Коротка довідка
Справа стосувалася засудження заявниці за публічний наклеп після її звинувачень у домаганнях і сексуальному насильстві щодо керівника некомерційної асоціації, в якій вона працювала. Заяви були надіслані електронною поштою шістьом особам як з асоціації, так і за її межами.
Суд наголосив на необхідності, відповідно до статті 10 Конвенції, забезпечити належний захист особам, які стверджують, що вони зазнали психологічних або сексуальних домагань. У цій справі Суд вважає, що відмова національних судів адаптувати концепцію достатньої фактичної бази та критерії оцінки добросовісності до обставин справи поклала надмірний тягар доказування на заявницю, вимагаючи від неї надати докази дій, про які вона хотіла повідомити. Суд також зазначив, що електронний лист, надісланий заявницею шістьом особам, з яких лише одна не належала до асоціації, мав лише незначний вплив на репутацію її ймовірного кривдника.
Нарешті, хоча фінансове покарання, накладене на заявницю, не можна назвати особливо суворим, її все ж таки було засуджено за вчинення кримінального правопорушення. За своєю природою таке засудження має охолоджуючий ефект, який може відбити у людей бажання повідомляти про такі серйозні дії, які, на їхню думку, є психологічними або сексуальними домаганнями, або навіть сексуальним насильством.
Суд дійшов висновку, що не було розумного співвідношення пропорційності між обмеженням права заявниці на свободу вираження поглядів і переслідуваною законною метою, і постановив, що таким чином було порушення статті 10 Конвенції.
Обставини справи
Заявниця, Ванесса Алле, є громадянкою Франції, яка народилася в 1978 році і проживає в Курбевуа (Франція).
У відповідний час пані Алле працювала секретарем у релігійній освітній асоціації в Парижі; під час виконання своїх обов’язків вона співпрацювала з А., тодішнім виконавчим віце-головою. У липні 2015 року пані Алле попросила Ар., сина А. і духовного керівника асоціації, перевести її на іншу посаду через поведінку А., яку вона сприймала як домагання.
1 та 2 червня 2016 року Б., чоловік заявниці, надіслав SMS-повідомлення Ар. та виконавчому директору асоціації, стверджуючи, що А. домагався його дружини та вчинив сексуальне насильство, і просив їх втрутитися. У відповідь виконавчий директор запропонував заявниці взяти лікарняний до того часу, поки її контракт не буде розірвано за обопільною згодою або поки їй не буде знайдено нову посаду.
7 червня 2016 року пані Алле надіслала електронного листа з темою «Сексуальне насильство, сексуальні та психологічні домагання» виконавчому директору асоціації, а копії – державному інспектору праці, Б., Ар., А. та ще одному з синів А. У відповідь виконавчий директор повторив свою вже раніше озвучену пропозицію.
24 червня 2016 року Б. розмістив повідомлення на стіні Facebook одного зі своїх знайомих, повторивши звинувачення дружини та описавши ситуацію як «секс-скандал». У повідомленні було названо сім’ю А. та асоціацію, розміщене повідомлення викликало низку різких коментарів.
1 серпня 2016 року А. подав позов проти заявниці та Б. у рамках кримінального провадження у формі приватного обвинувачення до Паризького кримінального суду, стверджуючи, що вони вчинили публічний наклеп.
16 січня 2018 року Паризький кримінальний суд визнав заявницю та Б. винними у публічному наклепі на приватну особу.
Суд зобов’язав пані Алле сплатити відкладений штраф у розмірі 1 000 євро, а також виплатити А. символічну суму в один євро – це все, чого він вимагав – на додаток до суми в 2 000 євро судових витрат, які мають бути сплачені солідарно з її чоловіком. Пані Алле подала апеляцію на рішення.
21 листопада 2018 року Апеляційний суд Парижа частково підтримав це рішення, встановивши, що звинувачення проти А. завдали шкоди честі та репутації і були достатньо точними, щоб їх правдивість могла бути оскаржена. Зокрема, Апеляційний суд постановив, що, незважаючи на наявність елементів, які підтверджують, що мали місце психологічні і навіть сексуальні домагання, як їх сприймала заявниця, не було жодних доказів того, що мало місце саме сексуальне насильство. Суд зменшив штраф, накладений на заявницю вдвічі.
Пані Алле подала касаційну скаргу, скаржачись, зокрема, на порушення статті 10 Конвенції та «права на викриття», наданого працівникам згідно з Трудовим кодексом.
Рішенням від 26 листопада 2019 року Касаційний Суд відхилив апеляцію. Він встановив, що Апеляційний суд обґрунтував своє рішення, оскільки вважав оскаржувані дії достатньо точними для того, щоб їх правдивість могла бути оскаржена, а факт сексуального насильства не був доведений. Касаційний Суд постановив виплатити 2 500 євро в якості компенсації витрат, понесених під час розгляду справи в суді.
