Земельні спори: щоквартальний огляд практики Верховного Суду (січень-березень 2023 року)

Висновки Верховного Суду Касаційного Цивільного Суду

Постанова ВС КЦС від 10 січня 2023 року у справі № 607/19806/18 (щодо поділу земельної ділянки та реєстрації в подальшому даних ділянок землі)

Відповідно до частини першої статті 50 Закону України «Про землеустрій» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок. Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому ЗК України.

Отже, дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, аби мати змогу в подальшому точно визначити предмет оренди.

Тому, цей дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельну ділянку, яку ця особа бажає отримати в оренду в майбутньому. У постанові від 17 жовтня 2018 року справі № 380/624/16-ц (провадження № 14-301цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20) дійшла наступних висновків: «Відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не несуть жодних обов`язків по відношенню одна до одної. Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб. Зокрема, недобросовісну поведінку може становити необґрунтоване припинення переговорів, пропозиція нерозумних умов, які завідомо є неприйнятними для контрагента, вступ у переговори без серйозних намірів (зокрема з метою зірвати укладення договору з третьою особою, наприклад з конкурентом недобросовісної сторони переговорів), не розкриття необхідної контрагенту інформації тощо. При цьому обов`язок діяти добросовісно поширюється на обидві сторони.

Так, може кваліфікуватися як недобросовісна така поведінка власника земельної ділянки (в особі органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування), коли він необґрунтовано зволікає з наданням дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, не повідомляє чи несвоєчасно повідомляє про відмову у наданні дозволу або не наводить вичерпні мотиви такої відмови, надає дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, завідомо знаючи про перешкоди у наданні земельної ділянки в оренду, необґрунтовано зволікає з розглядом проєкту землеустрою щодо відведення, безпідставно відмовляє у його затвердженні і у той же час надає дозвіл на розробку проєкту землеустрою та затверджує цей проєкт щодо іншої особи.

З іншого боку, якщо особа, отримавши дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, сама зволікає з його розробкою та поданням на затвердження, вона цілком може очікувати, що земельна ділянка буде надана в користування іншій особі. Не вважатиметься добросовісною і поведінка особи, яка отримала дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розробила проєкт та подала його на затвердження, завідомо знаючи про перешкоди у наданні земельної ділянки в оренду. Виходячи з викладеного, неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо, виходячи з конкретних обставин справи.»

Таким чином, рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою є стадією процедури отримання права власності (права користування) на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод.

Зазначений інтерес, у випадку формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту.

Погодження та затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, яка раніше сформована на підставі проєкту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок у межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України) першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проєкту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди.

Отже, правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність, а тому не створює правових наслідків, крім тих, що пов`язані з неправомірністю його прийняття, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 826/5735/16 (провадження № 11-986апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц (провадження № 14-301цс18) і підставі відступу від яких колегія суддів не вбачає.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитись за посиланням: https://cutt.ly/r7MuVwV

Постанова ВС КЦС від 18 січня 2023 року у справі № 361/1308/19 (щодо витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння)

Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України).

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним зазначеною частиною, або ж іншим способом, який передбачений законом.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

На негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, допоки існують правовідносини та правопорушення.

Отже, зайняття спірної земельної ділянки з порушенням норм ЗК України треба розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням володіння, порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу, допоки триватиме порушення прав законного володільця земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) вказала, що питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, у пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; у пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника.

З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення:

визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном;
відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння;
особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

У пункті 46 постанови від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19), пункті 81 постанови від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду, тобто на вказану вимогу не поширюється позовна давність.

Доводи касаційної скарги щодо незастосування судом апеляційної інстанції положень статті 267 ЦК України, за наявності заяви про сплив позовної давності, поданої відповідачем до суду першої інстанції щодо вимог про оскарження розпорядження, колегія суддів до уваги не бере з огляду на таке.

У спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.

Отже, для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

Верховний Суд доходить висновку про те, що у цій справі обраний позивачем спосіб захисту порушеного права у вигляді витребування земельної ділянки є неефективним, що є самостійною підставою для відмови у позові.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитись за посиланням: https://cutt.ly/w7Mu93s

Постанова ВС КЦС від 25 січня 2023 року у справі № 372/3857/19 (щодо спірних земельних ділянок передані у власність)

При приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров`я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Рішення про приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотанням працівників цих підприємств, установ та організацій. Землі у приватну власність особам, зазначеним у частині першій цієї статті, передаються безоплатно (частини перша-третя статті 25 ЗК України).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оскаржені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України)

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2021 року у справі № 372/2876/17 (провадження № 61-9568св20) зазначено, що: «передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтвердженого належними доказами факту порушення (невизнання або оспорювання) цього права на земельну ділянку.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 175/4348/17 (провадження № 61-12868св19

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року у справі № 372/2112/20 (провадження № 61-11675св21) зазначено, що: «суд першої інстанції встановив, що відповідачам - фізичним особам були надані у власність спірні земельні ділянки як працівникам радгоспу-комбінату «Обухівський» на підставі проекту приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, без розроблення іншого виду документації із землеустрою.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитись за посиланням: https://cutt.ly/k7MihyC

Постанова ВС КЦС від 01.02.2023 року у справі № 344/16785/19 (щодо законності державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку, яка перебувала на торгах)

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Підставами для визнання недійсним акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Відповідно до частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Звертаючись до суду з позовом, особа посилалась на порушення оскаржуваними рішеннями органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки на земельні торги його права на отримання у користування чи у власність спірної земельної ділянки у порядку статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, як власника об`єкту нерухомого майна, який розташований на такій земельній ділянці, а також особи, якій надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою на земельну ділянку.

Відповідно до частини другої статті 124 ЗК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Згідно із частиною другою статті 134 ЗК України, у зазначеній вище редакції, не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі, зокрема, розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.

Згідно із частиною третьою статті 134 ЗК України, земельні торги не проводяться при наданні (передачі) земельних ділянок громадянам у випадках, передбачених статтями 34, 36 та 121 цього Кодексу, а також передачі земель загального користування садівницькому товариству та дачному кооперативу. Земельні торги не проводяться при безоплатній передачі земельних ділянок особам, статус учасника бойових дій яким надано відповідно до пунктів 19 і 20 частини першої статті 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

У частині першій статті 377 ЦК України, у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних рішень органу місцевого самоврядування, передбачено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Стаття 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19) наголошено, що Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на землі слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об`єкт нерухомості, та частину земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17.

Встановивши, що спірна земельна ділянка є сформованою, вільною від забудов, належить на праві власності територіальній громаді м. Івано-Франківська та не передана у власність чи користування іншим особам, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність винятків, передбачених частинами другою, третьою статті 134 ЗК України, для заборони передачі такої земельної ділянки на земельні торги.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/47MiYJv

Постанова ВС КЦС від 01.02.2023 року у справі № 686/17900/19 (щодо права власності на суміжні ділянки)

Спірні правовідносини стосуються захисту права власності суміжних користувачів щодо належних їм земельних ділянок, зокрема в частині користування ними та встановленням їх меж. Вирішення спору залежить від обставин, встановлених судом.

Статтею 107 ЗК України передбачено, що основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації. У разі неможливості виявлення дійсних меж їх встановлення здійснюється за фактичним використанням земельної ділянки. Якщо фактичне використання ділянки неможливо встановити, то кожному виділяється однакова за розміром частина спірної ділянки. У випадках, коли в такий спосіб визначення меж не узгоджується з виявленими обставинами, зокрема з встановленими розмірами земельних ділянок, то межі визначаються з урахуванням цих обставин.

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є суміжними землекористувачами, набули право власності на належні їм земельні ділянки на підставі цивільно-правових угод - договорів купівлі-продажу від 01 квітня 2003 року ( ОСОБА_1 ) та від 23 квітня 2003 року ( ОСОБА_2 ), при цьому 05 червня 2003 року ОСОБА_1 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,053 га (з погодженням її меж із попереднім власником сусідньої спірної земельної ділянки), а ОСОБА_2 отримав оспорюваний державний акт про право власності на земельну ділянку, площею 0,051 га, 29 серпня 2012 року. Межі земельної ділянки ОСОБА_2 згідно з оспорюваним державним актом накладаються на межі земельної ділянки ОСОБА_1 , не відповідають фактичному порядку користування суміжними земельними ділянками, оскільки огорожа, частина системи газопостачання та частина будинку ОСОБА_1 опинилися на земельній ділянці ОСОБА_2 . Оцінивши вказані обставини, а також відсутність доказів зміни меж спірних земельних ділянок після отримання ОСОБА_2 оспорюваного державного акта (перенесення огорожі, здійснення позивачкою самочинного будівництва та незаконного встановлення будинкового регулятору тиску, який є частиною системи газопостачання належного ОСОБА_1 житлового будинку), суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 .

Суди надали належну оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності (у томі числі висновку експерта за результатами проведення у цій справі судової земельно-технічної експертизи від 28 лютого 2020 року №728/019), зазначили мотиви висновків про ефективність заявленого ОСОБА_1 способу захисту її прав, а також необґрунтованість доводів ОСОБА_2 щодо порушення його права власності у зв'язку із встановленням позивачкою огорожі, частини належних їй приміщень та частини системи газопостачання її будинку.

Колегія суддів додатково звертає увагу на чинну на час видачі відповідачу оспорюваного державного акта на право власності на земельну ділянку редакцію статті 126 ЗК України, згідно з пунктом а) частини другої якої право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою.

Судами фактично встановлено, що розроблена за замовленням ОСОБА_2 технічна документація на земельну ділянку кадастровий номер 681010000:35:001:1263 не відповідає фактичному порядку користування суміжними земельними ділянками, і ця технічна документація стала підставою для видачі йому оспорюваного державного акта. Визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку не позбавляє ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку, набутого на підставі договору купівлі-продажу від 23 квітня 2003 року.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/G7MiH5m

Постанова ВС КЦС від 15.02.2023 року у справі № 173/1056/20 (щодо поновлення договору оренди)

Майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства, щодо договору, договору найму регулюються актами земельного законодавства - ЗК України, Законом України «Про оренду землі».

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 33 цього Закону по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі).

Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. У разі смерті орендодавця до спливу строку дії договору оренди землі орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язаний повідомити про це спадкоємця земельної ділянки протягом місяця з дня, коли йому стало відомо про перехід права власності на земельну ділянку.

До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди.

При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється.

Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.

Частинами восьмою та одинадцятою статті 33 Закону України «Про оренду землі» передбачено, додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов`язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди можуть бути оскаржені в суді.

Тобто реалізація переважного права на поновлення договору оренди, яка передбачена частиною першою статті 33 Закону України «Про оренду землі», можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури поновлення договору оренди землі.

Ці положення узгоджуються із загальною нормою частини першої статті 777 ЦК України.

Згідно із частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі» у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 грудня 2021 року у справі № 709/1830/19 (провадження № 61-6388св21) зроблено висновок, що: «частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі» передбачено іншу підставу поновлення договору оренди землі, зокрема, у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку, що переважне право орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦПК України, буде порушене в разі укладення договору оренди з новим орендарем при дотриманні процедури повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право, продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди і відсутності протягом місяця після закінчення строку дії договору оренди заперечень орендодавця щодо поновлення договору».

Отже, статтею 33 Закону України «Про оренду землі» визначено алгоритм дій орендаря та орендодавця за наявності наміру поновити договір оренди землі та визначено певні правові запобіжники для захисту орендаря, як більш уразливої сторони в цих правовідносинах, від умисного й безпідставного ухилення орендодавця від продовження орендних правовідносин за відсутності для цього підстав та за наявності добросовісної поведінки орендаря. При цьому законодавець ототожнив поняття «переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк» та «поновлення договору оренди землі», використовуючи конструкцію «поновлення договору оренди землі» як для підстави такого поновлення, передбаченої частинами першою-п`ятою, так і для підстави, передбаченої частиною шостою цієї статті, що свідчить про їх логічну послідовність.

