У спорті діє власна вертикаль самоврядних органів управління – законодавча, виконавча та квазі-арбітражна. Спортивні організації всіляко заохочують своїх членів утримуватися від звернень до судів загальної юрисдикції зі спортивними спорами. Це є значним плюсом, адже розгляд справ проходить швидко, провадиться спеціалістами у сфері спорту, а виконання рішень забезпечується дієвим адміністративним апаратом примусу.

На початку 1980-х постійне збільшення кількості міжнародних спортивних спорів та відсутність будь-якої незалежної інстанції, яка б спеціалізувалася на проблемах, дотичних до спорту, та була наділена повноваженнями приймати обов’язкові до виконання рішення призвела до того, що провідні спортивні організації були змушені вирішити цю проблему.

У 1981 році президент МОК Хуан Антоніо Самаранч подав ідею створення судового органу в сфері спорту. Наступного року на засіданні сесії МОК у Римі член МОК, суддя Міжнародного суду справедливості в Гаазі Кеба Мбайе очолив робочу групу, завданням якої була підготовка статуту такого органу, який незабаром перетворився у «Спортивний арбітражний суд» («САС»).

У 1983 році сесія МОК офіційно затвердила статут САС, який вступив в дію 30.06.1984 і суд почав діяти під керівництвом Кеби Мбайе. САС складався з 60 членів, призначуваних МОК, МСФ та НОКами і президентом МОК (по 15 членів від кожного). Витрати САС покривав МОК, провадження було безкоштовним (окрім спорів фінансового характеру – сторони повинні були заплатити частину витрат). Річний бюджет САС ухвалювався одноосібно президентом САС, а статут міг бути зміненим тільки за рішенням сесії МОК за пропозицією Виконавчого органу МОК.

Статут та Регламент САС передбачали спільну для обох палат САС процедуру, незалежно від характеру спору: скаржник направляв заяву в САС та надавав на підтвердження права звернення арбітражну угоду. Заява переглядалася Колегією з розгляду заяв, яка ухвалювала рішення щодо прийнятності такої заяви. Остаточне рішення щодо підсудності спору та прийнятності заяви все ж належало до компетенції колегії арбітрів, яка розглядала спір по суті. Тобто сторони фактично були вільними продовжувати розгляд, не дивлячись на відмову Колегії з розгляду заяв. Провадження починалося зі спроби врегулювати спір мирним шляхом або з волі сторін, або за рішенням президента САС; якщо він вважав, що спір можна вирішити шляхом укладання мирової угоди. Якщо ж мирову угоду укласти було неможливо, починалося арбітражне провадження.

У 1991 році САС опублікував Керівництво з арбітражу, яке включало декілька типових арбітражних застережень, які могли бути включеними в контракт або регламентні документи спортивної організації. Серед них примітним було саме положення для включення в статут або регламент спортивної федерації, яке було викладено таким чином: «Будь-який спір, що витікає із застосування норм цього статуту або регламенту …. федерації, який не може бути врегульованим мирним шляхом, повинен бути вирішеним в останній інстанції трибуналом, сформованим відповідно до Статуту та Регламенту САС, за виключенням судів загальної юрисдикції. Сторони зобов’язуються дотримуватися вказаних Статуту та Регламенту і добровільно виконувати ухвалене таким трибуналом рішення, не ухилятися від його виконання». Це застереження поклало початок створенню спеціальних правил урегулювання спорів, які стосувалися рішень спортивних федерацій чи асоціацій (апеляційна процедура).

Міжнародна федерація кінного спорту (FEI) була першою, яка внесла це положення у свій статут. Це стало відправним пунктом для кількох апеляційних проваджень. Поступово й інші міжнародні та національні спортивні федерації імплементували такі положення в свої статути, що значно збільшило кількість справ, поданих до САС на перегляд.

До 1991-92 років САС була розглянута значна кількість найрізноманітніших за своїм предметом справ:

- щодо національності спортсменів, яка давала право виступати за збірні команди країн;

- щодо трудових контрактів;

- прав на трансляцію змагань;

- спонсорства та ліцензування.

З появою апеляційної інстанції чисельні допінгові справи були оскаржені в САС, що призвело до перегляду структури САС та її вдосконалення.

Так, 1992 року наїзник Ельмар Гундель подав апеляцію до САС, можливість якої була передбачена саме внесеним у статут FEI арбітражним застереженням, оскаржуючи її рішення. Рішенням федерації, предметом якого було введення тварині допінгу, наїзника було дискваліфіковано зі змагань та на нього був накладений штраф із відстороненням від змагань. Рішенням САС від 15.10.1992 р. апеляцію наїзника було частково задоволено, відсторонення скорочене з трьох місяців до одного (справа САС 92/63 G. v/ FEI).

Незадоволений рішенням САС, Ельмар Гундель оскаржив це рішення у Верховному федеральному суді Швейцарії з підстав ухвалення його судом, який не був незалежним та неупередженим.

Рішенням від 15.03.1993 Верховний федеральний суд Швейцарії визнав САС повноправним арбітражним судом та зазначив, що САС не був органом, який знаходився під впливом FEI чи отримував вказівки від неї, не був її органом та мав достатню автономію, маючи у своєму складі тільки 3 члени від цієї федерації з 60. Проте суд вказав на все ж велику кількість питань, вирішенням яких опікувався виключно МОК – фінансування, одноосібна можливість зміни статуту та повноваження з призначення членів САС. На думку суду, така залежність викликала сумніви щодо незалежності та неупередженості САС у випадку, якщо МОК виступав би стороною справи. Таким чином, постала необхідність зробити САС незалежним від МОК як організаційно, так і фінансово.

З огляду на це рішення незабаром Статут та Регламент були повністю переглянуті, структура установи була змінена таким чином, щоб бути повністю незалежною від МОК, який фінансував її з дня створення. Найбільшою ж інновацією стало створення Міжнародної ради з питань спортивного арбітражу – ICAS, яка стала вищим органом управління САС та замінила собою МОК.

