1) «MUKHTARLI v. AZERBAIJAN AND GEORGIA»
Заява № 39503/17 – Рішення від 05.09.2024 р.
Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/ukr?i=001-235491
#Стаття 3 – заборона катування та ст. 5 – право на свободу (процесуальний та матеріальний аспект)
#Непроведення Грузією ефективного розслідування правдоподібних тверджень громадянина Азербайджану про викрадення, жорстоке поводження та незаконне переміщення з Грузії до Азербайджану,
#Стаття 8 - Приватне життя - Обшук вмісту мобільного телефону заявника без судового дозволу та без судового контролю, не «відповідно до закону»
#Встановлено порушення процесуального аспекту ст. 3 та 5 Конвенції в частині неналежного розслідування
#Встановлено відсутність порушення матеріального аспекту ст. 3 та 5 Конвенції
#Встановлено відсутність порушення п. 1 ст. 5 Конвенції в частині тримання заявника під вартою
#Встановлено порушення ст. 8 Конвенції – огляд мобільного телефону без санкціонування судом
Коротко суть справи: Заявник є журналістом-розслідувачем, який працював в Азербайджані на декілька ЗМІ, у тому числі на Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода, і був відомий своїми критичними журналістськими матеріалами про діяльність азербайджанського уряду. У 2009 році він, як стверджується, був побитий поліцією під час розгону демонстрації в Баку. У 2011 році він був засуджений за участь в іншій демонстрації в Баку.
У січні 2015 року через передбачувані переслідування з боку азербайджанської влади заявник переїхав зі своєю сім'єю до Грузії та подав заяву про надання притулку. Під час перебування в Грузії він продовжував працювати на різні засоби масової інформації, висвітлюючи корупцію на високому рівні в азербайджанському уряді.
Обставини викрадення
29 травня 2017 року, приблизно о 19.30, коли заявник повертався додому, його зупинили четверо невідомих чоловіків, які розмовляли грузинською мовою, троє з них були одягнені у форму, яка нібито належала грузинській кримінальній поліції. Чоловіки силоміць заштовхали заявника до автомобіля, одягли на нього наручники та почали бити. Його везли в напрямку міжнародного аеропорту Тбілісі. Радіо в машині грало азербайджанську пісню, і заявник зрозумів, що його передали азербайджанцям через державний кордон. Ці чоловіки кожні п'ять-сім хвилин доповідали по телефону особі, яку вони називали «пан генерал».
Приблизно о 22.40 того ж дня вони прибули до невідомого місця призначення, і заявника завели до кімнати, де йому зняли пов'язку на очах. Він побачив на стінах розпізнавальні знаки Державної прикордонної служби Азербайджану («ДПС») і зрозумів, що його затримали у військовій частині Служби в Азербайджані. Військовослужбовці повідомили заявнику, що він незаконно перетнув кордон і що вони знайшли у нього в кишені 10 000 євро (EUR) готівкою. Він стверджував, що ці гроші йому не належать. Його також обшукали і вилучили мобільний телефон, грузинські банківські та транспортні картки і кілька грузинських монет. Заявник не мав при собі закордонного паспорта.
Версії країн-учасниць
Грузія – не надала жодної версії подій.
Азербайджан – наполягали на версії, що заявника виявив прикордонний наряд при спробі незаконного перетину кордону.
Реакції країн-учасниць на заяву про викрадення
Грузія – Президент Грузії у короткому коментарі щодо ймовірного викрадення заявника зазначив, що ці твердження потребують ретельного аналізу, «оскільки зникнення особи з території Грузії - є серйозним викликом нашій державності та нашому суверенітету». 1 червня 2017 р. Прем'єр-міністр Грузії закликав правоохоронні органи «зробити все, щоб розслідувати справу в найкоротші терміни».
Азербайджан – в червні 2017 року член парламенту Азербайджану Е.Н. заявив в інтерв'ю одному із засобів масової інформації, що арешт і передача заявника були результатом співпраці між грузинськими та азербайджанськими розвідувальними службами. 13 червня 2017 року Генеральна прокуратура Азербайджану зробила заяву, в якій зазначила, що твердження, зроблене Е.Н. у засобах масової інформації про нібито співпрацю між азербайджанськими та грузинськими спецслужбами у зв'язку з арештом заявника у Тбілісі та його подальшою передачею до Азербайджану, було неправдивим. У подальшому, знову висунуто версію, що заявника затримали при спробі незаконного перетину кордону.