Так, дійсний орендар, який добросовісно виконував свої обов`язки за договором оренди землі, має переважне право перед іншими особами на продовження цих орендних правовідносин. Маючи такий намір, він (орендар) зобов`язаний до закінчення строку оренди землі (у строки, визначені частиною другою статті 33 вказаного Закону) повідомити про це орендаря та надіслати проект додаткової угоди. Мета такого повідомлення - запобігання укладення орендодавцем договору оренди з іншою особою у зв`язку з відсутністю в нього інформації про наявність наміру в дійсного орендаря продовжувати орендні правовідносини. При цьому таке завчасне повідомлення з надсиланням проекту додаткової угоди є передумовою для зміни сторонами умов договору оренди під час його поновлення (укладення на новий строк). Орендодавець, розглянувши у місячний термін таке повідомлення і проект додаткової угоди, за необхідності узгодивши з орендарем істотні умови, зобов`язаний або укласти додаткову угоду про поновлення договору оренди землі, або повідомити орендаря про наявність обґрунтованих заперечень щодо поновлення договору оренди землі шляхом надсилання листа-повідомлення про прийняте рішення (частини перша-п`ята статті 33 Закону України «Про оренду землі»).

У разі, якщо орендодавець протягом одного місяця після закінчення строку договору оренди землі не надіслав орендареві такого листа-повідомлення про наявність заперечень щодо поновлення договору, про яке йшлося вище, а орендар продовжував користуватися земельною ділянкою після його закінчення, то такий договір вважатиметься поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, без можливості внесення змін до умов договору оренди (частина шоста статті 33 Закону України «Про оренду землі»).

При цьому додаткова угода про поновлення договору оренди землі має бути укладена в обов`язковому порядку, а за наявності відмови чи ухилення орендодавця від її укладення після дотримання усіх перелічених вище умов - орендар може оскаржити такі дії орендодавця в судовому порядку.

Тобто виникненню в орендодавця обов`язку прийняти рішення про поновлення договору оренди землі або про наявність заперечень щодо такого поновлення договору з надсиланням відповідного листа-повідомлення має передувати звернення орендаря з повідомленням про намір продовжити орендні правовідносини, до якого має бути додано проект додаткової угоди. Факт порушення орендодавцем місячного терміну для направлення орендареві листа-повідомлення про прийняте ним рішення у відповідь на вчасно надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди дає орендареві підстави розраховувати на можливість поновлення договору оренди землі відповідно до частини шостої статті 33 Закону України «Про оренду землі». І саме у такому випадку відсутність листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі можна кваліфікувати як «мовчазну згоду» орендодавця на поновлення договору на той самий строк, і на тих самих умовах, що були передбачені договором.

Подібний за змістом правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 594/376/17-ц (провадження № 14-65цс18), від 21 листопада 2018 року у справі № 530/212/17 (провадження № 14-330цс18), згідно з яким для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі», необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов`язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/C7MiNJJ

Постанова ВС КЦС від 22.02.2023 року у справі № 495/1427/18 (щодо порядку здійснення безоплатної приватизації земельної ділянки)

Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений статтею 118 ЗК України.

Згідно з частинами першою, другою, четвертою, шостою, сьомою, дев`ятою, статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

Згідно частин першої та другої статті 79-1 ЗК України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки, як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).

Виходячи з аналізу положень частин п`ятої-десятої статті 79-1 ЗК України можна дійти висновку, що підставою для формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення, є технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Крім того, згідно з частиною першою статті 50 Закону України «Про землеустрій» проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі.

Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах 6-7 цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування.

У разі встановлення (відновлення) меж земельних ділянок за їх фактичним використанням у зв`язку з неможливістю виявлення дійсних меж, формування нових земельних ділянок не здійснюється, а зміни до відомостей про межі земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру.

Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Отже, формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення, здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

На підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок, відсутні підстави вважати наявність порушень земельного законодавства.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється у разі, якщо земельна ділянка є не сформованою, або у разі зміни її цільового призначення.

З огляду на відсутність вказаних обставин, для отримання ОСОБА_1 земельної ділянки у порядку безоплатної приватизації, за встановлених у цій справі обставин, не було необхідності розробляти проект землеустрою.

Аналогічний висновок зроблено Верховним Судом у постанові від 24 листопада 2021 року у справі № 495/1439/18-ц (провадження № 61-11915св21).

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/Q7MowQv

Постанова ВС КЦС від 22.02.2023 року у справі № 954/1000/20 (щодо поновлення договору оренди)

Відповідно до вимог частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України «Про оренду землі».

Відповідно до частин першої-третьої, п`ятої та шостої 33 Закону України «Про оренду землі» (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі).

До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди.

У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності).

Таким чином, реалізація переважного права на поновлення договору оренди, яка передбачена частиною першою статті 33 Закону України «Про оренду землі», можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури та наявності волевиявлення сторін.

Для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі», необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує його обов`язки за цим договором; він повідомив орендодавця в установлені законом строки про намір поновити договірні відносини на новий строк; до листа-повідомлення додав проект додаткової угоди про поновлення договору оренди землі; продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець упродовж місяця після закінчення строку договору оренди землі письмово не повідомив орендаря про заперечення у поновленні цього договору.

Такі висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 10 квітня 2018 року в справі № 594/376/17-ц, від 22 вересня 2020 року в справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18, від 31 серпня 2021 року в справі № 903/1030/19.

Установивши, що позивач не дотримався вимог статті 33 Закону України «Про оренду землі», до спливу строку договору оренди не повідомив відповідача про свій намір укласти договір оренди на новий строк, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/T7MoiJp

Постанова ВС КЦС від 01.03.2023 року у справі № 495/6098/17 (щодо необхідності розробки проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки)

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Формування земельних здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Аналогічний висновок зроблено Верховним Судом у постановах від 24 листопада 2021 року у справі № 495/1439/18-ц (провадження № 61-11915св21), від 22 лютого 2023 року у справі № 495/1427/18 (провадження № 61-10511св21).

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/x7MohML

Постанова ВС КЦС від 01.03.2023 року у справі № 143/1356/21 (щодо скасованого рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок)

Предметом спору у даній справі є визнання протиправним та скасування наказу МЮУ №3564/5 від 17 жовтня 2021 року, яким було задоволено скаргу ОСОБА_16 та скасовано рішення державних реєстраторів, на підставі яких позивачем було набуто право оренди на земельні ділянки.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 802/385/18-а (провадження № 11-369апп19) зазначено: «Спір про скасування наказу Мін`юсту, яким скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок, має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою було зареєстровано аналогічне право щодо тих же земельних ділянок. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої було здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь Мін`юсту та державного реєстратора в якості співвідповідача (якщо позивач чи третя особа вважають їх винними у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру. Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про скасування наказу Мін`юсту безпосередньо пов`язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо земельних ділянок з ПАФ «Вікторія», яка заперечує законність дій державного реєстратора з реєстрації за СТОВ «Подільська зоря» права оренди цих же земельних ділянок. Такий спір має приватноправовий характер. З огляду на суб`єктивної склад сторін спору його слід вирішувати за правилами господарського чи цивільного судочинства».

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 1840/3241/18 (провадження № 11-958апп19), та Великої Палати Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 821/669/17 (провадження № 11-309апп20).

Згідно статті 45 ГПК України позивачами є юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування, що подали позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, а відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 615/2197/15-ц (провадження № 14-533цс18) зазначено, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. У відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа.

Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні земельні спори з іншими юридичними особами, зокрема з органом державної влади, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам (близькі за змістом висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 483/1863/17, від 16 січня 2019 року у справі № 695/1275/17).

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/f7MovoR

Постанова ВС КЦС від 01.03.2023 року у справі № 712/11348/19 (щодо зміни цільового призначення земель, а саме вибуття земельної ділянки з власності держави).

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають:

а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності;

б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

Згідно з частиною шостою статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, встановлено, що згідно з генеральним планом м. Черкаси, затвердженим рішенням Черкаської міської ради від 29 грудня 2011 року № 3-505, на спірних земельних ділянках передбачено розміщення лікувальних закладів та санітарно-захисних зелених насаджень.

Відповідно до плану зонування території м. Черкаси, затвердженого рішенням Черкаської міської ради від 04 грудня 2014 року № 2-513, спірні земельні ділянки належали до лікувальної зони «Г-4» та перспективної зони зелених насаджень в санітарно-захисних зонах «С-6п».

На час прийняття Черкаською міською радою рішень від 20 вересня 2016 року № 2-1091 та № 2-1096 спірні земельні ділянки, згідно з довідкою з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями (за даними форми 6-зем), обліковувалась як землі загального користування зелені насадження.

За загальним правилом, закріпленим у статті 387 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння. Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, то наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна із чужого володіння.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/u7MoEV8

Постанова ВС КЦС від 17.03.2023 року у справі № 710/417/21 (щодо дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність або у користування)

Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного з землекористувачів чи землевласників. Не надання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Не підписання суміжним власником та/або землекористувачем акту узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

Зокрема, у справі №619/1415/19 Верховний Суд акцентував увагу на тому, що позивач повинен довести належними та допустимими доказами порушення його права користування земельною ділянкою внаслідок прийняття сільською радою оскаржуваного рішення, а саме по собі не підписання позивачем як суміжним землекористувачем акта погодження меж земельної ділянки не є підставою для визнання цього рішення недійсним.

Дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, аби мати змогу в подальшому точно визначити предмет оренди. Цей дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельну ділянку, яку ця особа бажає отримати в оренду в майбутньому.

У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц (провадження №14-301цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20) дійшла таких висновків: «Відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не несуть жодних обов`язків по відношенню одна до одної. Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

На переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб.

Зокрема, недобросовісну поведінку може становити необґрунтоване припинення переговорів, пропозиція нерозумних умов, які завідомо є неприйнятними для контрагента, вступ у переговори без серйозних намірів (зокрема з метою зірвати укладення договору з третьою особою, наприклад з конкурентом недобросовісної сторони переговорів), не розкриття необхідної контрагенту інформації тощо. При цьому обов`язок діяти добросовісно поширюється на обидві сторони.

Отже, отримання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність, а тому не створює правових наслідків, крім тих, що пов`язані з неправомірністю його прийняття, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 826/5735/16 (провадження № 11-986апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц (провадження № 14-301цс18), та у постанові Верховного Суду від 10 січня 2023 року у справі № 607/19806/18 (провадження № 61-1746св22).

Згідно з правовою позицією Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеною у постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 1640/2594/18 (адміністративне провадження № К/9901/67463/18), системний аналіз норм статей 22, 116, 118 Земельного кодексу України дає можливість дійти висновку, що законом передбачено певний алгоритм та поетапність процесу безоплатної передачі земельних ділянок державної та комунальної власності у власність громадян, а саме:

1) подання зацікавленою особою клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо отримання земельної ділянки у власність;

2) отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (або мотивовану відмову у його наданні);

3) після розроблення проекту землеустрою такий проект погоджується, зокрема з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин у відповідності до приписів статті 186-1 Земельного кодексу України;

4) здійснення державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі;

5) подання зацікавленою особою погодженого проекту землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність, про що, в свою чергу, такий орган у двотижневий строк, зобов`язаний прийняти відповідне рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність або рішення про відмову передання земельної ділянки у власність чи залишення клопотання без розгляду.

