Окремі питання застосування норм Конституції України у кримінальному провадженні

У кримінальному провадженні України, зважаючи на його публічний характер та можливість застосування істотних інтрузивних заходів, важливість застосування норм Конституції України переоцінити складно, тим більше, що ряд норм Конституції України мають кримінально-процесуальний характер і реалізуються виключно або переважно у кримінальному провадженні. До таких положень можна віднести:

• норми, які регламентують позитивні зобов’язання держави щодо охорони та захисту основоположних прав та свобод людини, які можуть бути обмежені або порушені у кримінальному провадженні: права на свободу та особисту недоторканність, на повагу до гідності, на недоторканність житла та іншого володіння, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, на недоторканність особистого і сімейного життя (ст.ст. 28-32 Конституції України);

• норми, які регламентують доступ до ефективних засобів захисту, зокрема до суду, і гарантії справедливості провадження (ст.ст. 55, 59, 61, 62, 63, 124, 129 Конституції України)

• норми, які регламентують роль адвокатури (ст. 131-2) та функції прокуратури (ст. 131-1 Конституції України).

Загалом, «норми Конституції являють собою концептуальну основу кримінально-процесуального права і визначають стратегію його розвитку і застосування».

Попри таку важливість норм Конституції України для здійснення кримінального провадження та норму ст. 8 Конституції України стосовно того, що норми Конституції України є нормами прямої дії, у чинному законодавстві немає положень, які б більш детально регламентувати застосування норм Конституції у кримінальному провадженні. Стаття 2 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) передбачає, що ‘кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України’, та те, що ‘під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції України’, проте, більш детально не передбачає особливостей застосування норм Конституції України, зокрема, при здійсненні судової діяльності (діяльності слідчого судді та діяльності суду із здійснення правосуддя). Певні рекомендації надавалися Постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01.11.1996:

«Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі: 1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; 2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; 3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України; 4) коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України».

Немає і достатніх доктринальних напрацювань із зазначених питань. Окремі питання застосування норм Конституції України у кримінальному провадженні розглядалися Ю.П. Аленіним, В.М. Вільгушинським, В.К. Волошиною, В.В. Городовенком, О.М. Дроздовим, О.В. Капліною, О.Ю. Костюченко, К.В. Легких, Т.О. Лоскутовим, М.І. Пашковським, М.В. Савчиним, І.А. Тітком, О.Г. Шило та ін., проте, ці питання розглядалися, як правило, у межах дослідження окремих проблем кримінального провадження, системні комплексні дослідження цього питання ще не проводилися. Винятком є пропозиції М.В. Савчина, які можна використати як методологічну основу для застосування судами України норм Конституції України як безпосередньо діючого права.

Відповідно, метою цього дослідження є ідентифікація концепцій (доктрин), які вже вироблені Конституційним Судом України (далі – КСУ) при розгляді питань стосовно конституційності норм КПК України; систематизація та аналіз практики Верховного Суду (далі – ВС) стосовно тлумачення ст. 55 Конституції України та п. 8 ст. 129 Конституції України.

Концепції, вироблені КСУ при розгляді питань конституційності норм КПК України

КСУ України вже виніс певну кількість рішень стосовно конституційності норм КПК України, зокрема: у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини третьої статті 315 Кримінального процесуального кодексу України від 23.11.2017; у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 216 Кримінального процесуального кодексу України від 24.04.2018; у справі за конституційною скаргою Глущенка Віктора Миколайовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України від 13.06.2019; у справі за конституційними скаргами Ковтун Марини Анатоліївни, Савченко Надії Вікторівни, Костоглодова Ігоря Дмитровича, Чорнобука Валерія Івановича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини п’ятої статті 176 Кримінального процесуального кодексу України від 25.06.2019; у справі за конституційною скаргою Татькова Віктора Івановича щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень частини п’ятої статті 190, пункту 1 частини першої, частини третьої статті 309 Кримінального процесуального кодексу України від 17.03.2020; у справі за конституційною скаргою Плескача В’ячеслава Юрійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень частини третьої статті 307, частини третьої статті 309 Кримінального процесуального кодексу України від 17.06.2020.

Отже, важливо визначитись, які саме концепції розроблені КСУ, адже вони впливатимуть і на нормотворчу діяльність, і вже впливають на подальшу судову практику.

Найперше слід звернути увагу на те, що питання захисту права на свободу та особисту недоторканність в ряді рішень КСУ тлумачаться у зв’язці із положеннями ст. 55 Конституції України та п. п. 8 ст. 129 Конституції України: зокрема, це характерно для рішення КСУ у справі за конституційною скаргою Глущенка Віктора Миколайовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України від 13.06.2019; у справі за конституційною скаргою Татькова Віктора Івановича щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень частини п’ятої статті 190, пункту 1 частини першої, частини третьої статті 309 Кримінального процесуального кодексу України від 17.03.2020.

