1.  Постанова ВП ВС від 22.03.2023 року у справі №154/3029/14-ц (щодо перегляду рішень за нововиявленими обставинами)

Перегляд рішень, постанов або ухвал за нововиявленими обставинами є особливим видом провадження в цивільному судочинстві, передбаченим окремим розділом ЦПК України (статті 423-429 глави 3 розділу V «Перегляд судових рішень»).

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 403 ЦПК України, вбачаючи підставою для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах різну судову практику щодо тлумачення положення процесуального закону про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами.

Питання, передане на розгляд Великої Палати Верховного Суду, стосувалося лише і виключно провадження за нововиявленими обставинами.

Із матеріалів справи вбачається, що окрім касаційної скарги ОСОБА_2 на ухвалу Волинського апеляційного суду від 27 травня 2021 року за його заявою про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Волинського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року подана інша касаційна скарга - ОСОБА_1 на рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 24 квітня 2017 року та постанову Волинського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на частину другу статті 264 ЦПК України, відповідно до якої при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Зазначає, що, виділивши відповідачу 61/100 частин будинку, суди першої та апеляційної інстанцій вийшли за межі її позовних вимог, оскільки такі вимоги вона у позовній заяві не заявляла. Крім того, суди не взяли до уваги варіант розподілу земельної ділянки, наданий у висновку № 20/1 за результатами проведеного будівельно-технічного дослідження, який вона вважає найбільш доцільним.

Тобто касаційна скарга ОСОБА_1 стосується неправильного, на її думку, застосування судами при розгляді справи норм матеріального та процесуального права і не стосується провадження за нововиявленими обставинами.

З приводу питань, переданих на розгляд Великої Палати Верховного Суду, остання відповідь надала.

Підстави, передбачені у статті 403 ЦПК України, для розгляду Великою Палатою Верховного Суду касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 24 квітня 2017 року та постанову Волинського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року ні в ухвалі Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду про передачу справи, ні в касаційній скарзі ОСОБА_1 не зазначено, тому зазначена касаційна скарга повертається на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до повноважень, передбачених у статтях 388, 389, 402 ЦПК України, як до належного суду, який здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку відповідно до вимог Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» та ЦПК України.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 24 квітня 2017 року та постанову Волинського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити ухвалу Волинського апеляційного суду від 27 травня 2021 року, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/b7sy3ek

2. Постанова ВС КЦС від 22.03.2023 року у справі №569/23068/21 (щодо порядку користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні)

Відповідно до частини першої статті 106 ЗК України власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними.

Частиною першою статті 107 ЗК України передбачено, що основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації.

На час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Рівненської міської ради від 17 вересня 2020 року № 7932) механізм встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками був визначений Інструкцією про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженою наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року № 376 (далі - Інструкція).

В постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 580/168/16-ц (провадження № НОМЕР_1) зроблено правовий висновок про те, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов`язкових технічних помилок. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Не надання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Не підписання суміжним власником та/або землекористувачем акту узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Статтею 152 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України в редакції, чинній на час набуття ОСОБА_3 та ОСОБА_2 права власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 , до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Згідно зі статтею 73 Земельного кодексу Української РСР 1922 року в редакції, чинній на час набуття ОСОБА_5 та ОСОБА_6 права власності на домоволодіння на АДРЕСА_1  (далі - ЗК УРСР 1922 року), кожен двір та зміни у його складі реєструються сільрадою у подвірних книгах, з поіменним зазначенням всіх членів двору і голови господарства.

Згідно з частинами першою, другою, четвертою статті 120 ЗК України в редакції, чинній на час набуття ОСОБА_3 та ОСОБА_2 права власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 , у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

При вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 липня 2022 року у справі № 569/14731/17, якою касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 було задоволено частково, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 листопада 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 15 червня 2021 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визначення порядку користування земельною ділянкою скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення. В задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа - Рівненська міська рада, про визначення порядку користування земельною ділянкою відмовлено (https://reyestr.court.gov.ua/Review/105438129).

