Суд не позбавлений можливості визначити роздільне місце проживання братів і сестер з обома батьками, однак головне в цьому – не порушити для дитини відчуття стабільності та спокою і врахувати якнайкращі її інтереси

Огляд постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2024 року у справі № 361/1872/21

Короткий зміст вимог первісного та зустрічного позовів:

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа – служба у справах дітей Броварської міської ради Київської області, про відібрання дитини та повернення її за місцем проживання матері.

В обґрунтування позовних вимог вказувала, що Броварський міськрайонний суд Київської області рішенням від 17 грудня 2019 року у справі № 361/6226/17 визначив місце проживання дітей колишнього подружжя. Так, місце проживання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, визначено з батьком – ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1. Місцем проживання малолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, суд визначив разом з матір’ю - ОСОБА_1 за адресою:  АДРЕСА_2. Також суд встановив, що кожний другий, четвертий тиждень кожного місяця із 10 год 00 хв суботи до 18 год 00 хв неділі малолітні діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживають з батьком – ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1.

На виконання цього судового рішення ОСОБА_1 27 лютого 2021 року віддала сина батьку, який 28 лютого 2021 року після 18:00 год його їй не повернув, пізніше пояснивши це тим, що хлопчика вийшла зустрічати не особисто ОСОБА_1, а її мати.

Зазначала, що починаючи з 27 лютого 2021 року та на момент звернення із цим позовом до суду їх малолітній син ОСОБА_4 без її згоди та всупереч рішенню суду, яким визначено його місце проживання, продовжує знаходитись за адресою місця проживання свого батька – ОСОБА_2.

Вказувала, що ОСОБА_2 всіляко чинить їй перешкоди у намаганні поспілкуватись із сином та забрати його додому, а також негативним чином впливає на ставлення дитини до неї як матері.

ОСОБА_1 посилалась на те, що 01 березня 2021 року, коли вона прийшла забрати сина, відповідач викликав наряд поліції Броварського районного відділення поліції ГУ НП в Київській області за місцем свого проживання. Крім того, до позовної заяви вона надала копії звернень від 01 березня 2021 року за вх. № 32/02-03 та від 03 березня 2021 року за вх. № 33/02-03 до служби у справах дітей Броварської міської ради Київської області. Зазначене, на переконання позивача, підтверджує факт самовільної зміни ОСОБА_2 місця проживання їх сина.

Посилаючись на викладене, просила суд негайно відібрати у ОСОБА_2 малолітнього сина ОСОБА_4 та повернути його матері ОСОБА_1 за місцем її проживання.

У квітні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою.

В обґрунтування зустрічного позову посилався на те, що ОСОБА_1 добровільно не виконувала рішення суду у справі № 361/6226/17, що підтверджується відкритим за його заявою виконавчим провадженням, здійсненими Броварським міськрайонним відділом державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі – Броварський МРВ ДВС ЦМУМЮ) виконавчими діями, а також накладенням на боржника – ОСОБА_1 штрафу за невиконання без поважних причин рішення суду.

ОСОБА_2 наявність підстав для зміни місця проживання малолітнього ОСОБА_4 пояснював відсутністю бажання у дитини проживати разом із матір’ю, яке було ним висловлено під час приїзду ОСОБА_2 разом із адвокатом та невідомою для ОСОБА_2 особою до його місця проживання з метою забрати їх спільного сина. На переконання позивача за зустрічним позовом ця обставина підтверджується висновком РУП ГУ НП в Київській області від 10 березня 2021 року та відеозаписом з боді-камер працівників поліції.

Посилаючись на те, що повернення дитини за місцем його проживання, попередньо визначеним судовим рішенням, проти його волі суперечитиме його інтересам та може негативно вплинути на його емоційний стан, просив змінити місце проживання дитини ОСОБА_4 з адреси місця проживання матері на місце проживання батька за адресою: АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Броварський міськрайонний суд Київської області рішенням від 23 серпня 2023 року у складі судді Петришин Н. М. позов ОСОБА_1 задовольнив. Ухвалив відібрати у ОСОБА_2 малолітнього сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, та повернути його матері – ОСОБА_1 за місцем її проживання. У задоволенні зустрічного позову  ОСОБА_2 відмовив.

Ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив з відсутності обставин, які б вказували на необхідність зміни місця проживання дитини. Рішенням суду визначено місце проживання дитини з матір’ю, виконання якого є неможливим без участі ОСОБА_2, який впродовж тривалого часу не вчиняє жодних активних дій щодо повернення дитини матері. Місцевий суд також вказав на конфліктність стосунків сторін, небажання батька сприяти у налагодженні стосунків дитини з матір’ю, негативне ставлення батька до матері, яке дитина все більше переймає як своє власне ставлення до матері, тривале розлучення дитини з його матір’ю в комплексі із конфліктними стосунками між батьками та включеність у спір між ними. Зазначив, що суд в процесі розгляду справи не встановив обставин, які загрожують життю та здоров’ю дитини за попереднім місцем проживання.

Суд першої інстанції не погодився із висновком органу опіки та піклування від 16 серпня 2022 року, наданим ОСОБА_2, оскільки, на думку суду, він є недостатньо обґрунтованим та суперечить інтересам дитини.

Київський апеляційний суд постановою від 21 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив. Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 23 серпня 2023 року скасував та ухвалив у справі нове судове рішення.

Відмовив у задоволенні первісного позову ОСОБА_1. Зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнив. Змінив місце проживання дитини ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 з адреси місця проживання матері на адресу місця проживання батька.

Постанову апеляційний суд мотивував тим, що за встановлених обставин, з урахуванням думки дитини і висновку органу опіки та піклування в контексті першочерговості інтересів дитини, враховуючи вік ОСОБА_4 і його емоційну прихильність до батька, з яким він проживає на сьогоднішній день та висловив бажання і надалі проживати разом з ним, сталі соціальні зв’язки дитини в родині батька, його психологічний стан, права та інтереси на гармонійний розвиток та належне виховання, проживання дитини з батьком найкраще забезпечить інтереси  дитини.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_4 разом із матір’ю не відповідатиме найкращому забезпеченню його інтересів, оскільки у цьому випадку дитині доведеться адаптуватися до нового соціального середовища, що може негативно вплинути на її психологічний стан.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу:

У касаційній скарзі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі заявник як на підставу касаційного оскарження, зокрема, посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 649/352/18, від 20 травня 2020 року у справі № 725/3024/17, від 29 вересня 2020 року у справі № 279/3970/18 та від 15 серпня 2023 року у справі № 742/2468/22, а також неправильно застосував правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 756/12322/16-ц, який не стосується правовідносин, що є предметом дослідження у цій справі.

Заявник вказує, що суд першої інстанції повно і всебічно з’ясував усі обставини справи та постановив справедливе рішення, яке дійсно відповідає інтересам її малолітнього сина. У матеріалах справи відсутні відповідні докази та суди не встановили обставин щодо наявності небезпеки для життя і здоров’я їх спільного із відповідачем сина поряд з матір’ю.

Позиція Верховного Суду:

За змістом положень частин сьомої, восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Відповідно до статей 3, 18 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Згідно зі статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім’ї разом з батьками або в сім’ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов’язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання (частина перша статті 162 СК України).

Згідно абзацу другого частини першої статті 162 СК України дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров’я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

Вказана норма СК України надає дискреційне повноваження суду при вирішенні заявленої позовної вимоги про відібрання дитини на підставі повно та всебічно досліджених доказів, виходячи при цьому з конкретних обставин справи, надати оцінку цим обставинам крізь призму того, чи не порушуватиме її інтереси, які за будь-яких умов переважають над інтересами батьків, повернення дитини за попередньо визначеним місцем її проживання.

Так, ухвалюючи рішення у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), ЄСПЛ указав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі необхідно брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв’язки із сім’єю, крім випадків, коли доведено, що сім’я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява №10383/09).

