З кожним роком зростає кількість інтернаціональних шлюбів та відповідно народжених дітей у таких шлюбах. Незалежно від громадянства кожна дитина має широкий спектр прав, зокрема право на здорове зростання, духовне формування, на любов та піклування обох батьків. Попри те що батьки мають юридично закріплені рівні права і несуть рівні обов’язки щодо своїх дітей, конфліктні ситуації й непорозуміння між ними часто призводять до викрадення дитини одним із батьків, зокрема незаконного утримування або самовільного вивезення до іншої країни.
Що ми чуємо, якщо це один з батьків, який хоче повернути дитину (дітей) до України з території іноземної держави:
• друга сторона без мого спеціального або на підставі підробленого або вже «простроченого» нотаріального дозволу вивезла дітей за кордон та не повернула;
• я не знаю/знаю, де вона перебуває;
• це порушує моє право на контакт із дітьми, право дітей на отримання освіти рідною мовою та гарантовану мені рівність здійснення батьківських прав та обов’язків;
• це кримінальне правопорушення і я хочу покарати.
Друга сторона, заперечуючи, зазвичай озвучує наступне:
• це в інтересах дітей, тут вони здорові, навчаються та в них є майбутнє;
• вони тебе бояться та не бажають бачитися з тобою;
• я зазнавала від тебе постійне (періодичне) психологічне насильство;
• батько дитини не брав участі у житті дитини - не цікавився інтересами дитини, не забезпечував матеріально.
Що нам кажуть, якщо один з батьків-іноземець, який хоче повернути дитину (дітей) з України до країни її (їх) проживання:
• ми познайомилися в соціальних мережах, зустрілися, я запросив погостювати, закохався, потім вона запросила мене в гості, ми були такі щасливі, що вирішили одружитися, весілля влаштували у центрі «Готово» в Києві, медовий місяць провели у Таїланді/США, жити вирішили у моїй країні;
• через два (чотири) роки вона втекла разом із дитиною (дітьми), я отримав рішення суду моєї країни про незаконність цих дій та про повну опіку, бо я батько, а дитина (діти) – громадяни моєї країни, її (їх) майбутнє точно не в Україні – країні третього світу.
Друга сторона, заперечуючи, зазвичай озвучує наступне:
• він тиран та деспот, змушував мене виходити на роботу, але достойну роботу мені як не громадянці не дають;
• мені та дитині (дітям) немає де жити, до розлучення ми жили в квартирі, яка належить батькам чоловіка, після розлучення я змушена винаймати житло, грошей катастрофічно не вистачало, з початку введення карантину всіх співробітників відправили у відпустку за власний рахунок;
• я не можу нагодувати дитину (дітей) нормальною їжею, до якої ми звикли в Україні, а він не вміє доглядати за дитиною (дітьми);
• він вживає наркотики та веде аморальний спосіб життя, я його боюся;
• я чужа в його світі, навколо завжди незнайомі люди, його друзі мене не розуміють, я не можу емоційно донести його мовою свої бажання та страждання, ми з різних планет.
Що каже один із батьків, який хоче, щоб дитина (діти) залишилися в Україні:
• ми з дитиною потрібні були лише для отримання соціальних виплат;
• він хотів дитину від білої жінки, я йому як дружина не потрібна;
• він гомосексуаліст і хоче зі своїм другом виховувати мою дитину;
• він тиранить дитину (дітей), заставляє їсти та жити в режимі, гіршому за казарму, в мене почався нервовий тік.
Ну і так далі… Голова йде обертом від того, що чуєш. Хто з них правий? Чи треба це визначати адвокату? Ми звикли вірити нашому клієнту, проте, як показує досвід, правда десь посередині, бо обидві сторони за озвученими правовими позиціями мають свої страхи, інтереси та потреби, які захищають. Обидві сторони хочуть бути батьками для своєї дитини та брати участь у її вихованні.
Супутніми факторами міжнародного викрадення дітей сьогодні також стають збройні конфлікти на території низки держав, коли унеможливлюється ефективний рівень контролю перетину кордону, а також запровадження заходів нерозповсюдження пандемії Covid-19 та встановлення особливих правил перетину / закриття кордонів країн світу.
Найкраще забезпечення інтересів дитини – принцип, задекларований у міжнародних документах, зокрема в Декларації прав дитини 1959 року та Конвенції про права дитини 1989 року.
З метою запровадження міжнародно-правового механізму повернення дитини до держави постійного проживання, в разі незаконного її вивезення або незаконного утримання одним із батьків, понад 20 років тривала підготовка по напрацюванню та підписанню Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (надалі – Конвенція), яка для України набула чинності з 01 вересня 2006 року з моменту приєднання. Конвенція підписана лише обмеженою кількістю держав світу.
Україна останні десятиліття лише формує свою нормативну базу та впроваджує законодавчі ініціативи у цій категорії справ. Справи про повернення дітей до країни постійного місця проживання є справами з іноземним елементом.
На сьогодні порядок розгляду таких справ та вчинення виконавчих дій по поверненню/передачі дітей є ще недосконалими. По-перше, адвокат, який представляє інтереси клієнта у цій справі, зіштовхується з питанням підсудності. По-друге, особливими завжди є застосування законодавства іноземних держав і процесуальний порядок розгляду таких справ на території іншої країни. І звичайно, є особливості виконання в Україні судових рішень, прийнятих на підставі Гаазької конвенції. Оскільки ці справи розглядаються роками і отримати рішення – це ще не перемога, примусове виконання рішення у справах щодо дітей є найскладнішою стадією.
Дії адвоката в таких справах повинні ґрунтуватися на дотриманні принципу найкращого забезпечення інтересів дитини. Процес є емоційно виснажливим, особливо для дитини. Тому батьки та їхні адвокати зобов’язані спрямовувати свої зусилля передусім на попередження викрадення, використовуючи альтернативні позасудові шляхи врегулювання спору між батьками, зокрема транскордонну (міжнародну) сімейну медіацію.
Цей методичний матеріал спрямований допомогти адвокатам ефективно працювати з даною категорією справ.
Методичні рекомендації підготовлені колективами Комітету НААУ з сімейного права, Вищої школи адвокатури та Міністерством юстиції України.
Авторський колектив: Г.О. Гаро, О.В. Зозуля, О.Р. Поєдинок, С.Л. Савицька, А.В. Ющак, О.В. Бобак, І.А. Попіка, Т.В. Власенко, В.В. Гапоненко.
Ознайомитись з методичними рекомендаціями можна ознайомитись за посиланням: https://is.gd/tqTpkl