Крім того, у вищевказаній постанові Верховного Суду зазначено, що суди також установили, що у фактичному користуванні ОСОБА_1 перебуває земельна ділянка площею 500,0 кв. м, решта земельної ділянки площею 636,0 кв. м перебуває у фактичному користуванні позивача ОСОБА_4 , заявників ОСОБА_3 , ОСОБА_2 . Зазначені земельні ділянки є огородженими. Після направлення Верховним Судом постановою від 02 грудня 2020 року цієї справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_4 у своїх письмових поясненнях повідомляв апеляційний суд про існування усталеного порядку користування спірною земельною ділянкою між сторонами. Апеляційний суд у мотивувальній частині оскаржуваної постанови, зокрема вказував, що ОСОБА_3, ОСОБА_2 , які подали апеляційні скарги, не спростували факт існування усталеного порядку користування земельною ділянкою її попередніми власниками, спір між якими з цього приводу був відсутній та не навели такого варіанту розподілу, який би його не порушував. Таким чином, за умови встановленого судами усталеного порядку користування спірною земельною ділянкою, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні відповідного позову, суди попередніх інстанцій помилково відмовили у задоволенні зустрічної позовної вимоги заявників з підстав відсутності доказів того, що ця земельна ділянка знаходиться у власності чи користуванні сторін.

Суди не врахували обов`язкову умову для категорії таких спорів - лише тоді, коли погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном. Відсутність оформлення права користування чи права власності на спірну земельну ділянку у особи не є перепоною для визначення порядку її користування за умови належності такій особі на праві власності об`єкта нерухомого майна, що знаходиться на ній, з огляду на загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, а тому посилання судів на відсутність правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог про визначення порядку користування земельною ділянкою є неправильним.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/B7sunam

3. Постанова ВС КГС від 22.03.2023 року у справі № 910/20838/20 (щодо орендної плати за договором оренди землі)

Договір оренди землі – це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (стаття 13 Закону України "Про оренду землі").

Статтею 21 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

Положеннями пункту 287.1. статті 287 Податкового кодексу України встановлено, що власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

Отже, плата за землю здійснюється в залежності від суб`єкта належності земельної ділянки: власником землі сплачується земельний податок, а орендарем за договором оренди землі - орендна плата.

Згідно з пунктами 288.1. - 288.4. статті 288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об`єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

Основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності є нормативна грошова оцінка земель, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями підпунктом 288.5.1. пункту 288.5. статті 288 Податкового кодексу України.

Підпунктом 288.5.1. пункту 288.5. статті 288 Податкового кодексу України (в редакції, чинній станом на 01.01.2017) було встановлено, що розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території.

Підпунктом 288.5.1. пункту 288.5. статті 288 Податкового кодексу України (в редакції, чинній з 01.01.2018) визначено, що розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою розміру земельного податку: для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких проведено, - у розмірі не більше 3 відсотків їх нормативної грошової оцінки, для земель загального користування - не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки, для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки.

З аналізу норм Податкового кодексу України, Закону України "Про оренду землі" вбачається, що нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати. При цьому зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати незалежно від домовленості сторін у договорі оренди землі про можливість такої зміни.

Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 635/4233/19.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 09.11.2021 у справі № 905/1680/20, з огляду на те, що земельним законодавством та Податковим кодексом України не обмежується можливість подання доказів щодо нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної (комунальної) власності для цілей сплати орендної плати виключно витягом з Державного земельного кадастру, належними доказами на обґрунтування нормативної грошової оцінки земельної ділянки можуть бути: технічна документація на спірну земельну ділянку, виготовлена компетентним органом для оформлення договору оренди, довідка з Державного земельного кадастру, витяг з Державного земельного кадастру, а також висновок судової експертизи про встановлення нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки, наданий відповідно до статей 98 - 103 Господарського процесуального кодексу України.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження вищезазначених обставин Радою було подано, у тому числі, довідки про розмір нормативної грошової оцінки земельних ділянок та витяги з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок (а.с. 155 - 164 т. 1).

