Постанова ВС КЦС від 10.04.2023 року у справі № 352/2403/17 (щодо непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками)

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Право земельного сервітуту – це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений (частини перша, четверта статті 98 ЗК України).

Суди встановили, що  ОСОБА_1 і  ОСОБА_2 є сусідами та суміжними землекористувачами.

У цій справі позивач бажає встановити сервітут (проїзд) до його земельної ділянки через земельну ділянки відповідачки та не погоджується з межами її земельної ділянки.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Верховний Суд зазначає, що погодження меж полягає у тому, щоб суміжному землевласнику або землекористувачу було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, уповноважений орган повинен виходити не із факту відмови від підписання акта, а з мотивів такої відмови.

Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації.

Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може бути підставою для відмови уповноваженим органом у затвердженні технічної документації, за умови правомірності дій кожного із землекористувачів.

Подібні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справах № 350/67/15-ц, провадження № 14-652цс18, № 514/1571/14-ц, провадження №14-552цс18, від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17, провадження № 14-730цс19.

Щодо доводів касаційної скарги про неправильне трактування судових рішень у справі №352/2774/13-ц, Верховний Суд зазначає таке.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17, провадження № 61-26396св18, викладено правовий висновок, що «преюдиційні факти – це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб’єктивними і об’єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини».

Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах від 29 вересня 2021 року у справі № 369/11118/17, провадження № 61-18843св20, від 08 листопада 2022 року у справі № 457/174/16-ц, провадження № 61-12155св21, від 26 січня 2022 рокуу справі № 522/4958/16-ц, провадження № 61-10124св21.

Преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14, провадження № 12-144гс18, від 20 квітня 2022 року у справі № 910/2615/18, провадження № 12-75гс21).

Згідно із судовими рішеннями у справі № 352/2774/13-ц між відповідачкою та матір`ю позивача (як власником прав на житловий будинок) було встановлено добровільний розподіл будинку володіння та земельних ділянок. Сторони встановили межу, яка розділяє їх земельні ділянки, згідно з кадастровим планом земельної ділянки, виготовленим на замовлення ОСОБА_12, матері позивача.

У матеріалах справи немає доказів того, що збільшенням площі земельної ділянки ОСОБА_2 до 0,1334 га за рахунок земель запасу порушено права позивача, зокрема доказів того, що площі чи межі його земельних ділянок зменшились/змінились внаслідок ухвалення оскаржуваних рішень Підпечерівської сільської ради.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з тим, що відповідачка приватизує земельну ділянку площею 0,1334 га, при цьому вимоги, заявлені позивачем, стосуються надання йому права сервітуту (проїзду) до його земельної ділянки.

Верховний Суд зауважує, що користування земельною ділянкою без правової підстави як заїздом (проїздом) не створює правових підстав для виникнення у позивача законних прав на неї та підстав для їхнього захисту, оскільки немає доказів того, що позивач звертався до компетентних органів із заявами про отримання цієї частини земельної ділянки у користування чи власність та отримав згоду Підпечерівської сільської ради. Водночас суди встановили, що відповідачка таку згоду отримала, розробила технічну документацію та зареєструвала земельну ділянку площею 0,1334 га (включно з тією частиною, на яку претендує позивач як земельний сервітут для проїзду) у Державному земельному кадастрі.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/25HlSie

Постанова ВС КЦС від 12.04.2023 року у справі № 175/642/19 (щодо нормативно грошової оцінки землі та перераховування розміру орендної плати)

Згідно зі статтею 13 цього Закону договір оренди землі – це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до статті 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю – це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

Відповідно до пункту 289.1 статті 289 ПК України для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

Відповідно до положень пункту 289.2 статті 289 ПК України центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин за індексом споживчих цін за попередній рік щороку розраховує величину коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель, на який індексується нормативна грошова оцінка сільськогосподарських угідь, земель населених пунктів та інших земель несільськогосподарського призначення за станом на 1 січня поточного року.

Коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель застосовується кумулятивно залежно від дати проведення нормативної грошової оцінки земель.

Положеннями пункту 2 частини першої статті 13, частини першої статті 15 Закону України «Про оцінку земель» визначено, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності. Підставою для проведення оцінки земель (бонітування ґрунтів, економічної оцінки земель та нормативної грошової оцінки земельних ділянок) є рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотною умовою договору оренди землі є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення, перегляду та відповідальності за її несплату.