Кримінальне провадження щодо зникнення заявника
30 травня 2017 року дружина заявника, Л.М., повідомила поліцію листом про зникнення свого чоловіка. У своєму листі вона пояснила, що напередодні він провів вечір зі своїм азербайджанським другом, Д.А., в одному з кафе. Близько 19:00 він зателефонував їй з мобільного телефону Д.А. і сказав, що повертається додому. З того часу він вважався зниклим безвісти.
Того ж дня адвокат, який діяв від імені Л.М., написав листа до поліції з проханням встановити місцезнаходження заявника. Він зазначив, що востаннє заявник розмовляв зі своєю дружиною 29 травня 2017 року близько 19 години вечора. Він телефонував з мобільного телефону свого друга, оскільки його власний розрядився. Адвокат також надав номер мобільного телефону заявника, зазначивши, що востаннє він був увімкнений (згідно з даними WhatsApp) о 1.32 ночі 30 травня 2017 року. У тому ж листі адвокат стверджував, що у період, який передував його зникненню, за заявником стежили невідомі особи і що він навіть зробив публічний пост з цього приводу на своїй приватній сторінці у Facebook.
30 травня 2017 року за обставинами зникнення заявника було розпочато кримінальне провадження за статтею 143 § 1 КК (незаконне позбавлення волі) районним відділенням поліції Старого Тбілісі. Дружина заявника була негайно допитана у присутності адвоката та перекладача. Під час допиту Л.М. також повідомила слідчому, що її чоловік нещодавно сказав їй, що за ним стежать якісь невідомі люди.
Того ж дня слідчий допитав Д.А. та Р.Ш., двох друзів заявника, з якими він провів вечір 29 травня 2017 року перед своїм зникненням. Вони обидва розповіли, що зустрілися із заявником близько 16:00 у кафе. Поговоривши деякий час, Р.Ш. пішов, а Д.А. та заявник залишилися приблизно до 19.00. Потім вони також залишили кафе, розійшовшись у різних напрямках. Заявник, згідно з твердженням прокурора, планував піти додому.
Наступного дня адвокат Л.М. додатково повідомив поліції, що заявника, очевидно, було викрадено та примусово вивезено до Азербайджану.
1 червня 2017 року адвокат листом надав поліції додаткові подробиці щодо ймовірного викрадення заявника - інформацію, яку, за його словами, він отримав з Азербайджану. Як детально описано у листі, 29 травня 2017 року заявник, вийшовши з кафе та поїхав до свого будинку. Він вийшов з мікроавтобуса в районі, близькому до готелю «Асторія» та відділення Банку Грузії. Пройшовши трохи, він повернув праворуч на вулицю Ніагварі, де до нього одразу ж підійшли двоє чоловіків, які розмовляли грузинською мовою. Вони силоміць посадили його в автомобіль і вивезли. У цьому листі адвокат просив відповідні органи (i) надати йому доступ до матеріалів розслідування, (ii) вилучити записи камер відеоспостереження, встановлених біля готелю «Асторія» та вищезгаданого відділення Банку Грузії, та (iii) допитати дружину заявника.
Слідчі дії, що були проведені поліцією:
1. Допит свідків. Двічі було допитано власника кафе, де у вечір зникнення був заявник. Того ж дня було опитано двадцять вісім осіб, у тому числі трьох водіїв таксі, п'ятьох працівників прилеглої автостоянки, кількох власників магазинів та вуличних книжкових кіосків, а також кількох працівників продуктових магазинів та ресторанів у районі, де заявника бачили востаннє. Усі вони заявили, що не бачили і не чули нічого підозрілого або незвичайного 29 травня 2017 року. 3 червня 2017 року слідчий допитав дружину заявника, яка повідомила зазначені вище обставини зникнення її чоловіка. У різні дні червня 2017 року слідчі допитали двадцять два водії, які працювали на маршруті № 4. У той самий період слідство опитало вісімдесят сім свідків з району, в якому заявник проживав зі своєю сім'єю з 2015 року. За винятком кількох свідків, яких не було вдома ввечері 29 травня 2017 року, всі вони показали, що не бачили і не чули нічого незвичайного або підозрілого, що відбувалося в районі того дня. 12 червня 2017 року слідчий опитав вісьмох працівників відділення «Банку Грузії», розташованого на вулиці Чітадзе. У період з 11 по 18 липня 2017 року слідчий опитав водіїв семи автомобілів Opel, які були зафіксовані на різних камерах відеоспостереження в районі, де заявника, як стверджується, викрали у вечірні години 29 травня 2017 року. У червні-липні 2017 року було опитано сімдесят три прикордонники з чотирьох різних ділянок кордону, які патрулювали так званий «зелений кордон» (довжиною близько 100 км) між Грузією та Азербайджаном у ніч, про яку йдеться. Усі прикордонники повідомили, що у згаданий час не було жодних інцидентів.
