Судові рішення відповідно до статті 124 Конституції України є обов’язковими до виконання на всій території України.

Конвенція не визначає порядку виконання рішень про повернення дитини, тому виконуються такі рішення відповідно до визначеного у кожній державі порядку.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначено Законом України «Про виконавче провадження» (далі – Закон).

Порядок виконання рішень немайнового характеру, передбачений Розділом IX Інструкції з організації примусового виконання рішень, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5.

Примусове виконання рішень про відібрання і передання дитини, встановлення побачення з нею або усунення перешкод у побаченні з дитиною покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) (абзац другий частини другої статті 5 Закону). 

Для того, щоб судове рішення було виконане, за умови набуття ним законної сили, стягувачу необхідно отримати виконавчий документ та пред’явити його до відповідного органу державної виконавчої служби. Згідно з частиною першою статті 431 Цивільного процесуального кодексу України, виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Вимоги до виконавчого документу передбачені у статті 4 Закону.

Зокрема, виконавчий документ має містити резолютивну частину рішення, що передбачає заходи примусового виконання.

У відповідності до ст. 7 Конвенції, центральні органи договірних держав співпрацюють один з одним і сприяють співробітництву між компетентними органами своїх держав та вживають усіх належних заходів для того, щоб забезпечити добровільне повернення дитини або досягнення дружнього вирішення питань. Також, у відповідності до ст. 10 Конвенції, центральний орган держави, де знаходиться дитина, вживає або забезпечує вживання всіх належних заходів для добровільного повернення дитини.

Відповідно до пп.11 п. 9 Порядку примусове виконання рішення суду про зобов’язання боржника повернути дитину здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» та іншими нормативно-правовими актами, органами державної виконавчої служби.

На практиці проблеми виникають у випадках, коли у резолютивній частині рішення встановлено зобов’язання для одного з батьків передати дитину іншому з батьків для повернення її до місця постійного проживання.

Адже в такому випадку застосовується положення абзацу третього частини третьої статті 63, якою передбачено, що у разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення

боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

У той же час, відповідно до практики, що склалася, якщо перша частина рішення про повернення дитини передбачає добровільне виконання, то таке рішення суду виконується на підставі статті 63 Закону, якою регулюється питання про зобов’язання боржника вчинити певні дії, а друга частина резолютивної складової буде виконуватися відповідно до статті 64 Закону, яка регулює порядок виконання рішень про відібрання дитини.

Отже, враховуючи, що при задоволенні позовних вимог суд зазвичай формулює резолютивну частину рішення аналогічно до того, як такі вимоги були визначені у позовній заяві, необхідно при поданні позову попередньо проаналізувати позовні вимоги на предмет реальності їх виконання у разі задоволення позову. На жаль, у зазначеній категорії справ існує дуже великий ризик невиконання рішення суду. Тому, чим чіткіше буде сформульована резолютивна частина рішення, тим легше державному виконавцеві буде здійснювати заходи, спрямовані на його виконання.

У той же час, у законодавстві передбачена можливість звертатися до суду із заявою про роз’яснення порядку і способу виконання судових рішень.

У разі, якщо викладена у виконавчому документі резолютивна частина рішення є незрозумілою, виконавець або сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення відповідного рішення (стаття 31 Закону).

Орієнтовний алгоритм дій державного виконавця в рамках виконавчого провадження за рішеннями, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, визначений положеннями стаття 63 Закону.

Так, за рішеннями, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення (наприклад, повернути дитину до країни її постійного проживання), виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону (за рішенням немайнового характеру виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів (крім рішень, що підлягають негайному виконанню, рішень про встановлення побачення з дитиною)), перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.

У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.

Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником.

У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом.

Крім того, положення Закону містять можливі заходи впливу на боржника, який ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням. Так, відповідно до п. 19 ч. 3 статті 18 Закону, виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право у разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, також звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи за межі України до виконання зобов’язань за рішенням.

Відповідно до статті 441 ЦПК України, суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), якщо така особа ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на неї відповідним рішенням, на строк до виконання зобов’язань за рішенням, що виконується у виконавчому провадженні.

Ухвала про тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути постановлена судом за місцем виконання відповідного рішення за поданням державного або приватного виконавця.

Суд негайно розглядає таке подання без повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного (приватного) виконавця.

Суд може скасувати тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України за вмотивованою заявою боржника.

При цьому, судова практика також надає своє розуміння відповідних положень закону. Так, у справі № 712/12481/19 суд зазначив, що «Ухилення від виконання зобов’язань, покладених судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи) позначає з об’єктивної сторони такі діяння (дії чи бездіяльність) особи боржника, які полягають у навмисному чи іншому свідомому невиконанні нею зазначених обов’язків, у зв’язку з чим і здійснюється примусове виконання.

Це також є підставою для звернення з поданням до суду щодо вирішення питання про застосування до такої особи тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.

На момент звернення до суду з поданням факт ухилення боржника від виконання зобов’язань повинен вже відбутися і бути об’єктивно наявним та вбачатися з матеріалів виконавчого провадження. Обов’язок щодо підтвердження цих обставин належними доказами покладається на державного виконавця, який ініціює встановлення тимчасового обмеження у виїзді особи за межі України».

Примусове виконання рішення про повернення дитини на підставі Конвенції відбувається за аналогією в порядку, встановленому статтею 64 Закону, якою передбачена процедура виконання рішення суду про відібрання дитини, відповідно до якої, під час виконання рішення державний виконавець проводить виконавчі дії з обов’язковою участю особи, якій дитина передається, із залученням представників органів опіки і піклування.

