Короткий зміст позовних вимог:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 та просила визнати недійсним договір дарування будинку укладений між нею, ОСОБА_3 та відповідачем, посвідчений приватним нотаріусом, зареєстрований в реєстрі. В обґрунтування позовних вимог зазначала, що на підставі договору купівлі-продажу житла вона та її сестра ОСОБА_3 були власниками житлового будинку та проживали в ньому.

У зв`язку з похилим віком, незадовільним станом здоров`я та потребою сторонньої допомоги, у 2004 році вони з сестрою запропонували відповідачу, яка є її дочкою, здійснювати за ними довічний догляд, на що остання погодилась. З цієї метою 07 квітня 2004 року вони підписали договір дарування щодо належного їм на праві власності житлового будинку на користь відповідача, який вони вважали договором довічного утримання. Після підписання цього договору відповідач навідувала їх та надавала їм деяку допомогу. ОСОБА_3 померла, а з травня 2016 року відповідач припинила приділяти їй увагу, не спілкується з нею, матеріальної допомоги на утримання не надає.

Посилаючись на викладене, оскільки під час підписання договору дарування вона помилялася щодо правової природи правочину, просила позов задовольнити.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Рішенням міськрайонного суду Дніпропетровської області, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не довела належними та допустимими доказами, що договір дарування укладено під впливом помилки.

В обґрунтування доводів касаційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що суди не врахували, що на момент укладення спірного правочину вона та її сестра були особами похилого віку, мали незадовільний стан здоров`я, у зв`язку з чим потребували стороннього догляду та допомоги; не взяли до уваги її пояснення, у яких вона зазначала, що укладаючи договір дарування, вона та її сестра були впевнені, що підписують договір довічного утримання, а оскільки цей договір укладався з її дочкою, якій вони довіряли, зі змістом договору детально не ознайомлювалися.

Позиція Верховного Суду:

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Згідно зі статями 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Вирішуючи питання про наявність чи відсутність помилки — неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладання договору дарування замість договору довічного утримання, суду необхідно встановити: вік позивача, його стан здоров`я та потребу у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного, відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдарованому та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладання договору дарування, тощо.

Висновок:

У цій справі суди встановили, що в день укладення оспорюваного договору дарування нотаріус роз`яснила сторонам його зміст, правові наслідки його укладення.

Доказів, що на момент укладення договору дарування позивач потребувала догляду чи сторонньої допомоги через свій незадовільний стан здоров`я чи матеріальне забезпечення матеріали справи не містять.

Внаслідок укладення спірного правочину позивач не позбулася єдиного житла, оскільки мала у власності інше житло.

Таким чином, установивши, що ОСОБА_1 не довела наявність обставин, які б вказували на те, що вона уклала спірний договір під впливом помилки, маючи на меті укладення договору довічного утримання, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Висновки судів не суперечать правовим висновкам, викладеним Верховним Судом у зазначених у касаційній скарзі постановах.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для скасування судових рішень, оскільки зводяться до незгоди заявника з висновками судів та стосуються переоцінки доказів. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду без змін.

Джерело: Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 вересня 2022 року у справі № 183/1610/17 (провадження № 61-13724св21) — https://reyestr.court.gov.ua/Review/106028921