Визнання недійсним договору дарування квартири: позивач не довела факту навмисного введення її відповідачем в оману щодо обставин, які мають істотне значення

Огляд Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2023 року у справі № 755/17313/17 (провадження № 61-20436св21)

Короткий зміст позовних вимог:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування квартири, застосування двосторонньої реституції.

Позов мотивований тим, що 01 квітня 2017 року між сторонами був укладений договір дарування квартири, за умовами якого ОСОБА_1 подарувала, а ОСОБА_2 прийняла у дар належну позивачу на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_1 .

Позивач вказувала, що напередодні укладення оспорюваного договору, сторони домовились про те, що за отримання у дар квартири у м. Києві, відповідач подарує позивачу дві квартири у м. Маріуполі. 26 жовтня 2017 року відповідач видала позивачу відповідну розписку про те, що вона зобов`язується виконати свої зобов`язання та в рахунок подарованої квартири у м. Києві, повинна подарувати ОСОБА_1 однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 та двокімнатну квартиру АДРЕСА_3 , а також здійснити доплату в розмірі 1 500,00 дол. США до 09 листопада 2017 року.

ОСОБА_1 зазначала, що у неї з відповідачем були дружні відносини, а тому вона не мала підстав не довіряти ОСОБА_2 . Проте жодного нерухомого майна у її власність відповідач не передала, а вона фактично залишилася без житла, оскільки подарована нею квартира була єдиним її нерухомим майном та місцем проживання. На переконання позивача, оспорюваний договір укладений шляхом зловживання її довірою та обману зі сторони відповідача. Крім того, договір дарування квартири є фіктивним, оскільки він мав на меті вчинення прихованого правочину - договору міни. Тому цей договір підлягає визнанню недійсним.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції:

Рішенням районного суду від 2021 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову вжиті ухвалою районного суду шляхом скасування накладеного арешту на спірне нерухоме майно (квартиру).

Суд першої інстанції зазначив, що на час укладення оспорюваного договору дарування квартири від 01 квітня 2017 року судом не встановлено наявності будь-яких усних чи письмових домовленостей та зобов`язань відповідача передати у майбутньому у власність ОСОБА_1 будь-яке нерухоме майно, зокрема квартир у м. Маріуполі, а також грошових коштів. При цьому оспорюваний договір дарування квартири також не містить жодних застережень щодо таких зобов`язань обдаровуваної.

Суд також вказав, що наявна в матеріалах справи розписка від 26 жовтня 2017 року складена майже через півроку після укладення оспорюваного договору дарування квартири від 01 квітня 2017 року. На переконання суду, її зміст не міг впливати на укладення позивачем договору дарування, а тому вона не може бути предметом дослідження в межах розгляду позовних вимог про визнання цього договору недійсним. Позивач не довела факту навмисного введення її відповідачем в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Таким чином, викладені позивачем обставини не можуть бути підставою для визнання договору дарування недійсним внаслідок обману.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції:

Постановою апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення районного суду від 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним з моменту укладення договір дарування квартири АДРЕСА_1 , який укладений 01 квітня 2017 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований в реєстрі. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 1 600,00 грн.

Апеляційний суд виходив з того, що між сторонами справи виник спір щодо дійсності укладеного правочину, зокрема щодо дійсності договору дарування квартири з тих підстав, що вказаний правочин укладено з метою приховування іншого правочину - договору міни.

Касаційна скарга:

Представник ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Позиція Верховного Суду:

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні відомостей, надання підроблених документів і т. п.); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які він повинен був зробити (зокрема, умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення і т. п.). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2022 року в справі № 576/564/21 (провадження № 61-19258св21) вказано, що: «якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України). У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме. Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України). За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином».

Висновок:

У справі, що переглядається: суд першої інстанції не встановив наявність саме на час укладення оспорюваного договору дарування квартири від 01 квітня 2017 року будь-яких, усних чи письмових, зобов`язань з боку відповідача передати у майбутньому у власність ОСОБА_1 будь-яке нерухоме майно, зокрема квартири у м. Маріуполі, а також грошових коштів. Оспорюваний договір дарування квартири також не містить жодних застережень щодо такого роду зобов`язань з боку обдаровуваної; будь-які докази щодо вчинення відносно позивача психологічного тиску та погроз з боку відповідача та її чоловіка, з метою примусу для укладення договору дарування квартири, у тому числі докази щодо звернення позивача з цього приводу до органів поліції та прийняті ними за результатом розгляду рішення, у матеріалах справи відсутні; позивач не довела, а суди не встановили існування тяжкої обставини, під впливом якої позивач уклала оспорюваний договір дарування квартири; на виконання оспорюваного договору дарування було передано майно, що підтверджено самим договором дарування, а також реєстрацією права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; позивачем також не надано належних, достовірних та достатніх доказів про те, що договір дарування квартири був укладений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, або ж з метою вчинення прихованого правочину, а саме договору міни.

За таких обставин, суд першої інстанції зробив правильний висновок, що позивач не довела наявність підстав, передбачених статтями 230, 233 - 235 ЦК України, для визнання договору дарування квартири від 01 квітня 2017 року недійсним та обґрунтовано відмовив ОСОБА_1 у задоволенні відповідних позовних вимог. Суд апеляційної інстанції помилково скасував законне рішення суду першої інстанції в цій частині позову.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити, постанову апеляційного суду в оскарженій частині - скасувати, а рішення суду першої інстанції у відповідній частині позовних вимог - залишити в силі.

Джерело: Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2023 року у справі № 755/17313/17 (провадження № 61-20436св21) – https://cutt.ly/q8CobHb