Земельні спори: щотижневий огляд практики Верховного Суду (01.04.2023-07.04.2023 року)

Постанова ВС КЦС від 03.04.2023 року у справі № 643/18679/18 (щодо погодження технічної документації із землеустрою про поділ земельної ділянки)

Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 278/1191/18.

У частинах першій-другій статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України в редакціях, чинних на момент набуття ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю літ. П-1, загальною площею 210,7 кв. м, по АДРЕСА_1 , до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

Враховуючи вказані норми права суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що для безперешкодного та повноцінного використання об`єкту нерухомого майна позивач має право отримати від власника земельної ділянки відповідне речове право на земельну ділянку у розмірі, необхідному для експлуатації та обслуговування належному йому об`єкту нерухомого майна.

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що оскаржувані рішення Харківської міської ради в частині погодження технічної документації із землеустрою щодо поділу та затвердження поділу земельної ділянки з кадастровим номером 6310137500:02:043:0032 порушують законні інтереси позивача на користування земельною ділянкою, яке існує з 07 серпня 2008 року в силу нерозривного поєднання нерухомого майна із земельною ділянкою, на якій воно розташовано; поділ земельної ділянки з кадастровим номером 6310137500:02:043:0032 та реєстрація новоутворених земельних ділянок здійснена без врахування прав позивача на часткове користування вказаною земельною ділянкою.

Вказані висновки суду підтверджені зібраними у справі доказами, зокрема, висновком експерта Українського науково-дослідного інституту спеціальної техніки та судових експертиз Служби безпеки України від 19 липня 2019 року № 65/8, згідно з яким належна позивачу нежитлова будівля літ. П-1, загальною площею 210,7 кв. м, площею забудови 214,5 кв. м, по АДРЕСА_1 повністю розташована в межах раніше існуючої земельної ділянки з кадастровим номером 6310137500:02:043:0032, яка на даний розділена на земельні ділянки з кадастровими номерами 6310137500:02:043:0069 і 6310137500:02:043:0070, при цьому частини нежитлової будівлі літ. П-1, площею 139,0 кв. м та площею 83,0 кв. м, знаходяться в межах новоутворених земельних ділянках; в змісті технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки з кадастровим номером 6310137500:02:043:0032 відсутні відомості розташованого на її території об`єкту нерухомого майна (будівлі літ. П-1, реєстраційний номер нерухомого майна 21236191), що не відповідає вимогам частини першої статті 34 Закону України «Про Державний земельний кадастр», пункту «в» статті 56 та абзацу 9 частини першої Закону України «Про землеустрій», пунктам 2.1., 2.5. Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Держкомзему від 18 травня 2010 року № 376, пунктам 1.3.1., 1.3.2. Інструкції з топографічного знімання у масштабах 1:5000, 1:2000, 1:1000 та 1:500 (ГКНТА-2.04-02-98), затвердженої наказам Укргеодезкартографії від 09 квітня 1998 року № 56, відповідно така документація не містить достатнього переліку відомостей, наявність яких передбачена вимогами земельного законодавства та інших нормативних актів з питань землеустрою та землекористування, необхідних для її затвердження, а також безпосереднього розподілу земельної ділянки з кадастровим номером 6310137500:02:043:0032.

Суди попередніх інстанцій дослідили висновок експерта Українського науково-дослідного інституту спеціальної техніки та судових експертиз Служби безпеки України від 19 липня 2019 року № 65/8 у сукупності з іншими доказами, перевірили й оцінили його за внутрішнім переконанням, яке ґрунтувалося на всебічному, повному й об`єктивному розгляді всіх обставин справи в сукупності. При цьому суди обґрунтовували своє рішення не лише висновком експертизи.

Так, приймаючи до уваги вказаний експертний висновок, суди правильно звернули увагу на той факт, що він узгоджується з іншими матеріалами справи, зокрема, актами обстеження земельної ділянки від 05 червня 2018 року та від 07 листопада 2018 року з додатком, складених Харківською міською радою, якими встановлено, що належна ОСОБА_1 нежитлова будівля літ. П-1 знаходиться на земельних ділянках із кадастровими номерами 6310137500:02:043:0069 та 6310137500:02:043:0070, які утворилися в результаті поділу земельної ділянки з кадастровим номером 6310137500:02:043:0032; геодезичними документами, планами накладення нежитлової будівлі літ. П-1 по АДРЕСА_1 , виготовленими сертифікованим інженером-геодезистом ФОП ОСОБА_6 , із яких убачається, що зазначена нежитлова будівля розташована на земельних ділянках з кадастровими номерами 6310137500:02:043:0069 та 6310137500:02:043:0070, площа накладення вказаної нежитлової будівлі на земельну ділянку з кадастровим номером 6310137500:02:043:0069 складає 139 кв. м, на земельну ділянку кадастровим номером 6310137500:02:043:0070 - 83 кв. м.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/Z5chsB8