Зокрема, у рішенні КСУ у справі за конституційною скаргою Глущенка Віктора Миколайовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України від 13.06.2019, крім того, що КСУ відтворив свою юридичну позицію щодо права на свободу (п.2.2.) та зазначив критерії обмеження права на свободу та особисту недоторканність (п.2.2.), які базуються на вироблених ЄСПЛ критеріях правомірності обмеження прав людини, витлумачив забезпечення права на апеляційний перегляд справи (п. 2.3). Проте, як вже зазначалося, на жаль, КСУ не підтримав тлумачення змісту п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України як такого, що поширюється на перегляд ухвал слідчих суддів, хоча, як видається, воно є релевантним у цьому випадку, і відстоювалося І.В. Гловюк.

Аналіз цього рішення КСУ дозволяє виокремити відтворену КСУ концепцію оперативності апеляційної перевірки, зокрема, обмеження права на свободу та особисту недоторканність. Адже: «Конституційний Суд України вважає, що неможливість своєчасного апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою унеможливлює ефективну та оперативну (дієву) перевірку правомірності обмеження конституційного права особи на свободу на стадії судового розгляду. Неможливість оскарження особою чи її захисником в апеляційному порядку ухвали суду про продовження строку тримання під вартою створює умови, за яких помилкове рішення суду першої інстанції, чинне протягом тривалого часу, може призвести до тяжких невідворотних наслідків для зазначеної особи у вигляді безпідставного обмеження її конституційного права на свободу.

Надання особі права на апеляційний перегляд судового рішення про продовження строку тримання під вартою під час судового провадження є проявом гарантії виконання державою міжнародних зобов’язань зі створення умов із забезпечення кожному підозрюваному, обвинуваченому (підсудному) дієвого юридичного засобу захисту його конституційних прав і свобод відповідно до міжнародних стандартів, потрібною гарантією відновлення порушених прав, свобод і інтересів людини, додатковим механізмом усунення помилок, допущених судом першої інстанції під час розгляду кримінальних справ до ухвалення рішення по суті».

Крім того, КСУ, надаючи тлумачення поняттю «забезпечення права на апеляційний перегляд справи», виходить із системного зв’язку права на судовий захист та цілей правосуддя (у аспекті запобігання наслідкам можливих судових помилок) і захистом інших конституційних прав особи (п. 2.3.), що свідчить про розвиток ним концепцію ефективності судового захисту, у тому числі засобами судового контролю, у кримінальному провадженні, закладену у попередніх рішеннях (наприклад, у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) від 30.01.2003; за конституційним зверненням громадянина Касьяненка Бориса Павловича щодо офіційного тлумачення положень пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 383 Кримінально-процесуального кодексу України від 11.12.2007; у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин сьомої, дев’ятої, пункту 2 частини шістнадцятої статті 236-8 Кримінально-процесуального кодексу України від 30.06.2009).

Крім того, як вже зазначалося, КСУ розвинуто концепцію розширення судового контролю захисту прав і свобод саме в аспекті ст. 55 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод.

Про розвиток цієї концепції свідчать і мотиви рішення у справі за конституційною скаргою Плескача В’ячеслава Юрійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень частини третьої статті 307, частини третьої статті 309 Кримінального процесуального кодексу України від 17.06.2020, які, розвиваючи позицію, викладену у рішенні від 13.06.2019 стосовно права на апеляційний перегляд справи як конституційну гарантію реалізації інших прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя та обсягу права на апеляційний перегляд справи, що має гарантувати особі ефективну реалізацію права на судовий захист, полягають у наступному:

‘встановлений законодавцем обсяг судового захисту стосовно оцінки бездіяльності уповноважених державних органів має забезпечити ефективність судового контролю, який має бути забезпечено під час розгляду відповідних питань хоча б у двох судових інстанціях: законодавець має запровадити такий обсяг судового контролю за бездіяльністю слідчого чи прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Реєстру після отримання заяви, повідомлення про кримінальне правопорушення, що дозволяв би здійснити ефективний судовий контроль щодо відповідних питань та за наявності підстав надати особі можливість ініціювати початок кримінального провадження, а отже, надати їй реальний доступ до судового захисту (п. 5)’.