Отже, отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність або у користування є лише першою стадією у процедурі вирішення питання про передачу земельної ділянки зацікавленій особі.

Надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку.

Схожі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц (провадження № 14-301цс18) та постанові Верховного Суду від 08 серпня 2022 року у справі № 240/16949/20 (адміністративне провадження № К/9901/48479/21).

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/y7MoSXB

Постанова ВС КЦС від 22.03.2023 року у справі № 569/23068/21 (щодо порядку користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні)

Відповідно до частини першої статті 106 ЗК України власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними.

Частиною першою статті 107 ЗК України передбачено, що основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації.

На час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Рівненської міської ради від 17 вересня 2020 року № 7932) механізм встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками був визначений Інструкцією про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженою наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року № 376 (далі - Інструкція).

В постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 580/168/16-ц (провадження № НОМЕР_1) зроблено правовий висновок про те, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов`язкових технічних помилок. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Не надання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Не підписання суміжним власником та/або землекористувачем акту узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Статтею 152 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України в редакції, чинній на час набуття ОСОБА_3 та ОСОБА_2 права власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 , до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Згідно зі статтею 73 Земельного кодексу Української РСР 1922 року в редакції, чинній на час набуття ОСОБА_5 та ОСОБА_6 права власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 (далі - ЗК УРСР 1922 року), кожен двір та зміни у його складі реєструються сільрадою у подвірних книгах, з поіменним зазначенням всіх членів двору і голови господарства.

Згідно з частинами першою, другою, четвертою статті 120 ЗК України в редакції, чинній на час набуття ОСОБА_3 та ОСОБА_2 права власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 , у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

При вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 липня 2022 року у справі № 569/14731/17, якою касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 було задоволено частково, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 листопада 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 15 червня 2021 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визначення порядку користування земельною ділянкою скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення. В задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа - Рівненська міська рада, про визначення порядку користування земельною ділянкою відмовлено (https://reyestr.court.gov.ua/Review/105438129).

Крім того, у вищевказаній постанові Верховного Суду зазначено, що суди також установили, що у фактичному користуванні ОСОБА_1 перебуває земельна ділянка площею 500,0 кв. м, решта земельної ділянки площею 636,0 кв. м перебуває у фактичному користуванні позивача ОСОБА_4 , заявників ОСОБА_3 , ОСОБА_2 . Зазначені земельні ділянки є огородженими. Після направлення Верховним Судом постановою від 02 грудня 2020 року цієї справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_4 у своїх письмових поясненнях повідомляв апеляційний суд про існування усталеного порядку користування спірною земельною ділянкою між сторонами. Апеляційний суд у мотивувальній частині оскаржуваної постанови, зокрема вказував, що ОСОБА_3, ОСОБА_2 , які подали апеляційні скарги, не спростували факт існування усталеного порядку користування земельною ділянкою її попередніми власниками, спір між якими з цього приводу був відсутній та не навели такого варіанту розподілу, який би його не порушував. Таким чином, за умови встановленого судами усталеного порядку користування спірною земельною ділянкою, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні відповідного позову, суди попередніх інстанцій помилково відмовили у задоволенні зустрічної позовної вимоги заявників з підстав відсутності доказів того, що ця земельна ділянка знаходиться у власності чи користуванні сторін.

Суди не врахували обов`язкову умову для категорії таких спорів - лише тоді, коли погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном. Відсутність оформлення права користування чи права власності на спірну земельну ділянку у особи не є перепоною для визначення порядку її користування за умови належності такій особі на праві власності об`єкта нерухомого майна, що знаходиться на ній, з огляду на загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, а тому посилання судів на відсутність правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог про визначення порядку користування земельною ділянкою є неправильним.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/w7MoXRW

Постанова ВС КЦС від 22.03.2023 року у справі № 570/2844/19 (щодо права спадкоємців завершити процедуру безоплатної приватизації землі, яка була почата спадкодавцем за життя)

Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

До 01 січня 2013 року державна реєстрація земельних ділянок, які передавалися у власність із земель державної чи комунальної власності, здійснювалась з видачею державних актів на право власності на земельні ділянки. Реєстрація державних актів на право власності здійснювалась у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі.

З 01 січня 2013 року у зв`язку з набранням чинності Закону України «Про Державний земельний кадастр» державні акти на право власності чи право постійного користування земельною ділянкою не видаються, а право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» шляхом внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

ЗК України, у редакції на момент виникнення спірних правовідносин, встановлював, що набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності наступних юридичних фактів у їх сукупності: ухвалення рішення компетентного органу про передання у власність земельної ділянки спадкодавцю; виготовлення технічної документації на земельні ділянки; визначення меж земельної ділянки в натурі; погодження меж земельної ділянки із власниками чи користувачами суміжних земельних ділянок; одержання у встановленому порядку державного акта на землю; державна реєстрація права власності на земельну ділянку. Якщо зазначені вимоги спадкодавцем не дотримано - право власності на конкретні земельні ділянки не виникає та відповідно до статті 1216 ЦК України не переходить до спадкоємців у порядку спадкування, за винятком встановлених випадків, на які поширюється дія пункту 1 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України.

Якщо спадкодавець не набув права власності на земельну ділянку згідно зі статтею 125 ЗК України, проте розпочав процедуру приватизації земельної ділянки відповідно до чинного законодавства України, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування - права на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім`я спадкоємця, а не права власності на земельну ділянку.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 350/67/15-ц та постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 128/1911/15-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 623/633/17, від 25 березня 2020 року у справі № 158/1672/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 723/1061/17, від 29 серпня 2019 року у справі № 554/1195/17, від 04 листопада 2020 року у справі № 545/1631/19 та від 24 грудня 2021 року у справі № 343/1341/20.

Отже, у випадку, якщо спадкодавець за життя розпочав процедуру приватизації земельної ділянки, проте не отримав на неї право власності у зв`язку зі смертю, спадкоємці у порядку спадкування набувають право на завершення приватизації.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/C7Mo7Nj

Постанова ВС КЦС від 23.03.2023 року у справі № 686/1404/19 (щодо поділ спірної земельної ділянки)

При вирішенні спору про поділ в натурі земельної ділянки, визначаючи варіанти такого поділу, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого відсутні підстави, він ухвалює рішення про застосування саме такого варіанту поділу. Якщо ж відсутній погоджений або встановлений порядку користування земельною ділянкою, то суд здійснює поділ в натурі земельної ділянки з дотриманням розміру часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.

У частині четвертій статті 120 ЗК України вказано, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційна часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Статтею 110 ЦПК України визначено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Згідно статті 113 ЦПК України, якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Разом із тим, ОСОБА_2 , знаючи, що сторони не згодні разом із одним із запропонованих експертом варіантів поділу земельної ділянки, не скористалась своїм правом та не заявила клопотання про призначення повторної експертизи.

При цьому, аналізуючи варіанти поділу земельної ділянки, визначених експертом, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку, що варіант № 2 є найбільш обтяжливим для обох співвласників, оскільки передбачає встановлення сервітуту для відповідача з боку позивача, тобто фактично містить відповідні обтяження як для позивача так і для відповідача. При цьому обґрунтовано враховано, що жоден з учасників справи не просив суд поділити земельну ділянку саме за даним варіантом.

Як вбачається з висновку експерта частина земельної ділянки, що пропонується передати у власність ОСОБА_2 за вказаним варіантом, площею 0,0015 га за точками 8,9,28,27,8, знаходиться прямо перед частиною будинку належного ОСОБА_1 на відстані 1 метра від будинку та вікон.

ОСОБА_2 вказувала, що має намір використовувати дану земельну ділянку для стоянки автомобіля, дана земельна ділянка межує виключно з земельною ділянкою, яка виділяється ОСОБА_1 та лише прилягає до земельної ділянки загального користування, на ній не розміщено жодних об`єктів нерухомості, належних ОСОБА_2 , та дана земельна ділянка не містить проходу чи проїзду до земельної ділянки ОСОБА_2 .

Враховуючи вказаний варіант поділу, апеляційний суд правомірно зазначив, що такий поділ призведе до порушення прав ОСОБА_1 на вільне володіння та користування своїх майном, є обтяжливим для неї, так як використання земельної ділянки для стоянки автомобіля перед фасадом її будинку на відстані лише одного метра створить останній незручності в користуванні будинком, обслуговуванні будинку та прибудинкової території.

Крім того, при такому поділі ОСОБА_2 має право здійснювати на цій земельній ділянці будівництво об`єктів нерухомості, що в свою чергу може призвести до виникнення конфліктних ситуацій між сторонами, з врахуванням їхніх відносин на даний час та спору між ними з приводу поділу земельної ділянки тощо.

Отже, з урахуванням аналізу запропонованих варіантів поділу земельної ділянки, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо можливості її поділу за варіантом № 1, оскільки такий враховує інтереси сторін, є справедливим з огляду на правовідносини, які виникли між сторонами, та є найбільш прийнятним, а отже забезпечить ефективний варіант захисту прав та інтересів сторін.

Відхиляються доводи касаційної скарги заявника про те, що вона згідна на зменшення належної їй ідеальної частки у праві власності з грошовою компенсацією за умови, що їй буде виділено частину фасадної земельної ділянки, межа якої позначена літ. «Б» та «В» зі сторони земель комунальної власності, а саме АДРЕСА_2 , оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції до закінчення підготовчого засідання заявник не скористалась своїм правом, передбаченим статтею 49 ЦПК України, відповідних клопотань не заявляла.

Також відхиляються посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1443цс16, у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 143/444/15-ц; від 24 березня 2021 року у справі № 459/2226/16; від19 травня 2021 року у справі № 501/2148/17, оскільки судові рішення у справі, яка переглядається, не суперечать висновкам, викладеним у вказаних постановах.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/U7MpuOr

Постанова ВС КЦС від 28.03.2023 року у справі № 700/313/20 (щодо надання дозволу на розробку проєкту землеустрою декільком особам одночасно)

Згідно з частиною сьомою статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проєктів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Отже, перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є вичерпним, відповідний орган у разі ухвалення рішення про відмову у наданні такого дозволу зобов`язаний належним чином мотивувати причини цієї відмови.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність (частина дев`ята статті 118 ЗК України).

Відповідно до частин четвертої, п`ятої та шостої статті 186-1 ЗК України розробник проєкту землеустрою подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Орган, зазначений в частині першій цієї статті, зобов`язаний протягом десяти робочих днів з дня одержання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проєкту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов`язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Підставою для відмови у погодженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

Згідно з частиною першою статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проєктами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Відповідно до частини першої статті 50 Закону України «Про землеустрій» проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються лише у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок.

Дозвіл на розроблення проєкту землеустрою означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, щоб мати змогу у подальшому точно визначити предмет оренди. Отже, цей дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельну ділянку, яку ця особа бажає отримати в оренду у майбутньому.

Рішення про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц, провадження № 14-301цс18, від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц, провадження № 14-28 цс 20).

Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Верховний Суд зазначає, що на будь-якому етапі надання земельної ділянки у власність чи користування сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності.

Подібні правові висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц, провадження № 14-28цс20, на яку посилались суди попередніх інстанцій, що неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо, виходячи з конкретних обставин справи.

Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки в оренду зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод.

