Постанова ВС КЦС від 24.04.2023 року у справі № 495/1492/18 (щодо зміни виду використання земельної ділянки, яка не є зміною її цільового призначення)

Відповідно до статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Згідно із частинами першою, другою статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про землеустрій» цільове призначення земельної ділянки - використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Отже, основою для визначення цільового призначення земельної ділянки є її належність до відповідної категорії земель і відповідного способу використання.

Відповідно до абзаців першого, другого частини п`ятої статті 20 ЗК України види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Земельні ділянки сільськогосподарського призначення використовуються їх власниками або користувачами виключно в межах вимог щодо користування землями певного виду використання.

Статтею 50 ЗК України визначено, що до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.

Відповідно до статті 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об`єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об`єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об`єктів стаціонарної рекреації.

Статтею 52 ЗК України визначено, що землі рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель. Порядок використання земель рекреаційного призначення визначається законом.

Наведене свідчить про те, що за цільовим призначенням землі України поділяються на категорії.

Отже, відповідно до закріпленого принципу раціонального використання та охорони земель земельні ділянки (частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування з визначеними щодо неї правами) рекреаційного призначення підлягають використанню виключно відповідно до видів їх використання, які відповідають їх цільовому призначенню.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 червня 2021 року у справі №925/929/19 (провадження №12-11гс21) відступила від висновку, викладеного в постановах Верховного Суду України від 05 березня 2013 року у справі №21-417а12, від 08 квітня 2015 року у справі  №6-32цс15, постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі №712/10864/16-а та постановах Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року у справі №701/902/17-ц, від 03 червня 2019 року у справі №708/933/17, від 24 лютого 2020 року у справі №701/473/17, про те, що зміна виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися в порядку, встановленому для зміни цільового призначення такої землі.

Отже, земельним законодавством чітко встановлено, що за проєктами землеустрою та з дотриманням відповідної процедури здійснюється зміна цільового призначення земельних ділянок.

Проте, такої процедури для зміни виду використання земельної ділянки без зміни її категорії цільового чинним законодавством не передбачено.

Зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення, а отже, не потребує проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення (розробки проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо).

Ураховуючи, що зміна використання земельної ділянки з виду «Для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення» (Розділ секція Е07 підрозділ 07.01) на вид використання «Для індивідуального дачного будівництва» (Розділ секція Е07 підрозділ 07.03) не призводить до зміни цільового призначення земельної ділянки та відбувається у межах однієї категорії земель (землі рекреаційного призначення), Верховний Суд дійшов висновку, що про відсутність незаконної зміни цільового виду використання спірної земельної ділянки.

Аналогічний висновок зроблено Верховним Судом у постановах від 24 листопада 2021 року у справі №495/1439/18-ц (провадження №61-11915св21) та від 11 травня 2022 року у справі №495/1434/18 (провадження №61-2613св21), від 01 березня 2023 року у справі №495/9134/16-ц (провадження №61-11477св22).

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/76gGK3d

Постанова ВС КГС від 25.04.2023 року у справі № 916/3390/21 (щодо питання застосування положень статті 1212 ЦК України у відносинах з фактичного користування земельною ділянкою без оформленого права на цю ділянку)

Рішення Одеської міської ради, яким було надано відповідачу дозвіл на викуп спірної земельної ділянки, без укладення відповідного договору купівлі-продажу, не свідчить про виникнення між позивачем та відповідачем права власності/користування.

При цьому матеріали справи № 916/3390/21 не містять доказів належного оформлення права користування вказаною земельною ділянкою.

Оскільки відповідач в період з 01.09.2018 по 31.08.2021 використовував спірну земельну ділянку, яка перебуває у комунальній власності, без належних правових підстав (без виникнення права власності/користування та без державної реєстрації цих прав), а Одеська міська рада як власник спірної земельної ділянки мала обґрунтовані сподівання на отримання орендної плати за використання спірної земельної ділянки, однак не змогла їх реалізувати внаслідок відсутності між сторонами відносин щодо її використання в порядку, встановленому законом.

Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника земельної ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України.

За змістом глави 15 Земельного кодексу України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, право користування земельною ділянкою комунальної власності реалізується, зокрема, через право оренди.

Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (стаття 125 Земельного кодексу України).

Отже, за змістом указаних приписів виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Проте з огляду на приписи частини другої статті 120 Земельного кодексу України не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно.

Суди попередніх інстанцій установили, що відповідач є власником нерухомого майна, розміщеного на відповідній земельній ділянці, на підставі договорів купівлі-продажу від 24 грудня 2015 року № 200 і № 204, укладених між Приватним підприємством фірмою «Сандра-Інтернешнел» (продавець; далі - ППФ «Сандра-Інтернешнел») і ТОВ «Сінтрекс» (покупець).