Проте, якщо звернутися до рішення у справі за конституційною скаргою Татькова Віктора Івановича щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень частини п’ятої статті 190, пункту 1 частини першої, частини третьої статті 309 Кримінального процесуального кодексу України від 17.03.2020, то питання про конституційність неможливості апеляційного оскарження ухвали про дозвіл на затримання з метою приводу вирішувалося, виходячи із системного зв’язку розробленої концепції ефективності судового захисту та концепції правомірного обмеження права на апеляційне оскарження рішення суду (у даному випадку – яким справа не вирішується по суті). КСУ у аспекті оскарження проміжних судових рішень, спираючись на свою попередню позицію стосовно обмеження права на апеляційне оскарження рішення суду, визнав, що «встановлені обмеження або заборона на оскарження в апеляційному порядку окремих процесуальних судових рішень, якими справа не вирішується по суті, не можуть бути свавільними, а мають застосовуватися з легітимною метою, бути домірними (пропорційними) та обґрунтованими, не повинні порушувати сутність конституційного права особи на судовий захист» (п. 2.2.).

Знову ж, КСУ зазначив, що «юрисдикція судів (зокрема, першої та апеляційної інстанцій) поширюється на розгляд та вирішення по суті справ у юридичному спорі та кримінальному обвинуваченні, а також інших справ у передбачених законом випадках» (п. 2.2.).

Загалом, проаналізувавши заборону на підставі вищенаведених критеріїв (із застосуванням трискладового тесту) та у аспекті засади рівності перед законом, КСУ визнав, що:

«встановлене оспорюваними положеннями Кодексу нормативне регулювання не є свавільним, переслідує легітимну мету та не порушує сутності конституційного права особи на судовий захист.

...

неможливість апеляційного оскарження ухвали слідчого судді про дозвіл на затримання з метою приводу є розумним обмеженням принципу рівності учасників кримінального провадження перед законом і судом, яке відповідає завданням кримінального провадження та не порушує конституційних прав людини».

Відмітимо, що І.В. Гловюк висловлювалася протилежна точка зору.

Отже, КСУ України у аспекті тлумачення ст. 55 Конституції України та п. 8 ст. 129 Конституції України, на основі врахування положень міжнародного права, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, при вирішенні питань про конституційність, розроблено та розвинуто концепції: ефективності судового захисту; оперативності апеляційної перевірки (зокрема, обмеження права на свободу та особисту недоторканність); концепції розширення судового контролю захисту прав і свобод; концепції правомірного обмеження права на апеляційне оскарження рішення суду.

Зазначимо, що відповідні тлумачення, надані КСУ, надалі були застосовані у практиці Великої Палати Верховного Суду (далі – ВП ВС) та Касаційним кримінальним судом (далі - ККС ВС).

Застосування юридичних позицій КСУ у практиці ВП ВС та ККС ВС ВП ВС застосовувала юридичні позиції КСУ стосовно тлумачення п. 8 ст. 129 Конституції України при вирішенні питань, пов’язаних із виключною правовою проблемою – оскарженням ухвал слідчих суддів, які не передбачені нормами КПК України.

Зокрема, у постанові було визнано, що «апеляційні суди зобов’язані відкривати апеляційне провадження за скаргами на ухвали слідчих суддів про надання дозволу на проведення позапланових перевірок», пославшись виходячи з того, що «21. В апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали слідчого судді у випадках, передбачених КПК (частина третя статті 392 КПК). Буквальне тлумачення зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку лише тоді, коли в КПК є норма, якою це дозволено. Однак Конституційний Суд України, розглядаючи положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, дійшов висновку, що апеляційне оскарження судового рішення можливе в усіх випадках, крім тих, коли закон містить заборону на таке оскарження».

Відповідне рішення було прийнято і з урахуванням того, що через відсутність надійних процесуальних механізмів захисту прав під час підготовчого провадження, є практичним та ефективним право на апеляційний перегляд таких ухвал у стадії досудового розслідування.

Відповідно, після формування такої позиції ВП ВС ККС ВС виробив практику, згідно якої у разі посилання скаржника на те, що ухвала слідчого судді не передбачена нормами КПК України, суд апеляційної інстанції не вправі відмовити у перевірці законності зазначеної ухвали слідчого судді, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 КПК України і суд апеляційної інстанції при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження має керуватися ст. 9 цього Кодексу та виходити із загальних засад кримінального провадження, закріплених у ст. 7 КПК5. Такий підхід є логічним, бо протилежне тлумачення у аспекті дії п. 8 ст. 129 Конституції України та ст. 24 КПК України зводилося б до надмірного формалізму та суперечило б сутності права на оскарження та перевірку рішення, яке не передбачено нормами КПК України. Відповідно, така практика ККС ВС враховує юридичну позицію КСУ, згідно якої «встановлені обмеження або заборона на оскарження в апеляційному порядку окремих процесуальних судових рішень, якими справа не вирішується по суті, не можуть бути свавільними, а мають застосовуватися з легітимною метою, бути домірними (пропорційними) та обґрунтованими, не повинні порушувати сутність конституційного права особи на судовий захист».