Нововведення у структурі САС були затверджені Паризькою угодою «Про створення Міжнародної ради спортивного арбітражу» 22.06.1994. Ця угода була підписана найвищими інституціями у сфері спорту – МОК, Асоціаціями міжнародних федерацій з літніх та зимових видів спорту, Асоціацією національних олімпійських комітетів. У преамбулі цієї угоди була викладена мета створення ICAS – забезпечення спрощення розгляду спортивних спорів та дотримання прав сторін у САС, забезпечення повної незалежності САС. Угодою був визначений принцип призначення членів ICAS та фінансування САС. Так, наприклад, у 2000 році бюджет ICAS та САС складав 1,8 млн. шв. фр., у 2003 вже 7,3 млн., а у 2022 році 36,8 млн.

Результатом підписання Паризької угоди стало визнання юрисдикції САС всіма Міжнародними олімпійськими федераціями та багатьма національними олімпійськими комітетами шляхом включення відповідного арбітражного застереження у їх статути.

Додатково до цього за результатом Міжнародної конференції з допінгу, яка відбулася у березні 2003 року у Копенгагені, був ухвалений Всесвітній антидопінговий кодекс, стаття 13 якого містить арбітражне застереження щодо юрисдикції САС як останньої інстанції у справах щодо допінгу. Рішення САС також виконуються примусово (у разі недієвості адміністративного апарату примусу спортивних організацій або вибуття сторони з-під їх юрисдикції) в порядку, передбаченому Нью-Йоркською Конвенцією про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10.06.1958 (ратифікована Україною 10.10.1960), яка підписана 125 країнами.

Іншим нововведенням було створення арбітражних палат першої та апеляційної інстанцій з метою чіткого розмежування спорів, винесених на розгляд САС та тих, які були результатом оскарження рішень спортивних організацій. А з 2019 року запрацювала окрема антидопінгова палата, яка розглядає допінгові справи у першій інстанції з подальшою можливістю апеляції таких рішень до апеляційної інстанції САС. Примітно, що списки арбітрів відокремлені – арбітри з антидопінгової палати можуть розглядати тільки допінгові справи у першій інстанції.

Рішенням від 27.05.2003, розглядаючи апеляцію двох російських лижниць Лазутіної та Данилової, поданої на рішення САС, яким їх було дискваліфіковано з виду програми на Олімпійських Іграх у Солт Лейк Сіті, Верховний федеральний суд Швейцарії знову дав оцінку незалежності САС – Федеральний суд критично розглянув організацію та структуру ICAS та САС, зазначивши, що САС не був підпорядкованим МОК та був достатньо незалежним від нього, рівно як і від усіх інших сторін, що звертаються до його послуг, а щодо справ, в яких брав участь МОК, то вони не були упередженими і по силі прирівнювалися до рішень державних судів.

Усі реформи САС знайшли відображення у Кодексі спортивного арбітражу, який вступив у силу 1994 року та був переглянутий потому у 2004, 2010, 2013, 2019, 2020 та 2023 роках.

Кодекс містить 70 статей та розділений на дві частини – Статут органів, що діють з метою врегулювання спортивних спорів (статті S1 - S26) та процесуальні норми (статті R27 – R70). Починаючи із 1999 року була введена процедура медіації, яка є неформальною та необов’язковою, і дає можливість сторонам урегулювати їх спір шляхом досягнення консенсусу. Для цього створено спеціальний список досвідчених медіаторів.

Таким чином, Кодекс містить правила щодо трьох окремих процедур:

- Арбітражне провадження у першій інстанції;

- Апеляційне арбітражне провадження;

- Медіація.

Арбітражні провадження складаються з двох класичних фаз – письмової – обмін заявами та усної – коли сторони заслуховуються арбітрами, як правило, в офісі САС в Лозанні.

Медіація ж відбувається у порядку, погодженому сторонами. Якщо ж сторони не можуть погодити таку процедуру самостійно, медіатор вирішує на власний розсуд, як її провадити.

ICAS складається з 22 членів (з рівним представництвом чоловіків та жінок), які є висококваліфікованими юристами, спеціалістами у спортивному праві та знаються на вирішенні міжнародних спорів. Після призначення кожний член ICAS повинен підписати заяву, зобов’язуючись виконувати свої обов’язки особисто, неупереджено та незалежно. Це означає, що за будь-яких обставин член ICAS не може брати участь у провадженні в САС ані як арбітр, ані як представник сторони. 

ICAS має ряд повноважень, які вона реалізує напряму або через виконавчий орган, який складається з президента, двох віце-президентів та президентів трьох палат САС. Проте певні повноваження не можуть бути делегованими ICAS, а саме – внесення змін до Кодексу спортивного арбітражу, яке може бути здійснене шляхом голосування 2/3 членів ICAS на її засіданні. Для ухвалення інших рішень достатньо простої більшості голосів за умови присутності щонайменше половини членів ICAS. ICAS обирає власного президента, який також є президентом САС та трьох віце-президентів, президентів палат САС та їх заступників, вона ж призначає арбітрів САС (включає до списку арбітрів (загального та футбольного, антидопінгової палати)) та медіаторів САС, затверджує бюджет САС.

САС реалізує свої повноваження через арбітрів, яких повинно бути щонайменше 150, за допомогою канцелярії суду, яка очолюється генеральним секретарем САС. Палати першої та апеляційної інстанції, антидопінгова палата – кожна очолюються президентом. Обов’язком президента палати є ухвалення рішень на початковій стадії проваджень, до створення колегії та передання їй справи для вирішення, наприклад: розгляд клопотань про вжиття попередніх та забезпечувальних заходів, призупинення виконання оскаржуваного рішення, формування колегії арбітрів. Після призначення всі процедурні рішення ухвалюються колегією.

