«Telek v. Türkiye»: незаконне та свавільне анулювання паспортів науковців, прийнятих на навчання в іноземні вузи, на значний період часу на підставі указів, прийнятих під час надзвичайного стану, становило порушення ст. 8 Конвенції та ст. 2 Протоколу № 1 до Конвенції

«Telek v. Türkiye», заяви № 6763/17, № 66767/17 та № 15891/18, Рішення від 21.0.2023 року

Обставини справи

У відповідний час троє заявників були науковцями в галузі міжнародних відносин в університетах Туреччини. Протягом навчання в докторантурі перший заявник також був зарахований до Паризького інституту політичних досліджень, а другий заявник – до Інституту Європейського університету у Флоренції.

Відповідно до указів, прийнятих в умовах надзвичайного стану після спроби державного перевороту 15 липня 2016 року, заявники були звільнені з державної служби на підставі того, що вони вважалися пов’язаними з терористичною організацією або брали участь у діяльності, що шкодить національній безпеці. Згодом їхні паспорти були анульовані приблизно на два роки і вісім місяців у випадку перших двох заявників і на три роки і десять місяців у випадку третього заявника. Влада поставила на паспортах обмежувальну відмітку, що дозволяє продовжувати дію анулювання і відхиляти будь-які подальші заяви про видачу нових паспортів відповідно до Закону «Про паспорти».

Перші два заявники були позбавлені можливості продовжувати навчання в докторантурі та проводити дослідження у вищезгаданих інститутах. Третій заявник, який почав жити і працювати в Німеччині після звільнення з державної служби, залишився без дійсного паспорта, хоча він був основним документом, що посвідчує особу в іноземній державі.

Лише після того, як у жовтні 2019 року набув чинності додатковий розділ Закону «Про паспорти», що дозволяє за певних умов видачу паспортів особам, звільненим з державної служби, заявники змогли отримати нові паспорти.

Стверджуване порушення прав

Заявники скаржилися на те, що вони не змогли продовжити навчання в докторантурі в іноземних університетах, до яких вони були прийняті, оскільки їхні паспорти були вилучені. Вони посилалися на статтю 2 Протоколу № 1 до Конвенції, яка гарантує, що нікому не може бути відмовлено у праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до їхніх релігійних і світоглядних переконань.

Покликаючись на статтю 8 Конвенції, заявники стверджували, що вилучення їхніх паспортів, відповідно до нормативно-правових актів, прийнятих в умовах надзвичайного стану, оголошеного після спроби державного перевороту 15 липня 2016 року, становило втручання у здійснення ними права на повагу до їхнього приватного життя. Перші два заявники стверджували, що цей захід завадив їм реалізовувати свої академічні та професійні проекти і займатися науковою діяльністю за кордоном, а третя заявниця стверджувала, що неможливість отримати дійсний паспорт спричинила труднощі в її приватному та професійному житті під час перебування за кордоном.

Оцінка Суду

Щодо стверджуваного порушення статті 8 Конвенції

(а) Чи мало місце втручання?

Факт позбавлення особи паспорта, перешкоджає її нормальній професійній діяльності та її стосункам зі звичним колом спілкування, а також може мати негативні наслідки для приватного життя особи та втручатися в гарантоване, статтею 8 Конвенції, право.

Для науковця вкрай важливо брати участь у міжнародних зустрічах і конференціях, ділитися та обговорювати свої ідеї, дослідження та висновки з колегами по всьому світу, а також підтримувати постійний контакт з академічною спільнотою. У цьому аспекті обмежувальні заходи, накладені на свободу пересування науковців, по суті, здатні перешкоджати їхній професійній діяльності та розвитку їхніх зв’язків в академічній сфері.

Той факт, що науковці були позбавлені дійсних паспортів на значний період часу, відповідно до заходів, вжитих у контексті надзвичайного стану, безсумнівно, мав значний вплив на їхнє професійне та приватне життя.

Отже, оскаржуваний захід становив втручання у право заявників на повагу до приватного життя.

(b) Чи було втручання виправданим?