Більше того, коли в одному з оскаржуваний рішень йшла мова про позапланову ревізію, а не позапланову перевірку, ККС ВС вже без звернення до ВП ВС визнав, що:

«Суд не вбачає підстав змінювати підхід, виражений у цій постанові, лише з тієї причини, що в оскарженій ухвалі мова йде не про позапланову перевірку, а про позапланову ревізію, оскільки ухвали про дозвіл на проведення позапланової ревізії також не передбачені КПК.

...

Як зазначено у згаданому вище рішенні Великої Палати Верховного Суду, ухвалу слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової перевірки не передбачено КПК, то немає ні дозволу, ні заборони щодо апеляційного оскарження такої ухвали. Суд вважає, що цей висновок, mutatis mutandis, також стосується й касаційного оскарження ухвали апеляційного суду, якою, всупереч правовій позиції Суду, залишено в силі ухвалу слідчого судді, прийняту поза межами його повноважень, і у випадках, подібних до цієї справи, правило частини 4 статті 424 КПК не може обмежити невід`ємне повноваження Верховного Суду забезпечувати єдність судової практики і стабільність правовідносин у державі».

Важливим є питання стосовно застосування судами, зокрема, ВП ВС та ККС ВС, норм Конституції України як норм прямої дії. М.В. Савчин слушно зазначив, що «загальний суд може застосовувати положення Конституції України як норми прямої дії у разі, коли положення звичайного закону викликають множинне тлумачення і суд, застосовуючи загальні принципи права, добудовує норму права лише в тому аспекті, яка відповідає Конституції, а інші її значення відкидає. При цьому суд має мати на увазі про дієвість та ефективність захисту прав людини у ході такого правозастосування».

Саме так поступають ККС ВС та АП ВАКС при вирішенні питання стосовно належних суб’єктів оскарження продовження строку тримання під вартою у судовому розгляді. На практиці були випадки, коли такі ухвали оскаржувалися з різних підстав прокурорами.

Разом з тим, позиція і АП ВАКС, і ККС ВС була сформована на користь сторони захисту, виходячи саме із мотивів, викладених КСУ у рішенні у справі за конституційною скаргою Глущенка Віктора Миколайовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України від 13.06.2019, у зв’язку з цим було зазначено, що ‘Конституційний Суд України розширив права обвинуваченого на апеляційне оскарження ухвали, якою обмежено його право на свободу, а не наділив і не мав на меті наділити прокурора таким правом’; ‘окреме апеляційне оскарження ... на підставі рішення Конституційного Суду спрямоване на забезпечення обвинуваченому ... ефективного судового захисту шляхом перевірки судом апеляційної інстанції законності цієї ухвали’.

Більше того, ККС ВС було розвинуто юридичну позицію КСУ, викладену у рішенні від конституційною скаргою Глущенка Віктора Миколайовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України від 13.06.2019. Адже у рішенні КСУ визнано неконституційним «унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції», а, розвиваючи цю позицію, ККС ВС визнав, що «Та обставина, що в рішенні Конституційного Суду України, зазначено «продовження строку тримання особи під вартою», а не «обрання» не може слугувати підставою для відмови у відкритті провадження за апеляційною скаргою та обмежує право особи на доступ до правосуддя».

Аналіз практики ВП ВС та ККС ВС показують специфічний підхід до застосування норм Конституції України як норм прямої дії, адже вони застосовуються переважно через їх тлумачення КСУ та із посиланнями на відповідні юридичні позиції КСУ у постановах та ухвалах ВП ВС та ККС ВС. Не в останню чергу це обумовлено тим, що КПК України у цілому приведений у відповідність до Конституції України, і норми-принципи та інші положення КПК України відображають зміст конституційних норм.

Важливим винятком із цієї практики з позицій прямої дії норм Конституції України є визнання більш широкого тлумачення суб’єктів права на апеляційне оскарження нормами Конституції та відповідне визнання цього права за учасниками кримінального провадження, які прямо і вичерпно не зазначені у ст. 393 КПК України. Зокрема, це стосується ситуацій, коли рішення суду стосується інтересів особи (фактичне твердження про причетність її до вчинення злочину, обмеження майнових прав, потенційний вплив цього рішення на подальші судові рішення щодо особи тощо).

