Сім'я – первинна ланка суспільства. У певній родині ми народжуємось, проживаємо, здобуваємо знання і вміння, формуємо свій характер та визначаємо життєві цінності і пріоритети, а коли виростаємо – створюємо нову, вже свою власну сім’ю, займаючи нові ролі і передаючи здобутий досвід та традиції своїм дітям.

Можна з упевненістю сказати, що від нашої сім’ї та нашого виховання залежить в подальшому усе наше життя і реалізація, як особиста, так і професійна. Оскільки саме в дитинстві від своїх батьків, братів/сестер, бабусь та дідусів й інших родичів кожен з нас, по-перше, отримує базові знання про те, як влаштований цей світ, про «хороше» і «погане», про те, як будувати стосунки, а, по-друге, починає усвідомлювати себе як особистість з унікальною зовнішністю та рисами характеру.

Ця ідея важливості та пріоритету родини зафіксована й у чинному законодавстві України, що регулює сімейні правовідносини.

Як визначає Закон України «Про охорону дитинства», сім’я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього.

У сфері сімейних правовідносин держава також визначає одним зі своїх завдань у сфері забезпечення кожної дитини сімейним вихованням можливість духовного та фізичного розвитку. Саме батьки дитини відповідно до положень чинного СК України мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.

Що ж таке виховання дитини та що воно включає?

Вікіпедія вказує, що виховання — це процес заохочення та підтримки фізичного, емоційного, соціального та інтелектуального розвитку дитини від народження до дорослості; також комплекс прав, обов'язків та відповідальності в цьому питанні з точки зору законодавства. Процес виховання є двостороннім (обов'язкова взаємодія вихователя і вихованця), цілеспрямованим (наявність конкретної мети), багатогранним за завданнями і змістом, складним щодо формування і розкриття внутрішнього світу вихованця, різноманітним за формами, методами і прийомами, неперервним (у вихованні канікул бути не може), тривалим у часі (людина виховується все життя).

Згаданий раніше Закон України «Про охорону дитинства», зокрема, стаття 12, визначає, що виховання в сім’ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов’язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Держава надає батькам або особам, які їх замінюють, допомогу у виконанні ними своїх обов’язків щодо виховання дітей, захищає права сім’ї, сприяє розвитку системи послуг з підтримки сімей з дітьми та мережі дитячих закладів.

СК України також оперує поняттям виховання, хоч і не надаючи його визначення, однак, здійснюючи розподіл на обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини (стаття 150) та права батьків щодо виховання дитини (стаття 151). При цьому, варто зазначити, що відповідному обов’язку батьків кореспондує право дитини на належне батьківське виховання, яке забезпечується системою державного контролю.

Як визначає стаття 151 СК України, батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.

При цьому, як вбачається з положень СК України, до участі у вихованні дитини, відповідно до норм законодавства, можуть бути залучені не лише батьки, а й достатньо широке коло осіб (в даному випадку розглядається саме додаткова участь у вихованні дитини, зі збереженням пріоритетного права батьків на особисте виховання дитини, а не, наприклад, усиновлення, коли усиновлювач набуває права і обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини, а особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, припиняються).

До осіб, що можуть бути залучені до виховання дитини, зокрема, на нашу думку, можуть належати:

• повнолітні брати та сестри щодо своїх неповнолітніх братів та сестер;

• баба, дід, прабаба, прадід щодо своїх онуків, правнуків;

• мачуха, вітчим, що проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою щодо таких пасинка/падчерки;

• інші фізичні та юридичні особи.

СК України передбачає також не лише можливість залучення невичерпного кола осіб до виховання дитини, а й можливість передачі дитини на виховання фізичним та юридичним особам, за умови, що це не порушує прав самої дитини та норм чинного законодавства. Водночас, передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування щодо неї (ч.5 ст. 150 СК України).

Де ж проходить межа між залученням особи до виховання дитини і передачею дитини такій особі на виховання?

Законодавець не надає визначення, що саме можна вважати «залученням особи до виховання дитини».

Певні способи участі у вихованні дитини визначені законодавцем у статті 159 СК України — періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо. І хоч такі способи участі у вихованні визначені для того з батьків дитини, хто проживає окремо, вважаємо, що відповідні способи участі у вихованні дитини можуть бути використані й іншими особами, яких залучають до виховання дитини.

Тобто залучення осіб до виховання дитини, на нашу думку, передбачає, що батьки дитини не обмежуються при цьому в своєму праві на виховання дитини і продовжують реалізовувати таке право повноцінно, отримуючи додаткову допомогу від інших осіб.

