 листопада 2015 року за статтею 125 КПК. Він скаржився на те, що розслідування було неефективним і не проводилося з належною ретельністю.
10 березня 2016 р. районний суд Махачкали відхилив скаргу. Він постановив, що «слідчий вивчив і взяв до уваги всі обставини, які могли вплинути на його рішення про призупинення розслідування». 27 квітня 2016 року Верховний Суд Дагестану залишив це рішення в силі після апеляції.
15 червня 2017 року перший заявник звернувся до Слідчого комітету Дагестану з проханням надати інформацію про хід розслідування кримінальної справи № 358449. Відповіді не надійшло.
4 квітня 2018 року представник першого заявника звернувся до голови Слідчого комітету Росії зі скаргою на неефективне розслідування у кримінальній справі № 358449 і просив передати її до цього Комітету.
8 червня 2018 року Слідчий комітет Дагестану повідомив адвоката першого заявника про те, що розслідування у кримінальній справі № 358449 було відновлено, і що він буде проінформований про його результати. За словами заявника, такої інформації не було отримано.
Жодної додаткової інформації щодо цього провадження Суду не було надано.
ВБИВСТВО ПАНА КАМАЛОВА ТА ПОДАЛЬШЕ РОЗСЛІДУВАННЯ
15 грудня 2011 р. близько 23:45 пана Камалова було застрелено в Махачкалі біля входу в будівлю, в якій він працював.
16 грудня 2011 р. за фактом вбивства було порушено кримінальну справу за статтями 105 і 222 КК. Справі було присвоєно номер 158780 і доручено слідчому слідчого відділу по Кіровському району Слідчого управління Слідчого комітету в Махачкалі.
Брат пана Камалова отримав статус потерпілого у кримінальній справі №. 158780. За словами другого заявника, який був дядьком пана Камалова і, таким чином, не був близьким родичем у розумінні статті 44 § 8 КПК (див. пункт 72 вище), він не мав права на визнання його потерпілим.
Тим не менш, під час розслідування другий заявник зробив кілька запитів до слідчих органів щодо розслідування вбивства його племінника, а також отримав з невідомих джерел кілька документів зі слідчої справи.
22 травня 2012 року кримінальну справу №. 158780 було передано до Головного слідчого управління у Північно-Кавказькому федеральному окрузі. За словами другого заявника, після передачі справи було проведено декілька слідчих дій.
6 червня 2012 року другий заявник був допитаний як свідок.
У грудні 2012 року другий заявник отримав дві довідки з матеріалів справи №. 158780, в яких аналізувався стан розслідування. Згідно з довідкою, у невстановлені дати було проведено кілька слідчих дій (наприклад, допит свідків, прослуховування телефонних розмов і отримання записів з камер відеоспостереження поблизу місця злочину), що дозволило висунути гіпотезу про те, що вбивство було скоєно членами злочинного угруповання, зокрема паном Му. Ш., на замовлення пана Ш. І., депутата парламенту Дагестану.
У березні 2013 року другий заявник отримав довідку з кримінальної справи №. 158780, який був адресований голові Слідчого комітету Росії. У повідомленні, серед іншого, зазначалося, що 29 січня 2013 року пан Му. Ш. був заарештований у рамках кримінальної справи № 901615, порушеної за фактом вбивства. 901615, порушеної за фактом вбивства іншого місцевого журналіста в Дагестані в 2009 році. Під час допиту в якості підозрюваного пан Му. Ш. також зізнався у вбивстві пана Камалова і заявив, що він і двоє інших членів банди, пан М. А. і пан М.Х., вбили його. Пан Му. Ш. підтвердив свої свідчення під час відтворення подій. У повідомленні зазначалося, що кримінальна справа № 158780 було об’єднано зі справою № 901615. Панів М.А. і М.Х. було оголошено в розшук і видано ордери на їхній арешт. За словами другого заявника, він також отримав відеозапис допиту пана Му. Ш. як підозрюваного, на якому той заявив, що вбивство було замовлено паном Ш.І.
