Відсутність вини відповідача у пошкодженні автомобіля внаслідок ДТП не свідчить про відсутність її вини у порушенні зобов’язання за договором позички

Огляд Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2023 року у справі № 753/5311/19

Короткий зміст вимог:

ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 (далі також - відповідач), третя особа - ОСОБА_3 , про відшкодування майнової шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1, будучи власником автомобіля «Volksvagen Рassat», реєстраційний номер НОМЕР_1, доручив на підставі довіреності від 16 серпня 2017 року ОСОБА_3 продати вказаний автомобіль та передав його у користування останнього.

09 грудня 2017 року ОСОБА_3 передав автомобіль на один день у користування ОСОБА_2, яка 10 грудня 2017 року потрапила на ньому у дорожньо-транспортну пригоду (далі - ДТП). Внаслідок пошкодження автомобіля позивачу було завдано майнову шкоду в розмірі 809 900,00 грн, що включає: вартість необхідних для заміни запчастин та ремонтних робіт - 799 800,00 грн, вартість дефектовки автомобіля - 3 600,00 грн, вартість евакуації автомобіля - 1 200,00 грн та вартість зберігання автомобіля на СТО - 5 300,00 грн.

ОСОБА_1, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь 809 900,00 грн завданої майнової шкоди, а також судові витрати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Рішенням районного суду позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на відшкодування майнової шкоди - 809 900,00 грн, судові витрати - 16 317,40 грн.

Рішення суду мотивовано тим, що укладаючи усний договір позички автомобіля, відповідач зобов`язалась користуватись ним особисто та повернути його після закінчення строку дії договору у такому самому стані, в якому він був на момент його передання. Відтак за наслідками порушення вказаних зобов`язань у позивача виникло право вимагати відшкодування завданих йому збитків (майнової шкоди) у зв`язку із пошкодженням його автомобіля. Заявлена позивачем вимога про відшкодування майнової шкоди є правомірним і належним способом захисту його прав як власника, що відповідає його змісту, характеру вчинення відповідачем цивільного правопорушення. Відсутність вини відповідача у вчиненні ДТП, внаслідок якої було пошкоджено автомобіль, не свідчить про відсутність її вини у порушенні зобов`язання, оскільки не встановлено, що умови договору позички передбачали її право на передачу права керування автомобілем іншій особі. Заявлений позивачем розмір збитків (809 900,00 грн) та понесених судових не спростований стороною відповідача, оскільки докази цього нею були подані до суду.

Постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення районного суду - без змін.

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про обґрунтованість заявлених позовних вимог. Судом першої інстанції установлено, що відповідний автомобіль був переданий відповідачу за договором позички у користування третьою особою ОСОБА_3 , який на час передачі (09 грудня 2017 року) мав повноваження на вчинення таких дій на підставі виданої позивачем довіреності. Внаслідок укладення ОСОБА_3 договору позички автомобіля, права та обов`язки позичкодавця за цим договором виникли у позивача, а права і обов`язки користувача - у відповідача.

На момент звернення позивача до суду з цим позовом закінчився строк довіреності, на підставі якої ОСОБА_3 мав, зокрема, право на одержання грошових сум, сплачених як відшкодування завданої шкоди (у зв`язку з пошкодженням автомобіля), тому саме позивачу як власнику пошкодженого майна та позичкодавцю належить право вимоги у спірних правовідносинах.

Апеляційним судом відхилено як необґрунтовані доводи відповідача, що ОСОБА_3 , передаючи автомобіль у її користування, діяв з перевищенням наданих йому позивачем повноважень, оскільки жодних обмежень щодо видів правочинів на розпорядження майном (автомобілем) позивача як довірителя видана ним довіреність не містить.

Короткий зміст вимог касаційної скарги:

Представник ОСОБА_2 - адвокат звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення районного суду та постанову Київського апеляційного суду.

Підставами касаційного оскарження рішення районного суду та постанови Київського апеляційного суду представник вказує застосування в оскаржуваному судовому рішенні норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 06 лютого 2018 року у справі № 910/3867/16, від 06 липня 2018 року у справі № 924/675/17, від 02 листопада 2022 року у справі № 685/1008/20. Крім того, зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили зібрані у справі докази та встановили обставини, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів. Підставою касаційного оскарження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиція Верховного Суду:

Судами установлено та не заперечувалось відповідачем ОСОБА_2, що 09 грудня 2017 року ОСОБА_3 передав належний позивачу автомобіль «Volksvagen Рassat», 2015 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_1 (разом зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу) у користування на один день ОСОБА_2. На час передачі автомобіля відповідачу, ОСОБА_3 на підставі виданої позивачем довіреності як повірений мав повноваження на укладення правочинів, зокрема, щодо передачі його у користування.