Постанова ВС КГС від 04.04.2023 року у справі № 904/9070/21 (щодо обрання неналежного способу захисту визнання відсутнім права користування земельною ділянкою та звільнення земельної ділянки)

Так Верховний Суд у постанові від 15.05.2018 у справі № 922/2652/17 про визнання відсутнім права користування земельною ділянкою та звільнення земельної ділянки, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення за позовом Першого заступника керівника Чугуївської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області до Товариства з обмеженою відповідальністю "Юрбор-Агро" не погодився з підставами для відмови у задоволенні позовних вимог, викладеними судом апеляційної інстанції, які мотивовано тим, що позовні вимоги не відповідають способу захисту, передбаченому ст.16 Цивільного Кодексу України, оскільки прокурором обрано спосіб захисту, який не передбачений законом.

Суд касаційної інстанції з посиланням на положення ст. ст. 15, 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України вказав, що наведена норма передбачає такий спосіб захисту як пред`явлення позову про визнання відсутнім права та зазначив, що висновки апеляційного суду про те, що прокурором невірно обрано спосіб захисту права, є такими, що не відповідають наведеним нормам матеріального права та не узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, яка викладена у постанові від 12.06.2013 у справі № 6-32цс13.

При цьому у справі №922/2652/17 вимога про визнання відсутнім права не є єдиною вимогою, а була заявлена поряд з вимогою про звільнення земельної ділянки, яка забезпечила ефективність обраного способу захисту права позивача.

Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у постанові від 22.06.2020 у справі № 922/2155/18 зазначив, що визначення способів захисту прав на землю врегульовано спеціальними нормами ст. 152 Земельного кодексу України, а також положеннями ч. 1 та 2 ст. 5 ГПК України, а тому не потребує застосування інших кодексів України.

При цьому судова палата вважала за необхідне уточнити висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 922/2652/17, виклавши його без посилання на норми інших кодексів України у такій редакції: «3 огляду на встановлені ст. 152 Земельного кодексу України способи захисту прав на земельні ділянки та визначені ст. 5 ГПК України вимоги щодо ефективності способу захисту права, позивач у спорі про захист прав на земельну ділянку може пред`явити будь - яку позовну вимогу, яка не передбачена законом або договором, а суд може захистити порушене право у заявлений спосіб, у тому числі й шляхом визнання відсутнім права, але за умови, що такий спосіб захисту прав на земельну ділянку, обраний позивачем, відновлює (захищає) порушене право позивача або нівелює негативні для нього наслідки у зв`язку з порушенням права, тобто, є ефективним способом захисту і виключає у подальшому необхідність пред`явлення інших позовів для захисту (відновлення) порушеного права.»

Відтак, колегія суддів у справі № 904/9070/21 зазначає, що з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у справах № 922/2652/17 та № 922/2155/18, суд може захистити порушене право шляхом визнання відсутнім права, але за умови, що такий спосіб захисту прав на земельну ділянку, обраний позивачем, відновлює (захищає) порушене право позивача або нівелює негативні для нього наслідки у зв`язку з порушенням права, тобто, є ефективним способом захисту і виключає у подальшому необхідність пред`явлення інших позовів для захисту (відновлення) порушеного права.

Судами обох інстанцій встановлено, що відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (індексний номер витягу 197752646) від 27.01.2020 проведена державна реєстрація права власності на земельну ділянку кадастровий номер 1222986000:01:027:0016 площею 176, 4506 га, номер запису 35198418; дата, час державної реєстрації 23.01.2020; підстава виникнення права власності: наказ, серія та номер: 4-851/15-20-СГ, виданий 17.01.2020, видавник: Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області; рішення, серія та номер: 1161-25/VII, виданий 20.12.2019, видавник: Червоногригорівська селищна рада Нікопольського району Дніпропетровської області; акт приймання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної власності у комунальну власність, серія на номер: б/н, виданий 17.01.2020, видавник: Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, Червоногригорівська селищна об`єднана територіальна громада; форма власності: комунальна; розмір часток: 1/1; власник: Територіальна громада с. Придніпровське в особі Червоногригорівської селищної ради.