20 листопада 2013 р. слідчий, який вів кримінальну справу № 901615, прийняв рішення про закриття кримінальної справи № 901615, та про припинення слідства щодо пана Му. Ш. у зв’язку з вбивством пана Камалова. Слідчий взяв до уваги той факт, що 17 лютого 2013 року Му. Ш. відмовився від своїх попередніх свідчень і заявив про свою невинуватість. Враховуючи суперечливий характер показань Му. Ш., відсутність прямих доказів і неможливість встановити місцезнаходження М. А. і М. Х., слідчий вважав, що причетність Му. Ш. до вбивства Камалова не може бути доведена. Здається, що матеріали кримінальної справи, що стосуються вбивства пана Камалова, були відокремлені від справи № 901615 і присвоєно номер № 368247.
6 червня 2014 р. пана М.Х. було заарештовано та поміщено до СІЗО за звинуваченням у вбивстві та незаконному зберіганні вогнепальної зброї.
9 грудня 2014 року Слідчий комітет у Північно-Кавказькому федеральному окрузі повідомив другого заявника про те, що йому, як свідку, було відмовлено в доступі до матеріалів кримінальної справи № 368247, яка стосувалася вбивства пана Камалова.
У червні 2016 року другий заявник звернувся до Слідчого комітету в Північно-Кавказькому федеральному окрузі із запитом про стан розслідування кримінальної справи № 368247. У відповіді від 13 липня 2016 року йому було відмовлено в доступі до інформації.
У липні 2017 року другий заявник подав ще один запит на інформацію про хід розслідування і стверджував, що володіє інформацією про вбивство. У відповіді від 24 липня 2017 року його було поінформовано про те, що розслідування триває і що він може бути допитаний як свідок у разі необхідності.
З кількох газетних статей, наданих другим заявником, випливає, що у 2018 році кримінальна справа № 368247 була передана до Слідчого комітету Росії і що розслідування було завершено у вересні 2020 року. Чотирьом особам було пред’явлено звинувачення у вбивстві пана Камалова: Ш. І., який замовив вбивство, та Му. Ш., М.А. і М.Х., які його виконали. Звинувачення були висунуті за статтями 277 (організація посягання на життя державного діяча), 209 (створення озброєної банди та участь у ній), 205.1 (співучасть у терористичній діяльності) та 222 (незаконне зберігання вогнепальної зброї) КК.
У жовтні 2020 року четверо обвинувачених постали перед військовим судом Південного округу.
1 липня 2022 року Військовий суд Південного округу виніс рішення, яким усіх обвинувачених було визнано винними. Відповідно до прес-релізу від 1 липня 2022 року, пани Ш. І., Му. Ш., М. А. і М. Х. отримали терміни ув’язнення від шістнадцяти до двадцяти чотирьох років.
26 травня 2023 року Апеляційний військовий суд залишив вирок без змін.
Листом від 26 липня 2023 року Військовий суд Південного округу відмовив другому заявнику у врученні копії вироку або апеляційного рішення, оскільки він не був стороною провадження.
Суть скарги: Посилаючись на статтю 2 Конвенції, заявники скаржилися на те, що органи влади не захистили життя їхніх родичів, і що розслідування обставин їхньої смерті було неефективним. Вони посилалися на статтю 2 Конвенції
Окремі висновки ЄСПЛ:
(а) Попередні зауваження
87. Уряд-відповідач вирішив не брати участі у провадженні та не подавати жодних документів чи аргументів на свій захист. Відповідно, Суду необхідно буде розглянути заяву на підставі тверджень заявників, які вважатимуться точними, якщо вони підтверджені доказами, якщо інші докази, наявні в матеріалах справи, не призводять до іншого висновку (див. рішення у справі «Svetova and Others v. Russia», № 54714/17, § 38, від 24 січня 2023 року). Суд може зробити такі висновки, які він вважає за доцільне, з неучасті або відмови сторони ефективно брати участь у провадженні.
(b) Процедурні зобов’язання за статтею 2
88. Короткий виклад загальних принципів, що відображають підхід Суду до розгляду скарг на порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції, див. у рішеннях «Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey», № 24014/05, § 169-82, від 14 квітня 2015 року) та «Mazepa and Others v. Russia», № 15086/07, § 69-70 і 74, від 17 липня 2018 року).