Таким чином, нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати.

Отже, орендар зобов’язаний самостійно за наявності відомостей про нормативну грошову оцінку землі перераховувати розмір орендної плати.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 03 грудня 2013 року у справі № 3-34гс13 та від 20 серпня 2013 року у справі № 3-21гс13 та підтримана Верховним Судом, зокрема у постанові від 26 травня 2021 року у справі № 540/544/18 (провадження № 61-13979св19).

Умовами укладеного 24 травня 2016 року між ОСОБА_2 (першим орендодавцем, спадкодавцем) та ТОВ «Aгpo Дар Миколаївка» договору оренди землі у пункті 9 перебачено, що сторони погодили розмір орендної плати у грошовій формі, що не може перевищувати 5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що становить на момент укладання договору 11 976,05 грн. Пунктом 10 указаного договору встановлено, що обчислення розміру орендної плати за земельні ділянки приватної власності здійснюється з урахуванням індексації.

Згідно з відомостями Держгеокадастру про індексацію нормативної грошової оцінки земель за 2021 рік, які розміщено у вільному доступі на сайті Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру (https://land.gov.ua/derzhheokadastr-povidomliaie-pro-indeksatsiiu-normatyvnoi-hroshovoi-otsinky-zemel-za-2021-rik/) встановлено, що у 2016, 2017, 2018 роках індексація нормативно грошової оцінки землі проводилась.

Відповідно до інформації, наданої Державною службою статистики України, індекс споживчих цін за 2021 рік становив 110%.

Пунктом 9 підрозділу 6 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України (в редакції Закону України від 30 листопада 2021 року № 1914-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень») встановлено, що індекс споживчих цін, який використовується для визначення коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель, застосовується із значенням 100 відсотків, зокрема за 2017-2022 роки – для сільськогосподарських угідь (ріллі, багаторічних насаджень, сіножатей, пасовищ та перелогів).

Відповідно значення коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель і земельних ділянок становлять:

- для сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги) за період за 2017 - 2022 роки – 1,0;

- для сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги) за 2016 рік – 1,0.

Тобто, коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земельних ділянок сільськогосподарського призначення у період з 2016 – 2021 років не змінювався, та становив 1,0 %, що не впливало на визначений договором від 24 травня 2016 року розмір орендної плати.

До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 732/1705/16-ц (провадження № 61-29685св18), від 03 лютого 2021 року у справі № 618/1078/19-ц (провадження № 61-12935св20).

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/f5HzpzT

Постанова ВС КЦС від 12.04.2023 року у справі № 716/1071/15-ц (щодо створення фермерського господарства)

Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

У статті 2 Закону України «Про фермерське господарство» закріплено, що відносини, пов’язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України.

За частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 Закону України «Про фермерське господарство», у редакції станом на момент передачі земельних ділянок в оренду, право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до компетентного органу.

Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство»).

Тобто можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов’язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства як форми підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією.

Надання (передача) фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. Натомість відсутність такої реєстрації протягом розумного строку є невиконанням умов закону для отримання земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства.

Зі змісту положень статті 12 Закону України «Про фермерське господарство» слідує, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.

Після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство мало бути зареєстроване в установленому законом порядку і з дати реєстрації набути статусу юридичної особи. З цього часу землекористувачем земельної ділянки є фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

Таким чином, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності, а надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб громадянина.

Спори фермерських господарств, які є юридичними особами, з іншими юридичними особами, зокрема з органом державної влади, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам.

У постанові від 05 жовтня 2022 року у справі №922/1830/19 Велика Палата Верховного Суду зауважила (пункти 6.36.-6.40.), що земельні відносини, які є основою створення та діяльності фермерського господарства, проходять у динаміці два етапи:

1) отримання засновником фермерського господарства права (власності або оренди) на землю як передумова створення фермерського господарства;

2) створення фермерського господарства, внаслідок чого особу засновника заміщує фермерське господарство як землекористувач, який веде господарську діяльність на земельній ділянці.

Цей комплекс відносин є нерозривним, одне не існує без іншого в межах легітимної процедури створення фермерського господарства.

