Захист персональних даних, у тому числі медичних відомостей, має фундаментальне значення для реалізації особою гарантованого права на повагу до приватного і сімейного життя. Передання конфіденційних відомостей іншим особам може серйозно вплинути на фізичний та емоційний стан людини, оскільки може зробити її об’єктом наруги та можливих гонінь.
Захист приватного життя у практиці Європейського суду з прав людини
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у справі «С. та Марпер проти Сполученого Королівства» Суд сформував таку правову позицію: «Суд нагадує, що «приватне життя» – широке поняття, якому неможливо дати вичерпне визначення. Воно включає фізичну та психологічну недоторканність особи… важливим елементом приватного життя може бути інформація про стан здоров’я людини».
Таким чином, інформація про стан здоров’я людини належить до сфери її приватного життя і захищається статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція).
Щоб вирішити, чи втручання держави в право людини на приватність є законним, потрібно пройти трискладовий тест, перевіривши, чи таке обмеження (втручання): відповідає закону; чи переслідує воно законну мету; а також чи є воно необхідним у демократичному суспільстві для досягнення законної мети.
Іншими словами, необхідно дослідити, чи втручання було виправданим.
ЄСПЛ вказує, що за державою повинна зберігатися певна свобода розсуду стосовно встановлення справедливого балансу між відповідними громадськими та приватними інтересами, які суперечать один іншому. Однак така свобода розсуду супроводжується європейським наглядом і її рамки залежать від характеру і значимості порушених інтересів, а також серйозності втручання.
У справі «Z проти Фінляндії» (заява № 22009/93 [1997] ECHR 10) ЄСПЛ зазначив, що захист особистих даних, не тільки медичних, є надзвичайно важливим для реалізації особою свого права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції. Повага до конфіденційності інформації про стан свого (пацієнта) здоров’я є невід’ємним принципом правових систем країн-учасниць Конвенції. Вирішальною є не лише повага до медичної таємниці пацієнта, а також і забезпечення його довіри до медичної професії та медичних послуг загалом. Без такого захисту особи, які потребують медичної допомоги, можуть віднаджуватися від надання інформації особистого та інтимного характеру, що може бути необхідним для отримання належного лікування, і навіть від прагнення отримати таку допомогу, і таким чином наражати себе та своє здоров’я, а у випадку інфекційного захворювання – і здоров’я суспільства, на небезпеку. Таким чином, внутрішнє законодавство повинно забезпечувати достатні гарантії з метою запобігання переданню або розголошенню медичної таємниці, що може суперечити положенням статті 8 Конвенції.
Такі міркування є особливо важливими, якщо йдеться про нерозголошення інформації, яка стосується захворювання особи на ВІЛ. Оскільки розголошення таких даних може значно вплинути на приватне та сімейне життя особи, на її соціальний статус і зайнятість, піддаючи таку особу ганьбі та ризику бути вигнанцем у суспільстві. Також із цієї підстави особа може втратити бажання дізнатися про свій діагноз та отримати медичну допомогу, у результаті чого зруйнувати всі ті профілактичні заходи, які вживаються суспільством, щоб запобігти пандемії. Тому зацікавленість у конфіденційності такої інформації матиме вагоміше значення при визначенні того, чи втручання у здійснення цього права відповідало меті закону, яка переслідується. Таке втручання не може визнаватися таким, що відповідає статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не виправдане певними важливішими суспільними інтересами. Беручи до уваги особливо інтимну та вразливу природу інформації про захворювання особи на ВІЛ, будь-які державно-владні заходи, які примушують надавати чи розголошувати таку інформацію без згоди пацієнта, зобов’язують суд бути дуже уважним і ретельно досліджувати ці обставини для забезпечення ефективного захисту.
У цій статті ми розглянемо питання, пов’язані із захистом конфіденційної інформації про стан здоров’я пацієнта під час надання йому медичної допомоги. Зокрема, мова піде про випадки, коли передання відомостей про ВІЛ-позитивний статус одним лікарем іншому медичному фахівцеві буде порушувати право особи на захист приватного життя. Основою для цієї публікації стане реальна судова справа та правові висновки, зроблені Верховним Судом за результатами її розгляду.