Разом з тим, незважаючи на вимоги чинного законодавства та умови вказаного договору оренди землі, господарські суди попередніх інстанцій не надали будь-якої правової оцінки наведеним Позивачем обставинам та поданим на їх підтвердження доказам, лише пославшись на те, що з 01.01.2017 нормативна грошова оцінка земель м. Києва розраховується відповідно до Порядку нормативної грошової оцінки земель населених пунктів, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 25.11.2016 № 489, а також на те, що з 01.01.2017 рішенням Київської міської ради від 10.03.2016 №217/217 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 03.07.2014 №23/23 "Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Києва" внесені зміни до додатка 3 до цього рішення, а відтак суди фактично не дослідили обставини, якими Рада обґрунтовувала свої позовні вимоги, тобто обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що, визначаючи розмір заборгованості боржника, суд зобов`язаний належним чином дослідити подані стороною докази, перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю або частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок, що є процесуальним обов`язком суду (подібний висновок щодо обов`язку суду перевірити розрахунок заявлених позовних вимог викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17).

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/77siwS3

4. Постанова ВС КАС від 22.03.2023 року у справі № 280/4962/18 (щодо погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки будь-якими іншими органами виконавчої влади)

Згідно зі статті 25 Закону України "Про землеустрій" від 22.05.2003 №858-IV (далі - Закон №858-IV) документація із землеустрою розробляється у вигляді схеми, проекту, робочого проекту або технічної документації, в тому числі у вигляді проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Статтею 30 Закону №858-IV передбачено, що погодження і затвердження документації із землеустрою проводиться в порядку, встановленому Земельним кодексом України, цим Законом.

У свою чергу, частиною 1 статті 186-1 ЗК України передбачено, що проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов`язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Відповідно до частини 4 статті 186-1 ЗК України розробник подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а до органів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, - завірені ним копії проекту.

Органам, зазначеним у частинах першій - третій цієї статті, при погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки забороняється вимагати: додаткові матеріали та документи, не включені до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідно до статті 50 Закону України "Про землеустрій"; надання погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки будь-якими іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями; проведення будь-яких обстежень, експертиз та робіт.

Кожен орган здійснює розгляд та погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки самостійно та незалежно від погодження проекту іншими органами, зазначеними у частинах першій - третій цієї статті, у визначений законом строк.

Приписами частини 2 статті 50 Закону №858-IV передбачено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Органи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, зобов`язані протягом десяти днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов`язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері (частина 5 статті 186-1 ЗК України).

Згідно з частиною 6 статті 186-1 ЗК України підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

Відповідно до частини 9 статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Тобто єдиною підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою може бути лише те, що проект землеустрою не погоджено в порядку, встановленому статтею 186-1 ЗК України, а також відсутність висновку обов`язкової державної експертизи у визначених законом випадках та відомостей щодо державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі. Результат розгляду з питань затвердження проекту землеустрою оформлюється відповідним органом у формі рішення, що прямо передбачено частиною 9 статті 118 ЗК України.

Інших правових підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою після його погодження в порядку статті 186-1 ЗК України норми цього Кодексу не містять. При цьому перевірка на відповідність проекту землеустрою вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів має здійснюватися саме на етапі погодження такого проекту.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права неодноразово викладений у постановах Верховного Суду, зокрема, від 24.01.2020 у справі №316/979/18, від 27.01.2021 у справі № 560/1334/19, від 01.02.2021 у справі №560/1282/19, від 16.09.2021 у справі №260/18/19, від 10.06.2021 у справі № 240/4964/18, від 07.04.2021 у справі №540/2813/19, від 10.03.2021 у справі №240/82/19, від 04.03.2021 у справі № П/811/968/18, від 15.06.2021 у справі №818/1905/17 та від 29.11.2021 у справі №480/1910/19, і Суд не вбачає підстав для відступу від нього.

Суд звертає увагу на те, що нормами земельного законодавств не встановлено строку дії дозволу на розробку проекту, а тому розробка проекту протягом тривалого часу не свідчить про протиправність дій позивача і не позбавляє дозволу чинності. При цьому, внесення до нього змін у 2016 році було спрямовано на уточнення формулювань, за наслідками яких  первісного змісту змінено не було. Право органів державної влади на виправлення своїх помилок не суперечить принципу «належного врядування».