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (частина перша статі 237 ЦК України).

Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє. Тобто, вчинення правочину представником є підставою для виникнення прав та обов`язків між довірителем і особою, з якою уклав правочин представник.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина 1 статті 626 ЦК України). Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін, погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За частиною першою статті 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 827 ЦК України наведено визначення договору позички, відповідно до якого за таким договором одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов`язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними.

За статтею 829 ЦК України позичкодавцем може бути фізична або юридична особа. Особа, яка здійснює управління майном, може бути позичкодавцем за згодою власника.

Частиною четвертою статті 828 ЦК України встановлено, що договір позички транспортного засобу (крім наземних самохідних транспортних засобів), в якому хоча б однією стороною є фізична особа, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. При цьому правовим наслідком недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору є його нікчемність (частина 1 статті 220 ЦК України).

Підпункт «b» статті 1 Європейської угоди щодо роботи екіпажів транспортних засобів, які виконують міжнародні автомобільні перевезення (до якої України приєдналася 07 вересня 2005 року) визначає, що термін «автомобіль» означає будь-який самохідний автотранспортний засіб, що зазвичай використовується для автомобільних перевезень людей чи вантажів або для буксирування дорогами транспортних засобів, що використовуються для перевезення людей чи вантажів; цей термін не охоплює сільськогосподарські трактори.

Чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (стаття 9 Конституції України).

Таким чином, автомобілі належать до наземних самохідних транспортних засобів, а тому допускається можливість укладення між фізичними особами договору позички автомобіля без нотаріального посвідчення.

Крім того, за пунктом 2.2. Правил дорожнього руху України власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб.

Отже, суди правильно вважали, що відповідно до законодавства України (зокрема, чинного на час передачі автомобіля відповідачу) фактична передача автомобіля разом із реєстраційним документом (свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу) на нього є правомірним способом набуття особою автомобіля у володіння та користування. Таким чином, суди, встановивши фактичні обставини переходу автомобіля позивача у безоплатне користування відповідача на певний строк, правильно кваліфікували спірні правовідносини як відносини позички.

За таких обставин, внаслідок укладення ОСОБА_3 як представником позивача договору позички автомобіля, права і обов`язки позичкодавця за цим договором виникли у ОСОБА_1, а права і обов`язки користувача - у ОСОБА_2.

Обов`язки користувача за договором позички визначені у частині другій статті 833 ЦК України, за якою користувач зобов`язаний: користуватися річчю за її призначенням або відповідно до мети, визначеної у договорі; користуватися річчю особисто, якщо інше не встановлено договором; повернути річ після закінчення строку договору в такому самому стані, в якому вона була на момент її передання.

Суди встановили, що укладаючи усний договір позички транспортного засобу, відповідач зобов`язалась користуватись автомобілем особисто, оскільки протилежного відповідачем не доведено) та повернути його після закінчення строку дії договору у такому самому стані, в якому він був на момент його передання, а відтак за наслідками порушення вказаних зобов`язань у позивача виникло право вимагати відшкодування завданих йому збитків (майнової шкоди) внаслідок пошкодження його автомобіля, тобто не повернення відповідачем автомобіля у тому стані (справному, непошкодженому), в якому вона його отримала.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши належним чином фактичні обставини спірних правовідносин, правильно вважали за можливе стягнути з відповідача на користь позивача заявлену ним суму збитків (майнову шкоду) внаслідок пошкодженням автомобіля, який перебував у користуванні відповідача за договором позички.

Суди правильно вказали, що відсутність вини відповідача у вчиненні ДТП не свідчить про відсутність її вини у порушенні зобов`язання, оскільки не встановлено, що умови договору позички передбачали її право на передачу права керування транспортним засобом іншій особі. Разом із цим, у разі встановлення винної в ДТП особи, відповідач не позбавлена права на пред`явлення цій особі регресної вимоги про стягнення вішкодованих нею позивачу збитків (шкоди).

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 06 лютого 2018 року у справі № 910/3867/16, від 06 липня 2018 року у справі № 924/675/17, від 02 листопада 2022 року у справі № 685/1008/20, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Висновок:

Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Джерело: Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2023 року у справі № 753/5311/19. http://surl.li/iuvvs