При цьому матеріали справи не містять доказів належного оформлення права користування вказаною земельною ділянкою ні ППФ «Сандра-Інтернешнел» (попереднього землекористувача), ні ТОВ «Сінтрекс», зокрема укладення відповідних договорів оренди з Харківською міською радою та державної реєстрації такого права, а отже, при укладенні договору купівлі-продажу нерухомості право користування земельною ділянкою, якого не існувало у продавця на момент укладення договорів купівлі-продажу, до набувача не перейшло. Таким чином, відповідач користується цією земельною ділянкою без достатньої правової підстави.

Відтак Велика Палата Верховного Суду вважає, що немає підстав для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок, оскільки до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондиційними".

Отже, Верховний Суд зазначає, що зі змісту глави 15, статей 120, 125 ЗК України та положень статті 1212 ЦК України випливає, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформленого права на цю ділянку (без укладеного договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондиційними.

При цьому матеріали справи №916/3390/21 не містять доказів належного оформлення права користування зазначеною земельною ділянкою.

Таким чином, Верховний Суд у своїй постанові від 20.11.2018 у справі №  922/3412/17 виклав висновок щодо питання застосування положень статті 1212 ЦК України у відносинах з фактичного користування земельною ділянкою без оформленого права на цю ділянку (без укладеного договору оренди, договору купівлі-продажу) у подібних правовідносинах.

Враховуючи викладене та правову позицію, викладену в мотивувальній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 щодо визначення подібності правовідносин у справах, то Верховний Суд дійшов висновку, що у вказаних справах правовідносини є подібними.

Аналіз наведеного дає підстави стверджувати, що наразі існує висновок Верховного Суду щодо застосування положень статті 1212 ЦК України у подібних правовідносинах, і здійснене судами у цій справі №916/3390/21 правозастосування повністю відповідає такому висновку, а тому Суд доходить висновку про закриття касаційного провадження в частині оскарження судових рішень з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, з огляду на приписи пункту 4 частини 1 статті 296 ГПК України, відповідно до якого суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/c6gHMcR

Постанова ВС КЦС від 26.04.2023 року у справі № 944/1363/21 (щодо права користування земельною ділянкою для ведення особистого селянського господарства)

Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Нормами частини першої статті 81 ЗК України визначено способи набуття права власності на земельні ділянки, а саме: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

На підставі пункту «б» частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції пленарних засідань сільських, селищних, міських рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи місцевого самоврядування зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина десята статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122 ЗК України.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, а також порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених позовних вимог, оскільки позивачами не було надано доказів порушення їхніх прав на користування земельними ділянками, які були передані у власність ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підставі оскаржуваних наказів ГУ Держгеокадастру у Львівській області.

Звертаючись до суду із цим позовом позивачі стверджували, що їхні права порушені відповідачами, зокрема ГУ Держгеокадастру у Львівській області, оскільки у власність ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було передано земельні ділянки, якими вони правомірно користуються, та вони претендували на отримання у власність земельних ділянок розміром 0,35 га та 0,15 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. Зазначали, що земельні ділянки, які перебувають у їхньому правомірному користуванні увійшли до масиву земельних ділянок, які були передані у власність ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Однак на підтвердження зазначених обставин позивачами не надано належних доказів.

Як на правову підставу користування земельними ділянками позивачі посилалися на рішення Рясне-Руської сільської ради Яворівського району № 1696 від 17 квітня 2015 року «Про затвердження списку землекористувачів села Підрясне на території Домажирської сільської ради в урочищі Водонасосної станції», однак серед списку землекористувачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відсутні (т. 2, а. с. 40).

Однак, на підтвердження заявлених вимог позивачами не надано договорів оренди або інших доказів правомірного користування земельними ділянками у розмірі, на який вони претендують.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/E6gKtQx

Постанова ВС КАС від 26.05.2023 року у справі № 1340/3914/18 (щодо визначення розміру НГО для обрахунку орендної плати)

Нормативна грошова оцінка землі проводиться в обов`язковому порядку для визначення розміру орендної плати за землі комунальної та державної форм власності.

При цьому, технічна документація з нормативної грошової оцінки земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів, затверджується рішенням відповідної сільської, селищної чи міської ради.

Витяг з технічної документації є документом, який оформлюється за результатом проведення нормативної грошової оцінки та відображає дані стосовно окремої земельної ділянки. Тобто витяг складається на основі розрахованих у встановленому порядку показників (коефіцієнтів), які визначені у технічній документації, що затверджується рішенням відповідної сільської, селищної або міської ради.