Отже, рішення про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Зазначений інтерес, у разі формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту. Погодження та затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, яка раніше сформована на підставі проєкту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок в межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України), першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проєкту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього немає законних перешкод.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/S7Mph9M

Висновки Верховного Суду Касаційного Адміністративного Суду

Постанова ВС КАС від 12 січня 2023 року у справі № 808/5496/14 (щодо скасування реєстрації права власності на земельну ділянку через помилки в процедурі реєстрації)

Відповідно до ст. 118 ЗК України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянам передбачає визначену земельно-правову процедуру, яка включає такі послідовні стадії:

подання громадянином клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо отримання земельної ділянки у власність;
отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (або мотивовану відмову у його наданні);
після розроблення проекту землеустрою такий проект погоджується, зокрема з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин у відповідності до приписів статті 186-1 ЗК України;
здійснення державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі;
подання громадянином погодженого проекту землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність, про що, в свою чергу, такий орган у двотижневий строк, зобов`язаний прийняти відповідне рішення.

Відповідно до статей 193, 195, 202, 203 ЗК України Державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах кордонів України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами.

Основними завданнями ведення державного земельного кадастру є: забезпечення повноти відомостей про всі земельні ділянки; запровадження єдиної системи земельно-кадастрової інформації та її достовірності.

Державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у Державному земельному кадастрі в порядку, встановленому Законом.

Процедура державної реєстрації земельної ділянки передбачена Порядком ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1051 від 17.10.2012 (далі - Порядок № 1051).

Відповідно до п.107 Порядку № 1051 державна реєстрація земельної ділянки здійснюється під час її формування за результатами складення документації із землеустрою після її погодження у встановленому порядку та до прийняття рішення про її затвердження органом державної влади або органом місцевого самоврядування (у разі, коли згідно із законом така документація підлягає затвердженню таким органом) шляхом відкриття Поземельної книги на таку земельну ділянку відповідно до пунктів 49-54 цього Порядку.

Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється, зокрема, за заявою особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки у разі її передачі у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи (п. 109 Порядку № 1051).

Пункт 110 Порядку №1051 передбачає, що для державної реєстрації земельної ділянки Державному кадастровому реєстраторові, який здійснює таку реєстрацію, подаються:

заява про державну реєстрацію земельної ділянки за формою згідно з додатком 22;
оригінал погодженої відповідно до законодавства документації із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки (разом з позитивним висновком державної експертизи землевпорядної документації у разі, коли така документація підлягає обов`язковій державній експертизі землевпорядної документації);
електронний документ.

Після прийняття органом державної влади чи органом місцевого самоврядування рішення про затвердження документації із землеустрою, яка є підставою для державної реєстрації земельної ділянки, та надання Держгеокадастру або його територіальному органові відповідно до компетенції засвідченої копії такого рішення Державний кадастровий реєстратор протягом двох робочих днів з моменту її отримання вносить відповідні відомості до Поземельної книги в електронній (цифровій) та паперовій формі.

Державну реєстрацію спірної земельної ділянки здійснено на підставі Технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд (присадибна ділянка).

У постанові Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 580/168/16-ц (провадження № 61-19526сво18) дійшов висновку, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов`язкових технічних помилок. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників.

Не надання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Не підписання суміжним власником та/або землекористувачем акту узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

Надавши належну оцінку зібраним у справі доказам, достатньо повно встановивши фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що позивачем не доведено порушення його прав щодо володіння, користування чи розпорядження земельною ділянкою на АДРЕСА_2 внаслідок прийняття Запорізькою міською радою рішення від 05 березня 2014 року № 21/85 про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки на АДРЕСА_1 , з урахуванням вимог частини другої статті 152 ЗК України, за змістом якої захисту підлягають лише порушені права власника земельної ділянки або землекористувача.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитись за посиланням: https://cutt.ly/W7MpbdK

Постанова ВС КАС 16 січня 2023 року у справі № 500/3487/20 (щодо права володіння земельної ділянки)

Як убачається із встановлених у справі обставин, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на поновлення порушеного, на його думку, права володіти земельною ділянкою (наявністю перешкод для набуття у власність земельної ділянки), на якій знаходиться належне йому на праві власності об`єкт нерухомості, а саме – гараж.

Таким чином, позовні вимоги позивача спрямовані фактично на усунення перешкод у реалізації свого права на користування земельною ділянкою із подальшою її приватизацією.

З огляду на викладене, предметом цього спору є поновлення цивільних прав позивача у сфері земельних відносин.

Згідно зі статтею 2 Земельного Кодексу України (далі - ЗК) земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 24 лютого 2015 року у справі № 21-34а15, у разі прийняття суб`єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

Аналогічна правова позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема у постанові від 27 лютого 2020 року у справі №520/16647/16-а.

Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 712/10439/16-а зазначила, що між сторонами у справі виник спір про цивільне право і подальше оспорювання права оренди частини спірної земельної ділянки не може вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права оренди на земельну ділянку. У відносинах, які склалися між сторонами, відповідач як власник землі вільний у виборі суб`єкта щодо надання йому права оренди земельної ділянки в порядку, встановленому законом, при цьому він не здійснював владних управлінських функцій.

Отже, у справі, що розглядається, як вже зазначалося вище, встановлено, що спірним рішенням Тернопільської міської ради від 18 серпня 2015 року № 6/61/59 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0.1400 га за адресою АДРЕСА_1 ТОВ «ВВС-БУД» та надано цю земельну ділянку (кадастровий номер 6110100000:12:003:0015) в оренду терміном на десять років третій особі - ТОВ «ВВС-БУД». Також судами встановлено, що за орендарем - ТОВ «ВВС-БУД» 18 грудня 2015 року зареєстровано право оренди зазначеної земельної ділянки.

Зважаючи на викладене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про те, що дана справа не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки суть спірних правовідносин зводиться до поновлення позивачем свого порушеного права на користування земельною ділянкою, яка внаслідок прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, передана в оренду третій особі.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитись за посиланням: https://cutt.ly/a7MpR2T

Постанова ВС КАС від 27 січня 2023 року у справі № 810/884/18 (щодо спільної земельної ділянки)

Порядок використання земельних ділянок, наданих у власність для товарного сільськогосподарського виробництва, спрямований на ведення такого виробництва на ринкових товарних засадах, коли продукти виробляються не для власного споживання виробника, а для продажу, тобто споживання іншими членами суспільства.

У підпункті б пункту 15 Перехідних положень ЗК України, у редакції на час спірних правовідносин, визначено, що до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2019 року, не допускається купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.

У постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 824/477/18-а зроблено такий правовий висновок: «на виконання зазначених конституційних положень та створення необхідної законодавчої бази (прийняття законів про ринок земель та державний земельний кадастр) для запровадження повноцінного ринку земель, а також з метою збереження стратегічно важливого для аграрного сектору економіки держави виду сільськогосподарських земель законодавець запровадив мораторій на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміну цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.

Наведене обмеження не поширюється на право приватної власності на земельні ділянки іншого призначення (виду використання), які перебувають у власності громадян та юридичних осіб. І тому наведеною вище нормою ЗК України законодавець з метою забезпечення виконання введеного мораторію заборонив також зміну цільового призначення та виду використання зазначених вище сільськогосподарських земельних ділянок.

Отже, якщо земельна ділянка сформована як об`єкт нерухомого майна, внаслідок виділення в натурі земельного паю для ведення особистого селянського господарства, то для неї встановлений мораторій на зміну цільового призначення, а подальша зміна власника такої земельної ділянки не припиняє дію мораторію.

Відтак, незалежно від способу набуття позивачем права власності на земельну ділянку з цільовим призначенням «для ведення особистого селянського господарства», яка сформована внаслідок виділення земельного паю, до закінчення дії чи скасування мораторію введеного пунктом 15 розділу X Перехідних положень ЗК України, він позбавлений права змінювати цільове призначення цієї земельної ділянки.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 01.11.2018 у справі №817/897/16».

Тобто, законом регламентований порядок встановлення меж населених пунктів. При розгляді подібних справ судам необхідно встановити, чи були встановлені межі населених пунктів у встановленому законом порядку, після чого з`ясувати, у межах якого з них перебуває спірна земельна ділянка.

Водночас, у разі якщо межі населених пунктів не встановлені у порядку, визначеному ЗК України, судам належить виходити з фактичних меж населених пунктів. Так, відсутність реалізації компетентними органами своїх повноважень щодо встановлення меж міста не свідчить про фактичну відсутність таких меж.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитись за посиланням: https://cutt.ly/B7MpLMz

Постанова ВС КАС від 31 січня 2023 року у справі № 1540/5027/18 (щодо державної реєстрації земельної ділянки)

Відповідно до ч. 10 ст. 24 цього Закону державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі:

поділу чи об`єднання земельних ділянок;
якщо протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації земельної ділянки речове право на неї не зареєстровано з вини заявника.

Аналогічні підстави для скасування державної реєстрації земельних ділянок містить п. 114 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051.

Заява позивача про видалення з Державного земельного кадастру інформації щодо державної реєстрації земельної ділянки на цих підставах не ґрунтувалась.

Наведені у частині 10 статті 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр" та пункті 114 Порядку № 1051 випадки скасування державної реєстрації земельної ділянки розраховані на відсутність спірних правовідносин та не можуть обмежувати право особи на захист своїх земельних прав та інтересів у разі неправомірної реєстрації земельної ділянки за іншою особою.

У той же час, відповідно до пункту 60 Порядку № 1051 (чинного на звернення позивача до реєстратора) було передбачено, що запис у Поземельній книзі скасовується (поновлюється) Державним кадастровим реєстратором на підставі рішення суду.

Скасування державної реєстрації земельної ділянки з цієї підстави має на меті припинення існування земельної ділянки як об`єкту, речові права на який відсутні, і щодо якої не існує речових прав.

Тобто, оскаржуючи відповідні дії щодо державної реєстрації земельної ділянки, право власності на яку зареєстровано за державою, фактично стосується заявлених майнових прав позивача на цю земельну ділянку, яка, на його думку, є комунальною власністю.

Таким чином, у даній справі спір фактично стосується не оскарження рішень суб`єкта владних повноважень, пов`язаних з реалізацією його компетенції у сфері управління, а права власності на земельну ділянку. Відтак позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності за державою в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на спірну земельну ділянку вочевидь є приватно-правовою також за наведених мотивів.

Натомість, колегія суддів наголошує, що розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають з владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення порушується право особи на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін спору.

Аналогічні висновки Суду викладені також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 902/517/17 (провадження № 12-78гс18).

За таких обставин, оскільки позивач, звертаючись з даним позовом до адміністративного суду просить захистити своє майнове право власності на земельну ділянку, то такий спір носить приватноправовий характер та не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 (справа №820/4524/18) зазначено, що такий критерій визначення юрисдикції спору, як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав на земельну ділянку не завжди є достатнім та ефективним, адже наявність цих порушень можна встановити лише при розгляді справи по суті, а не на момент звернення позивача з позовною заявою.

Скасування державної реєстрації права, належного одній особі, за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. Тобто не виконується основне завдання судочинства. У таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулись реєстраційні дії, обов`язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитись за посиланням: https://cutt.ly/F7Mp1kH

Постанова ВС КАС від 02.02.2023 року у справі № 807/125/18 (щодо належного способу захисту у разі оскарження НГО)

Відповідно до статті 201 Земельного кодексу (далі-ЗК) України грошова оцінка земельних ділянок визначається на рентній основі. Залежно від призначення та порядку проведення грошова оцінка земельних ділянок може бути нормативною і експертною. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель тощо. Експертна грошова оцінка використовується при здійсненні цивільно-правових угод щодо земельних ділянок. Грошова оцінка земельних ділянок проводиться за методикою, яка затверджується Кабінетом Міністрів України.