Варто відзначити, що надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність має на меті лише формування земельної ділянки як об`єкта земельних правовідносин. Тому надання дозволу на розробку такого проекту розпорядженням районної державної адміністрації у 2005 році, яка на той час мала таке право, не є перешкодою для розгляду погодженого проекту у 2018 році відповідачем, до якого право розпорядження землями державної власності перейшло у 2013 році.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд під час розгляду тотожної справи №280/4963/18, які викладені у постанові 27.02.2023.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/S7sikBh

5. Постанова ВС КЦС від 22.03.2023 року у справі № 570/2844/19 (щодо права спадкоємців завершити процедуру безоплатної приватизації землі, яка була почата спадкодавцем за життя)

Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

До 01 січня 2013 року державна реєстрація земельних ділянок, які передавалися у власність із земель державної чи комунальної власності, здійснювалась з видачею державних актів на право власності на земельні ділянки. Реєстрація державних актів на право власності здійснювалась у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі.

З 01 січня 2013 року у зв`язку з набранням чинності Закону України «Про Державний земельний кадастр» державні акти на право власності чи право постійного користування земельною ділянкою не видаються, а право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» шляхом внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

ЗК України, у редакції на момент виникнення спірних правовідносин, встановлював, що набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності наступних юридичних фактів у їх сукупності: ухвалення рішення компетентного органу про передання у власність земельної ділянки спадкодавцю; виготовлення технічної документації на земельні ділянки; визначення меж земельної ділянки в натурі; погодження меж земельної ділянки із власниками чи користувачами суміжних земельних ділянок; одержання у встановленому порядку державного акта на землю; державна реєстрація права власності на земельну ділянку. Якщо зазначені вимоги спадкодавцем не дотримано - право власності на конкретні земельні ділянки не виникає та відповідно до статті 1216 ЦК України не переходить до спадкоємців у порядку спадкування, за винятком встановлених випадків, на які поширюється дія пункту 1 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України.

Якщо спадкодавець не набув права власності на земельну ділянку згідно зі статтею 125 ЗК України, проте розпочав процедуру приватизації земельної ділянки відповідно до чинного законодавства України, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування - права на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім`я спадкоємця, а не права власності на земельну ділянку.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 350/67/15-ц та постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 128/1911/15-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 623/633/17, від 25 березня 2020 року у справі № 158/1672/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 723/1061/17, від 29 серпня 2019 року у справі № 554/1195/17, від 04 листопада 2020 року у справі № 545/1631/19 та від 24 грудня 2021 року у справі № 343/1341/20.

Отже, у випадку, якщо спадкодавець за життя розпочав процедуру приватизації земельної ділянки, проте не отримав на неї право власності у зв`язку зі смертю, спадкоємці у порядку спадкування набувають право на завершення приватизації.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/m7siNX1

6. Постанова ВС КЦС від 23.03.2023 року у справі № 686/1404/19 (щодо поділу спірної земельної ділянки)

При вирішенні спору про поділ в натурі земельної ділянки, визначаючи варіанти такого поділу, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого відсутні підстави, він ухвалює рішення про застосування саме такого варіанту поділу. Якщо ж відсутній погоджений або встановлений порядок користування земельною ділянкою, то суд здійснює поділ в натурі земельної ділянки з дотриманням розміру часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.

У частині четвертій статті 120 ЗК України вказано, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Статтею 110 ЦПК України визначено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Згідно статті 113 ЦПК України, якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Разом із тим, ОСОБА_2, знаючи, що сторони не згодні разом із одним із запропонованих експертом варіантів поділу земельної ділянки, не скористалась своїм правом та не заявила клопотання про призначення повторної експертизи.

При цьому, аналізуючи варіанти поділу земельної ділянки, визначених експертом, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку, що варіант № 2 є найбільш обтяжливим для обох співвласників, оскільки передбачає встановлення сервітуту для відповідача з боку позивача, тобто фактично містить відповідні обтяження як для позивача так і для відповідача. При цьому обґрунтовано враховано, що жоден з учасників справи не просив суд поділити земельну ділянку саме за даним варіантом.

Як вбачається з висновку експерта частина земельної ділянки, що пропонується передати у власність ОСОБА_2 за вказаним варіантом, площею 0,0015 га за точками 8,9,28,27,8, знаходиться прямо перед частиною будинку належного ОСОБА_1 на відстані 1 метра від будинку та вікон.

