Особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою

Огляд постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 559/1253/19

Короткий зміст позовних вимог:

ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, у якому просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь 420 048,27 грн у якості відшкодування завданої матеріальної шкоди; 1 025,20 грн у якості відшкодування витрат, понесених на проведення експертного дослідження; 50 000,00 грн в якості відшкодування завданої моральної шкоди; 4 594,93 грн судового збору.

Позов мотивований тим, що 03 червня 2018 року близько 13 години 10 хвилин ОСОБА_2 , керуючи автомобілем «Renault Fluence» (реєстраційний номер НОМЕР_1 ), не дотримався безпечної дистанції, що спричинило зіткнення з автомобілем марки «AUDI А6» (реєстраційний номер НОМЕР_2 ), яким керував ОСОБА_4 , в результаті чого автомобілі отримали механічні пошкодження. На момент скоєння цієї дорожньо-транспортної пригоди (далі -ДТП) автомобіль «AUDI А6» належав ОСОБА_1 на праві приватної власності.

Протиправність дій водія ОСОБА_2 та його винність у скоєнні цієї ДТП підтверджується судовим рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 12 листопада 2018 року у справі № 599/1512/18 про адміністративне правопорушення, яке вступило у законну силу. Вартість майнової шкоди, завданої ОСОБА_1 в результаті скоєння ДТП, складає: 712 168,78 грн, ринкова вартість автомобіля у пошкодженому в результаті ДТП стані складає 193 070,51 грн. Експерт встановив економічну недоцільність ремонту пошкодженого автомобіля, у зв'язку із чим матеріальна шкода дорівнює вартості цілого автомобіля у сумі 712 168,78 грн.

Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована у Приватному акціонерному товаристві «Страхова група «ТАС» (далі - ПрАТ «Страхова група «ТАС»). Страхова сума за шкоду, заподіяну майну, становить 100 000,00 грн, франшиза - 950,00 грн. Страховик сплатив позивачу страхове відшкодування у сумі 99 050,00 грн. Отже, залишилась невідшкодованою майнова шкода позивача у сумі 420 048,47 грн (712 168,78 грн - 193 070,51 грн - 99 050,00 грн). Також ОСОБА_1 вказує на те, що зазнав негативних психологічних переживань, йому завдано моральну шкоду, яку він оцінює у 50 000,00 грн.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції:

Ухвалою міськрайоного суду до участі у справі у якості третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача залучене Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Центр фінансових рішень».

Рішенням міськрайонного суду Рівненської області від 02 лютого 2022 року позовна заява задоволена частково. З ОСОБА_2 стягнуто на користь ОСОБА_1 420 048,27 грн у якості відшкодування завданої майнової шкоди, 5 000,00 грн відшкодування моральної шкоди, 1 025,20 грн у якості відшкодування витрат, понесених на проведення експертного дослідження від 08 лютого2019 року № 5/19, та 4 594,93 грн судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції призначав у справі транспортно-товарознавчу експертизу. В результаті мотивував своє судове рішення тим, що позивач довів факт заподіяння йому майнової шкоди внаслідок скоєння ДТП, яка сталась з вини ОСОБА_2 , тому, з урахуванням виплати страхової компанії позивачу, наявні підстави для стягнення з відповідача 420 048,27 грн відшкодування майнової шкоди.

Оцінюючи аргументи позивача щодо відшкодування моральної шкоди та частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення цієї шкоди на суму у 5 000,00 грн, суд першої інстанції керувався статтею 89 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV (в редакції, чинній на момент вчинення відповідних процесуальних дій, далі - ЦПК України), принципом справедливості та розумності, враховуючи обставини (які на думку суду заслуговували на увагу з точки зору доказовості аргументів позивача) завданої шкоди позивачу, тривалість його зусиль для відновлення своїх порушених прав. Здійснено розподіл судових витрат.

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду:

Постановою апеляційного суду апеляційна скарга ОСОБА_2 задоволена частково - рішення міськрайонного суду змінене у частині розподілу судових витрат. Сума відшкодування судового збору була зменшена з 4 594,93 грн до 4 181,39 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишене без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції по суті спору. Додатково на аргументи апеляційної скарги вказав, що тлумачення статті 1188 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - ЦК України) свідчать про те, що її застосування можливе лише у випадку наявності вини особи у вчиненні правопорушення, адже у разі відсутності вини особи в скоєнні дорожньо-транспортної пригоди провадження у справі підлягає припиненню на підставі пункту 1 частини першої статті 247 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 07 грудня 1984 року № 8073-X (в редакції, чинній на момент вчинення відповідних процесуальних дій, далі - КУпАП) через відсутність події і складу адміністративного правопорушення, відтак така обставина як закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків притягнення до адміністративної відповідальності, передбачених статтею 38 КУпАП, не є реабілітуючою, тобто не є обставиною, яка спростовує факт наявності вини особи в скоєнні ДТП. Закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення на підставі статті 38 КУпАП за закінченням строків накладення адміністративного стягнення, не звільняє винну особу від відповідальності за шкоду, завдану внаслідок скоєння ДТП.