2. Вилучення та дослідження записів з камер спостереження. У ході розслідування було вилучено відео із камер відеоспостереження із підприємств та організацій за маршрутом заявника. Вони були проаналізовані поліцією. Не вдалось отримати записи з камер дорожнього руху, з пункту пропуску на кордоні та банку Грузії (приміщення за маршрутом заявника).
Протягом усього розслідування адвокат заявника займав активну позицію, намагався ознайомитись із матеріалами справи, подавав скарги.
3. Тимчасовий доступ до інформації у операторів мобільного зв’язку. 3 червня 2017 року Тбіліський міський суд, діючи за клопотанням прокурора, надав дозвіл на вилучення у компанії мобільного зв'язку «МагтіКом» трафіків мобільного зв’язку заявника.
4. Взаємодія із владою Азербайджану.
Слідчі органи Грузії звернулись із запитом до Азербайджану. У відповідь на інформаційний запит МЗС азербайджанська влада повідомила грузинську владу, що заявник був заарештований 29 травня 2017 року в Балаканському районі при спробі незаконного перетину грузинсько-азербайджанського державного кордону.
8 червня 2017 року прокуратура Старого Тбілісі через Головну прокуратуру Грузії звернулася до відповідних органів Азербайджану із запитом про надання допомоги відповідно до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах (1959 року). Вони надали детальний перелік запитань і попросили провести інтерв'ю із заявником. Цей запит залишився без відповіді, так само як і запит, повторений 13 червня 2017 року.
20 липня 2017 року Головний прокурор Грузії прийняв рішення передати розслідування справи з районного управління поліції Старого Тбілісі до слідчого відділу Головної прокуратури Грузії. Кілька слідчих зі слідчого управління, що займається найбільш тяжкими злочинами, були призначені для розслідування цієї справи.
Слідчими прокуратури проведено допит дружини заявника та опрацьовано дані із відеокамер, призначено комп’ютерні експертизи щодо відео. Також, було допитано велику кількість прикордонників, митників і пасажирів, що перетинали кордон у час інциденту.
3 липня 2018 року адвокат заявника надав слідчому, який вів справу заявника, копію власноручно написаної заяви заявника азербайджанською мовою та її переклад грузинською мовою. Адвокат зазначив, що заява була написана заявником та передана його азербайджанському адвокату 14 червня 2018 року. У своїй заяві заявник повторив свою версію подій, зазначивши, що троє осіб у формі кримінальної поліції напали на нього ззаду та почали бити. Його силоміць посадили в автомобіль, який проїхав кілька сотень метрів по дорозі, а потім зупинився біля місцевого дитячого садка. Там його знову побили, а руки зв'язали за спиною. Заявник надав детальний опис подорожі, яку він та його викрадачі потім здійснили. Також заявник повідомив через який пункт пропуску його вивезено та прізвище, ймовірно причетних осіб.
У подальшому, дружина заявника скаржилась до правоохоронних органів, що за нею та заявником стежили. Внаслідок скарг, прокуратура витребувала відеозаписи з ряду камер спостереження і встановила, осіб, що стежили. Ними виявились громадяни Азербайджану, що проживали у Грузії. Частина з них була допитана, та допити не були результативними.
Арешт заявник в Азербайджані та порушення кримінального провадження
30 травня 2017 року слідчий військової частини № 2007 п. А.О. склав 2 протоколи щодо заявника, про незаконний перетин кордону та його затримання на підставі адмін арешту строком на 24 години та протокол про адмін правопорушення. Після затримання заявника було обшукано та вилучено такі речі: мобільний телефон, 10 000 євро, грузинські банківські та транспортні картки і кілька монет. Протокол обшуку був складений о 12.40 30 травня 2017 року.