Верховний Суд зауважує, що судами попередніх інстанцій вказані доводи позивача не перевірялись та таким не надавалась оцінка. Спростування вказаних доводів рішення судів першої та апеляційної інстанції не містять, як і не містить мотивів відхилення таких доводів.

Також позивач звертав увагу суду, що на момент видачі Відділом у Бродівському районі ГУ Держгеокадастру у Львівській області витягів про нормативну грошову оцінку земельних ділянок станом на 01.01.2016, станом на 01.01.2017 та станом на 01.01.2018 у розпорядженні Відділу у Бродівському районі ГУ Держгеокадастру у Львівській області взагалі не було технічної документації з нормативної грошової оцінки орендованих позивачем земельних ділянок, як земель водного фонду, що використовуються для риборозведення.

Вказану обставину суди попередніх інстанцій також не перевірили та, відповідно, не надали оцінки тому доводу позивача, що в такому випадку Відділ у Бродівському районі ГУ Держгеокадастру у Львівській області повинен був проінформувати про це заявників та відмовити у видачі таких витягів про нормативну грошову оцінку земельних ділянок.

Верховний Суд також звертає увагу, що судами при вирішенні спору зазначалось, що спірні дії ГУ Держгеокадастру у Львівській області щодо визначення нормативної грошової оцінки земельних ділянок та видачі витягів про нормативну грошову оцінку цих земельних ділянок  були вчинені на підставі Технічної документації з нормативної грошової оцінки с. Дуб`є, що затверджена рішенням Ясенівської сільської ради Бродівського району Львівської області №220 від 19.04.2013, щодо якої відсутні докази про скасування або внесення змін до такої Технічної документації. Відтак, на думку судів, у відповідача були відсутні підстави для самостійного визначення іншої нормативної грошової оцінки земельних ділянок.

Разом з тим, позивач наголошував, що розроблена ТОВ «Зехідземлепроект» та затверджена рішенням Ясенівської сільської ради №220 від 19.04.2013 Технічна документації з нормативної грошової оцінки земель с. Дуб`є стосується виключно нормативної грошової оцінки земель населеного пункту с. Дуб`є, складена на підставі вихідних даних, які повинні застосовуватись при визначенні нормативної грошової оцінки земель населеного пункту, і не враховує вихідних даних, які повинні застосовуватись при визначенні нормативної грошової оцінки земель водного фонду, зокрема: нормативного середньорічного економічного ефекту від використання земель під водою, терміну капіталізації середнього економічного ефекту, коефіцієнта місця розташування, коефіцієнта якісного стану та екологічного значення, коефіцієнта, який враховує функціональне використання водного об`єкта.

Вказані аргументи позивача також залишились поза увагою суду та не спростовані в судових рішеннях.

Зі змісту позовної заяви також вбачається, що позивач звертав увагу суду, що різниця між процедурами визначення нормативної грошової оцінки земельних ділянок згідно Порядку нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів та Порядку нормативної грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення полягає не лише у результатах розрахунків, а у принципах, вихідних даних, на основі яких проводяться такі розрахунки.

Вказана різниця між зазначеними порядками нормативної грошової оцінки детально викладена позивачем у позовній заяві та підтверджена подальшим розробленням ТОВ «Інформаційно-консультаційний центр «Інформ-ініціатива» уже належних Технічних документацій з нормативної грошової оцінки земельних ділянок, які отримали позитивні висновки державної експертизи ГУ Держгеокадастру у Львівській області №246 та №247 від 03 квітня 2018 року і затверджені рішенням Ясенівської сільської ради №357 від 08 травня2018 року .

Однак, жодної позиції судів першої та апеляційної інстанції щодо цих питань рішення не містять.

З матеріалів справи також вбачається, що неможливість використання Технічної документації з нормативної грошової оцінки земель с. Дуб`є, що затверджена рішенням Ясенівської сільської ради №220 від 19.04.2013, як бази для визначення нормативної грошової оцінки земельних ділянок водного фонду, що використовуються для риборозведення, підтверджена також висновком експертизи з питань землеустрою №8420-8421 від 22.червня 2021 року , складеним Волинським відділенням Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз.

Проте, вказаний висновок експертизи з питань землеустрою №8420-8421 від 22 червня 2021 року залишився поза увагою судів попередніх інстанцій. Суди не вказали в оскаржуваних рішеннях про наявність у матеріалах справи висновку експертизи та в порушення статті 108 КАС України не навели будь-яких мотивів щодо причин неврахування такого висновку.

Зазначені порушення норм процесуального права унеможливлюють встановлення фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення справи.

