1. Постанова ВС КАС від 12 вересня 2022 року у справі №120/8042/20-а (щодо припинити право користування надрами шляхом анулювання спеціального дозволу на земельні ділянки)

Перевіряючи у межах повноважень, встановлених процесуальним законом, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, а також надаючи оцінку аргументам учасників справи, висловленим у касаційній скарзі та відзиві на неї, Верховний Суд виходить з такого.

У своїй касаційній скарзі Держгеонадра наполягає на тому, що судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №460/1033/19 та від 20.10.2020 у справі №540/1296/19, що, на думку позивача, зумовлює у даному випадку наявність підстав касаційного оскарження ухвалених у цій справі судових рішень згідно з приписами пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, у постанові Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №460/1033/19, на яку як на приклад неоднакового правозастосування звертає увагу позивач, колегія суддів Касаційного адміністративного суду, посилаючись на висновки щодо застосування норм права, раніше викладені Верховним Судом України у постановах від 25.06.2011 у справі №21-36а11, від 19.09.2011 у справі №21-164а11 та від 10.12.2013 у справі №21-450а13, а також Верховним Судом у постановах від 10.05.2018 у справі №802/4846/13-а та від 26.06.2018 у справі №802/923/14-а констатувала, що право користування надрами припиняється органом, який надав надра у користування, самостійно або у судовому порядку; уразі відсутності спору відповідач має право у випадках, передбачених пунктами 1, 2, 3, 7 частини першої статті 26 Кодексу, самостійно припиняти право користування надрами, а у випадках, передбачених пунктами 4, 5, 6 цієї статті, у разі незгоди користувачів це право припиняється у судовому порядку.

У справі №460/1033/19 судами попередніх інстанцій встановлено, що підставою для зупинення дії спеціального дозволу на користування надрами та, як наслідок, звернення позивача до суду з позовом, слугувало неусунення надрокористувачем порушень, зазначених у відповідному приписі Держгеонадра.

Отже, для надання оцінки обґрунтованості викладених у касаційній скарзі доводів про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 26.05.2020 у справі №460/1033/19 та від 20.10.2020 у справі №540/1296/19, під час розгляду цієї справи у касаційному порядку належить перевірити, чи свідчать фактичні обставини справи про те, що Підприємством не усунуті вказані у приписі порушення і чи мало останнє об`єктивну можливість виконати вимоги такого розпорядчого документу уповноваженого органу в межах встановленого ним строку, чи існували у відповідача поважні причини неможливості усунути вказані Держгеонадра порушення.

Колегія суддів вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №460/1033/19 та від 20.10.2020 у справі №540/1296/19, оскільки фактичними обставинами справи, яка розглядається, підтверджено невиконання надрокористувачем вимог законодавства та особливих умов спеціального дозволу на користування надрами й неусунення цих порушень у визначений в приписі Держгеонадра строк.

У справі, яка розглядається, як і у справі №540/1296/19, на прийняту у якій постанову Верховного Суду від 20.10.2020 посилається скаржник як на приклад неоднакового правозастосування, судами попередніх інстанцій встановлено, що зазначені у приписі порушення не були усунені відповідачем у визначені позивачем строки, а доказів наявності поважних причин неможливості усунути вказані порушення користувачем надр до суду не надані, хоча як вірно встановлено судами відповідачу надавався значний строк для вчинення дій на усунення порушень.

Такі обставини дають колегії суддів підстави для висновку про те, що у справі, яка розглядається, відповідачем, як і справах, розглянутих Верховним Судом у касаційному порядку, на які здійснюється посилання у касаційній скарзі, було порушено умови та порядок користування надрами, що є підставою для припинення користування надрами відповідно до пункту 5 статті 26 Кодексу України про надра та частини сьомої статті 4-1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності».

Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає наведені у оскаржуваних судових рішеннях висновки про відсутність підстав для задоволення цього позову помилковими і такими, що не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права, не враховують правозастосовчої практики Верховного Суду в подібних правовідносинах, не узгоджуються з фактичними обставинами цієї справи, встановленими її судовим розглядом у судах попередніх інстанцій.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням:

https://reyestr.court.gov.ua/Review/106215368

2. Постанова ВС КГС від 13 вересня 2022 року у справі №912/929/21 (щодо правонаступництва КСП).

Звертаючись з цим позовом до суду, позивач зазначає, що є правонаступником КСП «Мир», а отже і власником Земельної ділянки на підставі Державного акта, а дії відповідача-1 щодо набуття в комунальну власність спірної ділянки порушують набуте в порядку правонаступництва право власності позивача на землю.

Відповідно до частин 1, 3 статті 10 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) земля може належати підприємству на праві колективної власності, а також може бути надана у постійне або тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, а право тимчасового користування землею, в тому числі на умовах оренди, оформляється договором. Право підприємства на земельну ділянку або її частину може бути припинено в порядку і на підставах, встановлених ЗК України.