В свою чергу позивач зазначав, що уповноважений представляти інтереси власника (територіальної громади Червоногригорівської селищної ради), не може реалізувати свої права на спірну земельну ділянку у зв`язку з існуванням документа (Державного акта на право постійного володіння землею площею 181,22 га, виданого Нікопольською районною державною адміністрацією Нікопольському міськвиконкому Дніпропетровської області, без номеру від 27.10.1993, який згідно з даними, зазначеними в акті, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного володіння землею за № 12/215), в якому зазначено про вже існуюче право постійного користування нею іншою особою (відповідача).

Крім цього, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2- 3007/11 міститься правовий висновок, відповідно до якого державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

У постанові Верховного Суду від 28.08.2019 у справі № 911/2867/18 зазначено, що: «законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням основних принципів судочинства та положень статей 55, 124 Конституції України відповідно до яких кожна особа має право на ефективний спосіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки позивач, як особа, що уповноважена у спірних правовідносинах представляти інтереси власника (відповідної громади) не може реалізувати свої права (у даному випадку отримувати орендну плату з належних йому земельних ділянок, а в цілому й інші правомочності) у зв`язку з існуванням документа, в якому зазначено про вже неіснуюче право постійного користування іншої особи - відповідача, Верховний Суд вважає, що права та інтереси позивача, враховуючи також правосвідомість, правову культуру та реалії сучасного українського суспільства, можуть бути ефективно захищені виключно у спосіб, що визначено останнім, а саме шляхом визнання державного акта про право постійного користування недійсним і саме такий спосіб гарантуватиме не тільки відновлення прав позивача, а й убезпечить їх від порушень в майбутньому, адже унеможливить використання оспорюваного акта для здійснення реєстраційних та будь-яких інших дій».

Відтак, з огляду на обставини справи № 907/9070/21, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про неефективність обраного способу захисту порушеного права, оскільки предметом доказування у даній справі є наявність у відповідача права користування землею, обґрунтованість видачі відповідачеві Державного акта на право постійного володіння землею, наявність підстав для скасування запису про інше речове право у відповідача.

Таким чином, в даному випадку не є належним способом захисту позивача звернення до суду з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння. В свою чергу, вказані позовні вимоги охоплюються поняттям усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, а тому висновок суду апеляційної інстанцій в цій частині є помилковим.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/l5chcsa

Постанова ВС КАС від 06.04.2023 року у справі № 120/126/22-а (щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки декільком особам)

Зміст статті 118 ЗК України свідчить про те, що порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів: звернення громадянина з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування; розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадянина проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 Земельного кодексу України; затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Тобто отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є одним з початкових етапів визначеної законом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок.

Колегія суддів наголошує на тому, що стаття 118 ЗК України встановлює вичерпний перелік таких підстав, серед яких відсутня така підстав, як надання дозволу на розробку проекту землеустрою іншій особі на ту ж саму земельну ділянку.

Отже, аналіз статей 116, 118 ЗК України вказує на те, що місцева рада не має права визначати пріоритетність того чи іншого заявника на стадії надання дозволу на розробку проекту землеустрою на одну й ту ж саму земельну ділянку. У даному випадку надання такого дозволу вказує про відсутність обтяжень щодо бажаної земельної ділянки і ще не означає позитивного рішення місцевої ради про передачу у власність цієї земельної ділянки після виготовлення проекту землеустрою.

Так, у постанові від 27.02.2018 у справі № 545/808/17 Верховний Суд погодився з тим, що «чинним законодавством не передбачено право сільської ради відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України, в тому числі не передбачено й прийняття сільською радою рішення про відмову у задоволенні вимоги, порушеної в заяві про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, у зв`язку з відведенням земельної ділянки іншій особі».

Згодом цей висновок було застосовано в багатьох інших справах. Узагальнено його суть зводиться до того, що дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки треба надавати усім, хто звернувся. Як наслідок, проект можуть розробляти одночасно декілька замовників, а хто з них отримає ділянку, - визначатиметься на стадії затвердження проекту та надання її у власність.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 18.05.2022 у справі №154/3345/16, зазначивши, що застосуванню підлягає правовий висновок про вичерпність переліку підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, передбачених частиною сьомою статті 118 ЗК України, та правовий висновок про незаконність відмови у наданні дозволу у зв`язку з відведенням земельної ділянки іншій особі.

Таким чином, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про необґрунтованість доводів позивачів про створення Літинською селищною радою перешкоди у реалізації їх прав та законних інтересів, приймаючи рішення щодо надання 27 особам (у цій справі треті особи) дозволів на розроблення проекту землеустрою щодо відведення тих же земельних ділянок, що і позивачам, оскільки надання таких дозволів позивачам на виконання судових рішень не є підставою для відмови у наданні відповідних дозволів на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок третім особам.

