Короткий зміст позовних вимог:

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договорів дарування.

Позовну заяву мотивовано тим, що між ним та відповідачем укладено договір дарування земельної ділянки та договір дарування житлового будинку. Відповідно до згаданих договорів він безоплатно передав відповідачу, а відповідач прийняв у дар земельну ділянку, площею 0,10 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та розташований на ній житловий будинок. Зазначив, що вищезгадані договори укладені ним під впливом помилки, а саме він помилився щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо природи правочинів, прав та обов`язків сторін. Так, укладаючи ці договори він був впевнений, що укладає з сином договір довічного утримання, оскільки у нього ніколи не було наміру дарувати відповідачу свій будинок та земельну ділянку. Крім того зазначив, що під час підписання договорів він не зміг прочитати тексти правочинів, оскільки страждає на пресбіопію, внаслідок чого не може розглядати близько розміщені тексти без окулярної корекції.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень:

Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що позивач мав намір на укладення саме договору дарування, а не іншого правочину, при посвідченні договору дарування нотаріусом було роз`яснено характер правочину, який укладався, що засвідчено підписом ОСОБА_1 . Також встановлено, що позивач діяв без примусу, вільно, розумів, що укладає саме договір дарування, безоплатно передає земельну ділянку та будинок ОСОБА_2 . Суди дійшли висновку про недоведеність позивачем помилки з його боку щодо природи договорів дарування.

Позиція Верховного Суду:

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки — неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, — суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі (іншому житлі) після укладення договору дарування.

Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 не довів, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування він помилився стосовно правової природи укладених ним правочинів та існували обставини, які зумовлюють визнання договорів дарування недійсними, оскільки, укладаючи ці договори, він усвідомлював їх істотні умови і правові наслідки їх укладення.

Висновок:

Установивши, що ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваних договорів дарування він мав намір укласти інший договір — договір довічного утримання, суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для визнання договорів дарування недійсними.

Правильним є висновок про відсутність у справі належних і допустимих доказів на підтвердження відсутності волі у позивача під час укладення оспорюваних договорів дарування, зокрема неправильного сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення.

Наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.

За встановлених фактичних обставин справи Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 змінив наміри щодо відчуження майна після укладення договорів дарування, що не може свідчити про помилку стосовно правової природи договорів під час укладення таких правочинів.

Посилання на те, що спірний будинок є єдиним житлом позивача, що є доказом відсутності волі ОСОБА_1 на укладення договору дарування, не спростовують висновки судів, адже сторони є родичами і укладення такого правочину, як дарування між батьком та сином не доводить протилежного. Крім того, оспорюваний договір дарування житлового будинку гарантує право позивача на безоплатне проживання у подарованому ним будинку, доки не мине потреба (пункт 12 договору), тому доводи касаційної скарги про те, що він змушений орендувати інше житло для забезпечення свого проживання, не впливають на правильність висновків судів.

Крім того, позивачем не доводилося і судами не встановлено, що відповідач чинить перешкоди заявнику у можливості користування будинком та вчиняє дії з його виселення, що свідчить про відсутність порушених прав у позивача.

Джерело: Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19 (провадження № 61-3096св21) — https://reyestr.court.gov.ua/Review/100179136