Стверджуване порушення прав
Посилаючись на статтю 10 (свобода вираження поглядів) Конвенції, заявниця скаржилася, що її засудження за наклеп порушило її право на свободу вираження поглядів.
Оцінка Суду
Суд звернув увагу на той факт, що електронний лист, щодо якого заявницю було засуджено, був надісланий у напруженій ситуації, коли її робота та приватне життя були переплетені.
По-перше, Суд зазначив, що одержувачами оскаржуваного електронного листа були шість осіб: передбачуваний домагач (на той час виконавчий віце-голова асоціації), його два сини (один з яких також був духовним наставником асоціації і вже знав про звинувачення), виконавчий директор асоціації, державний інспектор з питань праці та чоловік заявниці (який також знав про звинувачення). З цих шести осіб лише другий син А. був зовнішньою стороною; всі інші або були залучені, або перебували на посаді, яка давала їм право отримувати повідомлення про переслідування.
Таким чином, електронний лист був надісланий обмеженій кількості осіб і не призначався для публічного розповсюдження. Його єдиною метою було привернути увагу одержувачів до ситуації, в якій опинилася заявниця, з тим, щоб можна було знайти спосіб покласти їй край.
Однак, застосувавши суворе тлумачення умов, передбачених законом для звільнення працівника від кримінальної відповідальності, національні суди визнали публічний характер електронного листа в розумінні Закону «Про свободу преси» від 29 липня 1881 року. В обставинах цієї справи такий підхід видається надмірно обмежувальним з огляду на вимоги дотримання статті 10 Конвенції.
По-друге, щодо характеру оскаржуваних висловлювань Суд зазначив, що заявниця діяла в якості передбачуваної жертви дій, на які вона скаржилася, і що зміст електронного листа був констатацією факту. Апеляційний суд встановив, і Касаційний Суд погодився, що заявницю не можна критикувати, враховуючи ситуацію, в якій вона перебувала, за те, що вона висловлювалася в різкій формі, і що були елементи, які підтверджують твердження про те, що були психологічні і навіть сексуальні домагання, як це сприймалося заявницею.
Однак національні суди вважали, що заявниця не могла покладатися на захист добросовісності, оскільки її твердження про сексуальне насильство не мали достатнього фактичного підґрунтя.
Суд повторив, що приватні документи, поширювані серед обмеженого кола осіб, повинні мати фактичну основу, і що чим серйозніше звинувачення, тим сильнішою має бути ця фактична основа.
Суд, тим не менш, зазначив, як стверджувала заявниця, що дії, на які вона скаржилася, були вчинені за відсутності свідків, і що неповідомлення заявницею про такі дії органам прокуратури не може бути використано для встановлення її недобросовісності.
Наголошуючи на необхідності, відповідно до статті 10 Конвенції, надавати належний захист особам, які стверджують, що вони зазнали психологічних або сексуальних домагань, Суд вважав, як стверджував Генеральний адвокат, що відмова національних судів адаптувати концепцію достатньої фактичної бази та критерії оцінки добросовісності до обставин справи поклала надмірний тягар доказування на заявницю, вимагаючи від неї надати докази діянь, про які вона хотіла повідомити.
По-третє, щодо впливу заяв заявниці на репутацію А. Суд зазначив, що не стільки сам оспорюваний електронний лист, скільки повідомлення у Facebook, розміщене чоловіком заявниці, викликало бурхливі дискусії та привернуло увагу громадськості до цієї справи.
Відповідно, Суд вважав, що електронний лист, надісланий заявницею шістьом особам, з яких лише одна була зовнішньою стороною, сам по собі мав лише незначний вплив на репутацію передбачуваного кривдника.
Нарешті хоча накладений штраф не можна назвати особливо суворим, заявницю все ж таки було визнано винною скоєнні кримінального правопорушення. За своєю природою таке засудження має охолоджуючий ефект, який може відбити у людей бажання повідомляти про такі серйозні дії, які, на їхню думку, є психологічними або сексуальними домаганнями, або навіть сексуальним насильством.
Суд встановив, що не було розумного співвідношення пропорційності між обмеженням права заявниці на свободу вираження поглядів і переслідуваною законною метою. Таким чином було порушення статті 10 Конвенції.
Повний текст рішення французькою мовою доступний за посиланням: http://tinyurl.com/2fhrpysz
Пресреліз англійською мовою доступний за посиланням: http://tinyurl.com/4yz423x4
Переклад здійснено Вищою школою адвокатури НААУ