Інститути окремого проживання та розірвання шлюбу мають різну правову природу. Частиною першою статті 119 Сімейного кодексу України передбачено, що за заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно.

Підставою припинення шлюбу через його розірвання є неможливість подальшого його збереження, що суперечить інтересам одного з подружжя чи їхніх дітей. У той час, як підставою для встановлення режиму окремого проживання подружжя є неможливість чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно.

Положеннями статті 120 Сімейного кодексу України передбачено, що встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обов`язків подружжя, які встановлені цим Кодексом, і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов`язків, які встановлені шлюбним договором.

Однак, у разі встановлення режиму окремого проживання майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі; дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка.

Варто зазначити, що справи про встановлення режиму окремого проживання розглядаються виключно судом: за погодженням обох сторін або за позовом одного з подружжя.

Справи про встановлення режиму окремого проживання подружжя можуть розглядатися у позовному провадженні (за позовом одного з подружжя) або в окремому провадженні (за спільною заявою подружжя).

Досить часто у судовій практиці причинами звернення до суду про встановлення режиму окремого проживання подружжя є: зрада одного з подружжя; реальна загроза життю та (або) здоров`ю одного з подружжя; психологічний тиск на одного з подружжя чи їхніх дітей, хвороба одного з подружжя (психічне захворювання, коли перебування з такою особою є небезпечним), алкоголізм, наркоманія дружини або чоловіка, інші причини, що призвели до розладу відносин між подружжям.

Так, в одній із справ подружжя звернулося до суду із заявою про встановлення режиму окремого проживання. Мотивувало це тим, щоб майно, яке буде придбане під час окремого проживання, не вважалось спільною власністю подружжя, оскільки дружина має намір працевлаштуватись на підприємство, яке знаходиться в іншій країні. Сторони вказали, що встановлення режиму окремого проживання необхідно для недопущення майнових суперечок на майбутнє, при цьому сторони не бажають розривати шлюб, щоб не здійснювати тиск на неповнолітнього сина та повноцінно здійснювати його виховання.

За таких обставин, ураховуючи, що сімейні відносини подружжя були припинені, суд дійшов висновку про задоволення спільної заяви подружжя про встановлення режиму окремого проживання (справа № 636/1241/23).

В іншому випадку, подружжя спільно звернулося до районного суду із відповідною заявою з метою збереження сім`ї, особливо задля доньки та її психологічного здоров`я, збереження сімейного клімату, адже останній рік спільного проживання у них виникли різні погляди щодо спільного майбутнього та виховання дітей, а шлюбні відносини припинились. У судовому засіданні було встановлено, що сторони не бажають проживати спільно і таке звернення не є формальним засобом вирішення спірних майнових питань, а тому заяву було задоволено (справа № 303/698/23).

Про те, не усі заяви про встановлення факту окремого проживання підлягають задоволенню. Якщо судом буде встановлено, що режим окремого є формальним вирішенням спірних майнових питань подружжя, такі заяви можуть бути відхилені судом.

Таким чином, вирішуючи заяву в порядку статті 119 Сімейного кодексу України, суди встановлюють фактичні взаємини сторін і переконуються в доцільності сепарації для того, щоб узаконений спосіб окремого проживання не був формальним засобом вирішення спірних майнових питань. Дана процедура надає можливість зберегти шлюб, вирішити конфлікти без прийняття недостатньо обдуманого рішення про розірвання шлюбних відносин. Інколи розглядається як процедура примирення при розірванні шлюбу.

Статтю підготувала Маргарита Бурлак, адвокат, член Центру сімейного права ВША НААУ