Хворобливий стан заповідача, який перешкоджав з`явитись до нотаріуса для укладення заповіту, не слугує підставою для визнання заповіту недійсним

Огляд Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2021 року у справі № 646/8766/18 (провадження № 61-19529св20)

Короткий зміст позовних вимог:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус, про визнання заповіту недійсним.

В обґрунтування позову вказала, що вона є дочкою ОСОБА_4 , яка померла. Вона отримала лист від приватного нотаріуса, про те що її матір склала заповіт, відповідно до умов якого заповіла Ѕ частину квартири онуці ОСОБА_5 . Матір за життя не мала наміру складати заповіт, проживала разом з нею та її дітьми у спірній квартирі 2 роки, натомість ОСОБА_5 не спілкувалась з бабою більше 10 років, почала її відвідувати лише перед смертю.ОСОБА_4 страждала на онкологічне захворювання, інші хронічні хвороби, з 24 квітня по 21 травня 2018 року перебувала у лікарні. За місяць до смерті матір вже не могла самостійно вставати з ліжка, тому не могла викликати нотаріуса, знаходилась у пригніченому стані, у зв`язку з чим її волевиявлення не було вільним і не відповідало її волі.

З урахуванням зазначеного та на підставі статей 203, 215, 225, частини другої статті 1257 ЦК України позивач просила суд визнати недійсним заповіт ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень:

Рішенням районного суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що оскільки позивачем не надано належних і достовірних доказів, які б засвідчували, що на момент складення заповіту ОСОБА_4 перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, а доводи позивача ґрунтуються на припущеннях, тому відсутні передбачені статтями 203, 215, 225, частиною другою статті 1257 ЦК України підстави для визнання оскарженого заповіту недійсним. На момент складення заповіту у ОСОБА_4 не було фізичних вад або хвороб, які позбавляли її здатності самостійно прочитати заповіт та вчинити на ньому свій підпис.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи:

ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення районного суду та постанову апеляційного суду. Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуваний заповіт у порушення вимог статті 1252 ЦК України не був посвідчений при свідках, не зважаючи на той факт, що на момент його посвідчення ОСОБА_4 перебувала на стаціонарному лікуванні за місцем проживання, а отже наявні правові підстави, передбачені частиною першою статті 1257 ЦК України, для визнання заповіту нікчемним. Крім того, про порушення форми заповіту свідчить і той факт, що заповідач поставила свій підпис перед фразою про те, що вона прочитала заповіт та власноручно підписала його, а не після цієї фрази.

Позиція Верховного Суду:

Відмовляючи в задоволенні позову, суди на підставі доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, дійшли правильного висновку про те, що волевиявлення ОСОБА_4 , спрямоване на передачу спірного нерухомого майна саме ОСОБА_5 та зафіксоване в оспорюваному заповіті, було вільним та відповідало її волі. Доказів протилежного позивач в порядку статті 81 ЦПК України не надала.

Як вбачається зі змісту заповіту, його складено у письмовій формі на нотаріальному бланку, із зазначенням часу, місця його складення та засвідчено гербовою печаткою. Доводи касаційної скарги про те, що волевиявлення заповідача не було вільним та не відповідало її волі, не підтверджені відповідними доказами, зокрема і висновком судової медичної експертизи, про призначення якої позивач не заявляла клопотання, не ґрунтуються на матеріалах справи і судами їм надано належну оцінку. Як вбачається з тексту заповіту його складено за місцем проживання заповідача у зв'язку із загальною слабкістю її організму.

Хворобливий стан заповідача, який перешкоджав їй з`явитись до нотаріуса для укладення заповіту, сторонами визнається і підтверджується свідками.

Відповідно до Порядку організації медичного обслуговування та направлення пацієнтів до закладів охорони здоров`я, що надають вторинну (спеціалізовану) та третинну (високоспеціалізовану) медичну допомогу, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров`я України № 646 від 05 жовтня 2011 року, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, надання медичної допомоги здійснюється у стаціонарних та амбулаторних умовах. Спеціалізована медична допомога надається у стаціонарних умовах - багатопрофільними лікарнями інтенсивного лікування першого та другого рівнів, багатопрофільними дитячими лікарнями (клінічними лікарнями), інтенсивного лікування, лікарнями відновного лікування, лікарнями планового лікування, хоспісами, спеціалізованими медичними центрами.

З огляду на зазначене аргументи касаційної скарги про те, що оскаржуваний заповіт у порушення вимог статті 1252 ЦК України не був посвідчений при свідках, не зважаючи на той факт, що на момент його посвідчення ОСОБА_4 перебувала на стаціонарному лікуванні за місцем проживання, є необґрунтованими, оскільки стаціонарні умови лікування були передбачені лише у спеціалізованих закладах, а не за місцем проживання хворої особи. Разом з тим 08 травня 2018 року заповідачу рекомендовано лікування за місцем проживання, де і був посвідчений оспорюваний заповіт 22 червня 2018 року.

Отже, оскаржуваний заповіт по формі, порядку його посвідчення, відображенню дійсного волевиявлення заповідача на розпорядження своїм майном відповідає вимогам закону, а на підтвердження підстав його недійсності позивач належних та допустимих доказів не надала. За таких обставин суди правильно застосували норми матеріального права та дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову про визнання заповіту недійсним.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін.

Джерело: Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2021 року у справі № 646/8766/18 (провадження № 61-19529св20) - https://cutt.ly/C7Wh2c9