Чи має за заподіяні моральні страждання позивача, завдані загибеллю матері внаслідок скоєння терористичного акту, нести цивільну відповідальність саме Держава Україна?

Огляд постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2024 року у справі № 242/5372/20

Короткий зміст позовних вимог:

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої загибеллю цивільної особи внаслідок скоєння терористичного акту.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що внаслідок терористичного акту, вчиненого невідомими особами, під час артилерійського обстрілу м. Гірник Донецької області вбито її матір – ОСОБА_2. Факт смерті підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 16 лютого 2015 року, а також лікарським свідоцтвом про смерть № 35 від 16 лютого 2015 року.

Вказувала на те, що неможливість усунення негативних наслідків, завданих смертю матері, зумовило нервовий стрес та викликало вимушені зміни у звичайному способі життя, що призвело до втрат немайнового характеру.

Посилалася на відповідні норми ЦК України, Кодексу цивільного захисту України (далі – КЦЗ України), Закону України «Про боротьбу з тероризмом» й зазначала, що відсутність відповідного спеціального закону, передбаченого статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», на підставі якого може стягуватися моральна шкода родичам загиблих осіб від терористичних актів, не може бути перешкодою для захисту її прав. Також посилалася на норми Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), прецедентну судову практику Європейського суду з прав людини (далі –  ЄСПЛ).

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила стягнути з Держави Україна на її корись за рахунок коштів Державного бюджету України моральну шкоду, заподіяну терористичний актом, що призвів до загибелі її матері, та невиконанням державою позитивних зобов’язань, у розмірі 1 000 000,00 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку в Державній казначейській службі України.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 07 лютого 2023 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 червня 2023 року, у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач у поданих до суду документах не вказувала і не доводила, що відповідачам було чи мало бути відомо про загрози для життя її матері під час артилерійського обстрілу м. Гірник Донецької області, що відповідачі були обізнані про можливість обстрілу м. Гірник і могли вжити, але не вжили заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя її матері. Також позивач не обґрунтувала порушення Державою Україною її позитивного матеріального обов’язку щодо гарантування права на життя матері. Загибель матері та виконання Державою Україною позитивного матеріального обов’язку щодо гарантування права на життя матері позивачки не перебувають у причинно-наслідковому зв’язку. Висновок психологічного експертного дослідження складений через шість років після смерті матері та не може бути доказом того, що саме внаслідок протиправних дій Держави Україна чи за наявності вини її посадових осіб позивачці завдано моральних страждань.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів:

У липні 2023 року представник ОСОБА_1 – адвокат Серафимович Л. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що матір позивачки загинула на підконтрольній території України, а тому наявні правові підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов’язку щодо гарантування права на життя. Держава Україна належним чином не виконала свій позитивний процесуальний обов’язок щодо забезпечення об’єктивного та ефективного розслідування факту загибелі матері позивача.

Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20).

Позиція Верховного Суду:

Щодо права ОСОБА_1 на відшкодування державою моральної шкоди, заподіяної загибеллю ОСОБА_2 унаслідок терористичного акта, на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»

Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення.

ЄСПЛ зазначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави.

Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.

Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»).

З огляду на зміст вказаних приписів Закону України «Про боротьбу з тероризмом» реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

Більше того, у законодавстві України відсутня не лише процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України»).

Отже, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від Держави України відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачу внаслідок загибелі її матері під час терористичного акта в період проведення антитерористичної операції незалежно від того, на якій території – підконтрольній чи непідконтрольній Україні – мав місце вказаний акт.

У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачки щодо права вимоги на підставі Закону України «Про боротьбу з тероризмом» до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв’язку із загибеллю матері у період проведення антитерористичної операції.

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України

ОСОБА_1 заявила у позові вимоги про стягнення з Держави України на відшкодування моральної шкоди, завданої їй терористичним актом, що призвів до загибелі її матері, посилаючись на те, що Держава Україна є відповідальною за порушення права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції.

Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються    в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).

Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави – захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).

Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).

Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення антитерористичної операції, Операції об’єднаних сил (далі – ООС)), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення й загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції; див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Україна проти росії (щодо Криму)» (Ukraine v. russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення антитерористичної операції, ООС) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення антитерористичної операції, ООС, суди мають з’ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала конвенційні обов’язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов’язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв’язок між ними й невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов’язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

Верховний Суд погоджується, що втрата позивачкою матері, яка загинула за трагічних обставин, є непоправною, та безперечно зумовлює сильні моральні й фізичні страждання для неї.