Також колегія суддів вважає за необхідне зазначити про те, що дозвіл і проект землеустрою, розроблений на його підставі, є стадіями єдиного процесу надання земельної ділянки у власність чи користування. Передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок.

При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність. Таку правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду України від 13.12.2016 у справі №815/5987/14 та постановах Верховного Суду від 27.02.2018 у справі №545/808/17, від 22.02.2019 у справі №813/1631/14.

Аналіз статей 116, 118 ЗК України вказує на те, що орган виконавчої влади або місцевого самоврядування не має права визначати пріоритетність того чи іншого заявника на стадії надання дозволу на розробку проекту землеустрою на одну й ту ж саму земельну ділянку. У цьому випадку надання такого дозволу вказує про відсутність обтяжень щодо бажаної земельної ділянки і ще не означає позитивного рішення про передачу у власність цієї земельної ділянки після виготовлення проекту землеустрою.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 27.03.2018 №463/3375/15-а та від 27.02.2020 у справі №120/1491/19-а.

цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, є індивідуальним актом, який може оскаржити особа, прав або інтересів якої він стосується, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк. При цьому, інша особа може в судовому порядку оскаржити індивідуальний акт лише у випадку, коли вказаним рішенням було порушено її права, свободи та інтереси.

Як слідує з приписів статті 79-1 ЗК України метою надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок є формування земельної ділянки, яке полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Отже, надання дозволу на розробку проекту землеустрою має на меті лише формування земельної ділянки як окремого об`єкта. При цьому, не суттєво за чиїм замовленням такий проект буде розроблено. Закон не виключає ситуації, коли проекти одночасно розробляються різними замовниками.

Під час розробки проекту, серед іншого, визначаються (узгоджуються) її межі та з`ясовується наявність правових та фактичних перешкод для надання її у власність, зокрема спірність прав щодо ділянки. Ці обставини повинні враховуватися органом, що розпоряджається землями, під час затвердження проекту та надання земельної ділянки у власність, а не на стадії надання дозволу на розробку проекту землеустрою.

Надання дозволу на розробку проекту відведення не свідчить, що проект компетентним органом буде затверджено. Якщо буде виявлено обставини, що за законом є підставами для відмови у затвердженні проекту, орган місцевого самоврядування може відмовити.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/r5chOKt

Постанова ВС КАС від 06.04.2023 року у справі № 120/815/22-а (щодо безоплатної передачі земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства)

Згідно із частиною четвертою статті 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Зміст статті 79-1 ЗК України свідчить, що метою надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок є формування земельної ділянки, яке полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Стаття 25 Закону України від 22.05.2003 №858-IV «Про землеустрій» (далі - Закон №858-IV) визначає види документації із землеустрою, до яких, крім проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, належать, зокрема, технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Відповідно до статті 56 Закону №858-IV технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок, зокрема, включає згоду власника земельної ділянки на поділ чи об`єднання земельних ділянок користувачем.

Аналіз наведених норм права свідчить про те, що формування земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою, крім випадків, формування їх шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих ділянок, що в свою чергу здійснюється за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок. При цьому, для вилучення земель державної власності необхідна згода власника земельної ділянки, - органу, уповноваженого здійснювати розпорядження земельною ділянкою.

У справі, яка розглядається суди встановили, що земельна ділянка з кадастровим номером: 0523986800:02:000:0820, площею 10,7523 га, рішенням Томашпільської селищної ради від 30.08.2021 № 1448 включена до переліку земельних ділянок, право на які пропонується для продажу на земельних торгах (у формі аукціону).

У свою чергу включення земельної ділянки, на яку частково претендує позивач, до переліку земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності права оренди на які можуть бути реалізовані на земельних торгах слугувало підставою для відмови у наданні дозволу позивачу у цій справі.

Дійсно, включення земельної ділянки до переліку земельних ділянок, право на які буде виставлено на земельні торги не передбачено серед підстав для відмови, визначених у частині сьомій статті 118 ЗК України, проте така підстава для відмови передбачена у статті 136 ЗК України.

Згідно із частиною третьою статті 136 ЗК України земельні ділянки, включені до переліку земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них, які виставлені на земельні торги, не можуть відчужуватися, передаватися в заставу, надаватися у користування до завершення торгів.

Так, Верховний Суд вже розглядав справи у подібних правовідносинах, та, зокрема у постановах від 29.03.2021 у справі № 2040/6485/18, від 29.07.2021 у справі № 120/1317/19-а, від 03.04.2018 у справі № 815/3059/17 дійшов висновку, що віднесення земельної ділянки до переліку земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності для продажу прав на них на земельних торгах є підставою для відмови у наданні дозволу на розробку технічної документації з землеустрою, у тому числі щодо поділу та об`єднання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, і колегія суддів не знаходить підстав не погодитися із таким правовим висновком.