506 арбітрів та 52 медіаторів (станом на 2024 рік) призначаються строком на 4 роки та можуть бути перепризначені. Для порівняння, у 2000 році у САС було 186 арбітрів, у 2015 році – 350. Кодекс визначає, що ICAS повинен обирати «осіб із юридичною освітою, які мають визнаний досвід у спорті». Призначення арбітрів відбувається майже однаково з призначенням членів ICAS. Арбітри САС призначаються за пропозицією МОК, МСФ та НОКів. ICAS також призначає арбітрів з урахуванням інтересів спортсменів, а також арбітрів, обраних серед осіб, які не належать до жодної зі спортивних організацій.

Навіть у випадку пропонування кандидатур спортивними організаціями, у разі їх призначення, арбітри САС повинні бути повністю незалежними та об’єктивними. Кожного разу при отриманні призначення для розгляду справи арбітри письмово декларують свою незалежність та неупередженість. Із 2010 року Кодекс САС забороняє арбітрам виступати представниками сторін. Якщо прізвище особи внесено в список арбітрів САС, вона вже не може вести справи в САС в якості представника.

Арбітри не закріплюються за палатами САС та можуть бути призначеними у колегії для розгляду справ у першій («ordinary») та апеляційній інстанції. Колегії складаються з одного або трьох арбітрів. Арбітри зобов’язані дотримуватися конфіденційності та не розповсюджувати інформацію щодо розгляду справ, сторін спору або процедурних питань. Рішення суду, як правило, не публікуються, окрім тих, що є прецедентними або цікавими для спортивної спільноти, якщо тільки сторони такої справи не заперечуватимуть оприлюднення рішення по справі між ними.

Види спорів, які розглядає САС

САС бере спір на розгляд тільки у випадку наявності письмової угоди між сторонами щодо розгляду такого спору САС (арбітражна угода як окремий документ або арбітражне застереження в договорі, регламенті чи статуті спортивної федерації тощо). Стаття R27 Кодексу спортивного арбітражу визначає, що САС має юрисдикцію виключно щодо спорів, дотичних до спорту. Такими є спори комерційні та дисциплінарні. Кожний з цих видів можна поділити на підвиди залежно від предмету спору.

Комерційні спори включають спори щодо виконання контрактів (спонсорських, продажу прав на трансляцію спортивних заходів, проведення спортивних заходів, трансфери спортсменів, щодо правовідносин між спортсменами та агентами, клубами, тренерами (трудові контракти, агентські, трансферні, орендні), щодо платежів за виховання спортсменів тощо. Також сюди відносять спори щодо цивільної відповідальності (у разі травмування спортсмена під час змагань, нанесення шкоди майну спортивної споруди вболівальниками клубу або національної асоціації (у командних видах спорту). Як правило, в таких спорах САС виступає судом виключної інстанції, хоча відповідно до статті R47, за наявності відповідної угоди, САС може діяти як апеляційна інстанція при оскарженні рішення, прийнятого ним же у першій інстанції. Така практика розвинулась та поширилась із Австралії, де справи про допінг та спори щодо виступу за команди спершу розглядалися місцевим відділенням САС у першій інстанції, з подальшою можливістю оскарження до «міжнародного» відділення САС у Лозанні. На сьогодні положення статті R47 (2), відповідно до якого «апеляція може бути подана в САС на рішення, ухвалене САС в першій інстанції» відіграє важливу роль, оскільки дозволяє сторонам справ щодо допінгу з США оскаржувати у САС рішення, ухвалені «Північно-Американським САС», який діє під егідою Американської арбітражної асоціації.

Дисциплінарні спори, більшість з яких стосується питань допінгу та «match fixing», становлять другу групу спорів, які розглядає САС, як правило, в апеляційній та останній інстанції, переглядаючи рішення квазі-арбітражних органів спортивних організацій. Сюди ж відносять спори щодо допуску до змагань, порушення правил змагань, напади на спортивних суддів (рефері) чи інших офіційних осіб змагань, порушення правил спортивної етики.

Як обираються арбітри?

У багатьох випадках справи передаються на розгляд колегій з трьох арбітрів.

При розгляді у першій інстанції кожна сторона обирає арбітра, а обрані сторонами арбітри обирають голову колегії. Усі три арбітри мають бути обрані із закритого списку арбітрів САС. Якщо два обрані сторонами арбітри не досягають згоди щодо кандидатури на голову колегії, президент палати або його заступник призначає голову колегії замість двох арбітрів.

При розгляді справи у апеляції, кожна сторона обирає арбітра, а голова колегії призначається президентом апеляційної палати САС або його заступником.

Якщо сторони дійдуть згоди або САС вважатиме, що певну справу доцільніше передати на розгляд одноосібному арбітру – справу вирішує одноосібний арбітр. Це залежить від складності та характеру справи, ціни спору.

Арбітри повинні бути незалежними та неупередженими, тобто не мати зв’язку з жодною зі сторін і не брати участь у попередньому розгляді справи як представник або суддя у квазі-арбітражному органі спортивної федерації, рішення якої оскаржується. Як правило, арбітри також уникають розгляду справ по оскарженню рішень органів спортивних федерацій, членами яких вони є. Наприклад, член Дисциплінарного та Апеляційного Трибуналу Всесвітньої асоціації атлетики не стане членом колегії по перегляду рішення цього органу в САС.

При виборі арбітрів, щоб пізніше не довелося використовувати своє право на відвід, сторонам слід бути уважними та знайомитися з їх біографіями на сайті САС, а також додатково проводити пошук їх можливих зв’язків із представниками сторін, що часто трапляється на практиці (або може мати місце партнерство чи спільна робота в одній юридичній фірмі, робота в одному університеті чи членство в одній спортивній організації, спільна наукова та видавницька діяльність тощо). Слід також перевіряти можливу наявність зв’язку радників САС (колишніх або діючих) із представниками сторін (їх юридичними фірмами) та арбітрами. Верховний федеральний суд Швейцарії ніколи не підтримував апеляцій щодо неупередженості арбітрів, а особливо щодо наявності можливого зв’язку між арбітром та представником сторони у випадку оскарження на підставі неправильного формування суду (колегії).