30 травня 2017 року слідчий Служби безпеки виніс постанову про порушення кримінальної справи за ст. 318.1 та 206.1 Кримінального кодексу Азербайджанської Республіки. Також була складена постанова про огляд місця злочину.
Також, було допитано військовослужбовців прикордонників, версія яких зводилась до того, що заявник був виявлений у зоні кордону і при спробі затримання чинив опір, вдарив одного з прикордонників, той упав і вдарився об камінь, заявника все ж було затримано і вилучено деякі особисті речі і в т.ч. 10 000 євро.
30.05.2017 заявника допитали слідчі, під час допиту, він виклав свою версію подій, що наведена вище, про його викрадення.
30 травня 2017 року заявника помістили до ізолятора тимчасового тримання Хатайського районного відділу поліції, де він був оглянутий лікарем. Згідно з витягами з медичних журналів, які ведуться в ізоляторі тимчасового тримання, на тілі заявника не було виявлено жодних ознак тілесних ушкоджень, і він не подав жодної скарги з цього приводу.
30 травня 2017 року слідчий призначив судово-медичну експертизу Г.М. (солдата якого наче б то вдарив заявник) Згідно з висновком експертизи від 31 травня 2017 року у Г.М. був набряк потилиці, що призвело до струсу мозку. У нього також були синці на грудях та передпліччі. Експерт дійшов висновку, що тілесні ушкодження, завдані Г.М., спричинили короткочасний розлад здоров'я.
31 травня 2017 року слідчий провів очну ставку між заявником та Г.М., які підтримали свої первісні показання.
31 травня 2017 року заявнику було пред'явлено додаткове обвинувачення за частиною 2 статті 315 КК (Опір представникові влади або насильство щодо нього, що є небезпечним для його життя і здоров'я), а Г.М. приєднався до провадження в якості потерпілого.
З листа начальника Бакинського СІЗО від 1 червня 2017 року вбачається, що о 12 год. 10 хв. 1 червня 2017 року заявника було переведено з ізолятора тимчасового тримання Хатаїнського районного управління поліції до Бакинського СІЗО та що під час медичного огляду, проведеного після його прибуття до Бакинського СІЗО, на його тілі не було виявлено жодних ознак тілесних ушкоджень.
31 травня 2017 року районний суд виніс ухвалу про тримання заявника під вартою строком на три місяці. Суд обґрунтував тримання заявника під вартою, посилаючись на тяжкість висунутих проти нього обвинувачень та ймовірність того, що у разі звільнення він переховуватиметься та перешкоджатиме слідству.
2 червня 2017 року заявник оскаржив це рішення, стверджуючи, що його тримання під вартою було незаконним та необґрунтованим, посилався на: відсутність обґрунтованої підозри у вчиненні ним кримінального правопорушення, оскільки він не перетинав незаконно державний кордон між Грузією та Азербайджаном, а був викрадений; те, що гроші, знайдені при ньому, були підкинуті, а медичні докази, пов'язані з тілесними ушкодженнями Г.М., були сфабриковані.
6 червня 2017 року Бакинський апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу заявника та підтвердив його досудове тримання під вартою.
13 червня 2017 року заявник подав до суду заяву з проханням звільнити його під заставу або помістити під домашній арешт. Цю скаргу теж було відхилено судом, а апеляційне оскарження заявником виявилось теж безрезультатним.
13 жовтня 2017 року Насімінський районний суд, посилаючись на ті самі підстави, продовжив строк тримання заявника під вартою до 20 грудня 2017 року.
31 травня 2017 року заявник подав скаргу, зі змінами, внесеними 16 червня 2017 року, до Сабаїльського районного суду, в якій просив суд визнати незаконним його позбавлення волі з моменту фактичного затримання о 22.40 29 травня 2017 року до моменту, коли о 17.00 31 травня 2017 року Сабаїльським районним судом було ухвалено рішення про обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. 16 червня 2017 року Сабаїльський районний суд відхилив скаргу заявника, встановивши, що тримання заявника під вартою протягом зазначеного періоду було законним. Апеляційне оскарження цього рішення заявником, теж не мало успіху.
