ВС підтвердив легітимність мети повернення малолітньої доньки до Республіки Польща за позовом батька про визнання незаконним утримування дитини на території України та повернення її за постійним місцем проживання
Огляд Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2021 року у справі № 522/97/20 (провадження № 61-3074св21)
Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування:
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування, про визнання незаконним утримування дитини на території України та повернення її за постійним місцем проживання.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 22 грудня 2012 року у м. Варшава, Республіка Польща, він уклав шлюб із ОСОБА_4 у м. Варшава, Республіка Польща, у них народилась донька ОСОБА_5 . Довідкою про місце реєстрації від підтверджується, що ОСОБА_5 з 02 листопада 2016 року була зареєстрована у Польщі . Позивач вказував, що 19 липня 2019 року ОСОБА_4 без його згоди на зміну місця проживання дитини виїхала з донькою з м. Варшава, Республіка Польща, до м. Одеса, Україна, і перебуває там по цей час. Зворотні квитки були придбані на 28 серпня 2019 року, проте відповідачка повідомила позивача текстовим повідомленням, що не повернеться до м. Варшави та залишає їхню спільну дитину в Україні. Він звернувся через Міністерство юстиції Республіки Польща до Міністерства юстиції України із заявою про повернення малолітньої ОСОБА_5, з України до Польщі. ОСОБА_1 зазначав, що відповідачка порушила його право на піклування згідно із законодавством тієї держави, в якій дитина проживала, оскільки він фактично здійснював піклування дитиною до її переміщення на територію України.
Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд: визнати незаконним утримування на території України його малолітньої доньки; зобов`язати ОСОБА_4 повернути неповнолітню доньку, батькові ОСОБА_1 до місця його постійного проживання - квартири у Польщі.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції:
Рішенням Приморського районного суду м. Одеса, у задоволенні позовних вимог - відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що дитина вже прижилася в Україні, а тому її повернення до Республіки Польща поставить здоров`я дитини під загрозу, призведе до заподіяння психічно-емоційної шкоди, що створить для неї нетерпиму обстановку. Також районний суд зазначив, що примусова зміна способу і укладу життя, місця проживання та складу родини може призвести до негативних наслідків для дитини. Крім того, суд першої інстанції виходив із того, що батько не приділяв належної батьківської опіки дитині під час спільного проживання сторін в Республіці Польща, в той же час у батька відсутні перешкоди для спілкування з дитиною на території України. Посилаючись на принцип 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, суд першої інстанції вказав, що дитина не повинна розлучатись з матір`ю.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції:
Постановою Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси скасовано.
Позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним утримування на території України неповнолітньої ОСОБА_5 , яка народилася у м. Варшава, Республіка Польща. Зобов`язано ОСОБА_4 повернути неповнолітню доньку ОСОБА_5, до місця постійного проживання. У разі відмови добровільно повернути дитину ОСОБА_5 зобов`язано ОСОБА_4 передати дитину батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини на територію Республіки Польща.
Позиція Верховного Суду:
Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Виходячи зі змісту Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).
Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого (ї) відбулась зміна місця проживання дитини.
Частиною першою статті 12 Конвенції визначено, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.
При цьому судові та адміністративні органи зобов`язані, серед іншого, невідкладно розглядати запити про повернення, в тому числі й апеляційні скарги. Невідкладні процедури слід розглядати як процедури, які є одночасно і швидкими, і ефективними: швидкі рішення за Гаазькою конвенцією служать найкращим інтересам дітей.
Висновок:
Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, належним чином оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності, встановивши, що ОСОБА_5 з моменту народження і до її переміщення на територію України та незаконного утримання на території України постійно проживала у м. Варшава, Республіка Польща, обидва з батьків здійснювали ефективно право піклування про неї, а також те, що утримання дитини на території України, здійснене матір`ю без згоди батька, порушує право останнього на піклування про дитину, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову та повернення дитини у супроводі матері до Республіки Польща. При цьому суд апеляційної інстанції поклав в основу судового рішення оцінку найкращих інтересів дитини, яка з народження проживала й виховувалась на території Польської Республіки, приділив увагу інтересам батьків.
Відповідачкою не доведено наявності обставин, які могли переконати суд у наявності підстав для відмови у поверненні дитини за постійним місцем проживання до Республіки Польща, зокрема не надано суду доказів на підтвердження того, що існує серйозний ризик того, що таке повернення загрожує дитині психологічною або фізичною небезпекою, чи що внаслідок повернення дівчинка потрапить у нестерпні умови.
Задовольняючи позов про повернення дитини до місця її постійного місця проживання, суд апеляційної інстанції вирішив справу із урахуванням змісту статей 3, 5, 12, 13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей та гарантій, передбачених статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і не приймав рішення про розлучення матері з дитиною. Так само суд не вирішував питання про визначення місця проживання дитини з батьком. Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_5 має бути повернута до Республіки Польща за місцем її постійного проживання тим з батьків, хто змінив її місце проживання без згоди іншого, тобто ОСОБА_4 . Лише у випадку, якщо відповідачка не поверне добровільно дитину за місцем проживання, дитина підлягає передачі батькові для забезпечення її повернення на територію Республіки Польща.
Рішення про повернення дитини не позбавляє права особу, яка зобов`язується повернути дитину в державу її постійного місця проживання, звернутися до компетентного суду та отримати рішення по суті питання піклування про дитину.
Судовим рішенням про повернення ОСОБА_5 разом із матір`ю за конкретно визначеною адресою, за якою дитина проживала до її незаконного утримання в Україні, не визначено місця проживання дитини з одним із батьків (зокрема з батьком). Це питання підлягає окремому вирішенню за згодою батьків або компетентним органом.
Судом апеляційної інстанції враховано вищенаведені обставини, а також вік дитини, зростання з літа 2019 року дитини в Україні в оточенні матері, її батьків, дядька, наявність контактів дитини з батьком, відсутність перешкод для інтеграції дитини до середовища на території м. Варшави, Республіки Польща, а також відсутність неподоланних перешкод для матері при поверненні з дитиною для проживання на територію Республіки Польща.
Таким чином, колегія суддів вважає, що повернення малолітньої ОСОБА_5 до Республіки Польща здійснено з легітимною метою, передбаченою Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, таке повернення відповідає інтересам дитини, яка народилась в Республіці Польща та без згоди батька утримується матір`ю на території України. При цьому обом з батьків, враховуючи інтереси дитини та інтереси їх самих, доцільно здійснювати права піклування про дитину за погодженням між ними або у порядку, визначеному рішенням компетентного органу. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Джерело: Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2021 року у справі № 522/97/20 (провадження № 61-3074св21) – https://cutt.ly/M3wlVOK