Обставини справи
Пацієнтка перебувала на обліку у лікаря-невролога. Одного дня її чоловік звернувся до цього лікаря з проханням про її направлення до лікаря-психіатра і отримав відповідний документ. У ньому лікар-невролог, окрім іншого, зазначила діагноз пацієнтки, з якого слідувало, що у неї є надбаний імунодефіцит.
Одразу варто зауважити, що інформовану згоду на розголошення її діагнозу пацієнтка не надавала. Тому, дізнавшись про це, вона вимушена була захищати своє право на приватне життя в суді. Вона вимагала визнати дії лікаря незаконними та стягнути відшкодування моральної шкоди.
Аналіз обставин справи та правові висновки Верховного Суду щодо підстав розголошення відомостей про позитивний ВІЛ-статус одним медичним працівником іншим медичним фахівцям
Перш ніж почати аналіз обставин цієї справи, необхідно звернутися до частини четвертої статті 13 Закону України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ». Приписи цієї правової норми дають підстави для висновку, що передання медичним працівником відомостей, зазначених у частині третій цієї статті, а саме відомостей про результати тестування особи з метою виявлення у неї ВІЛ, про наявність або відсутність у неї ВІЛ-інфекції, дозволяється іншим медичним працівникам і закладам охорони здоров’я лише для цілей, пов’язаних з лікуванням хвороб, зумовлених ВІЛ, та у разі якщо поінформованість лікаря щодо ВІЛ-статусу пацієнта має істотне значення для його лікування.
Передання згаданих відомостей іншим медичним працівникам і закладам охорони здоров’я допускається виключно у разі одночасного існування таких умов:
- надання людиною, яка живе з ВІЛ, усвідомленої письмової згоди на передання таких відомостей;
- передання відомостей обумовлене потребами лікування хвороб, зумовлених ВІЛ;
- обізнаність лікаря щодо ВІЛ-статусу пацієнта має істотне значення для лікування останнього.
У разі якщо суд встановить, що передання відомостей про пацієнтів, які живуть з ВІЛ (результати їх тестування з метою виявлення ВІЛ, дані про наявність або відсутність ВІЛ-інфекції) одним медичним працівником іншому здійснене з дотриманням наведених умов, то такі дії вважатимуться правомірними.
Водночас, якщо під час судового розгляду буде встановлено, що людина, яка живе з ВІЛ, не надавала відповідної письмової інформованої згоди, або передання таких відомостей не було потрібне для цілей, пов’язаних з лікуванням хвороб, зумовлених ВІЛ, або поінформованість лікаря щодо ВІЛ-статусу пацієнта не мала істотного значення для його лікування, дії медичного працівника щодо передання інформації про людей, які живуть з ВІЛ, вважатимуться протиправними.
У справі, про яку ідеться, суди першої та апеляційної інстанцій відмовили позивачці у задоволенні її позовних вимог про визнання незаконними дій медичного працівника щодо розголошення конфіденційної інформації про стан її здоров’я. Вони не врахували, що оспорювані дії призвели до втручання у право позивачки на повагу до її приватного і сімейного життя, закріпленого у статті 8 Конвенції. Вони не звернули увагу й на те, що дії медичного працівника не були належним чином обґрунтовані. Під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій відповідач не надав доказів, які б підтвердили, що втручання у право на повагу до приватного і сімейного життя позивачки було виправданим.
Крім того, розглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд зауважив, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили обставин, які б свідчили про те, що передання інформації про статус позивача мало істотне значення для її лікування, так само як і надання такої інформації іншому лікарю було нагально необхідним. Він зробив висновок, що такі обставини не доведені відповідачем належними та допустимими доказами, що вони зводилися лише до його особистих пояснень.
Зрештою, Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували правила частини четвертої статті 13 Закону України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ» до спірних правовідносин, не врахували, що лікар-невролог не дотрималася правил, закріплених у цій статті Закону, щодо передання даних про позитивний ВІЛ-статус пацієнта іншому медичному працівникові.
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду скасував попередні рішення та задовольнив позов частково: визнав протиправними дії лікаря щодо розголошення, розкриття конфіденційної інформації та стягнув з медичного закладу на відшкодування моральної шкоди грошові кошти у сумі 5 000,00 гривні.
Таким чином, Верховний Суд констатував порушення права особи на повагу до приватного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції, оскільки таке втручання не відповідало закону та не переслідувало законну мету.
Докладніше ознайомитися з правовою позицією у справі № 205/9115/19 можна за посиланням: https://tinyurl.com/znak48d5