У параграфі 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров’ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об’єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

У справі, що переглядається, рішення суду про визначення місця проживання дітей ухвалено у грудні 2019 року, а відповідач змінив без згоди позивача місце проживання сина у лютому 2021 року. На момент виникнення обставин, що спричинили дії відповідача щодо зміни місця проживання сина, рішення суду набрало законної сили і було виконане.

Отже, позивач правомірно порушила питання про вжиття способу захисту, передбаченого статтею 162 СК України. Разом з тим, обставини змінилися так, що повернення дитини суперечить її інтересам.

Згідно з вимогами статей 12, 81 ЦПК України обов’язок доведення тих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим ЦПК України, покладається на кожну із сторін.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

З урахуванням наведених норм, фактичних обставин справи, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1.

Апеляційний суд мотивовано та правильно виходив з того, що зібрані у справі докази в контексті першочергового врахування інтересів дитини, її віку та сформованої емоційної прихильності до батька та сестри, у зв’язку із тривалим та безперервним проживанням разом із ними, враховуючи при цьому наданий висновок органу опіки та піклування, свідчать, що зміна місця проживання малолітнього ОСОБА_4 негативно вплине на дитину, спричинить кардинальну зміну звичного йому середовища.

Таким чином, хоча суд не позбавлений можливості визначити роздільне місце проживання братів і сестер з обома батьками, однак головне в цьому – не порушити для дитини відчуття стабільності та спокою і врахувати якнайкращі її інтереси.

Висновок:

На думку колегії суддів Верховного Суду, при визначенні місця проживання сина сторін апеляційний суд правильно врахував емоційний зв’язок між обома дітьми.

На правильність висновку суду апеляційної інстанції також вказує зміст рішення ЄСПЛ у справі «Amanalachioai v. Romania», заява № 4023/04, в якому Суд визнав, що час, протягом якого остаточне рішення залишалося невиконаним (чотири роки і десять місяців до дати останнього повідомлення від заявниці), сам по собі є проблематичним, оскільки це призвело до погіршення сімейних зв’язків між заявницею та її дочкою, що значно ускладнило виконання заходів, пов’язаних з опікою.

У зв’язку з цим ЄСПЛ зосередився на з’ясуванні того, чи вживали органи влади всіх необхідних заходів для сприяння виконанню відповідного судового рішення. Проаналізувавши вжиті у цій справі заходи, зокрема за участю державного виконавця та представників органу опіки та піклування, ЄСПЛ дійшов висновку, що органи влади не діяли своєчасно і не зробили того, що було розумним за даних обставин, для забезпечення виконання рішень щодо опіки, таким чином, не забезпечивши справедливого балансу між конкуруючими інтересами особи та суспільства. Своїм ставленням вони також зробили неефективними деякі національні засоби правового захисту, спрямовані на підтримку заявниці в її спробах домогтися виконання рішення щодо опіки над дочкою.

Таким чином, заявниця не отримала ефективного захисту свого права на повагу до її сімейного життя. Водночас ЄСПЛ підкреслив, що його висновок не має вплинути на будь-яке потенційне подальше рішення національних судів щодо найкращих інтересів дитини, беручи до уваги час, який минув з того моменту, як вона почала жити зі своїм батьком. ЄСПЛ також зауважив, що з огляду на той факт, що дитина втратила контакт з матір’ю, коли їй було два роки, і проживала з батьком безперервно протягом майже п’яти років, це рішення жодним чином не повинно тлумачитися як таке, що пропонує органам влади вжити заходів для возз’єднання заявниці з її дочкою без вжиття належних підготовчих заходів (див. пункт 41).

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що висновки апеляційного суду відповідають обставинам справи, які судом установлені відповідно до вимог процесуального закону, узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані, виходячи з конкретних обставин саме цієї справи, та не суперечать правовим позиціям Верховного Суду, які викладені у постановах, що зазначені заявником у касаційній скарзі

Джерело: https://tinyurl.com/4288wuch