Робочі мови САС

Робочими мовами САС, а отже і мовами арбітражного провадження є французька, англійська та іспанською. Однак, за певних умов, інша мова може бути обрана. Як-то – у випадку згоди сторін та наявності арбітра (арбітрів) і радника САС (представника канцелярії), які володіють конкретною мовою. Так, наприклад, є рішення ухвалені італійською мовою.

Яке законодавство застосовують арбітри Спортивного арбітражного суду?

У провадження по першій інстанції сторони вільно обирають, яке законодавство є застосовним до їх правовідносин. Як правило, таке законодавство прописується у контракті, який стає підставою для спору між сторонами. Однак, бувають випадки, коли вже перед самим зверненням в САС сторони досягають згоди щодо застосовуваного законодавства. У випадку недосягення згоди – це питання вирішує колегія, яка розглядає спір, вирішуючи, до якого законодавства звернутись – наприклад, залежно від національності сторін або країни, в якій проводиться певна діяльність тощо – тобто те законодавство, з яким оспорювані правовідносини пов’язані найтісніше. Якщо цього встановити неможливо або у випадку наявності прогалин арбітри застосують швейцарське законодавство як законодавство країни розташування САС.  

У апеляційних провадженнях арбітри ухвалюють рішення, ґрунтуючись на нормах регламентів тієї спортивної організації, рішення якої оскаржується та, додатково, законодавство країни, в якій така спортивна організація має штаб-квартиру. Процесуальні питання регулюються Кодексом спортивного арбітражу. Так само у випадку прогалин арбітри застосовують швейцарське законодавство. Примітно, що більшість міжнародних спортивних федерацій знаходиться саме у Швейцарії.

Залучення в якості відповідача «органу, який ухвалив оскаржуване рішення»

Поширеною помилкою при зверненні з апеляцією до САС є притягнення як відповідача спортивної організації, дисциплінарний або квазі-арбітражний орган якої виніс оскаржуване рішення, коли спір не є дисциплінарним. Найчастіше це трапляється у трудових спорах. У таких справах спортивні організації не мають власного інтересу у спорі, не несуть ніяких обов’язків, пов’язаних із рішенням, тобто не можуть бути притягнутими до суду (lack of standing to be sued). При цьому, якщо таке трапилося, спортивній організації треба мати на увазі, що САС у будь-якому випадку запросить її до участі у справі (навіть якщо вона і не буде вказана апелянтом в якості відповідача), і якщо така спортивна організація подасть у САС заяву, в якій висвітлить свій погляд на спір, обґрунтує прийняте нею рішення та попросить залишити його в силі, що найчастіше і робиться на практиці, це буде прирівняне до вступу в провадження як сторони спору і, відповідно, така спортивна організація буде мати всі права та нести всі обов’язки сторони, включаючи і витрати на арбітраж.

Строки на апеляційне оскарження

Якщо відповідний строк не передбачений угодою сторін, у яких виник спір або у статуті чи іншому регламентному документі відповідної спортивної федерації (наприклад, для ФІФА це 21 день (ст. 67 Статуту), для УЄФА – 10 днів (ст. 62 Статуту), для ІААФ – 60 днів (ст.15 Конституції), для ФІБА – 30 днів (ст. L1.9 Міжнародних правил), Міжнародної асоціації боксу (АІБА) – 30 днів (ст. 59 Статуту) тощо), то застосовується стаття R49 Кодексу САС, яка встановлює такий строк і дорівнює він 21-му дню з дня отримання оскаржуваного рішення.

При цьому слід мати на увазі, що певні спортивні організації обчислюють цей строк з дня отримання резолютивної частини рішення, але в більшості – по отриманні обґрунтованого рішення. Хоча це не позбавляє права зацікавлену особу подати апеляційну скаргу одразу ж по отриманні резолютивної частини, наприклад, у термінових випадках, з метою вжиття попередніх заходів – призупинення дії оскаржуваного рішення.

Важливо, що деякі спортивні федерації, особливо континентальні та міжнародні, для набуття права на оскарження рішення, прийнятого їх органами, зобов’язують зацікавлену сторону клопотати про отримання повного тексту мотивованого рішення і тільки по його отриманні сторона набуває права звернення до САС із апеляцією. Одної резолютивної частини відповідного рішення недостатньо. Наприклад, така норма міститься в регламентах ФІФА та УЄФА – по отриманні резолютивної частини рішення зацікавленій особі дається 10 днів на запит на отримання його повного обґрунтованого тексту і тільки по отриманні повного рішення починається відлік строку на апеляційне оскарження.

Тривалість арбітражної процедури, рішення САС

Провадження у САС по першій інстанції триває в середньому від 6 до 12 місяців – чітко визначеного строку розгляду справи Кодекс спортивного арбітражу (далі – Кодекс САС) не містить.

В апеляційній інстанції, після внесення змін у статтю R59 Кодексу САС у 2010 році, цей строк не може перевищувати трьох місяців після передання справи колегії. Проте на практиці цей строк триває в середньому теж 6-12 місяців, а якщо сторони з якихось причин погоджують відтермінування усного слухання, то ще довше. Наприклад, гучна справа щодо договірного матчу між вітчизняними футбольними клубами Металіст (Харків) та Карпати (Львів) тривала з листопада 2010 року до серпня 2013. Перше слухання планувалося у вересні 2011 року, але за згодою сторін було перенесено на лютий 2012 року, рішення було отримане у серпні 2013 року.