Зокрема, ККС ВС визнав, що: «Конституцією України гарантовано реалізацію права на оскарження рішення у більш широкому розумінні, ніж зазначено в главі 31 КПК, та розширено коло учасників судового процесу, яким забезпечується конституційне право на оскарження судових рішень.

...

З огляду на викладене невключення інших осіб до вичерпного переліку суб’єктів, що мають право на оскарження, передбаченого ст. 394 КПК, за умови, що судове рішення стосується прав, свобод та інтересів цих осіб, не є перешкодою в доступі до правосуддя та для звернення до суду вищої інстанції, що визначено ч. 2 ст. 24 КПК».

Отже, підхід, якого натепер притримується ККС ВС, полягає у тому, що:

«Поняття «забезпечення права» за своїм змістом є більш широким поняттям, ніж поняття «право», яке використовується у главі 31 КПК (провадження в суді апеляційної інстанції), бо воно передбачає, крім самого «права», ще й гарантований державою механізм його реалізації. Забезпечення права на апеляційне і касаційне оскарження включає як можливість оскарження судового рішення, так і обов`язок суду прийняти та розглянути подану апеляцію чи касацію.

Конституція України, яка має найвищу юридичну силу, гарантує реалізацію права на оскарження у більш широкому розумінні, ніж у главі 31 КПК, кореспондується із положеннями статті 24 КПК й розширює коло учасників судового процесу, яким забезпечується конституційне право на оскарження судових рішень».

І він вироблений завдяки саме прямому застосуванню норм Конституції України та конституційно-конформному поширювальному тлумаченню ст. ст. 24, 393 КПК України. Разом з тим, у аспекті суб’єктів оскарження тлумачення ст. 393 КПК України у її співвідношенні із ст. 17 слід здійснювати із урахуванням позиції ОП ККС ВС від 18 травня 2020 року у аспекті змісту тексту саме вироку, а не процесуальних документів слідчого, прокурора.

Крім того, слід виділити тлумачення ВП ВС норми Конституції України стосовно підтримання прокурором публічного обвинувачення у суді, зважаючи на колізію визначення функцій прокурора у Конституції, Законі України «Про прокуратуру» та КПК України (державне та приватне обвинувачення), на що вже неодноразово зверталася увага у доктрині. Лише шляхом телеологічного тлумачення норм Конституції України та КПК України ВП ВС дійшла логічного та послідовного висновку про те, що ‘участь прокурора у судовому розгляді кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення, врегульованому приписами глави 36 КПК України, відноситься до функції підтримання публічного обвинувачення’.

Отже, аналіз практики КСУ при розгляді питань стосовно конституційності норм КПК України стосовно тлумачення ст. 55 Конституції України та п. 8 ст. 129 Конституції України дозволило ідентифікувати такі концепції (доктрини), які були вироблені або розвинені та використані КСУ:

ефективності судового захисту;
оперативності апеляційної перевірки (зокрема, обмеження права на свободу та особисту недоторканність);
концепції розширення судового контролю захисту прав і свобод;
концепції правомірного обмеження права на апеляційне оскарження рішення суду.

ВП ВС та ККС ВС було використано ці концепції при розгляді виключної правової проблеми стосовно апеляційного оскарження ухвал слідчих суддів, які не передбачені нормами КПК України; визначенні кола осіб, які є суб’єктами апеляційного оскарження та прямо не зазначені у ст. 393 КПК України; суб’єктного складу щодо оскарження ухвали про продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час судового провадження в суді першої інстанції.

ВП ВС та ККС ВС, як правило, застосовують норми Конституції України переважно через їх тлумачення КСУ та із посиланнями на відповідні юридичні позиції КСУ у постановах та ухвалах, у тому числі розвиваючи юридичні позиції КСУ (наприклад, стосовно можливості оскарження не тільки продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а й його обрання під час судового провадження в суді першої інстанції). Детермінантою такого застосування є те, що КПК України у цілому приведений у відповідність до Конституції України, і норми-принципи та інші положення КПК України відображають зміст конституційних норм.

Конституційно-конформне поширювальне тлумачення норм Конституції як норм прямої дії дозволило ККС ВС визначити: коло осіб, які є суб’єктами апеляційного оскарження, через наявність інтересу у оскарженні; правову природу публічного обвинувачення у кримінальному провадженні.

Ірина Гловюк, заслужений юрист України, адвокат, доктор юридичних наук, професор, член НКР при Верховному Суді, науковий радник Адвокатського об’єднання «Barristers»

Матеріал опубліковано у посібнику «Застосування судами Конституції України: доктрина і практика». Київ: ВАІТЕ, 2022. – 604 с. Упорядники: А.А. Єзеров та Д.С. Терлецький. http://surl.li/imdyc