Щодо аргументів про умови відшкодування різниці між вартостями транспортного засобу до та після ДТП апеляційний суд послався на пункти 30.1 та 30.2 статті 30 Закону України від 01 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про страхування відповідальності власників ТЗ).

Разом з цим, при подачі позову позивачем сплачено судовий збір у сумі 4 594,93 грн, а позовні вимоги задоволені на 91 %, що становить 4 181,39 грн, тому рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат підлягає відповідній зміні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги:

Представник ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення міськрайонного суду та постанову апеляційного суду у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволення позову. Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Зокрема, відповідач вважає, що суди попередніх інстанцій прийняли оскаржувані судові рішення без урахування правового висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 16 липня 2018 року у справі № 910/20412/16, згідно із яким для відшкодування шкоди, що була завдана внаслідок використання джерел підвищеної небезпеки, необхідно встановити та підтвердити вину особи, яка має відповідати за шкоду, у вчиненні певної дії, що призвела до шкоди, тобто цивільно-правова відповідальність за шкоду, завдану внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, настає у разі наявності вини особи в цьому, незалежно від того чи є у діях цієї особи склад адміністративного проступку чи злочину. На переконання відповідача у судовому рішенні Дубенського міськрайонного суду від 12 листопада 2018 року у справі № 559/1512/18, підтриманому апеляційною інстанцією, винуватця у скоєнні ДТП не встановлено. Через відсутність встановленої вини відповідача безпідставно стягнута моральна шкода.

Також відповідач вважає, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 363/2222/16-ц, відповідно до якого різниця між вартістю транспортного засобу до та після дорожньо-транспортної пригоди відшкодовується тільки у випадку, якщо транспортний засіб вважається знищеним. Відповідач вказує на те, що в жодному із досліджених судом експертних висновків не вказано, що транспортний засіб позивача вважається фізично знищеним. Тому до даних правовідносин необхідно було застосовувати статтю 29 Закону про страхування відповідальності власників ТЗ, відповідно до якої у зв`язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовується витрати, по`вязані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку встановленому законодавством.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ:

Особа, якій завдано збитків в результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування (частина перша статті 22 ЦК України). Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) (пункт 1 частини другої статті 22 ЦК України).

Відповідно до частин першої, третьої та четвертої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Частина друга цієї статті уточнює у чому полягає моральна шкода, а частина третя цієї статті містить також уточнення щодо визначення розміру цієї шкоди.

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (частини перша та друга статті 1166 ЦК України).

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою статті 1167 ЦК України (згідно із частиною першою статті 1167 ЦК України). Підстави застосування частини другої статті 1167 ЦК України судами попередніх інстанцій (що не оскаржується сторонами) судами попередніх інстанцій не встановлені.

Стаття 1187 ЦК України регулює питання завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Згідно із частиною першою цієї статті джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку (частина друга статті 1187 ЦК України).

Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, тобто завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (згідно із пунктом 1 частини першої статті 1188 ЦК України).

Особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням) (частина перша статті 1194 ЦК України).

У разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому Законом про страхування відповідальності власників ТЗ порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи (згідно із абзацом першим пункту 20.1 статті 20 Закону про страхування відповідальності власників ТЗ).

У зв`язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов`язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, з евакуацією транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент дорожньо-транспортної пригоди, чи до місця здійснення ремонту на території України. Якщо транспортний засіб необхідно, з поважних причин, помістити на стоянку, до розміру шкоди додаються також витрати на евакуацію транспортного засобу до стоянки та плата за послуги стоянки (стаття 29 Закону про страхування відповідальності власників ТЗ).

Транспортний засіб вважається фізично знищеним, якщо його ремонт є технічно неможливим чи економічно необґрунтованим. Ремонт вважається економічно необґрунтованим, якщо передбачені згідно з звітом (актом) чи висновком про оцінку, виконаним оцінювачем або експертом відповідно до законодавства, витрати на відновлювальний ремонт транспортного засобу перевищують вартість транспортного засобу до дорожньо-транспортної пригоди (пункт 30.1 статті 30 Закону про страхування відповідальності власників ТЗ).

Якщо транспортний засіб вважається знищеним, його власнику відшкодовується різниця між вартістю транспортного засобу до та після дорожньо-транспортної пригоди, а також витрати на евакуацію транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди (пункт 30.2 статті 30 Закону про страхування відповідальності власників ТЗ).

По-перше, Верховний Суд вважає за потрібне відзначити, що відповідач протирічить сам собі у своїх аргументах касаційної скарги, оскільки вказуючи на необхідність застосування судами статті 29 Закону про страхування відповідальності власників ТЗ, відповідно до якої у зв`язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовується витрати, пов'язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку встановленому законодавством, він не пояснює яким чином це узгоджується із посиланням на постанову Верховного Суду від 16 липня 2018 року у справі № 910/20412/16 та аргументом з приводу відсутності встановлення будь-якої вини відповідача, яка б передбачала відшкодування матеріальної шкоди з його сторони.