(i) Розслідування вбивства пана Ахмеднабієва
89. Спочатку Суд зазначає, що офіційне розслідування вбивства п. Ахмеднабієва було розпочато 9 липня 2013 року і, згідно з матеріалами, наявними в розпорядженні Суду, все ще перебувало на розгляді слідчих органів 23 червня 2022 року, тобто на дату подання перших зауважень заявника. Таким чином, розслідування триває вже понад дев’ять років. Суд повторює, що надмірна тривалість провадження є вагомим свідченням того, що провадження є недосконалим настільки, що становить порушення позитивних зобов’язань держави-відповідача за Конвенцією, якщо тільки держава не надала дуже переконливих і правдоподібних причин для виправдання тривалості провадження (див. згадане вище рішення у справі «Mazepa and Others», § 80). Суд зазначає, що у цій справі Уряд-відповідач не надав жодних таких причин.
90. Суд зазначає, що у період з 9 квітня 2014 року по 27 листопада 2015 року розслідування призупинялося п’ять разів, причому деякі рішення про призупинення були прийняті ще до того, як органи влади отримали результати заходів, проведення яких вимагалося в рамках розслідування (див. пункт 36 вище). Деякі з таких заходів не були вжиті оперативно через відсутність співпраці між слідчими органами та місцевим відділом міліції, який не вжив слідчих дій, визначених слідчим (див. пункт 30 вище). Суд, зокрема, зазначає, що висновок балістичної експертизи було отримано лише 12 грудня 2014 року (див. пункт 38 вище), тобто приблизно через шість місяців після вбивства пана Ахмеднабієва.
91. Що стосується ретельності розслідування, Суд вважає вражаючим той факт, що після декількох вказівок на те, що пан І. М. може бути причетним до замовлення вбивства пана Ахмеданбієва, слідчі органи, тим не менш, призупинили розслідування, не вчинивши жодних кроків для перевірки цієї інформації.
92. Насамкінець Суд зазначає, що перший заявник не був регулярно поінформований про хід розслідування, незважаючи на його спроби отримати таку інформацію (див. пункти 49-51 вище).
93. Таким чином, Суд доходить висновку, що розслідування вбивства пана Ахмеднабієва не було ефективним.
(ii) Розслідування вбивства пана Камалова
94. Розслідування вбивства пана Камалова було розпочато 16 грудня 2011 року і, як видається, завершилося у вересні 2020 року, коли чотирьом особам було пред’явлено обвинувачення, які згодом постали перед військовим судом Південного округу. Таким чином, розслідування тривало майже дев’ять років. Як зазначено у пункті 89 вище, така тривалість сама по собі свідчить про те, що провадження не відповідало вимозі «розумного строку» (див. рішення у справі «Cerf v. Turkey», № 12938/07, § 79, від 3 травня 2016 року). Суд повторює, що Уряд не надав жодного обґрунтування значної тривалості розслідування.
95. Суд також зазначає, що другий заявник не мав доступу до матеріалів розслідування, оскільки на той час стаття 42 § 8 КПК обмежувала процесуальний статус потерпілого у розслідуванні вбивства лише близькими родичами загиблої особи. Хоча у 2013 році до цього положення були внесені зміни, які розширили перелік осіб, які можуть бути визнані потерпілими, схоже, що члени нових категорій родичів отримували статус потерпілих лише у тому випадку, якщо близькі родичі не існували або не могли брати участь у кримінальному провадженні (див. пункт 73 вище). Брат пана Камалова вже отримав статус потерпілого під час розслідування, тому другому заявнику, який є дядьком пана Камалова і, таким чином, не є «близьким родичем», продовжували відмовляти в будь-якому доступі до матеріалів розслідування. Це було підтверджено листами від 9 грудня 2014 року та 13 липня 2016 року.
96. Суду важко оцінити ретельність розслідування, оскільки, з одного боку, Уряд не надав ані зауважень, ані копій матеріалів розслідування, а з іншого боку, другий заявник також не мав офіційного доступу до цих матеріалів. З обмежених матеріалів, наявних у розпорядженні Суду, випливає, що слідчі органи вже отримали інформацію про причетність пана Ш. І. до вбивства пана Камалова до січня 2013 року, коли пан Му. Ш. зізнався у цьому (див. пункт 60 вище). Однак через кілька місяців розслідування було припинено через неможливість встановити місцезнаходження інших підозрюваних, хоча за п’ять днів до припинення розслідування їхні пошуки все ще тривали (див. пункти 61-62 вище).