До внесення змін у Кодекс САС у 2010 році, стаття R59 встановлювала чотиримісячний строк на прийняття рішення з моменту подання апеляційної заяви, проте через затримки процедурного характеру на початкових стадіях розгляду (які не пов’язані з арбітрами) – формування колегії, визначення мови провадження, визначення авансу витрат на арбітраж тощо, призвели до вищенаведених змін, адже цей строк неможливо було дотримати.

У термінових випадках та за наявності відповідного клопотання, САС може вжити попередніх заходів, прийняти часткове, попереднє, проміжне рішення або призупинити виконання оскаржуваного рішення.

До речі, щодо застосування попередніх та забезпечувальних заходів (питання регулюється статтею R37 Кодексу САС), якими найчастіше є витребування у другої сторони доказів (документів) чи призупинення виконання оскаржуваного рішення – то слід зазначити, що як правило, клопотання щодо призупинення виконання оскаржуваного рішення не задовольняються, оскільки вони в переважній більшості не вистоюють триступеневий тест, що проводить суд (колегія – у разі її сформування) при розгляді такого клопотання:

1) вірогідність задоволення позовних вимог заявника;

2) баланс інтересів (чи переважає інтерес позивача інтерес відповідача);

3) завдання невиправної шкоди – чи такі заходи достатньо корисні для захисту позивача від невиправної шкоди.

Відповідно до статті R48(1) клопотання про призупинення дії оскаржуваного, інакше воно буде відхилене на пізнішій стадії, хоча практикою САС такий підхід не завжди підтверджується, коли подібні запити все ж розглядаються колегіями на пізніших стадіях провадження, якщо вони є обґрунтованими або коли необхідність такого призупинення стала очевидною на пізнішій стадії провадження.

Як правило, розгляд справи в апеляційній інстанції триває не менше року з дня звернення до суду. Затримки мають місце після обміну письмовими заявами, оскільки в більшості випадків все ж проводиться усне слухання і знайти вільну дату як для самого САС, так і для арбітрів та сторін і їх адвокатів дуже непросто, хоча тенденцією САС є ігнорування запитів сторін та їх адвокатів щодо переносу слухань, коли це є можливим та не призведе до оскарження винесеного рішення через процедурні порушення (наприклад, недотримання права сторони бути заслуханою). На практиці дата винесення рішення (повного або тільки резолютивної його частини)  постійно переноситься, за виключенням дуже термінових питань, пов’язаних із визначенням результатів змагань або допуску до них та т. п., які розглядають за пришвидшеною процедурою у відповідності до статті R44.4 Кодексу САС і за наявності згоди обох сторін.

Зайнятість арбітрів впливає і на час, якого потребує обговорення рішення та власне підготовка його тексту, навіть не дивлячись на використання послуг ad hoc секретарів. Фактична підготовка (друк) тексту рішення робиться ad hoc секретарем або радником САС, відповідальним за справу, рідше головою колегії або розподіляється між всіма арбітрами.

Додатковий час витрачається на перевірку рішення генеральним секретарем САС, який відповідно до статті R59(2) Кодексу САС наділений правом вносити в рішення зміни щодо його форми (граматичні помилки, стандартизація стилю викладення з іншими рішеннями САС тощо) та може привернути увагу колегії до принципових помилок (наприклад, коли рішення не відповідає сталій практиці САС при розгляді певного виду справ). Проте, будь-які пропозиції генерального секретаря не є обов’язковими для арбітрів. У будь-якому випадку генеральний секретар САС не втручається в процес ухвалення рішення.

У тій таки справі «Металіст» – «Карпати» рішення сторони отримали лише в серпні 2013 року, а  повідомлення щодо розподілу витрат – у травні 2014 року (тобто, фактично розгляд справи у суді тривав 3,5 роки).

Особливістю САС є те, що окрема думка арбітра як така не визнається в рамках арбітражної процедури (ст. R46, R59 Кодексу САС). Однак при цьому Кодекс не містить заборони щодо можливості представлення її арбітром стороні поза провадженням. Таким чином, САС прагне до єдності й універсальності при прийняті рішень, та прагне уникнути потенційної небезпеки подальшого впливу представленої особливої думки на самого арбітра, коли в наступних подібних справах вона (така думка), можливо, використовуватиметься проти нього сторонами. Хоча, на думку автора, якщо матиме місце все ж таки представлення арбітром окремої думки поза провадженням, вона буде використана сторонами за бажанням проти нього у будь-який момент. Тобто видається доцільним внести зміни у Кодекс САС та чітко прописати заборону.

Слід мати на увазі, що сторони при виборі арбітра мають право призначати свого співвітчизника – у цьому немає конфлікту інтересів.

Судові витрати у Міжнародному спортивному арбітражному суді

У своїх офіційних пресрелізах сам САС, а також ряд практиків-європейців у своїх статтях, присвячених діяльності САС, зазначають, що вартість послуг САС є низькою порівняно із судами загальної юрисдикції, навіть враховуючи адміністративні внески (подаючи заяву заявник має сплатити 1 тис. шв.фр. канцелярського збору для відкриття провадження), вартість провадження та оплату послуг арбітрів. Дисциплінарні справи міжнародного характеру (коли рішення виноситься міжнародною спортивною організацією – МСФ), які розглядаються в апеляційній інстанції, – є безоплатними, за виключенням канцелярського збору у розмірі 1 тис. шв. фр.

Із тезою про начебто невисоку вартість послуг САС категорично не можна погодитися, адже, як буде продемонстровано нижче, звертаючись у САС, у будь-якому випадку сторона несе дуже значні витрати.

Стаття R64 Кодексу САС визначає засади фінансування «послуг» САС, а додатком до Кодексу є таблиця визначення вартості послуг САС (в залежності від суми спору) та вартості послуг арбітрів.