Отже, розрахунок грошової оцінки земельних ділянок є визначенням вартості об`єкта, виходячи із очікуваного від її використання доходу. Оцінка земельних ділянок розрізняються за призначенням та порядком її проведення та застосовується, зокрема, для визначення розміру земельного податку, орендної плати.

В свою чергу, порядок проведення нормативної грошової оцінки земельних ділянок визначений статтею 18 Закону №1378-IV.

Так, нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться відповідно до державних стандартів, норм, правил, а також інших нормативно-правових актів на землях усіх категорій та форм власності.

Нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться: розташованих у межах населених пунктів незалежно від їх цільового призначення - не рідше ніж один раз на 5-7 років; розташованих за межами населених пунктів земельних ділянок сільськогосподарського призначення - не рідше ніж один раз на 5-7 років, а несільськогосподарського призначення - не рідше ніж один раз на 7-10 років.

Нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться юридичними особами, які є розробниками документації із землеустрою відповідно до Закону України "Про землеустрій".

При проведенні державної експертизи досліджуються, перевіряються, аналізуються та оцінюються: питання дотримання вимог законодавства та встановлених стандартів, норм і правил при прийнятті проектних рішень; відповідність передбачених документацією і матеріалами заходів завданням на проектування, вимогам раціонального використання та охорони земель, а також дотриманню законних прав та інтересів власників земельних ділянок та землекористувачів, держави і суспільства; еколого-економічна ефективність проектних рішень щодо запобігання їх негативного впливу на стан земельних ресурсів, суміжні земельні ділянки, ландшафт.

Процедура проведення державної експертизи визначена статтею 33 Закону №1808-IV, відповідно до якої проведення державної експертизи передбачає експертне дослідження, перевірку, аналіз і оцінку об`єкта державної експертизи та підготовку обґрунтованого та об`єктивного експертного висновку.

Заходи, передбачені затвердженою в установленому порядку документацією із землеустрою, є обов`язковими для виконання органами державної влади та органами місцевого самоврядування, власниками землі, землекористувачами, у тому числі орендарями (стаття 20 Закону України «Про оцінку земель»).

Стандартом СОУ ДКЗР 00032632-012:2009 «Оцінка земель. Правила розроблення технічної документації з нормативної грошової оцінки земель населених пунктів» передбачені три складові технічної документації з нормативної грошової оцінки земель сільських населених пунктів: пояснювальна записка, графічні матеріали, додатки.

Після складання технічної документації, вона затвердження рішенням № 1398 "Про затвердження технічної документації по нормативній грошовій оцінці земель населеного пункту м. Ужгорода Ужгородської міської ради", яке прийнято 04.07.2014 на пленарному засіданні XXIII сесії VI скликання Ужгородською міською радою.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» регуляторний акт - це прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання.

Аналіз вищенаведених положень законодавства дає підстави для висновку, що затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок у межах населених пунктів належить до повноважень відповідної сільської, селищної, міської ради, а дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з такої технічної документації.

При цьому рішення відповідної ради (у даному випадку Ужгородської міської ради) є обов`язковим до виконання всіма суб`єктами земельних відносин на відповідній території.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 08.02.2021 у справі № 806/1488/16.

Таким чином, особа, яка не погоджується із нормативною грошовою оцінкою земельної ділянки, яка затверджена рішенням ради наділена правом оскарження рішення міськради, яким затверджено технічну документацію щодо нормативної грошової оцінки землі,

Наведене узгоджується з правовим висновком, висловленим Верховним Судом у постанові від 12.11.2018 у справі № 814/789/17.

Поряд з цим, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що сама технічна документація про грошову оцінку землі не є рішенням суб`єкта владних повноважень в розумінні положень КАС України, оскільки не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для осіб.

Тим більше, дії відповідача, які полягають у наданні вихідних даних для розробки технічної документації, є частиною процесу реалізації повноважень, наданих міській раді чинним законодавством.

Як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, результатом реалізації цих повноважень є затвердження відповідною сільською, селищною, міською радою виготовленої технічної документації нормативної грошової оцінки земельних ділянок у межах населених пунктів, яке і породжує юридичні наслідки для позивачів.

За викладених підстав, оцінка оскаржуваних у цій справі дій відповідача не може бути окремим та самостійним предметом спору, а підлягає дослідженню у межах спору про оскарження рішення щодо затвердження відповідною радою виготовленої технічної документації нормативної грошової оцінки земельних ділянок у межах населених пунктів.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/47Mp6Oa

Постанова ВС КАС від 07.02.2023 року у справі № 640/23439/20 (щодо розрахунку НГО).

Порядок проведення нормативної грошової оцінки земельних ділянок встановлено статтею 18 Закону України «Про оцінку земель», яка визначає, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться відповідно до державних стандартів, норм, правил, а також інших нормативно-правових актів на землях усіх категорій та форм власності.

Щодо земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів незалежно від їх цільового призначення нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться не рідше, ніж один раз на 5-7 років. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться юридичними особами, які є розробниками документації із землеустрою відповідно до Закону України «Про землеустрій».

Тобто, зазначений наказ регулює процедуру проведення нормативної грошової оцінки земель населених пунктів, у разі проведення такої оцінки після набуття ним чинності, тобто з 01.01.2017, не змінює та не скасовує проведені до його прийняття нормативні грошові оцінки населених пунктів, а отже, не може слугувати правовою підставою для отримання платником податків довідок (витягів) про розмір нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

За умови не затвердження нової нормативної грошової оцінки земель уповноваженим на те органом, сам наказ Міністерством аграрної політики та продовольства України не впливає ні на чинність проведеної до його прийняття нормативної грошової оцінки земель, ні на зобов`язання платника податку отримати Витяг з такої оцінки.

Відповідач не є суб`єктом проведення та розрахунку нормативної грошової оцінки і має право враховувати тільки ті коефіцієнти, які розраховані в затвердженій міською радою технічній документації, враховуючи при цьому оціночний квартал та зону, в яких розташована земельна ділянка та її цільове призначення згідно з даними Державного земельного кадастру. Жодних підстав для застосування будь-яких інших коефіцієнтів, не передбачених технічною документацією з нормативної грошової оцінки, відповідач не має.

Отже, єдиним документом, який підтверджує наявність відомостей про земельні ділянки, в тому числі документ, в якому зазначається цільове призначення земельної ділянки, є Витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, який не може спростовуватися іншими документами.

Таким чином, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду першої інстанції, що жодним нормативним актом не передбачено скасування, оновлення та/або обов`язок користувачів (орендаторів) земельних ділянок заміни кодів цільового використання землі, внесених до Державного земельного кадастру, згідно з УКЦВЗ 1998, а навпаки, встановлено правила перенесення даних в автоматизованому порядку, без подання заяви про це власниками, користувачами, з визначенням відомостей про об`єкти відповідно до державних стандартів, норм та правил, технічних регламентів, зміна яких не є підставою для уточнення таких відомостей.

Отже, обчислення позивачем податкових зобов`язань зі сплати орендної плати за землю за період, що перевірявся, на підставі отриманих в 2015-2016 роках довідок (витягів) з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, затвердженої рішенням Київської міської ради «Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Києва» від 03.07.2014 №23/23, яке було чинним на дату проведення перевірки, та застосування до такої оцінки кумулятивної величини коефіцієнта індексації, розрахованої від дати затвердження оцінки відповідає умовам вище вказаних договорів оренди та вимогам законодавства є правомірним.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/Z7Mau74

Постанова ВС КАС від 08.02.2023 року у справі № 560/3765/18 (щодо скасування державної реєстрації)

Аналіз норм, що провів Верховний суд дає підстави для висновку, що державна реєстрація земельної ділянки в Державному земельному кадастрі скасовується у разі, коли протягом одного року з дня здійснення такої реєстрації заявником не зареєстровано речове право на відповідну земельну ділянку з його вини.

Пунктом 109 Порядку № 1051 передбачено, що державна реєстрація земельної ділянки здійснюється за заявою:

особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки у разі її передачі у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи;
власника земельної ділянки, користувача земельної ділянки державної чи комунальної власності (у разі поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок) або уповноваженої ними особи;
органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування (у разі формування земельних ділянок відповідно державної чи комунальної власності);
замовника технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель (у разі внесення до Державного земельного кадастру за результатами проведення інвентаризації земель масиву земель сільськогосподарського призначення відомостей про земельну ділянку, що входить до такого масиву).

Колегія суддів зауважує, що ТОВ "Ресіліент Стара Синява", купивши об`єкти нерухомого майна у лютому 2016 року не зверталося до Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області із заявою про скасування державної реєстрації земельної ділянки, площею 1,5156 га, кадастровий номер 6824455100:01:015:0285 на підставі частини 10 статті 24 Закону №3613-VI і пункту 114 Порядку № 1051.

Враховуючи те, що ТОВ "Ресіліент Стара Синява" з моменту придбання об`єктів нерухомого майна у лютому 2016 року і до моменту державної реєстрації прав та їх обтяжень на земельну ділянку за її власником - Старосинявською селищною радою Хмельницької області у травні 2018 року, не вчиняло жодних дій стосовно оформлення речових прав на земельну ділянку, на якій знаходяться належні позивачеві об`єкти нерухомості, Суд вважає, що державна кадастрова реєстрація земельної ділянки була вже реалізована при державній реєстрації права комунальної власності за селищною радою, тому вже не може бути скасована на підставі частини 10 статті 24 Закону № 3613-VI, пункту 114 Порядку № 1051.

Колегія суддів відхиляє посилання позивача на практику Верховного Суду, викладену у постанові від 24 квітня 2019 року у справі №826/4542/18, з огляду на відмінність фактичних обставин. Зокрема, у справі №826/4542/18 товариство оскаржувало дії Головного управління Держгеокадастру у м. Києві, які полягали у скасуванні державної реєстрації земельної ділянки, при цьому у судових рішеннях не зазначалося про завершення процедури формування земельної ділянки шляхом державної реєстрації на неї майнових прав та обмежень. Вказане не дозволяє аналогічно застосувати положення законодавства та, відповідно, правову позиції у справі №826/4542/18 до вибору і застосування норм права у справі №560/3765/18.

Щодо позовних вимог про скасування пунктів 6, 7, 8, 9, 10, 11 рішення тридцять другої чергової сесії сьомого скликання Старосинявської селищної ради Хмельницької області від 11 травня 2018 року № 10/2018, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про похідний характер цієї позовної вимоги по відношенню до першої позовної вимоги.

Так, Старосинявська селищна рада Хмельницької області при прийнятті оскаржуваного рішення виходила з цільового призначення земельної ділянки з кадастровим номером 6824455100:01:015:0285, яке було у державному кадастровому реєстрі і яке було зазначено при державній реєстрації речових прав на земельну ділянку.

Дані державного земельного кадастру є офіційними даними щодо земельної ділянки, оскільки за визначенням статті 1 Закону № 3613-VI державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами, про меліоративні мережі та складові частини меліоративних мереж.

Вказані дані про земельну ділянку, які містилися у витягу з Державного земельного кадастрову були обов`язковими для Старосинявської селищної ради.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/t7MafJD

Постанова ВС КАС від 14.02.2023 року у справі № 932/5120/21 (щодо погодженняпроекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки)

Аналіз положень абзацу 3 частини сьомої статті 118 ЗК України дає підстави для висновку, що зацікавлена особа має право замовити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки без згоди уповноваженого органу протягом одного місяця від дня закінчення місячного строку з часу реєстрації клопотання у відповідному уповноваженому органі. Місячний строк, упродовж якого особа може реалізувати це право, є присічним.

Отже, відсутність рішення про надання дозволу або відмову у наданні дозволу в межах встановленого законом місячного строку свідчить про протиправну бездіяльність відповідного органу і надає особі право замовити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки без згоди уповноваженого органу відповідно до абзацу 3 частини сьомої статті 118 ЗК України.