97. Суд зазначає, що також відсутня інформація про заходи, вжиті слідчими органами у період між червнем 2014 року, коли пана М. Х. було заарештовано, та вереснем 2020 року, коли розслідування було завершено. Уряд не надав жодних переконливих і правдоподібних причин для виправдання цієї затримки, яка становила понад шість років. Тому Суд вважає, що тривалість розслідування була такою, що не відповідала вимогам оперативності та розумного строку, притаманним процесуальному зобов’язанню за статтею 2 Конвенції.
98. У світлі наявних у нього матеріалів і, зокрема, беручи до уваги відсутність у другого заявника будь-якої можливості брати участь у розслідуванні, яке було невиправдано тривалим, та незважаючи на остаточне засудження чотирьох осіб за вбивство пана Камалова (див. пункт 69 вище), Суд доходить висновку, що розслідування вбивства пана Камалова не відповідало вимогам статті 2 Конвенції.
(iii) Висновок щодо процесуальних зобов’язань
99. Відповідно, мало місце порушення статті 2 Конвенції в її процесуальній частині щодо першого та другого заявників.
(c) Позитивні зобов’язання за статтею 2
100. Суд посилається на загальні принципи, встановлені у його практиці та викладені у рішеннях «Osman v. the United Kingdom» (28 жовтня 1998 року, § 115-16, та «Kurt v. Austria», № 62903/15, § 157-160, 15 червня 2021 року). У ньому, зокрема, повторюється наступне (див. вищезгадану справу «Kurt v. Austria», § 158-159):
«Для того, щоб виникло це позитивне зобов’язання, необхідно встановити, що органи влади знали або повинні були знати у відповідний час про існування реальної та безпосередньої загрози життю встановленої особи від злочинних дій третьої сторони, і що вони не вжили заходів у межах своїх повноважень, які за розумних обставин, могли б запобігти цій загрозі... У цьому контексті оцінка характеру та рівня ризику є невід’ємною частиною обов’язку вживати превентивних оперативних заходів, коли цього вимагає наявність ризику. Таким чином, перевірка дотримання державою цього обов’язку за статтею 2 повинна включати аналіз як адекватності оцінки ризику, проведеної національними органами влади, так і, якщо відповідний ризик, що спричиняє обов’язок діяти, був або повинен був бути виявлений, адекватності вжитих превентивних заходів».
(i) Щодо пана Ахмеднабієва
101. Суд зазначає, що 3 вересня 2009 року п. Ахмеднабієв, разом з іншими незалежними журналістами, правозахисниками та адвокатами, став об’єктом публічних погроз вбивством у друкованих листівках, розповсюджених у Махачкалі. Під час допиту в якості потерпілого в рамках розслідування цих погроз він заявив, що боїться за своє життя. Таким чином, національні органи влади були поінформовані про погрози життю пана Ахмеднабієва (див., у тому ж ключі, «Dink v. Turkey», № 2668/07 та 4 інших, § 66-70, 14 вересня 2010 року, «Gongadze v. Ukraine», № 34056/02, § 167, і на відміну від «Tagiyeva v. Azerbaijan», № 72611/14, § 65, 7 липня 2022 року).
102. Виникає питання, чи проводили національні органи влади оцінку цих загроз з метою встановлення того, чи становили вони «реальний і безпосередній» ризик для життя пана Ахмеднабієва. За відсутності інформації про заходи, вжиті в рамках кримінальної справи №. 96892, порушеної 23 жовтня 2009 року (див. пункт 6 вище), Суд не може встановити, чи проводилася така оцінка.