Якщо ж говорити про передачу дитини на виховання, то як визначає Закон України «Про охорону дитинства» (стаття 23-1), у разі якщо у зв’язку із складними життєвими обставинами дитина тимчасово не проживає чи не може проживати із своїми батьками, іншими законними представниками, її утримання та виховання можуть здійснювати родичі, сім’я патронатного вихователя, центри соціально-психологічної реабілітації дітей, притулки для дітей служб у справах дітей, інші установи для дітей (незалежно від форми власності та підпорядкування), в яких створені належні умови для проживання, виховання, навчання та реабілітації дитини відповідно до її потреб.

Отже, за своїм змістом такі дії щодо здійснення своїх функцій, наприклад, патронатним вихователем, є наближеними до передачі дитини на виховання іншим особам, аніж на просто залучення такої особи до її виховання, адже всю повноту обов’язку утримання і виховання такої дитини тимчасово бере на себе інша особа (патронатний вихователь), а не батьки дитини.

Тобто вбачається, що передача дитини на виховання містить елемент тимчасового обмеження батьків у практичній реалізації своїх прав і обов’язків щодо виховання й утримання дитини, хоча, батьки при цьому не втрачають право спілкування з дитиною і обов’язку піклуватись про неї.

Автори посібника «Повернення додому: реінтеграція дітей з альтернативних форм догляду» пропонують визначати як залучення осіб до виховання дітей, так і передачу дітей на виховання іншим особам спільним терміном – альтернативний догляд.

Так, авторами посібнику запропоновано наступне визначення:

«Альтернативний догляд — це форма неформального та формального догляду за дітьми, які з будь-яких причин і за будь-яких обставин не перебувають під цілодобовою опікою принаймні одного із батьків».

До формального альтернативного догляду відносять наступні форми: опіка (піклування); прийомні сім’ї; дитячі будинки сімейного типу; патронат; інтернатні заклади; притулки для дітей; центри соціально-психологічної реабілітації; санаторні заклади з утриманням дітей понад 3 місяці.

До неформальних форм альтернативного догляду пропонують відносити Передання батьками своїх дітей на виховання бабусям, дідусям, хрещеним батькам дитини, близьким знайомим, родичам будь-якої лінії споріднення тощо.

Тобто неформальним доглядом є будь-яка форма приватного догляду, що надається в сімейному середовищі, де про дитину піклуються на постійній чи безстроковій основі родичі або друзі (неформальне піклування родичів), або інші особи, за ініціативою дитини, її батьків чи іншої особи, коли така форма догляду здійснюється не за рішенням адміністративного, судового чи іншого належним чином уповноваженого органу¹.

Така класифікація є достатньо обґрунтованою та дозволяє краще зрозуміти, в якому статусі виступають ті чи інші особи у процесі виховання дитини.

Варто зазначити, що для деяких категорій осіб законом передбачено навіть не просто право на участь у вихованні дитини і спілкуванні з нею, а й активна учать у захисті її прав. Так, у відповідності до положень ст. 262 СК України, сестра, брат, мачуха, вітчим мають право звернутися за захистом прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних братів, сестер, пасинка, падчерки до органу опіки та піклування або до суду без спеціальних на те повноважень.

Це право також передбачено для баби і діда щодо захисту прав та інтересів їх малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних внуків.

При цьому, незалежно від того, яким колом осіб здійснюється виховання дитини, держава (в особі органів опіки та піклування і судової влади) залишає за собою право «контролю за якістю» здійснення батьками своїх обов’язків щодо виховання дитини і наділена повноваженнями втручатись у спірні аспекти такого виховання. Така позиція закріплена не лише у національному законодавстві, а й на міжнародному рівні.

Як визначено у Керівних принципах щодо альтернативного догляду за дітьми, що були прийняті Резолюцією А/RES/64/142 Генеральної Асамблеї ООН 24 лютого 2010 року, вказується:

«У випадках, коли власна сім’я дитини неспроможна навіть за умов належної підтримки забезпечувати адекватний догляд за дитиною, залишає дитину або відмовляється від неї, держава несе відповідальність за захист прав дитини та забезпечення відповідного альтернативного догляду спільно з компетентними місцевими органами і належним чином уповноваженими організаціями громадянського суспільства або через них. В обов’язки держави входить здійснення через її компетентні органи нагляду за безпекою, благополуччям та розвитком дитини, переданої в умови альтернативного догляду, а також регулярна перевірка відповідності догляду, що надається, належним вимогам.

…

Що стосується форм неформального догляду за дитиною, чи то з боку її родичів, чи перебування її з друзями сім’ї або іншими особами, державам потрібно, де це можливо, заохочувати таких осіб, які піклуються про дитину, належним чином інформувати про це компетентні органи, щоб вони самі та діти могли отримувати будь-яку необхідну фінансову чи іншу підтримку для забезпечення добробуту та захисту дитини. Коли це можливо і доцільно, держави повинні заохочувати та стимулювати формалізацію особами, які неофіційно доглядають за дитиною, відповідного виду догляду через деякий час і за згоди дитини та її батьків, якщо такий вид догляду до цього часу відповідав найвищим інтересам дитини і, як очікується, надалі відповідатиме їм в осяжному майбутньому».²

Відтак, питання альтернативного догляду за дитиною, тобто залучення до її виховання інших осіб або ж передання дитини на виховання фізичним чи юридичним особам є актуальним та виступає предметом дискусій у науковців, практиків та правозахисних організацій.