Прийнято вважати, що саме фінансова складова є бар’єром для звернення до цього органу, особливо вітчизняних спортсменів та спортивних організацій, адже навіть за умови призначення одноосібного арбітра та малої суми спору або спору нефінансового характеру, у середньому загальна сума витрат виходить не менше 16 тис. шв.фр. Статистично, коли спір не носить матеріального характеру, сума витрат на арбітраж складає між 30 тис. та 40 тис. шв.фр., якщо справу розглядає колегія у складі трьох арбітрів. У дисциплінарних справах виходить сума близько 36 тис, якщо призначена колегія у складі одного арбітра – приблизно 18 тис.

Коли спір вирішується частково на користь обох сторін, тоді витрати розподіляються пропорційно. Якщо ж ні, то одна сторона має сплатити всю суму повністю, яка для більшості спортсменів (окрім високооплачуваних футболістів чи баскетболістів) не є посильною, особливо в реаліях України. Додатково оплата поїздки до Швейцарії сторони та її представника, оплата послуг представника, перекладача, а якщо є свідки та/або експерти – то і оплата поїздки свідкам, експертам – також є дуже тяжким фінансовим тягарем.

Останнім часом судом все більше практикується допит свідків та експертів посередництвом сучасних засобів телекомунікації, що передбачено статтею R44.2 Кодексу САС навіть коли слухання проводиться за присутності сторін у Лозанні – тобто, практикується т.з. змішаний формат. Звісно ж, сторона може клопотати про участь у засіданні посередництвом сучасних засобів комунікації, і в САС дійсно спостерігається тенденція до максимального зменшення кількості осіб, які мають бути присутніми в залі засідань. Дійсно, значно скорочуються витрати сторін, коли вони (або одна з них) клопочуть про проведення слухання в режимі відеоконференції, яка зарекомендувала себе особливо у часи COVID-пандемії.

За погодженням сторін та суду, як вже зазначалося вище, та відповідно до статті R28 Кодексу САС, слухання може бути проведено в країні перебування однієї зі сторін або всіх сторін, якщо вони знаходяться в одній країні (місті). Так, у 2008 році в Києві одноосібним арбітром САС було розглянуто трудовий спір між футбольним клубом та гравцем. Почастішали проведення засідань у країнах Латинської Америки, особливо це доцільно тоді, коли й арбітри теж проживають у Латинській Америці або США чи Канаді.

До того ж, у 2013 році (три роки після внесення відповідного положення в Кодекс спортивного арбітражу – стаття S9) було розроблено та впроваджено, після багаторічних нарікань спортивної спільноти, Керівництво з отримання правової допомоги, суть якого зводиться до того, що фізичні особи, за умови надання ряду підтверджуючих документів, можуть розраховувати на надання судом допомоги у «фінансуванні» процесу: заявник або відповідач можуть бути звільнені від оплати канцелярського збору та своєї частини судових витрат; суд може надати радника на безоплатній основі, якому оплатити витрати, пов’язані з розглядом справи (але не вартість його послуг, які є безкоштовними), витрати на проїзд, проживання, харчування (у випадку усного слухання).

Клуби або інші юридичні особи, які потребують правової допомоги, повинні мати на увазі, що вони не мають права на її отримання, навіть аматорські та неприбуткові. Це не передбачено згаданим документом і є, на думку автора, його недоліком.

Примітно, що в будь-якому випадку, якщо фінансово незабезпеченій стороні буде присуджено покрити частково чи повністю витрати на юридичний супровід провадження іншої сторони у разі програшу справи, вона повинна зробити це самостійно. На практиці середня сума витрат на правовий супровід сторони складає в середньому 10-20 тис. шв.фр.

Ретроспективно ніякі попередньо витрачені кошти не повертаються. Виходом вбачається використання стороною права на участь в усному слуханні разом зі своїм представником та свідками через сучасні засоби комунікації у відповідності до статті R44.2.

У 2023 році був створений окремий футбольний фонд правової допомоги, який фінансує ФІФА, - цей фонд призначений для розгляду виключно, як це очевидно з його назви, футбольних спорів.

Текст Керівництва з отримання правової допомоги та заява на її отримання, яка заповнюється і подається до Канцелярії САС разом із супровідними документами доступні на сайті САС.

Слід мати на увазі, що при несплаті частини визначеного Канцелярією САС авансу судових витрат заява, до якої така сума відноситься, вважається відкликаною. Наприклад, якщо подана апеляція і апелянт свою частину авансу витрат сплатив, а відповідач не платить свою, апелянт повинен сплатити за нього, інакше справа буде закрита.

Цікаво, що до внесення у Кодекс САС змін 2010 року можна було заявити «безоплатно» зустрічну вимогу у відповіді на позов або апеляцію, тобто в обох видах провадження – по першій інстанції та в апеляції. Починаючи з 2010 року, у разі подання апеляції, якщо первинний відповідач не оскаржує рішення по отриманні його копії або заяви про апеляційне оскарження (що вимагає оплати канцелярського збору за подання апеляції та сплати авансу витрат на арбітраж нарівні з первинним апелянтом у відповідності до статті R64.2 Кодексу САС), то він і не має права на висунення зустрічних вимог у відзиві на апеляцію (стаття R55).

Стаття R55 у редакції Кодексу САС 2004 року чітко передбачала можливість відповідача в апеляційній процедурі подавати зустрічні вимоги у своєму відгуку на апеляційну скаргу – це давало можливість відповідачу іноді отримувати вигідне для себе рішення, до того ж із задоволенням зустрічної вимоги безоплатно. Примітно, що такі зустрічні вимоги могли бути абсолютно новими і ніде не заявлятися до того у попередніх інстанціях.

У Кодексі САС, починаючи з 2010 року, така можливість не передбачена. Для подання зустрічної вимоги зацікавлена сторона повинна окремо подати апеляційну скаргу, тобто сама виступити апелянтом, після чого провадження об’єднуються.