Викладене дає підстави стверджувати про неповноту встановлення судами всіх обставин справи, що мають значення для правильного вирішення справи, що також вказує на не підтвердження відповідних обставин та фактів належними засобами та у передбачений чинним законодавством спосіб.

Верховний Суд наголошує, що принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі полягає насамперед у активній ролі суду при розгляді справи. В адміністративному процесі, на відміну від суто змагального процесу, де суд оперує виключно тим, на що посилаються сторони, мають бути повністю встановлені обставин справи з метою ухвалення справедливого та об`єктивного рішення. Принцип офіційності, зокрема, виявляється у тому, що суд визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору; з`ясовує якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин; а у разі необхідності суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, доповнити чи пояснити певні обставини, а також надати суду додаткові докази.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/B6gKnr0

Постанова ВС КАС від 27.04.2023 року у справі № 520/7113/19 (щодо відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою у зв’язку із відсутністю повноважень у розпорядника)

Згідно з частинами першою, другою статті 25 Земельного кодексу України, при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров`я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю).

Рішення про приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотанням працівників цих підприємств, установ та організацій.

Особи, зазначені у частині першій цієї статті, мають гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості) (частина п`ята статті 25 Земельного кодексу України).

Резервний фонд земель перебуває у державній або комунальній власності і призначається для подальшого перерозподілу та використання за цільовим призначенням (частина одинадцята статті 25 Земельного кодексу України).

За такого правового регулювання кожна особа має гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості) і у разі відсутності такої землі - із резервного фонду земель державної або комунальної власності.

Правову позицію аналогічного змісту викладено у постанові Верховного Суду від 02 грудня 2021 року у справі №120/1315/19-а.

Сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб (частина перша статті 122 Земельного кодексу України).

Отже, починаючи з січня 2013 року належним суб`єктом розгляду, який наділений правом розпоряджатися державними землями сільськогосподарського призначення, у тому числі, вирішувати питання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, є Держгеокадастр України.

Аналіз норм земельного законодавства дає підстави для висновку, що розмежування компетенції органів місцевого самоврядування та центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальних органів щодо розпорядження земельними ділянками відбувається в залежності від призначення та форми власності такої земельної ділянки.

Аналогічна правова позиція щодо компетенції органів Держгеокадастру у сфері земельних відносин викладена у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2021 у справі №808/545/17 та від 02 грудня 2021 року у справі №120/1315/19-а.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, земельну ділянку в розмірі земельної частки (паю) ОСОБА_1 виділено в натурі (на місцевості) за рахунок земель державного резервного фонду на території Краснопавлівської селищної ради.

Колегія суддів КАС ВС звертає увагу на те, що суди попередніх інстанцій не встановили, який правовий статус та яке цільове призначення має земельна ділянка, на яку претендує позивач, та до повноважень якого органу належить право розпоряджатися вказаною земельною ділянкою (надавати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки), зважаючи на категорію вказаної земельної ділянки.

Зазначаючи про неналежність спірної земельної ділянки до земель державної власності, незважаючи на те, що розпорядженням Лозівської районної державної адміністрації від 04 серпня 2008 року №310 вирішено виділити в натурі (на місцевості) позивачу земельну ділянку за рахунок земель державного резервного фонду на території Краснопавлівської селищної ради, що також встановлено судами, не досліджено питання чи відносилась, станом на час розгляду звернення позивача, бажана земельна ділянка до земель колективної власності територіальної громади.

Відповідачем в основу своєї відмови у наданні позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, покладено відсутність інформації, яка б свідчила про віднесення позивача до певної категорії громадян, які мають право на земельну частку (пай).

Жодних посилань на невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку у листі відповідача не зазначено.

Відсутність повноважень у ГУ Держгеокадастру у Харківській області на розпорядження земельною ділянкою, щодо якої виник спір, не було підставою для відмови позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою.

Разом з тим, суди попередніх інстанцій не дослідили та не надали належної оцінки підставам для відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою та не встановили чи належним чином розглянув відповідач питання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із прийняттям відповідного рішення у відповідності до вимог земельного законодавства.

Помилковими є висновки судів попередніх інстанцій щодо необхідності застосування до спірних правовідносин частини другої статті 5 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», оскільки, виходячи з висновків Конституційного Суду України, наведених у рішенні від 03 жовтня 1997 року по справі за №4‑зп (справа про набуття чинності Конституцією України), до даних правовідносин підлягає застосуванню стаття 122 Земельного кодексу України в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», який був прийнятий пізніше Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)».

Такий підхід відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду від 16 лютого 2023 року у справі №520/562/19.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/s6gK6M6

Підготував Дмитро Навроцький, адвокат, член Центру земельного права ВША НААУ, керуючий партнер АО SENSUM