103. У будь-якому випадку Суд вважає, що після нападу на п. Ахмеднабієва 12 січня 2013 року не могло бути жодних сумнівів щодо існування «реального і безпосереднього» ризику для його життя, навіть якщо ніщо не свідчило про те, що напад був здійснений тими ж особами, які стояли за погрозами 3 вересня 2009 року. Незважаючи на очевидну небезпеку для життя, слідчі органи не провели оцінку ризику і, більше того, вперто відмовлялися розслідувати напад як такий, що загрожував життю, незважаючи на рішення суду і прямі вказівки прокурора про це (див. пункти 11-23 вище). Варто зазначити, що під час допиту в якості потерпілого після невдалого нападу 12 січня 2013 року пан Ахмеднабієв вказав на пана І. М. як на можливе джерело загрози (див. пункт 10 вище). Однак слідчі органи не змогли ефективно допитати пана І. М. з цього приводу (див. пункт 17 вище). Ці недоліки підірвали будь-який стримуючий ефект, який офіційне розслідування могло мати на можливих виконавців злочину.
104. З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що найпізніше з 12 січня 2013 року національні органи влади були зобов’язані вжити превентивних оперативних заходів для захисту життя пана Ахмеднабієва. Суд зазначає, що Федеральний закон № 119-ФЗ від 20 серпня 2004 року передбачає різні заходи, які можуть бути застосовані для захисту потерпілого у кримінальній справі. Ці заходи можуть бути вжиті не лише за клопотанням відповідної особи, але й за ініціативою відповідних органів за письмовою згодою цієї особи.
105. Хоча п. Ахмеднабієв був визнаний потерпілим у кримінальній справі № 96892, слідчі органи не розглянули можливість вжиття заходів для його захисту і, відповідно, таких заходів не було вжито.
106. Така ситуація створює враження толерантності правоохоронних органів до серйозних протиправних дій, а отже, підриває довіру суспільства до принципу законності та дотримання державою принципу верховенства права. У зв’язку з цим Суд вважає, що статус пана Ахмеднабієва як журналіста створив додатковий обов’язок для національних органів влади вжити всіх заходів, необхідних для гарантування його захисту, відповідно до стандартів і рекомендацій щодо безпеки журналістів, розроблених Радою Європи та Організацією Об'єднаних Націй.
107. Хоча Суд не може з упевненістю стверджувати, що все склалося б інакше, або що вбивство не сталося б, якби влада діяла інакше, він повторює, що невжиття розумних заходів, які могли б мати реальну перспективу змінити результат або зменшити шкоду, є достатнім для притягнення держави до відповідальності ... Суд зазначає, що як зазначено в рішенні від 25 лютого 2014 року, були підстави вважати, що напад 12 січня 2013 року і вбивство 9 липня 2013 року були скоєні одними і тими ж особами. Таким чином, якби захисні заходи та ефективне і швидке розслідування були вжиті після 12 січня 2013 року, існувала б реальна перспектива того, що ризику для життя пана Ахмеднабієва можна було б запобігти.
108. У світлі наведених вище міркувань Суд доходить висновку, що держава не виконала свого позитивного зобов’язання вжити належних заходів для захисту життя батька першого заявника.
(ii) Щодо пана Камалова
109. Суд зазначає, що п. Камалов також був мішенню погроз вбивством у листівках, розповсюджених 3 вересня 2009 року (див. пункт 4 вище). Немає інформації про те, чи намагалися слідчі органи допитати його в рамках кримінальної справи № 96892. Немає жодних доказів того, що національні органи влади провели будь-яку оцінку погроз з метою встановлення того, чи становили вони «реальний і безпосередній» ризик для життя пана Камалова.
110. Хоча можна стверджувати, що певний ризик для життя пана Камалова існував у 2009 році, Суд не має достатньої інформації, щоб зробити висновок про те, що він був «реальним і безпосереднім» незабаром після розповсюдження листівок. У матеріалах справи немає нічого, що вказувало б на те, що цей ризик зберігався протягом двох років і трьох місяців, що минули між розповсюдженням листівок 3 вересня 2009 року і вбивством пана Камалова 15 грудня 2011 року. Немає також доказів того, що перед вбивством пана Камалова виник новий ризик, який був явно «реальним і безпосереднім», як у випадку з паном Ахмеднабієвим (див. пункт 103 вище).
111. Отже, Суд вважає, що за обставин цієї справи не було порушення позитивного зобов’язання держави за статтею 2 Конвенції щодо племінника другої заявниці.
(iii) Висновок щодо позитивних зобов’язань
112. Відповідно, було порушення статті 2 Конвенції в її матеріально-правовій частині щодо п. Ахмеднабієва і не було такого порушення щодо п. Камалова.