Обшук мобільного телефона заявника
31 травня 2017 року слідчий, посилаючись на статтю 236 КПК, склав протокол огляду мобільного телефону заявника. У протоколі зазначено, що між заявником та різними особами відбулася низка обмінів повідомленнями через комунікаційну платформу, але в цих повідомленнях не було виявлено жодної інформації, що має відношення до кримінального розслідування. У протоколі також зазначалося, що в галереї мобільного телефону містилося 604 фотографії та відео, і що мобільний телефон містив різні додатки для соціальних мереж.
14 червня 2017 року слідчий, призначив судово-технічну та лінгвістичну експертизу мобільного телефону заявника. Зокрема, слідчий попросив експерта вилучити всю інформацію, що зберігається в пристрої, надати слідству всі SMS-повідомлення, наявні в пристрої (і, за можливості, інформацію, наявну в акаунтах соціальних мереж заявника), і встановити, чи містять аудіо-, відео-, фото- і текстові документи будь-які дзвінки, фото- та текстові документи містили заклики до незаконної узурпації влади та зміни конституційного ладу насильницьким шляхом або заклики до дій, спрямованих проти територіальної цілісності Азербайджанської Республіки, або заклики до розпалювання етнічної, расової, соціальної чи релігійної ненависті та ворожнечі або до обмеження прав громадян за вищезазначеними ознаками.
Того ж дня заявник подав слідчому клопотання про скасування вищезазначеної постанови на тій підставі, що його мобільний телефон містив інформацію, яка становить приватну інформацію.
19 червня 2017 року слідчий відмовив у задоволенні клопотання, встановивши, що експерт зобов'язаний не розголошувати будь-яку інформацію, що стосується приватного життя заявника, і що судова експертиза була призначена у зв'язку з тим, що мобільний телефон може містити інформацію, яка має значення для розслідування.
У невстановлену дату заявник подав скаргу до Насимського районного суду відповідно до статті 449 (Порядок перевірки законності процесуальних дій чи рішень органів прокуратури) КПК, скаржачись на те, що обшук вмісту його мобільного телефону був незаконним. Сторони не надали Суду копії цієї скарги.
6 липня 2017 року Насимський районний суд відмовився прийняти скаргу заявника до розгляду, постановивши, що заходи, на які він скаржився, не підпадають під дію частини 3 статті 449 КПК, яка містить перелік конкретних заходів, що можуть бути оскаржені до національних судів.
10 липня 2017 року заявник оскаржив це рішення, в основному стверджуючи, що обшук вмісту його мобільного телефону був незаконним, оскільки він був проведений за відсутності судового рішення.
14 липня 2017 року Бакинський апеляційний суд залишив у силі рішення Насімінського районного суду від 6 липня 2017 року.
14 липня 2017 року експерт видав висновок судової експертизи № 15634 щодо дослідження вмісту мобільного телефону заявника відповідно до вказівок слідчого, викладених у його постанові від 14 червня 2017 року.
Наслідки провадження в Азербайджані
12 січня 2018 року заявника було визнано винним у незаконному перетині кордону, контрабанді та насильницькому опорі працівнику правоохоронного органу та засуджено до шести років позбавлення волі. 17 березня 2020 року його покарання у вигляді позбавлення волі було замінено на штраф, і він був звільнений з в'язниці. Того ж дня він виїхав до Німеччини, де отримав притулок.
Наслідки розслідування в Грузії
23 березня 2020 року адвокат заявника звернувся до прокуратури з проханням організувати дистанційний допит заявника.
24 липня 2020 року заявник був допитаний у Німеччині за участю німецького слідчого. Він повторив свої твердження про те, що його було викрадено з Грузії, та поіменно назвав п'ятьох азербайджанців, які нібито брали участь у його викраденні та насильницькому переміщенні до Азербайджану. Він також заявив, що один з цих осіб повідомив йому, що азербайджанська сторона заплатила грузинській стороні 3 мільйони доларів США за організацію його викрадення.
20 квітня 2021 року правопорушення було перекваліфіковано зі злочину незаконного позбавлення волі (ч. 1 ст. 143 КК) на злочин незаконного позбавлення волі, вчинене групою осіб за попередньою змовою (п. «а» ч. 3 ст. 143). Заявнику було надано процесуальний статус потерпілого.
У 2021 р. у провадженні ще здійснювався ряд слідчих дій.