Відповідні висновки сформовані Верховним Суд у складі Судової палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду в постанові від 18 грудня 2018 року у справі № 509/4156/15-а.

Відповідно до статті 118 ЗК України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:

звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;
надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;
розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;
погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 Земельного кодексу України;
затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 13 грудня 2016 року в справі № 815/5987/14 та постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року в справі № 545/808/17.

Відтак, відведенню земельної ділянки передує погодження проекту землеустрою, розробленого особою.

Приписами частини четвертої статті 123 ЗК України передбачено, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

Так, за правилами частин першої - другої статті 186-1 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов`язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у межах населеного пункту або земельної ділянки за межами населеного пункту, на якій розташовано об`єкт будівництва або планується розташування такого об`єкта (крім проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зони відчуження або зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи), подається також на погодження до структурних підрозділів районних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у сфері містобудування та архітектури, а якщо місто не входить до території певного району, - до виконавчого органу міської ради у сфері містобудування та архітектури, а в разі, якщо такий орган не утворений, - до органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань містобудування та архітектури чи структурного підрозділу обласної державної адміністрації з питань містобудування та архітектури.

Підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації (абзац 1 частини шостої статті 186-1 ЗК України).

Водночас абзацом 2 частини шостої статті 186-1 ЗК України визначено, що у разі якщо проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки підлягає обов`язковій державній експертизі землевпорядної документації, погоджений проект подається замовником або розробником до центрального органу виконавчої влади, що здійснює реалізацію державної політики у сфері земельних відносин, або його територіального органу для здійснення такої експертизи.

Згідно із частиною восьмою статті 186-1 ЗК України у висновку про відмову погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки органами, зазначеними в частинах першій - третій цієї статті, має бути надано вичерпний перелік недоліків проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та розумний строк для усунення таких недоліків (який за письмовим проханням розробника проекту може бути продовжений).

Органами, зазначеними в частинах першій - третій цієї статті, може бути відмовлено у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки лише у разі, якщо не усунено недоліки, на яких було наголошено у попередньому висновку. Не можна відмовити у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з інших причин чи вказати інші недоліки.

Повторна відмова не позбавляє права розробника проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки усунути недоліки проекту та подати його на погодження.

Аналіз наведених норм, якими врегульовано процедуру отримання в користування земельної ділянки, свідчить про те, що всі дії відповідних суб`єктів земельно-правової процедури є взаємопов`язаними, послідовними і спрямовані на досягнення результату у вигляді отримання земельної ділянки у користування.

При цьому алгоритм дій на етапі погодження проекту землеустрою з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин у відповідності до приписів статті 186-1 ЗК України передбачає таку послідовність:

розробник проекту землеустрою подає його на погодження до територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин;
територіальний орган центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин зобов`язаний протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов`язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері;
погоджений проект землеустрою подається замовником або розробником до центрального органу виконавчої влади, що здійснює реалізацію державної політики у сфері земельних відносин, або його територіального органу для здійснення державної експертизи землевпорядної документації, у разі якщо проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки підлягає обов`язковій експертизі.

За приписами ст. 198 ЗК України при відведенні земельної ділянки та розробленні документації із землеустрою з метою посвідчення прав на земельну ділянку в обов`язковому порядку проводиться кадастрова зйомка, призначення якої полягає у визначенні чи відновленні меж земельної ділянки. Кадастрова зйомка включає геодезичне встановлення меж земельної ділянки, погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами, виготовлення кадастрового плану.

Кадастрові зйомки - це комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок.

Кадастрова зйомка включає: а) геодезичне встановлення меж земельної ділянки; б) погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами; в) відновлення меж земельної ділянки на місцевості; г) встановлення меж частин земельної ділянки, які містять обтяження та обмеження щодо використання землі; ґ) виготовлення кадастрового плану.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, за результатами розгляду клопотання та проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки гр. ОСОБА_1 , Головним архітектурно-планувальним управлінням Департаменту направлено директору ПП «Новомосковське бюро експертної оцінки» ОСОБА_10 лист-відповідь за вих. №8/21-329 від 06 квітня 2021 року, в якому зазначено про відсутність у наданому проекті землеустрою матеріалів погодження меж земельної ділянки із суміжним землекористувачем, що свідчить про невідповідність проекту землеустрою вимогам законів України, посилаючись на ст. 198 Земельного кодексу України. З урахуванням наведеного відповідач у листі зазначив, що подані матеріали проекту землеустрою потребують доопрацювання.

Також, 06 травня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Головного архітектурно-планувального управління стосовно того, що вона не може погодити з ОСОБА_4 і ОСОБА_2 меж земельної ділянки.

Позивач звернулася до начальника Головного архітектурно-планувального управління Департаменту та до Департаменту із заявами від 02 червня 2021 року щодо скликання комісії для встановлення меж її земельної ділянки із сусідніми землевласниками та землекористувачами.

У відповідь на означені звернення позивач отримала від Головного архітектурно-планувального управління Департаменту листи від 16 червня 2021 року за вих. № 88/21-521 та за вих. № 8/21-522, в яких зазначено, що Управлінням було розглянуто клопотання від Приватного підприємства «Новомосковське бюро експертної оцінки» стосовно підготовки висновку про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки гр. ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 (від 26 березня 2021 року № 30/514).

В означених листах зауважено, що зважаючи на відсутність у наданому проекті погодження меж земельної ділянки із суміжними землекористувачами в повному обсязі, що свідчить про невідповідність вимогам законів України, розробнику повідомлено про необхідність доопрацювання матеріалів проекту землеустрою. Також у цих листах додатково зауважено, що утворення комісій для вирішення питань узгодження меж земельної ділянки при розробленні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не належить до повноважень Управління.

Отже, судами попередніх інстанцій встановлено, що поданий позивачем на затвердження проект землеустрою не містив погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами, що свідчить про його невідповідність вимогам законів.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо відсутності підстав для визнання протиправною бездіяльності відповідача з приводу непогодження позивачу проекту землеустрою та зобов`язання вчинити певні дії.

Між тим, слід звернути увагу, що повторна відмова у погодженні проекту землеустрою не позбавляє права розробника проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки усунути недоліки проекту та подати його на погодження.

Посилання скаржниці на те, що судами попередніх інстанцій не враховано правову позицію викладену у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 514/1571/14, у справі № 350/67/15 та у постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 580/168/16-ц, є необґрунтованими та безпідставними, оскільки правовідносини у вказаних справах та в цій справі № з932/5120/21 не є подібними.

Слід звернути увагу, що висновок про те, що непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів, стосується іншого етапу - затвердження технічної документації, проте в цій справі предметом оскарження є бездіяльність відповідача щодо непогодження проекту землеустрою.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитись за посиланням: https://cutt.ly/m7MacYA

Постанова ВС КАС від 16.02.2023 року у справі № 520/562/19 (щодо приватизації земельних ділянок)

Відповідно до частин 1 та 2 статті 25 ЗК України при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров`я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю).

Рішення про приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотанням працівників цих підприємств, установ та організацій.

За змістом частини 5 статті 25 ЗК України особи, зазначені у частині першій цієї статті, мають гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості).

Частинами 10 та 11 наведеної статті визначено, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у процесі приватизації створюють резервний фонд земель за погодженням його місця розташування з особами, зазначеними в частині першій цієї статті у розмірі до 15 відсотків площі усіх сільськогосподарських угідь, які були у постійному користуванні відповідних підприємств, установ та організацій.

Резервний фонд земель перебуває у державній або комунальній власності і призначається для подальшого перерозподілу та використання за цільовим призначенням.

Частиною 3 статті 122 ЗК України передбачено, що районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для:

а) ведення водного господарства;

б) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті;

в) індивідуального дачного будівництва.

За приписами частини 4 статті 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Системний аналіз норм земельного законодавства дає підстави для висновку, що розмежування компетенції районних державних адміністрацій та центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальних органів щодо розпорядження земельними ділянками державної власності, які знаходяться за межами населеного пункту, відбувається в залежності від призначення такої земельної ділянки.

Тому, до повноважень ГУ Держгеокадастру у Харківській області належить розпорядження земельними ділянками державної власності сільськогосподарського призначення.

Поряд з цим, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» від 06.09.2012 №5245-VI, який набрав чинності з 01.01.2013, розмежовано землі державної та комунальної власності в Україні. Пунктом 6 визначено, що у разі якщо відомості про земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, не внесені до Державного реєстру земель, надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для державної реєстрації таких земельних ділянок, а також її затвердження здійснюються:

у межах населених пунктів - сільськими, селищними, міськими радами;
за межами населених пунктів - органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють розпорядження такими земельними ділянками.

Отже, починаючи з січня 2013 року належним суб`єктом розгляду, який наділений правом розпоряджатися державними землями сільськогосподарського призначення, в т.ч., вирішувати питання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, є Держгеокадастр України.

Аналогічна правова позиція щодо компетенції органів Держгеокадастру у сфері земельних відносин викладена у постановах Верховного Суду від 05.11.2020 у справі №810/4393/17 та від 16.09.2021 у справі №808/545/17, від 02.12.2021 у справі № 120/1315/19-а.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитись за посиланням: https://cutt.ly/V7MaEuV

Постанова ВС КАС від 17.02.2023 року у справі № 480/1610/21 (щодо користування земельною ділянкою)

Положеннями земельного законодавства передбачена можливість передачі у власність чи користування земельних ділянок, що не обтяжені іншими речовими правами на неї, тобто є вільними.

Підстави припинення права користування земельною ділянкою визначені у статті 141 ЗК України, відповідно до пункту «а» частини першої якої підставою припинення права користування земельною ділянкою є добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

Статтею 142 ЗК України передбачено, що припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

У свою чергу, відповідно до частини другої статті 31 Закону України від 06.10.1998 № 161-ХІV «Про оренду землі» договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.

Отже, припинення права користування орендованою земельною ділянкою не настає автоматично в силу добровільної відмови від права користування нею. Добровільна відмова є лише підставою для розірвання договору оренди та прийняття власником рішення про припинення права користування земельною ділянкою.

Проаналізувавши наведені норми права в сукупності та взаємозв`язку, колегія суддів дійшла висновку про те, що відмова у наданні позивачці дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є законною та обґрунтованою, а оскаржуване рішення таким, що не підлягає скасуванню, оскільки прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України».

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 04 травня 2020 року у справі № 816/1331/17, від 12 червня 2020 року у справі №480/303/19.

Окрім того, такий висновок узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 03 листопада 2021 року у справі №817/1911/17, в якій Верховним Судом, зокрема, зазначено, що оскільки ЗК України встановлює загальний порядок набуття права на землю громадянами та юридичними особами шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування із земель державної і комунальної власності, у тому числі і для ведення фермерського господарства, то в такому ж загальному порядку, передбаченому ЗК України, члени фермерського господарства можуть отримати безоплатно у власність із земель державної або комунальної власності земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю). При цьому має враховуватися норма, згідно з якою земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитись за посиланням: https://cutt.ly/J7MaAlo

Постанова ВС КАС від 22.02.2023 року у справі № 300/790/21 (щодо користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб)

Частиною першою статті 83 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

Відповідно до частини другої статті 83 цього Кодексу у комунальній власності перебувають:

а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності;

Згідно з пунктом «а» частини четвертої статті 83 Земельного кодексу України до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо).