Тут цікаво буде навести як приклад справу за участі українського баскетбольного клубу – справа САС 2010/A/2035 «Азовмаш» Маріуполь проти Марка Селієрза: клуб постійно затримував гравцю виплату зарплатні і останній достроково розірвав трудовий контракт. Арбітражний суд ФІБА визнав дострокове розірвання трудового контракту зі сторони гравця обґрунтованим та призначив йому компенсацію з боку клубу. «Азовмаш» оскаржив це рішення до САС. Хоча сам гравець рішення Арбітражу ФІБА і не оскаржив, проте у своєму відгуку на апеляцію просив колегію САС зобов’язати «Азовмаш» сплатити відсотки за затримку виплати заборгованості по зарплаті. САС постановив, що ця вимога є зустрічною та є неприйнятною, оскільки це не передбачено Регламентом САС.

Подання зустрічної вимоги відповідачем наразі можливе тільки у першій інстанції (стаття R39), і це призводить до нарахування Канцелярією САС додаткового авансу витрат на арбітраж відповідно до статті R64.2(1). Виключенням є допінгові справи, де подання зустрічної апеляції можливо разом із запереченням на апеляцію, подану іншою стороною, на підставі Кодексу ВАДА (і, відповідно, усіх антидопінгових правил національних та правил Міжнародних спортивних федерацій).

При цьому Кодекс САС не містить положень, які регулюють розподіл витрат на арбітраж при багатосторонньому розгляді, коли є кілька відповідачів або апелянтів, або коли провадження об’єднуються або до провадження долучаються треті особи. На практиці все залежить від того, на чию користь вирішується справа. Звісно, витрати оплачує сторона, що програє. Коли жодна сторона не має переваги, колегія розподіляє витрати пропорційно до задоволених вимог кожної зі сторін, беручи до уваги, серед іншого, фінансовий стан сторін, їх поведінку, провокування ними безпідставних процедурних затримок чи подання клопотань, які затягують час або є відверто необґрунтованими тощо.

Стаття R64.5 передбачає, що Колегія наділена повноваженнями на власний розсуд присудити стороні-переможниці з іншої сторони покриття її витрат на правовий супровід та витрат, понесених у зв’язку з провадженням – витрати на проїзд, свідків, експертів, перекладачів. Ця норма розповсюджується на провадження по першій та апеляційній інстанціях, в тому числі і по дисциплінарних справах, де оскаржується рішення, ухвалене міжнародною федерацією, де арбітражні витрати покриваються відповідно до статті R65.

При цьому зі статті R64.5 випливає, що колегія не зобов’язана присуджувати покриття витрат на правовий супровід і не зобов’язана присуджувати таке відшкодування в повному обсязі, а тільки частину витрат. При цьому для отримання такого відшкодування сторона має клопотати про це. Визначення конкретної суми витрат може бути залишене на розсуд колегії або сторона може вказати конкретну суму, подавши розрахунок. До отримання розрахунків щодо витрат колегія не може прийняти рішення по справі, адже в такому випадку порушується право сторін бути заслуханими. Подати такий розрахунок сторона може або після слухання, або на стадії подання заяви, а потім уточнити його, якщо виникне така необхідність.

Децентралізовані відділення Міжнародного спортивного арбітражного суду та Палати ad hoс. 

Головний офіс САС знаходиться у Лозанні, Швейцарія. У 1996 році ICAS заснувала два постійно діючих децентралізованих офіси САС: перший у Сіднеї, Австралія, другий у Денвері, США. У грудні 1999 року офіс у Денвері був передислокований у Нью-Йорк. Ці офіси підпорядковані центральному у Лозанні, проте уповноважені на ведення процедур на рівні з центральним офісом, мають власні канцелярії. Створення таких офісів допомогло спростити доступ до послуг САС спортсменам та спортивним організаціям з країн Океанії та Північної Америки і розвантажило центральний офіс.

Також у 1996 році ICAS вперше створив палату ad hoc з метою вирішення спорів, що виникають під час проведення Олімпійських Ігор, в Атланті, США. Ця Палата складалася з двох спів-президентів та 12 арбітрів, які знаходилися у місці проведення Олімпіади протягом всієї тривалості Ігор. Для забезпечення доступу до цієї Палати всім учасникам Ігор (спортсменам, офіційним особам, тренерам, федераціям тощо) була також розроблена спеціальна процедура – Регламент вирішення спорів, що виникають під час Олімпійських Ігор – яка є простою, гнучкою та безкоштовною. Під час Олімпійських Ігор в Атланті у 1996 році Палата ad hoc розглянула 6 справ.

З 1996 року палати ad hoc створюються на кожні Олімпійські Ігри – зимові та літні. Окрім того, вони створюються при проведенні великих змагань – Ігор співдружності (з 1998 року), Кубків Світу ФІФА (з 2006 року), Чемпіонатів Європи УЄФА (з 2000 року).

Ідея створення палат ad hoc на час великих змагань здобула велику підтримку та зробила САС знаним серед спортсменів та спортивних організацій і медіа по всьому світі.

Оскарження рішень САС у Верховний Суд Швейцарії

Список підстав для оскарження рішення САС визначений у PILA (Swiss Private International Law Act – Швейцарський Акт про Міжнародне приватне право 1989 р. і є вичерпним:

1) неправильне формування суду (колегії) – ст.190 (2) (а) PILA;

2) помилкове визначення наявності або відсутності юрисдикції – ст. 190 (2) (b) PILA;

3) ухвалення судом рішення з виходом за межі скарги (ultra petita) або невинесення рішення щодо однієї або декількох із заявлених вимог (infra petita) – ст.190 (2) (с) PILA;

4) порушення процесуальных прав сторін у змагальному процесі – ст. 190 (2) (d) PILA;

5) несумісність рішення з громадянським порядком – ст. 190 (2) (е) PILA.