26 липня 2022 року колишній заступник голови Служби державної безпеки Грузії І.Г. опублікував лист, у якому стверджував, зокрема, що викрадення та переміщення заявника з Грузії до Азербайджану було здійснено співробітниками Служби безпеки Грузії та що відеозаписи, які підтверджували ці обвинувачення, були видалені. Коментуючи додаткову інформацію, надану заявником, 13 вересня 2023 року Уряд Грузії повідомив Суд, що кримінальне розслідування за фактом стверджуваного викрадення заявника все ще триває і що допит І.Г. було завершено
Суть скарги:
1. Заявник скаржився на те, що він був викрадений у Тбілісі 29 травня 2017 року, підданий жорстокому поводженню та примусово вивезений до Азербайджану за участі або мовчазної згоди грузинської влади, а також на те, що розслідування цих подій було неефективним. Він стверджував, що були порушені статті 3 та 5 Конвенції
2. Заявник скаржився на те, що його арешт та тримання під вартою не ґрунтувалися на обґрунтованій підозрі у вчиненні ним кримінального правопорушення, а також на те, що його позбавлення волі з 29 по 31 травня 2017 року було незаконним. Посилався на пункту 1 статті 5 Конвенції
3. Заявник скаржився за пунктом 3 статті 5 Конвенції на те, що національні суди не обґрунтували необхідність його досудового тримання під вартою та не надали підстав для продовження тримання його під вартою. Пункт 3 статті 5 Конвенції
4. Заявник скаржився на те, що обшук слідчими органами вмісту його мобільного телефону становив порушення прав, захищених статтею 8 Конвенції.
Окремі висновки ЄСПЛ:
І. Щодо скарги про незаконне примусове вивезення до Азербайджану, неефективність розслідування цих подій та порушення ст. 3 та 5 Конвенції
152. Спочатку Суд розгляне скаргу заявника за процесуальною частиною статей 3 та 5 Конвенції щодо відсутності ефективного та належного розслідування його тверджень про викрадення, жорстоке поводження та насильницьке переміщення до Азербайджану (див., «El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia», №39630/09, § 181; «Al Nashiri v. Poland», №28761/11, § 462, 24 липня 2014; і Husayn (Abu Zubaydah) проти Польщі, № 7511/13, § 459, 24 липня 2014). Потім Суд продовжить розгляд справи за змістом статей 3 і 5 Конвенції, встановивши, чи був заявник викрадений з Тбілісі, а потім примусово переміщений до Азербайджану, і якщо це дійсно було так, то чи були грузинські органи влади якимось чином причетні до викрадення і переміщення заявника.
(i) Чи було розслідування тверджень заявника належним та ефективним
(α) Загальні принципи
153. Суд зазначає, що право на свободу та особисту недоторканність, закріплене у статті 5 Конвенції, разом з правами, закріпленими у статтях 2, 3 та 4, належить до першого рангу основоположних прав, які захищають фізичну безпеку особи; як таке, його значення є першорядним. Його ключова мета - запобігти свавільному або необґрунтованому позбавленню свободи (див., наприклад, рішення у справах «Assanidze v. Georgia», №71503/01, § 171; «Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia», №. 48787/99, § 461, …). Крім того, у випадках стверджуваного викрадення, пов'язаного з жорстоким поводженням, Суд вважав, що характер та обсяг процесуального обов'язку держави розслідувати стверджуване викрадення є однаковим як за статтями 3, так і за статтями 5 Конвенції (див. рішення у справах «El-Masri», згадане вище, § 242; «Razvozzhayev v. Russia and Ukraine та Udaltsov v. Russia», № 75734/12 та 2 інші, § 173; …).
154. Загальні принципи щодо процесуальних зобов'язань Договірних держав за статтею 3 Конвенції були узагальнені у рішенні у справі «Bouyid v. Belgium», № 23380/09, § 114-123).
У зв'язку з цим Суд повторює, що розслідування має бути ефективним у тому сенсі, що воно здатне привести до встановлення і, за необхідності, покарання винних. Водночас, процесуальне зобов'язання за статтею 3 Конвенції є зобов'язанням не щодо результату, а щодо засобів. Воно також не повинно тлумачитися таким чином, щоб накладати на органи влади неможливий або непропорційний тягар (див. рішення у справі «J. and Others v. Austria», № 58216/12, § 107, від 17 січня 2017 року). Крім того, хоча вимога оперативності та розумного прискорення є неявною в цьому контексті, необхідно визнати, що в конкретній ситуації можуть існувати перешкоди або труднощі, які перешкоджають прогресу в розслідуванні.