Водночас, за необхідності, державний виконавець може звернутися до суду із заявою про поміщення дитини в дитячий або лікувальний заклад.

Такі заходи, передбачені законодавством, є крайньою мірою для забезпечення виконання рішення суду і, безперечно, надзвичайно емоційно важкими для всіх учасників провадження. У разі, якщо боржник перешкоджає виконанню рішення про відібрання дитини, до нього застосовують заходи, передбачені Законом.

Важливим тут є питання участі особи, якій дитину передають, тому адвокати мають контактувати з державним виконавцем та стягувачем для того, щоб забезпечити прибуття стягувача в Україну в час та місце, вказане в постанові про проведення виконавчих дій та особисто забрати дитину.

Оскільки на організацію поїздки потрібен деякий час, рекомендується зазначати в постанові резервну дату.

Отже, у випадках, коли боржник не виконує рішення суду, застосовуються процедури примусового виконання рішення суду.

Разом з тим, слід зазначити, що головним при виконанні Конвенції завжди залишається забезпечення дотримання прав дитини та прийняття рішення в найкращих інтересах дитини, яке б гарантувало право кожної дитини на стабільні умови життя, зростання в сімейному оточенні тощо.

Варто зазначити, що для застосування процедур примусового виконання рішення суду, необхідно мати актуальну інформацію щодо місця проживання боржника і дитини. У разі відсутності відомостей про місце проживання, перебування боржника - фізичної особи, а також дитини за виконавчими документами про відібрання дитини виконавець звертається до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника або дитини (стаття 36 Закону).

Водночас, на практиці, зверненню до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника або дитини передує фіксація виконавцем відсутності (не проживання боржника) за адресою, що є його зареєстрованим місцем проживання або ж вказана як його фактичне місце проживання. З цією метою здійснити виконавцями зазвичай здійснюються виїзди, щоб зафіксувати відсутність за адресами проживання боржника або/та дитини та скласти за результатами виїзду відповідний акт, у якому зазначити про результати здійсненого виїзду.

При цьому, варто зазначити, що внаслідок значної завантаженості виконавців, фіксування відсутності відомостей про місце проживання, перебування боржника - фізичної особи, а також дитини є достатньо тривалим, а вищезгадані виїзди здійснюються не щоденно, а з певною періодичністю.

Зі своєї сторони, з метою сприянню виконанню рішення, стягувач може надати виконавцю інформацію щодо того, за якими ще адресами може проживати/перебувати боржник (наприклад, боржник, знаючи про те, що наразі вчиняються дії щодо примусового виконання рішення, може переховуватись з дитиною у батьків, родичів, друзів).

Міністерство юстиції України працює над покращенням внутрішнього механізму виконання Конвенції на території України як при опрацюванні заяв про повернення дитини, так при організації виконавчих проваджень, використовуючи при цьому найкращий іноземний та національний досвід.

На сайті Верховної Ради України розміщено проект закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення виконання Україною Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» (р.н. 1192 від 29.08.2019), внесений групою народних депутатів. Вказаний законопроект відповідає тексту законопроекту, розробленому Мін’юстом у 2018 році, що вносився Кабінетом Міністрів України на розгляд Верховної Ради України VIII скликання р.н. 9290 від 16.11.2018 та який, відповідно до частини першої статті 105 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України», вважається відкликаним. Проект закону було розроблено у 2018 році Міністерством юстиції України як центральним органом, відповідальним за реалізацію зазначеної Конвенції на території України, з метою створення законодавчих умов для ефективного виконання взятих Україною міжнародних зобов’язань.

Підготовлений у 2018 році законопроект про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення виконання Україною Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей містить серед іншого пропозиції до Закону України «Про виконавче провадження».

Слід пам’ятати, що відповідно до статті 2 Конвенції Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього вони використовують найшвидші процедури, наявні в їхньому розпорядженні.

Внаслідок відсутності належної імплементації Конвенції у національне законодавство України проти України подаються скарги в ЄСПЛ та проти України вже винесено рішення (у справах «Хабровські проти України» та «М.Р і Д.Р. проти України»), Європейським судом встановлено порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Європейський суд у своїх рішеннях зазначив про відсутність належної законодавчої бази щодо виконання судових рішень у цій категорії справ та зобов’язав Україну відшкодувати моральну шкоду та компенсувати судові й інші витрати.

Розроблений Мін’юстом законопроєкт направлений, серед іншого, на подолання зазначених у рішеннях Європейського суду проблем в частині удосконалення процедури виконання рішень судів у справах, що виносяться на підставі Конвенції.

З урахуванням зазначеного, ухвалення Закону є надзвичайно актуальним та сприятиме підвищенню ефективності виконання Україною зобов’язань, взятих згідно з Конвенцією.

Слід зазначити, що кількість рішень судів, що виносяться в Україні на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, яким задовольняються позовні вимоги про повернення дитини з кожним роком зростає.

Забезпечення створення в Україні ефективного механізму виконання рішень судів, що виносяться у цій категорії справ, є спільною турботою правників-професіоналів, які працюють у цій сфері.

З методичними рекомендаціями «СПОРИ ПРО МІЖНАРОДНЕ ВИКРАДЕННЯ ДІТЕЙ» можна ознайомитись за посиланням: http://tinyurl.com/34e5va3r

Методичні рекомендації підготовлені колективами Комітету НААУ з сімейного права, Вищої школи адвокатури та Міністерства юстиції України