Таким чином, передбачена у Генеральному плані смт. Верховина Верховинського району Івано-Франківської області під`їзна дорога до господарства ОСОБА_5 та ОСОБА_4 довжиною 50 м та шириною 3 м, жодним чином не порушує права ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на володіння та користування належними їм на праві власності земельними ділянками, кадастровий номер 2620855100030010262 та 262085510003001006, оскільки земельна ділянка, яка розділяє земельну ділянку ОСОБА_1 на дві частини і визначена як «дорога» у Генеральному плані смт. Верховина, не перебувала у власності позивачів.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли вірного висновку про те, що права позивачів оскаржуваними рішеннями не порушено, оскільки передбачена ними дорога до домогосподарств третіх осіб не накладається на їх земельні ділянки і не порушує їхніх прав як землевласників.

Що стосується доводів позивачів щодо недотримання відповідачем визначеної чинним законодавством процедури при прийнятті рішення про затвердження генерального плану території суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що процедура була дотримана, зокрема, опубліковано відповідне оголошення у засобах масової інформації, проведено громадські слухання, що підтверджено наявними у матеріалах справи доказами.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком судів про те, що опублікування рішення на офіційному сайті через шість місяців, про що зазначають позивачі, не впливає на його законність.

Крім того, судами встановлено, що треті особи звернулися до Верховинської селищної ради із заявами про вирішення питання під`їзної дороги до їхнього господарства по Жаб`євський потік в смт. Верховина.

28.01.2021 комісія Верховинської селищної ради провела обстеження земельної ділянки і встановила, що відсутня облаштована дорога до домогосподарств вищевказаних осіб, рекомендовано це питання винести на розгляд чергового засідання сесії Верховинської селищної ради та надати дозвіл на облаштування дороги загального користування (по землях запасу) селищної ради згідно з Генеральним планом смт. Верховина та з урахуванням Державного акта на земельну ділянку серія ІФ № 087037 від 14.08.2003.

У відповідності до частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання: вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин (пункт 34).

Згідно з частиною першою статті 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Рішенням 4 сесії восьмого скликання Верховинської селищної ради від 26 лютого 2021 року № 92-4/2021, за результатами розгляду заяв надано дозвіл громадянам ОСОБА_5 , ОСОБА_4 на влаштування під`їзної дороги згідно з Генеральним планом смт. Верховина Верховинського району Івано-Франківської області.

Отже, відповідач, надавши дозвіл на влаштування під`їзної дороги до господарств третіх осіб, діяв в межах наданих йому повноважень, добросовісно, не порушуючи права та охоронювані законом інтереси позивачів.

При цьому, доводи позивачів щодо відсутності їхньої згоди на вилучення земельної ділянки для влаштування під`їзної дороги, як на підставу для скасування оскаржуваного рішення від 26.02.2021, суд першої інстанції правильно визнав необґрунтованими, оскільки вказана дорога проходить через землі запасу Верховинської селищної ради та не була надана позивачам у власність чи постійне користування, а тому і не потребує вилучення для суспільних потреб відповідно до положень частини першої статті 149 Земельного кодексу України.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/x7MaMqU

Постанова ВС КАС від 27.02.2023 року у справі № 280/4963/18 (щодо відмови у затвердженні проекту землеустрою після його погодження)

Відповідно до ч. 9 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Тобто єдиною підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою може бути лише те, що проект землеустрою не погоджено в порядку, встановленому статтею 186-1 ЗК України, а також відсутність висновку обов`язкової державної експертизи у визначених законом випадках та відомостей щодо державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі. Результат розгляду з питань затвердження проекту землеустрою оформлюється відповідним органом у формі рішення, що прямо передбачено ч. 9 ст. 118 ЗК України.

Інших правових підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою після його погодження в порядку статті 186-1 ЗК України норми цього Кодексу не містять. При цьому перевірка на відповідність проекту землеустрою вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів має здійснюватися саме на етапі погодження такого проекту.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права неодноразово викладений у постановах Верховного Суду, зокрема, від 24.01.2020 у справі №316/979/18, від 27.01.2021 у справі № 560/1334/19, від 01.02.2021 у справі №560/1282/19, від 16.09.2021 у справі №260/18/19, від 10.06.2021 у справі № 240/4964/18, від 07.04.2021 у справі №540/2813/19, від 10.03.2021 у справі №240/82/19, від 04.03.2021 у справі № П/811/968/18, від 15.06.2021 у справі №818/1905/17 та від 29.11.2021 у справі №480/1910/19, і Суд не вбачає підстав для відступу від нього.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на виконання отриманого у 2005 році дозволу (з урахуванням змін, внесених у 2016 році) позивачем розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Оскільки законодавством строк дії дозволу не встановлено, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що розробка проекту протягом 11 років не свідчить про протиправність дій позивача і не позбавляє дозволу чинності. Внесення до нього змін у 2016 році спрямовано на уточнення формулювань і не міняє первісного змісту. Право органів державної влади на самовиправлення помилкових рішень узгоджується з принципом «належного врядування».

Суд звертає увагу, що надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність має на меті лише формування земельної ділянки як об`єкта земельних правовідносин. Тому надання дозволу на розробку такого проекту розпорядженням районної державної адміністрації у 2005 році, яка на той час мала таке право, не є перешкодою для розгляду погодженого проекту у 2018 році відповідачем, до якого право розпорядження землями державної власності перейшло у 2013 році.

Відмовляючи в погодженні документації, відповідач зазначив, що склад проекту не відповідає вимогам ст. 50 Закону №858-IV (щодо послідовності розташування документів у проекті та їх назв). Суд погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій стосовно того, що вказане порушення є неконкретизованим та необґрунтованим, оскільки ст. 50 Закону №858-IV містить перелік документів, які включають в себе проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок, однак не містять імперативної вимоги щодо послідовності їх розташування.

Стосовно дискреційності повноважень, то такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може". У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

Натомість, у цій справі, відповідач вважає свої повноваження дискреційними помилково, оскільки у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов`язаний до вчинення конкретних дій -прийняти рішення про задоволення заяви. Підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно з законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Зобов`язання позивача прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи. Дійсно, у випадку невиконання обов`язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов`язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов`язання прийняти рішення.

Однак як і будь-який інших спосіб захисту, зобов`язання відповідача прийняти рішення може бути застосовано судом за наявності необхідних та достатніх для цього підстав.

Проте, як зазначено вище, підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою може бути лише те, що проект землеустрою не погоджено в порядку, встановленому ст.186-1 ЗК України, а також відсутність обов`язкової державної експертизи у визначених законом випадках та відомостей щодо державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі.

З огляду на зазначене є підстави вважати, що у відповідача відсутні повноваження діяти на власний розсуд, а отже і відсутні перешкоди у прийнятті рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності.

Стосовно відсутності підстав для відкриття провадження у справі у зв`язку з невірно сплаченим судовим збором, Суд керується ч.3 ст.6 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), за якою у разі, коли в позовній заяві об`єднано дві й більше вимог немайнового характеру збір сплачується за кожну з них.

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 245 та ч. 4 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; У випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У постанові від 06.10.2020 у справі №826/11984/16 Верховний Суд дійшов такого висновку: «Системний аналіз ч.1 ст.6, ч.2 ст.162 Кодексу адміністративного судочинства (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) дає підстави для висновку, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов`язати прийняти рішення, учинити дії або утриматися від їх учинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою. Зі змісту позову товариства вбачається, що воно заявило одну позовну вимогу немайнового характеру, за яку й був сплачений збір, а не дві, як зазначили суди першої та апеляційної інстанцій, оскільки вимога про визнання незаконним і скасування наказу Мінфіну від 28.01.2016 №21 є передумовою для застосування інших способів захисту порушеного права».

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/j7Ma6zh

Постанова ВС КАС від 02.03.2023 року у справі № 807/2076/17 (щодо державної реєстрації земельної ділянки)

Відповідно до ч. 1 ст. 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі (ч. З ст. 79-1 ЗК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 79-1 ЗК України земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок (ч. 5 ст. 79-3 ЗК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 186 -1 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України) проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов`язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

У відповідності до ч.2 ст. 186-1 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у межах населеного пункту або земельної ділянки за межами населеного пункту, на якій розташовано об`єкт будівництва або планується розташування такого об`єкта (крім проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зони відчуження або зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи), подається також на погодження до структурних підрозділів районних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у сфері містобудування та архітектури, а якщо місто не входить до території певного району, - до виконавчого органу міської ради у сфері містобудування та архітектури, а в разі, якщо такий орган не утворений, - до органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань містобудування та архітектури чи структурного підрозділу обласної державної адміністрації з питань містобудування та архітектури.

Розробник подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а до органів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, - завірені ним копії проекту, а щодо земельної ділянки зони відчуження або зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, розробник подає оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на погодження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, а до органів, зазначених у частині третій цієї статті, - завірені ним копії проекту (ч. 4 ст. 186-1 ЗК України).

Відповідно до ч. 5 ст. 186-1 ЗК України органи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, зобов`язані протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов`язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_1 для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі (магазину, кафе) на АДРЕСА_1 погоджено Висновком № 13-1080-В від 15 лютого 2017 року Департаменту містобудування та архітектури Виконавчого органу Київської міської ради (Київська Державна адміністрація).

Відповідно до підпункту 6.33. пункту 6 Положення про Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), затвердженого розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 27.01.2011 № 90, Департамент відповідно до визначених галузевих повноважень погоджує в установленому порядку проекти землеустрою.

Вказаний проект землеустрою погоджений Висновком ГУ Держеокадастру у Чернігівській області від 07 липня 2017 року № 5750/82-17.

Відповідно до п. 8 вказаного висновку, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_1 для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі (магазин, кафе) на АДРЕСА_1 , відповідає вимогам законодавства та прийнятим відповідно до нього нормативно-правовим актам.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_1 погоджений у відповідності до ст. 186-1 ЗК України та з дотриманням хронології при його розробці та затвердженні.

Щодо підстави відмови у внесенні відомостей до державного земельного кадастру - обґрунтувати зміну функціонального призначення об`єкту нерухомого майна, оскільки згідно документів, що підтверджують право приватної власності зазначено "нежитловий будинок", а земельна ділянка запроектована для обслуговування будівлі (магазин, кафе), колегія суддів зазначає наступне.

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за №71658547 об`єктом нерухомого майна під яким відводиться земельна ділянка є нежитловий будинок.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/L7Mstvh

Постанова ВС КАС від 07.03.2023 року у справі № 480/1612/21 (щодо набуття права на землю громадянами та юридичними особами шляхом передачі земельних ділянок у власність)

Підстави припинення права користування земельною ділянкою визначені у статті 141 ЗК України, відповідно до пункту "а" частини першої якої підставою припинення права користування земельною ділянкою є добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

У свою чергу, відповідно до частини другої статті 31 Закону України від 06.10.1998 року № 161-ХІV "Про оренду землі" договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 04 травня 2020 року у справі № 816/1331/17, від 12 червня 2020 року у справі № 480/303/19, від 16 лютого 2023 року у справі № 480/1610/21.

Окрім того, такий висновок узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 03 листопада 2021 року у справі № 817/1911/17, в якій Верховним Судом, зокрема, зазначено, що оскільки ЗК України встановлює загальний порядок набуття права на землю громадянами та юридичними особами шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування із земель державної і комунальної власності, у тому числі і для ведення фермерського господарства, то в такому ж загальному порядку, передбаченому ЗК України, члени фермерського господарства можуть отримати безоплатно у власність із земель державної або комунальної власності земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю). При цьому має враховуватися норма, згідно з якою земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/j7Mssqc

Постанова ВС КАС від 16.03.2023 року у справі № 821/1288/17 (щодо затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність)

Відповідно до ч. 4 ст. 122 ЗК України, центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Положеннями ст. 32 ЗК України також передбачено право членів фермерських господарств на приватизацію земельних ділянок шляхом передачі безоплатно у приватну власність наданих їм у користування земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради.