Ані законодавчі акти, про які йдеться, ані органи влади чи суди, які розглядали скарги заявників на оскаржуваний захід, не надали жодної інформації про організацію, з якою заявники нібито мали зв’язок, або про дії, які вони нібито вчинили, що дало б підстави для такого висновку. Також не було викладено, роз’яснено або досліджено причини та фактичні елементи, що лежали в основі заходів, вжитих проти заявників, у відповідних адміністративних актах або в рішеннях, винесених у контексті різних національних проваджень. Зокрема, заявники не були звинувачені у причетності до спроби державного перевороту 15 липня 2016 року або у зв’язку з групами та організаціями, які організували та здійснили цю спробу перевороту, що призвело до введення надзвичайного стану. Таким чином, національні органи влади не надали жодних детальних доказів, здатних виправдати застосування оскаржуваного заходу проти заявників. Конституційний Суд дійшов аналогічних висновків у схожій справі.

Закон «Про паспорти» дозволяв владі відмовити у видачі паспорта особі, виїзд якої з країни вважався «небажаним» з метою забезпечення загальної безпеки. Раніше Суд у справах, що стосувалися листування ув’язнених, встановив, що нормативно-правові акти, які містять термін «небажаний», не надаючи жодних роз’яснень щодо його обсягу і не визначаючи, що під ним слід розуміти, не вказують з достатньою чіткістю на обсяг і спосіб дискреційних повноважень органів влади у цьому питанні.

Крім того, ні додатковий розділ Закону «Про паспорти», ні згадані укази, ні будь-яке інше правове положення, на яке посилалися органи влади, не визначали способу і тривалості анулювання паспорта, а також умов, які повинні бути виконані, щоб його можна було припинити. Більше того, Конституційний Суд визнав неконституційним додатковий розділ Закону «Про паспорти» на тій підставі, що це положення, яке надавало владі певну свободу дій при видачі паспортів, навіть якщо умови, викладені в Законі, були виконані, було неконституційним, оскільки Конституція вимагає, щоб такий захід здійснювався за рішенням судді за наявності конкретних підстав.

Національні суди відхилили скарги заявників на анулювання їхніх паспортів, спираючись, головним чином, на те, що цей захід було вжито у зв’язку з їхнім звільненням з державної служби відповідно до нормативно-правових актів, прийнятих в умовах надзвичайного стану, і без проведення ретельної перевірки цього заходу, наслідки якого для права заявників на повагу до їхнього приватного життя були, тим не менш, значними. Міркування національної безпеки в умовах надзвичайного стану не виключали необхідності того, щоб будь-який захід, який зачіпає основоположні права особи, підлягав певній змагальній процедурі перед незалежним органом, уповноваженим розглядати причини відповідного рішення та відповідні докази. Це мало гарантувати, що державні органи не будуть свавільно втручатися у права, передбачені Конвенцією. За цих обставин національні суди не виконали свого обов’язку перевірити, чи були конкретні причини для анулювання паспортів заявників. Таким чином, судовий контроль за застосуванням цього заходу не був адекватним або ефективним.

Таким чином, дискреційні повноваження адміністративних органів щодо прийняття рішення про анулювання паспортів заявників, відповідно до положень національного законодавства, не були обмежені жодними умовами, обсяг цих повноважень та спосіб їх реалізації не були визначені, а також не було передбачено жодних інших конкретних гарантій у цьому аспекті. Отже, за обставин цієї справи вжиття оскаржуваного заходу щодо заявників актами виконавчої влади в умовах надзвичайного стану було відкритим для свавілля і не відповідало вимозі законності.

У світлі вищевикладених міркувань, оскаржуване втручання не було таким, що здійснювалося «відповідно до закону». Крім того, оскаржуваний захід не можна вважати таким, що відповідав суворому розумінню пропорційності, яка вимагалося за конкретних обставин надзвичайного стану.

Висновок: порушення статті 8 Конвенції.

Щодо стверджуваного порушення статті 2 Протоколу № 1 до Конвенції

Незважаючи на те, що заявники мали доступ до турецьких університетів для навчання в аналогічній докторській програмі, і що анулювання їхніх паспортів тривало два роки і вісім місяців, неможливість заявників внаслідок цього заходу продовжувати навчання в докторантурі в іноземних університетах, до яких вони були прийняті для такого навчання, становила обмеження їхнього права на освіту.

Висновок, зроблений Судом за статтею 8, застосовується до скарги за статтею 2 Протоколу № 1, а отже, обмеження права заявників на освіту не було для них передбачуваним.

Висновок: порушення статті 2 Протоколу № 1 до Конвенції.

Повний текст рішення французькою мовою доступний для ознайомлення за посиланням: https://cutt.ly/X4bOpG8

Прес-реліз англійською мовою доступний для ознайомлення за посиланням: https://cutt.ly/P4bOirM