Хоча, земельна ділянка надається фізичній особі, однак метою надання є подальше створення фермерського господарства як суб`єкта підприємництва (господарювання) з переданням цьому суб`єкту земельної ділянки. Отже, в процесі створення фермерського господарства його засновник має обмежені правомочності щодо землі, оскільки його обов`язком є створення фермерського господарства, що і буде користувачем цієї землі.

Аналізуючи відносини щодо створення фермерського господарства і набуття ним права власності (користування) землею, можна зробити висновок, що de jure отримує землю фізична особа – засновник фермерського господарства, однак de facto він діє в інтересах створюваного ним фермерського господарства.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/25HzKis

Постанова ВС КАС від 13.04.2023 року у справі № 808/56/17 (щодо права користування земельною ділянкою)

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України об’єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

При переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку (пункт 287.6 статті 287 ПК).

У частинах першій та другій статті 120 ЗК України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Статтями 125 і 126 цього Кодексу встановлено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Питання переходу права власності на земельну ділянку у разі набуття права на житловий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюються статтею 120 ЗК України і статтею 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Цими нормами чітко встановлено, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.

За правилами пункту 286.1 статі 286 ПК України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

При цьому власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році (пункт 287.1 статті 287 ПК України).

Тобто, фізична особа - власник нежилого приміщення (його частини) є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Положеннями пункту  289.1 статті 289 ПК України встановлено, що для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок. Частиною другою  статті 20 Закону України «Про оцінку земель»  визначено, що дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Таким чином, для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок, яка здійснюється у відповідності до вимог чинного законодавства та з урахуванням коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель.

Судом першої інстанції установлено, що  відповідачем надано витяги з технічної документації щодо нормативно грошової оцінки земель від 16 грудня 2013 року №1017/05/05, №1018/05/05, №1020/05/05: з технічної документації нормативно грошової оцінки земельної ділянки (кадастровий номер 2310100000:05:004) ОСОБА_1 є користувачем земельної ділянки площею 134,9 кв. м. за адресою АДРЕСА_1 ; відповідно до витягу від 16 грудня 2013 року №1017/05/05 з технічної документації нормативно грошової оцінки земельної ділянки ( кадастровий номер 2310100000:05:006) - користувачем земельної ділянки площею 56,1 кв. м. за адресою АДРЕСА_2 ; відповідно до витягу від 16 грудня 2013 року №1018/05/05 з технічної документації нормативно грошової оцінки земельної ділянки ( кадастровий номер 2310100000:05:005) - користувачем земельної ділянки площею 166,20 кв. м за адресою АДРЕСА_3.

Також судом першої інстанції досліджувався лист Управління Держземагентства у Запорізькому районі Запорізької області від 14 серпня 2015 року №31-28-03-3744/2-15, з якого вбачається, що за наявною інформацією Державного земельного кадастру ОСОБА_1 не являється власником чи користувачем запитуваних земельних ділянок.

Крім того, судом першої інстанції зроблено висновок про те, що витяг з технічної документації щодо нормативно-грошової оцінки земельної ділянки не є документом, що посвідчує право власності на земельну ділянку, право постійного користування чи право оренди земельної ділянки, що також підтверджено Державною службою України з питань геодезії, картографії та кадастру в листі від 28 березня  2018 року за № В-898/0-894/6-16.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність оскаржуваних податкових повідомлень - рішень відповідача з огляду на те, що позивач не є власником/користувачем земельної ділянки.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки позивач є власником нежитлових приміщень, за земельні ділянки під якими нараховано земельний податок, незважаючи на те, що він не зареєстрував право власності чи користування земельними ділянками під належними йому на праві власності нежитловими приміщеннями, обов`язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Отже, позивач є власником нежитлової будівлі, а земельна ділянка не передана у власність позивачу, що не скасовує його обов`язку щодо сплати земельного податку як землекористувача.

Виходячи з аналізу наведених вище правових норм, незважаючи на те, що позивач не зареєстрував право власності чи користування земельною ділянкою під належною йому на праві власності нежитловою будівлею, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК України, обов`язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Така позиція відповідає висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові від 2 серпня 2022 року у справі № 826/8575/17.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/e5HxoVy

Підготував Дмитро Навроцький, адвокат, член Центру земельного права ВША НААУ, керуючий партнер АО SENSUM