Аналіз наведених норм права свідчить про те, що члени фермерського господарства наділені правом на одержання безоплатно у власність із земель державної або комунальної власності земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю) в загальному порядку, передбаченому ЗК України.

Верховний Суд вже розглядав справи, правовідносини в яких є подібними до правовідносин у справі, що розглядається.

Зокрема, у постанові від 03.11.2021 року у справі №817/1911/17 Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду дійшов висновку, що, оскільки ЗК України встановлює загальний порядок набуття права на землю громадянами та юридичними особами шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування із земель державної і комунальної власності, у тому числі і для ведення фермерського господарства, то в такому ж загальному порядку, передбаченому ЗК України, члени фермерського господарства можуть отримати безоплатно у власність із земель державної або комунальної власності земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю). При цьому має враховуватися норма, згідно з якою земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

За наслідками розгляду цієї справи Верховний Суд сформував такі правові висновки:

«У члена фермерського господарства не виникає право користування земельною ділянкою, яка була надана власником (органом місцевого самоврядування) громадянину (засновнику) у користування для створення такого господарства. Єдиним суб`єктом, який володіє правомочністю користуватися земельною ділянкою, виділеною власником (органом місцевого самоврядування) для створення фермерського господарства, є саме таке фермерське господарство як суб`єкт господарювання.

Право на безоплатну передачу у власність земельних ділянок із земель, що надавалися у користування засновнику для створення фермерського господарства, не виникає у жодного члена фермерського господарства, в тому числі засновника.

Чинні правові норми Земельного кодексу України та Закону №973-IV не передбачають права громадянина України використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення фермерського господарства, без створення такого фермерського господарства та його реєстрації. Тому земля, надана в користування громадянину України для створення фермерського господарства, вважається такою, яка передана у користування всьому фермерському господарству. Але при цьому, власник землі залишається незмінним - держава або територіальні громади. Фермерське господарство не має в цьому випадку документу, який засвідчував би державну реєстрацію права на землю (права постійного користування) на відміну від громадянина, який отримав земельну ділянку у користування та зареєстрував належним чином такий правочин. Отже, члени фермерських господарств, у тому числі засновник (який отримав земельну ділянку у користування для створення такого фермерського господарства), можуть отримати безоплатно у приватну власність земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) із земель державної та комунальної власності у порядку, передбаченому ЗК України, та лише після припинення права власності чи користування такими земельними ділянками у визначеному законом порядку».

Застосовуючи вказаний підхід до обставин справи, що розглядається, колегія суддів дійшла висновку, що позивач помилково вважає що має право на отримання бажаної земельної ділянки, яка знаходяться у користуванні ОСОБА_5 на підставі оренди, оскільки право постійного користування земельною ділянкою ОСОБА_5 не було припинено в порядку, визначеному законом.

Враховуючи викладене, рішення судів попередніх інстанцій, якими визнано протиправними дії відповідача у цій справі, не ґрунтуються на правильному застосуванні норм права.

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм права висловлена Верховним Судом також у постановах, від 20.05.2020 у справі №817/69/18, від 03.11.2021 у справі №817/1911/17, від 18.05.2022 у справі №817/71/18, від 13.04.2022 у справі №1140/2036/18, від 28.07.2022 у справі справа №817/1908/17, від 28.10.2022 у справі №817/1910/17.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/h7MsjJr

Постанова ВС КАС від 22.03.2023 року у справі № 280/4962/18 (щодо погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки будь-якими іншими органами виконавчої влади)

Згідно зі статті 25 Закону України "Про землеустрій" від 22.05.2003 №858-IV (далі - Закон №858-IV) документація із землеустрою розробляється у вигляді схеми, проекту, робочого проекту або технічної документації, в тому числі у вигляді проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Статтею 30 Закону №858-IV передбачено, що погодження і затвердження документації із землеустрою проводиться в порядку, встановленому Земельним кодексом України, цим Законом.

У свою чергу, частиною 1 статті 186-1 ЗК України передбачено, що проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов`язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Відповідно до частини 4 статті 186-1 ЗК України розробник подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а до органів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, - завірені ним копії проекту.

Органам, зазначеним у частинах першій - третій цієї статті, при погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки забороняється вимагати: додаткові матеріали та документи, не включені до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідно до статті 50 Закону України "Про землеустрій"; надання погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки будь-якими іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями; проведення будь-яких обстежень, експертиз та робіт.

Кожен орган здійснює розгляд та погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки самостійно та незалежно від погодження проекту іншими органами, зазначеними у частинах першій - третій цієї статті, у визначений законом строк.

Приписами частини 2 статті 50 Закону №858-IV передбачено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Органи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, зобов`язані протягом десяти днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов`язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері (частина 5 статті 186-1 ЗК України).

Згідно з частиною 6 статті 186-1 ЗК України підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

Відповідно до частини 9 статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Суд звертає увагу на те, що нормами земельного законодавств не встановлено строку дії дозволу на розробку проекту, а тому розробка проекту протягом тривалого часу не свідчить про протиправність дій позивача і не позбавляє дозволу чинності. При цьому, внесення до нього змін у 2016 році було спрямовано на уточнення формулювань, за наслідками яких первісного змісту змінено не було. Право органів державної влади на виправлення своїх помилок не суперечить принципу «належного врядування».

Варто відзначити, що надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність має на меті лише формування земельної ділянки як об`єкта земельних правовідносин. Тому надання дозволу на розробку такого проекту розпорядженням районної державної адміністрації у 2005 році, яка на той час мала таке право, не є перешкодою для розгляду погодженого проекту у 2018 році відповідачем, до якого право розпорядження землями державної власності перейшло у 2013 році.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд під час розгляду тотожної справи №280/4963/18, які викладені у постанові 27.02.2023.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/m7Msmln

Висновки Верховного Суду Касаційного Господарського Суду

Постанова ВС КГС від 16.03.2023 року у справі № 911/14/20 (щодо передачі земельної ділянки у користування ФГ)

Стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.

Відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України «Про фермерське господарство», який є спеціальним нормативно-правовим актом.

Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Згідно із частиною першою статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом (частини друга, четверта статті 7 Закону «Про фермерське господарство»).

Таким чином, спеціальний Закон України «Про фермерське господарство» визначає обов`язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 ЗК України до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зокрема, у заяві про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства потрібно зазначити не лише бажаний розмір і місце розташування ділянки, але й обґрунтувати розміри земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства.

Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (стаття 5 ЗК України) та меті регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає у створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України.

Отже, при вирішенні спору про правомірність надання та використання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок, визначений статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» як спеціального щодо до статті 123 ЗК України.

У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, у тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.

За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства.

Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах. Відповідний правовий висновок є усталеним у судовій практиці Верховного Суду та наведений, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №525/1225/15-ц.

У справі, яка переглядається, прокурор визначив незаконне, на його думку, надання ОСОБА_1 спірної земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства, про що свідчить факт повторного, вже після реєстрації ним фермерського господарства, отримання додаткової земельної ділянки у спрощеному порядку з метою збільшення площі земель фермерського господарства в обхід обов`язкової процедури - земельних торгів.

Суд апеляційної інстанції встановив, що земельна ділянка площею 24,7 га, отримана ОСОБА_1 за розпорядженням Сквирської РДА від 25.03.2010 №299 та земельна ділянка з кадастровим номером 3224087500:02:005:0009 площею 24,7727 га, зазначена в оспорюваному наказі, є однією і тією ж земельною ділянкою. Отже, ОСОБА_1 отримав за пільговою процедурою лише одну земельну ділянку, на базі якої ним і було створено ФГ "Лідія-ВВ".

Отже, спірну земельну ділянку не можна вважати додатково отриманою ОСОБА_1 , а відповідно, набуття такої земельної ділянки в оренду не свідчить про збільшення за її рахунок масиву земель фермерського господарства. У зв`язку з чим апеляційний суд обґрунтовано констатував не доведення прокурором наявності порушення відповідачем-1 вимог чинного законодавства щодо передачі земельної ділянки у користування.

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/y7MsYTy

Постанова ВС КГС від 22.03.2023 року у справі № 910/20838/20 (щодо орендної плати за договором оренди землі)

Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (стаття 13 Закону України "Про оренду землі").

Статтею 21 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

Положеннями пункту 287.1. статті 287 Податкового кодексу України встановлено, що власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

Отже, плата за землю здійснюється в залежності від суб`єкта належності земельної ділянки: власником землі сплачується земельний податок, а орендарем за договором оренди землі - орендна плата.

Згідно з пунктами 288.1. - 288.4. статті 288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об`єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

Основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності є нормативна грошова оцінка земель, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями підпунктом 288.5.1. пункту 288.5. статті 288 Податкового кодексу України.

Підпунктом 288.5.1. пункту 288.5. статті 288 Податкового кодексу України (в редакції, чинній станом на 01.01.2017) було встановлено, що розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території.

Підпунктом 288.5.1. пункту 288.5. статті 288 Податкового кодексу України (в редакції, чинній з 01.01.2018) визначено, що розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою розміру земельного податку: для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких проведено, - у розмірі не більше 3 відсотків їх нормативної грошової оцінки, для земель загального користування - не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки, для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки.

З аналізу норм Податкового кодексу України, Закону України "Про оренду землі" вбачається, що нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати. При цьому зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати незалежно від домовленості сторін у договорі оренди землі про можливість такої зміни.

Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 635/4233/19.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 09.11.2021 у справі № 905/1680/20, з огляду на те, що земельним законодавством та Податковим кодексом України не обмежується можливість подання доказів щодо нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної (комунальної) власності для цілей сплати орендної плати виключно витягом з Державного земельного кадастру, належними доказами на обґрунтування нормативної грошової оцінки земельної ділянки можуть бути: технічна документація на спірну земельну ділянку, виготовлена компетентним органом для оформлення договору оренди, довідка з Державного земельного кадастру, витяг з Державного земельного кадастру, а також висновок судової експертизи про встановлення нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки, наданий відповідно до статей 98 - 103 Господарського процесуального кодексу України.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження вищезазначених обставин Радою було подано, у тому числі, довідки про розмір нормативної грошової оцінки земельних ділянок та витяги з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок (а.с. 155 - 164 т. 1).

Разом з тим, незважаючи на вимоги чинного законодавства та умови вказаного договору оренди землі, господарські суди попередніх інстанцій не надали будь-якої правової оцінки наведеним Позивачем обставинам та поданим на їх підтвердження доказам, лише пославшись на те, що з 01.01.2017 нормативна грошова оцінка земель м. Києва розраховується відповідно до Порядку нормативної грошової оцінки земель населених пунктів, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 25.11.2016 № 489, а також на те, що з 01.01.2017 рішенням Київської міської ради від 10.03.2016 №217/217 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 03.07.2014 №23/23 "Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Києва" внесені зміни до додатка 3 до цього рішення, а відтак суди фактично не дослідили обставини, якими Рада обґрунтовувала свої позовні вимоги, тобто обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що, визначаючи розмір заборгованості боржника, суд зобов`язаний належним чином дослідити подані стороною докази, перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю або частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок, що є процесуальним обов`язком суду (подібний висновок щодо обов`язку суду перевірити розрахунок заявлених позовних вимог викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17).

З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням: https://cutt.ly/a7MsAMp

Підготував Дмитро Навроцький, адвокат, член Центру земельного права ВША НААУ, керуючий партнер АО SENSUM