Застосовуючи цей підхід до справи, що розглядається, Верховний Суд звертає увагу, що на момент розгляду клопотання позивача про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою та прийняття відповідачем рішення з цього питання, землі, яких стосувалася заява, було включено до переліку земельних ділянок, права оренди на які можуть бути реалізовані на земельних торгах.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/c5chKB6

Постанова ВС КАС від 06.04.2023 року у справі № 620/1554/19 (щодо земель колективної форми власності)

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, встановлений статтею 118 ЗК України.

Відповідно до приписів цієї норми, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Спір у цій справі виник у зв`язку із тим, що за твердженнями відповідача, земельна ділянка, яку позивач мав намір отримати у власність, входила до складу земель КСП «Софіївське», і з 01.01.2019 вважається власністю територіальних громад. Натомість позивач наполягає на тому, що бажана земельна ділянка перебуває у державній власності (землі запасу) та не входила до складу земель КСП «Софіївське».

Судами попередніх інстанцій з інформації, зазначеній у державному акті на право колективної власності на землю серії ЧН №000007, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право колективної власності на землю за № 16 від 14.11.1995, встановлено, що рішенням Софіївської сільської ради народних депутатів від 10.10.1995 № 14 КСП «Софіївське» було передано у колективну власність 1591,3 га землі у межах згідно із планом для сільськогосподарського використання.

Відповідно до інформації, зазначеній у листі Відділу у Носівському районі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 11.06.2019 №322/412-19-0.32, земельна ділянка, з приводу якої звернувся позивач, включена до державного акту на право колективної власності на землю серії ЧН №000007. Право колективної власності за вказаним державним актом не припинено.

З 01.01.2019 набрав чинності Закон України від 10.07.2018 № 2498-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил користування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в України», згідно із яким землі колективних сільськогосподарських підприємств, що припинені, вважаються власністю територіальних громад.

У пункті 21 Перехідних положень Земельного кодексу України (набрав чинності з 01.01.2019) установлено, що з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні» землі колективних сільськогосподарських підприємств, що припинені (крім земельних ділянок, які на день набрання чинності зазначеним Законом перебували у приватній власності), вважаються власністю територіальних громад, на території яких вони розташовані. Зазначений Закон є підставою для державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки, сформовані за рахунок земель, які в силу зазначеного Закону переходять до комунальної власності.

Отже, вказаним законом оновлено та конкретизовано порядок використання земель зазначеної категорії та, відповідно, єдиною підставою для виділення таких земельних ділянок в натурі (на місцевості) після 01.01.2019 є рішення територіальної громади (в особі відповідної сільської, селищної, міської ради).

Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 530/467/19 та від 15.02.2023 у справі № 525/491/20.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що спірна земельна ділянка відноситься до земель колективної власності КСП «Софіївське», відтак, не належить до земель державної власності. Землі КСП «Софіївське», які не були розпайовані або не підлягали паюванню вважаються власністю Софіївської територіальної громади.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що відповідач - ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області позбавлений повноважень розпоряджатись такою земельною ділянкою.

Позивач зазначає, що обрана ним земельна ділянка не входить до меж земель, визначених у проекті поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) колишнього КСП «Софіївське» на території Софіївської сільської ради Носівського району Чернігівської області. У зв`язку з цим вважає, що така земельна ділянка не перебувала у комунальній власності КСП «Софіївське».

В контексті зазначених доводів, суди попередніх інстанцій правильно підкреслили, що площа земель, які перебувала у колективній власності КСП «Софіївське», може відрізнятися від площі сільськогосподарських угідь, що підлягають розподілу між власниками земельних часток (паїв).

Суди обох інстанцій правильно констатували, що позивачем не врахований той факт, що не всі землі, які були передані КСП «Софіївське», підлягали паюванню. Частина земель залишилася не розпайованою, а частина (несільськогосподарські угіддя) паюванню не підлягали. Із Схеми використання території Софіївської сільської ради, судами попередніх інстанцій встановлено, що крім розпайованих земель є також землі під господарськими дворами, а також сади, пасовища, які не були розпайовані та залишилися в колективній власності. Земельна ділянка, яку позивач має намір отримати у власність, знаходиться в межах земель колективної власності, які не були розпайовані.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/75ch8cl

Підготував Дмитро Навроцький, адвокат, член Центру земельного права ВША НААУ, керуючий партнер АО SENSUM