По-друге, наведення стороною спору безпосереднього змісту норми права, яку застосував Верховний Суд при розгляді тієї чи іншої справи, не є доводом з приводу правового висновку Верховного Суду щодо застосування такої норми права, оскільки це не висновок, а пряме застосування норми права відповідно до вимог статті 10 ЦПК України. У постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 363/2222/16-ц суд звернувся до змісту статті 30 Закону про страхування відповідальності власників ТЗ, яку відповідач наводить як правовий висновок, проігнорований судами попередніх інстанцій. Але суд апеляційної інстанції уточнюючи законність судового рішення суду першої інстанції конкретно вказав на окремі пункти цієї статті (30.1 та 30.2) та їх безпосередній зміст, пояснюючи неправильне тлумачення відповідачем поняття «фізично знищений транспортний засіб». Зокрема, апеляційний суд пояснив, чому висновки суду першої інстанції є правомірними, враховуючи що поняття «фізично знищений транспортний засіб» включає в себе як ситуацію, коли його ремонт є технічно неможливим, так і ситуацію, коли це є економічно необґрунтованим. Тому відсутні підстави говорити, про неврахування судом апеляційної інстанції правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 363/2222/16-ц в контексті пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Суди попередніх інстанцій могли б більш чітко та однозначно вказати у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень, що у висновку експерта від 04 серпня 2021 року № СЕ-19/118-21/4950-АВ зазначено про те, що вартість відновлювального ремонту транспортного засобу позивача перевищує його ринкову вартість, що з точки зору такої загальної засади цивільного судочинства як розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) означає економічну необґрунтованість його ремонту, а відтак, наділяє статусом «фізично знищеного транспортного засобу». Однак Верховний Суд розглядає зазначене в контексті частини другої статті 410 та частини другої статті 412 ЦПК України, тому не вважає, що це позбавляє законності та обґрунтованості оскаржувані судові рішення.

Аналогічний характер носить помилка суду першої інстанції щодо відсутності вказівки у мотивувальній частині його судового рішення на підстави, з яких частина обставин, які пов'язані з аргументами позивача щодо відшкодування моральної шкоди, окремо ним не встановлювались у відповідній мотивувальній частині судового рішення. Суд першої інстанції прийняв до уваги ті обставини, які вважав за потрібне, відповідно до умов статті 89 ЦПК України. Але частина третя цієї статті ЦПК України вимагає мінімальних пояснень щодо відхилення тих чи інших доказів. Апеляційний суд надав релевантні додаткові пояснення характеру правової оцінки розміру завдання моральної шкоди, але не звернув увагу на вищезазначений аспект.

Разом з тим, враховуючи, що позивач не оскаржує зменшення розміру морального відшкодування, неспростований належним чином (загальне твердження про безпідставність судового рішення в цій частині, у тому числі у касаційній скарзі, не є належним спростуванням, а є лише незгодою із висновком суду) встановлений судами попередніх інстанцій факт нанесення моральної шкоди позивачу з вини відповідача, статтю 400 ЦПК України, Верховний Суд розглядає зазначене також у контексті частини другої статті 410 та частини другої статті 412 ЦПК України.

У справі № 910/20412/16 спір між двома страховими компаніями стосувався регресної вимоги. Відповідач (боржник) у касаційній скарзі зазначив, що не може бути належним доказом копія судового рішення з приводу його вини у скоєнні ДТП, оригінал якого неможливо дослідити. Верховний Суд відмовив у задоволенні касаційної скарги та залишив у силі судові рішення судів попередніх інстанцій, оскільки вказав, що не лише відповідне судове рішення може бути доказом вини відповідача у цій справі. Саме в цьому контексті був сформульований висновок Верховного Суду, на який посилається відповідач. Враховуючи зазначене та встановлені обставини у справі № 559/1253/19, посилання відповідача на цю постанову в контексті пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України є нерелевантним.

Також Верховний Суд відзначає, що апеляційний суд у мотивувальній частині зазначеного судового рішення додатково належним чином пояснив відповідачу чому його інтерпретація судового рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 12 листопада 2018 року у справі № 559/1512/18, залишеного без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року, з точки зору відсутності вини відповідача у скоєнні ДТП є помилковою. Незгода сторони спору із висновками суду не означає сама по собі їх необґрунтованість або незаконність.

Висновок:

На підставі здійсненої вище оцінки аргументів учасників справи, висновків судів попередніх інстанцій Верховний Суд дійшов висновку про необхідність залишити касаційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. За результатом касаційного розгляду вимоги відповідача не підлягають задоволенню. Отже, на відповідача покладається судовий збір за подання касаційної скарги.

Джерело: Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 559/1253/19 - http://surl.li/kzotq