Згідно зі статтею 37 ЦК УРСР (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) юридична особа припиняється шляхом ліквідації або реорганізації (злиття, поділу або приєднання); при злитті і поділі юридичних осіб майно (права і обов`язки) переходять до новостворених юридичних осіб; при приєднанні юридичної особи до іншої юридичної особи її майно (права і обов`язки) переходить до останньої; майно переходить в день підписання передаточного балансу, якщо інше не передбачене законом або постановою про реорганізацію.

За змістом статті 34 Закону України «Про підприємства в Україні» (у редакції, чинній до 01.01.2004) колективне підприємство визначено як вид підприємств в Україні, ліквідація та реорганізація яких (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) здійснюється за рішенням власника з дотриманням вимог антимонопольного законодавства, а у випадках, передбачених цим Законом, — за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або арбітражного суду; підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим з моменту виключення його з державного реєстру України; при перетворенні одного підприємства в інше до підприємства, яке виникло, переходять усі майнові права і обов`язки колишнього підприємства.

Частинами 1, 6 статті 31 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (у редакції станом на момент створення позивача) передбачено, що реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) та ліквідація підприємства провадяться за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених) його членів або за рішенням суду чи арбітражного суду; при перетворенні одного підприємства в інше до новоствореного підприємства переходять усі майнові права і обов`язки колишнього підприємства.

Як встановлено судами, у підтвердження факту правонаступництва від КСП «Мир» позивач послався виключно на зміст власного Статуту, відповідно до якого позивач створений на підставі установчого договору засновників від 30.06.1995, рішення установчих зборів від 25.11.1995 шляхом реорганізації КСП "Мир", а засновниками позивача є члени КСП «Мир» у складі 737 осіб.

У той же час за висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 01.09.2020 у справі № 907/29/19, якими керувався і суд апеляційної інстанції, статут юридичної особи є одностороннім актом цієї юридичної особи, який не є підставою правонаступництва щодо іншої юридичної особи, якщо таке правонаступництво не виникло відповідно до закону; у випадку прийняття рішення про реорганізацію КСП шляхом перетворення в іншу юридичну особу колишні члени КСП автоматично повинні були б стати учасниками цієї юридичної особи, позаяк перетворенням юридичної особи є саме зміна її організаційно-правової форми, а не складу її учасників.

Проте судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач до матеріалів справи не надав ні додатку 1 до Державного акта, тобто переліку осіб — членів КСП «Мир», яким належало право колективної власності на землю та які за твердженням позивача стали засновниками ЗАТ «Мир», ні безпосередньо рішень загальних зборів (зборів уповноважених) членів про реорганізацію КСП «Мир» шляхом перетворення у ЗАТ «Мир». Відсутність таких документів унеможливлює встановлення тотожності складу учасників КСП «Мир» та осіб, перелік яких наведено в Статуті позивача в якості засновників ЗАТ «Мир», що має вирішальне значення для констатації факту правонаступництва з огляду на визначений чинним на момент створення позивача законодавством правовий режим колективної власності на землю.

Отже, з огляду на установлені фактичні обставини цієї справи, та з урахуванням зазначених висновків Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів вважає правильними висновки судів про те, що позивач не довів факт правонаступництва щодо КСП «Мир» та, відповідно, набуття ним прав та обов`язків щодо земель колективної власності.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/106254797

3. Постанова ВС КАС від 14 вересня 2022 року у справі №912/929/21 (щодо форми відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою).

За змістом частини сьомої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Таким чином, обов`язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.

При цьому частиною сьомою статті 118 ЗК України визначений вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним, а саме:

• невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів;
• невідповідність місця розташування об`єкта вимогам прийнятих відповідно до цих законів нормативно-правових актів;
• невідповідність місця розташування об`єкта вимогам генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Аналіз цієї норми свідчить, що земельним законодавством визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 Земельного кодексу України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 13 грудня 2016 року у справі № 815/5987/14 та постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 545/808/17.

Таким чином, рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або про відмову в його наданні повинно оформлятися розпорядчим індивідуальним правовим актом у формі наказу Головного управління Держгеокадастру в області.

У межах даного адміністративного спору позивач звернувся до відповідача саме із відповідною заявою (клопотанням), за наслідками розгляду якої суб`єкт владних повноважень мав би прийняти відповідне управлінське рішення, в той час, як останній протиправно направив позивачу відповідь у формі листа.

Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що відсутність належним чином оформленого рішення Головного управління Держгеокадастру у Івано-Франківській області про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність чи відмову у його наданні у формі наказу, свідчить про те, що уповноважений орган не прийняв жодного рішення з числа тих, які він повинен був ухвалити за законом.

Принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень полягає у тому, щоб рішенням було прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/106264079

Матеріал підготував Дмитро Навроцький , адвокат, член Центру земельного права ВША НААУ, керуючий партнер АО SENSUM Law Firm