Проте, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20), проблема такої справи полягає не лише в тому, чи страждав морально позивач, не лише в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис необхідно застосувати для присудження відповідного відшкодування. Ключова проблема у цій справі полягає в тому, чи має за заподіяні моральні страждання позивача нести цивільну відповідальність саме Держава Україна. І якщо так, то за порушення нею якого саме обов’язку з гарантування права на життя така відповідальність має настати (пункт 45).

Висновок:

З урахуванням вищенаведеного та всіх обставин цього спору, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що позивачка не обґрунтовувала, що Держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик загибелі ОСОБА_2, що держава знала про можливість обстрілу м. Гірник Донецької області і могла вжити, але не вжила заходів із попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя ОСОБА_2. Загибель ОСОБА_2 та виконання Державою Україною позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя ОСОБА_2 не перебувають у причинно-наслідковому зв’язку.

У спірних правовідносинах відсутні правові підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов’язку щодо гарантування права на життя.

За таких обставин позивачка не обґрунтувала вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначила факти (обставини), за яких можна було б стверджувати про порушення державою конкретних обов’язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя її матері.

Посилання у касаційній скарзі на те, що матір позивачки загинула на підконтрольній території України, а тому наявні правові підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов’язку щодо гарантування права на життя, є безпідставними, оскільки саме по собі посилання на порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції, у межах контрольованої території Україною, без встановлення невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов`язку, не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї.

У справі, яка переглядається, позивач указала на відсутність ефективного незалежного розслідування кримінального провадження за фактом загибелі її матері, при цьому у позові не мотивувала, чому вважає тривалість досудового розслідування надмірною, які процесуальні дії не вживаються, чи які заходи не проведено органом досудового розслідування, що впливає на тривалість та можливість завершення досудового розслідування.

При цьому, з урахуванням вищенаведеної прецедентної практики ЄСПЛ, наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання державою свого позитивного процесуального обов`язку за статтею 2 Конвенції.

Верховний Суд уважає за необхідне зазначити, що внаслідок збройної агресії російської федерації Україна вирішила створити спеціальний механізм для визначення всіх збитків, які завдала держава-агресор. Такий обов`язок Україна підтвердила у постанові Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації» (далі – Постанова № 326).

Визначення шкоди та збитків здійснюється окремо, зокрема, за таким напрямом, як людські втрати та пов`язані з ними соціальні витрати – напрям, що включає всі людські втрати (смерть або каліцтво цивільних осіб), що виникли в результаті збройної агресії російської федерації, а також витрати, пов`язані з призначенням різних видів державної соціальної допомоги та наданням соціальних послуг (підпункт 1 пункту 2 Постанови № 326). Одним із основних показників, які оцінюються в межах цього напряму, є кількість цивільних осіб, загиблих внаслідок збройної агресії російської федерації (абзац третій підпункту 1 пункту 2 Постанови № 326).

Визначення шкоди та обсягу соціальних виплат, які забезпечуються відповідно до законодавства, у грошовій формі здійснюється згідно з методикою, затвердженою наказом Мінсоцполітики, за погодженням з Мінреінтеграції. Відповідальним за визначення шкоди та збитків за наведеним напрямом є Мінсоцполітики (абзаци 8 і 9 підпункту 1 пункту 2 Постанови № 326).

Отже, Україна в особі Мінсоцполітики взяла на себе позитивний матеріальний обов`язок визначити правила, спрямовані на відновлення прав потерпілих унаслідок, зокрема, загибелі цивільних осіб через збройну агресію російської федерації. Його невиконання чи неналежне виконання може бути окремою підставою для позову про відшкодування Україною шкоди, завданої затримкою виконання цього обов`язку. Розмір такого відшкодування залежить від складності проблеми, яку має вирішити держава, умов (воєнних, соціально-економічних, політичних), у яких цю проблему слід вирішити, тривалості невиконання чи неналежного виконання відповідного обов`язку, важливості вирішення відповідної проблеми для конкретної особи тощо. Проте таке відшкодування не може бути пов`язаним і співмірним із розміром тієї шкоди, яка завдана загибеллю людини внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а судові рішення – без змін.

Джерело: постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2024 року у справі № 242/5372/20 – http://tinyurl.com/yrs53d4a