Повертаючись до досвіду України, можемо навести практичні приклади коли альтернативний догляд стає невід’ємною частиною життя сімей.

Вікіпедія зазначає, що останнє десятиліття в українському суспільстві спостерігається криза традиційного інституту сім'ї. У понад 70 % випадків подружжя, що розриває шлюб, має неповнолітніх дітей і приблизно 50 % цих осіб вступають у повторний шлюб протягом трьох років з моменту розірвання попереднього, тобто значна кількість дітей в Україні проживає у сім'ях з вітчимом, рідше з мачухою. За таких умов роль цих осіб як членів сім'ї в соціальному і юридичному сенсі важко переоцінити.

Тож непоодинокими є випадки, коли батьки дитини, з тої чи іншої причини, розлучились та створили нові родини і мачуха/вітчим проживають разом з дитиною, беруть фактичну участь її утриманні та вихованні..

Водночас, не зважаючи на приписи закону, що прямо дозволяють іншим особам окрім батьків брати участь у вихованні дитини, СКУ не містить норм, які б регулювали порядок оформлення такого залучення чи передачі на виховання. Виходить, що за замовчуванням це відбувається усно. Однак, на практиці часто відома проблема, коли навчальні заклади/гуртки не сприймають мачуху/вітчима як особу, що бере участь у вихованні дитини, і вимагають особистої присутності та участі саме батьків дитини або ж документального підтвердження повноважень мачухи/вітчима у вигляді довіреності або ж письмового договору з батьками.

Аналогічно, серед актуальних запитів наразі є питання вирішення надання/підтвердження повноважень бабусі/дідуся на вчинення юридично значущих дій щодо дитини (онука чи онучки) на час відпочинку дитини з ними (без батьків) або ж на час виїзду батьків дитини за кордон на роботу чи відрядження.

Звичайно, можна «оббивати пороги», посилатись на норми законодавства, звертатись зі скаргами на те, що певні особи чи установи не сприймають мачуху/вітчима чи бабу/діда як осіб, що можуть брати участь у вихованні дитини та захисті її прав без додаткового документального підтвердження їх повноважень. Проте, ми націлені на мирне і максимально комфортне для всіх учасників відповідних відносин вирішення такої ситуації.

Найпопулярнішим варіантом вирішення окресленого вище питання є видача довіреності батьками на таку уповноважену особу.

Ще один з варіантів – укладення відповідного договору (з його подальшим нотаріальним посвідченням), положення якого додатково закріплюють та конкретизують права і обов’язки, якими батьки наділяють особу, яку вони залучають до виховання своєї дитини.

У порівнянні з довіреністю, договір дає сторонам ширші можливості у формулюванні різних умов та фіксуванні домовленостей, адже довіреність дає право саме на представництво чи вчинення певних дій, а договір дозволяє передбачити різні опції та повноваження для різних обставин й зафіксувати права і обов’язки кожної зі сторін.

Маючи практичний досвід, звертаємо увагу, що відповідному договорі сторони (батьки та відповідна особа) можуть чітко встановити, яку саме участь у вихованні дитини братиме така особа, як відбуватиметься процес, які повноваження їй надають батьки дитини, які дії вона уповноважена вчиняти, а які ні, а також інші умови, що не суперечать чинному законодавству та моральним засадам суспільства.

Чим врегульована можливість укладення такого договору?

Стаття 7 СК України:

2. Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками.

4. Регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя.

7. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

8. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї.

9. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Стаття 9 СК України:

1. Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Стаття 151 СК України:

2. Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам.

3. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.

Крім того, важливим є чітке дотримання норм законодавства при формулюванні умов відповідного договору. Головне, про що варто пам’ятати, укладаючи відповідний договір — що його умови не можуть порушувати права та інтереси дитини, а також те, що батьки при підписанні такого договору зберігають належні їм рівні права та обов’язки щодо виховання дитини та є її законними представниками, вони не позбавляються права особисто здійснювати виховання дитини, представляти її інтереси та вчиняти усі інші дії, право на вчинення яких їм надано законом як законним представникам дитини.

Якщо ж дитина досягла віку, що дозволяє їй сформувати та висловити свою думку, таку думку та згоду дитини на укладення відповідного договору також варто зафіксувати у його положеннях.

Чинне сімейне законодавство, насправді, передбачає достатньо широку диспозитивність учасників відповідних правовідносин і надає їм можливість вирішити спірні питання або ж зафіксувати існуючі домовленості в договірному порядку. Тож радимо використовувати цю можливість на повну!