ОСОБА_2 вказувала, що має намір використовувати дану земельну ділянку для стоянки автомобіля, дана земельна ділянка межує виключно з земельною ділянкою, яка виділяється ОСОБА_1 та лише прилягає до земельної ділянки загального користування, на ній не розміщено жодних об`єктів нерухомості, належних ОСОБА_2 , та дана земельна ділянка не містить проходу чи проїзду до земельної ділянки ОСОБА_2 .

Враховуючи вказаний варіант поділу, апеляційний суд правомірно зазначив, що такий поділ призведе до порушення прав ОСОБА_1 на вільне володіння та користування своїх майном, є обтяжливим для неї, так як використання земельної ділянки для стоянки автомобіля перед фасадом її будинку на відстані лише одного метра створить останній незручності в користуванні будинком, обслуговуванні будинку та прибудинкової території.

Крім того, при такому поділі ОСОБА_2 має право здійснювати на цій земельній ділянці будівництво об`єктів нерухомості, що в свою чергу може призвести до виникнення конфліктних ситуацій між сторонами, з врахуванням їхніх відносин на даний час та спору між ними з приводу поділу земельної ділянки тощо.

Отже, з урахуванням аналізу запропонованих варіантів поділу земельної ділянки, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо можливості її поділу за варіантом № 1, оскільки такий враховує інтереси сторін, є справедливим з огляду на правовідносини, які виникли між сторонами, та є найбільш прийнятним, а отже забезпечить ефективний варіант захисту прав та інтересів сторін.

Відхиляються доводи касаційної скарги заявника про те, що вона згідна на зменшення належної їй ідеальної частки у праві власності з грошовою компенсацією за умови, що їй буде виділено частину фасадної земельної ділянки, межа якої позначена літ. «Б» та «В» зі сторони земель комунальної власності, а саме АДРЕСА_2 , оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції до закінчення підготовчого засідання заявник не скористалась своїм правом, передбаченим статтею 49 ЦПК України, відповідних клопотань не заявляла.

Також відхиляються посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1443цс16, у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 143/444/15-ц; від 24 березня 2021 року у справі № 459/2226/16; від19 травня 2021 року у справі № 501/2148/17, оскільки судові рішення у справі, яка переглядається, не суперечать висновкам, викладеним у вказаних постановах.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/57soLNL

7. Постанова ВС КЦС від 28.03.2023 року у справі № 700/313/20 (щодо надання дозволу на розробку проєкту землеустрою декільком особам одночасно)

Згідно з частиною сьомою статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проєктів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Отже, перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є вичерпним, відповідний орган у разі ухвалення рішення про відмову у наданні такого дозволу зобов`язаний належним чином мотивувати причини цієї відмови.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність (частина дев`ята статті 118 ЗК України).

Відповідно до частин четвертої, п`ятої та шостої статті 186-1 ЗК України розробник проєкту землеустрою подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Орган, зазначений в частині першій цієї статті, зобов`язаний протягом десяти робочих днів з дня одержання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проєкту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов`язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Підставою для відмови у погодженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

Згідно з частиною першою статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проєктами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Відповідно до частини першої статті 50 Закону України «Про землеустрій» проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються лише у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок.

Дозвіл на розроблення проєкту землеустрою означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, щоб мати змогу у подальшому точно визначити предмет оренди. Отже, цей дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельну ділянку, яку ця особа бажає отримати в оренду у майбутньому.

Рішення про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц, провадження № 14-301цс18, від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц, провадження № 14-28 цс 20).

Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Верховний Суд зазначає, що на будь-якому етапі надання земельної ділянки у власність чи користування сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності.

Подібні правові висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц, провадження  № 14-28цс20, на яку посилались суди попередніх інстанцій, що неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо, виходячи з конкретних обставин справи.

Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки в оренду зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод.

Отже, рішення про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Зазначений інтерес, у разі формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту. Погодження та затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, яка раніше сформована на підставі проєкту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок в межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України), першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проєкту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього немає законних перешкод.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/F7spqu8

Підготував Дмитро Навроцький, адвокат, член Центру земельного права ВША НААУ, керуючий партнер АО SENSUM