Статистика: У SFT  оскаржується прибл. 8% рішень КАС (з 2008 до  2020 року оскаржено 259 рішень),  лише близько 7 % скарг задоволені. Наприклад, у період 2020-2023 оскаржено 159 рішень, тільки 3 зі 159 поданих скарг були задоволені.

Процедура медіації, яка провадиться Міжнародним спортивним арбітражним судом

При вирішенні спортивних спорів досить рідко, проте практикується медіація. В Україні цей напрямок слабо розвинений та знаний взагалі (у тому числі серед юристів-практиків), а в спорті тим більше.

У САС процедура медіації введена з 1999 року і є доступною фізичним та юридичним особам, суб’єктам спортивної діяльності (спортсменам, тренерам, клубам, асоціаціям та федераціям, організаторам спортивних подій, спонсорам, теле-, радіомовним компаніям тощо).

Згідно з Правилами медіації САС, ця процедура не є обов’язковою чи зобов’язуючою, та проводиться у неформальній манері. Підставою для звернення до процедури медіації є наявність відповідної угоди, в якій кожна зі сторін зобов’язується спробувати домовитися з іншою стороною за допомогою медіатора САС (у САС є окремий список медіаторів, станом на 2024 рік їх 52), про вирішення спортивного спору. Відмінність цієї процедури від арбітражного провадження очевидна, тому що вона неформальна, саме сторони контролюють процедуру та угода, підписана сторонами в разі врегулювання спору шляхом медіації, не має зобов’язуючого ефекту.

Застосування процедури медіації у разі виникнення спору може бути передбачене у положенні, внесеному в контракт або у вигляді окремої угоди, укладеної вже після виникнення спору. Приклади таких положень додані до Правил медіації САС. Вони є типовими і можуть видозмінюватися сторонами залежно від їх потреб на власний розсуд.

Сторона, яка має намір ініціювати процедуру медіації, повинна звернутися до Канцелярії САС (або обидві сторони спільно) із відповідною письмовою заявою англійською або французькою мовою. Заява повинна містити назви (імена) сторін та імена їх представників, якщо такі є, та копію угоди про медіацію, а також короткий виклад суті спору. Піcля подання заяви заявником (ками) сплачується збір у розмірі 1 000 шв. франків. Після цього сторони спільно призначають медіатора зі списку медіаторів САС або, у разі недосягнення сторонами згоди, медіатор призначається Президентом САС після консультації зі сторонами. Він не повинен мати юридичну освіту, але бути досвідченим переговірником.

Процедура медіації ведеться у спосіб, погоджений сторонами. Якщо ж згоди щодо процедури не досягнуто, медіатор самостійно визначає яким чином провадити медіацію. У процедурі медіації саме сторони, а не медіатор, відіграють головну роль. Кожна з них викладає власну думку щодо предмета спору, викладає свої вимоги та акцентує моменти, з якими вона погоджується або ні. При цьому медіатор сприяє сторонам у досягненні консенсусу щодо питань, через які виник спір, будь-яким чином, який вважає доцільним з огляду на обставини. Він може пропонувати сторонам можливі варіанти вирішення спору, але не має права нав’язувати їх.

Відповідно до Правил медіації САС, процедура є швидкою – зазвичай вона триває не більше 90 днів з дня подання запиту. Тільки за рішенням Президента САС на підставі поважних причин цей строк може бути подовженим. Часове обмеження встановлене САС з метою унеможливлення затягування часу на безрезультатні перемовини стороною, яка вочевидь діє з поганими намірами. Проте медіація може тривати і менше, якщо сторони владнають спір швидше або якщо всім учасникам процедури буде зрозуміло, що досягти консенсусу неможливо.

У випадку позитивного вирішення спору сторонами укладається угода про примирення і видається по примірнику кожній з них та медіатору, а один залишається в архіві САС. Така угода має виконуватися сторонами добровільно. Якщо ця угода не виконується, її можна використати як доказ у суді або, з урахуванням того, що і процедура медіації і арбітражний розгляд здійснюється однією установою (САС), важливою є можливість передачі справи у разі безрезультатності процедури медіації на розгляд САС у першу інстанцію, що є очевидною перевагою порівняно з іншими подібними установами з розгляду спорів і економить час, не потребує додаткових формальностей та оформлення документів наново тощо.

Як і арбітражні провадження, процедура медіації також є конфіденційною – всі її учасники зобов’язані не розголошувати інформацію, що стала їм відома в ході процедури медіації. Протокол ведення засідань під час процедури не ведеться. Навіть при подальшому розгляді спору в арбітражному суді або суді загальної юрисдикції така інформація не може бути використана, окрім випадків, коли цього вимагає закон. Тільки угода про вирішення спору у разі її укладання сторонами за умови успішності процедури медіації може бути використана в інших провадженнях якщо одна зі сторін її не виконує.

Вартість процедури медіації є відносно невисокою, оскільки при її запровадженні основною метою САС було зробити її швидкою та доступною. Сторони повинні оплатити вартість послуг медіатора (погодинна оплата вказана у додатку до Правил медіації і становить 250 шв. франків на годину, частину адміністративних витрат САС, та на самому початку процедури – збір у розмірі 1 000 шв. франків для її ініціювання). Остаточну суму витрат підраховує Канцелярія САС по закінченні процедури та розподіляє її між сторонами. Кожна сторона, як і в арбітражному провадженні, несе тягар оплати витрат своїх свідків, експертів, перекладачів та інших витрат, пов’язаних із проведенням процедури медіації.

Процедура медіації використовується тільки при розгляді спорів, дотичних до сфери спорту, які можуть бути предметом розгляду САС у першій інстанцій. Сюди не входять: 

- спори дисциплінарного характеру;

- справи щодо допінгу;

- справи, що витікають з рішень, винесених органами управління спортивних організацій (НОКів, національних спортивних федерацій або міжнародних спортивних федерацій).