155. Вимога щодо ефективності кримінального розслідування може за певних обставин включати зобов'язання слідчих органів співпрацювати з органами влади іншої держави, що передбачає обов'язок звертатися за допомогою або надавати її. Характер і обсяг цих зобов'язань неминуче залежатимуть від обставин кожної конкретної справи - наприклад, від того, чи знаходяться основні докази на території Договірної держави або чи втекли звідти підозрювані (див., з точки зору статті 2 Конвенції, рішення у справі «Güzelyurtlu and Others v. Cyprus and Turkey», №36925/07, § 222-236, 29 січня 2019 року). Це означає, що відповідні держави повинні вжити всіх можливих розумних заходів для співпраці один з одним, добросовісно вичерпавши можливості, доступні їм відповідно до чинних міжнародних договорів про взаємну правову допомогу та співробітництво у кримінальних справах. Хоча Суд не уповноважений здійснювати нагляд за дотриманням інших міжнародних договорів або зобов'язань, окрім Конвенції, він зазвичай перевіряє в цьому контексті, чи використала держава-відповідач можливості, передбачені цими документами (там само, § 235, і посилання на нього; див. також рішення у справі «Nasr and Ghali v. Italy», №44883/09, §§ 270 і 272, від 23 лютого 2016 року, щодо обов'язку співпрацювати …).
156. Нарешті, критерії, яким має відповідати розслідування для виконання процесуальних зобов'язань за Конвенцією, взаємопов'язані, і кожен з них, взятий окремо, не є самоціллю, як це має місце у випадку з вимогами справедливого судового розгляду за статтею 6. Вони є критеріями, які в сукупності дозволяють оцінити ступінь ефективності розслідування. Саме з огляду на цю мету ефективного розслідування необхідно оцінювати будь-які питання (див. рішення у справах «Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey», № 24014/05, § 225, від 14 квітня 2015 року; «Nicolae Virgiliu Tănase v. Romania», № 41720/13, § 171, 25 червня 2019 року; ….)
(β) Застосування вищезазначених принципів до обставин цієї справи
157. Суд починає з того, що своїми послідовними та детальними заявами заявник розпочав prima facie справу про своє викрадення, можливо, пов'язане з жорстоким поводженням, що заслуговувало на швидку реакцію грузинських органів влади у вигляді адекватного розслідування (див. згадане вище рішення у справі «Razvozzhayev», § 173 і 175-76).
158. Суд також зазначає, що заявника було викрадено, за твердженнями, 29 травня 2017 року. Кримінальне розслідування за фактом його ймовірного викрадення та передачі до Азербайджану розпочалося 30 травня 2017 року і триває з того часу. Відповідно, у цій справі на кону стоїть оперативно розпочате розслідування, яке триває трохи більше семи років. За цей час слідчі допитали сотні потенційних свідків, які могли перебувати в районі, де заявника бачили востаннє, а також у районі, звідки його ймовірно викрали. Вони також допитали потенційних свідків поблизу відповідної ділянки кордону, включаючи всіх прикордонників і митників, які могли мати справу із заявником. Грузинські органи влади також подали кілька запитів про правову допомогу азербайджанським органам влади, вивчили версію заявника про події, пов'язані з його переведенням через прикордонний пункт пропуску, встановили місцезнаходження всіх осіб, які перетинали кордон того дня, та провели інші слідчі дії, такі як вилучення та дослідження численних відеозаписів з камер відеоспостереження. Матеріали справи свідчать про те, що заявник зі свого боку - в надії на прискорення розслідування та отримання задовільного результату - підтримував регулярні контакти з органами прокуратури, подавав різні процесуальні клопотання, спрямовані на отримання нових доказів, та запитував інформацію про хід розслідування.
159. Повертаючись до суті розслідування, Суд зазначає, що грузинські слідчі органи зіткнулися з двома альтернативними версіями того, як заявник зник з Грузії та з'явився в Азербайджані: по-перше, офіційною версією азербайджанських органів влади, згідно з якою він незаконно перетнув «зелений кордон» між Грузією та Азербайджаном; по-друге, версією заявника, згідно з якою він був викрадений та насильно перевезений в автомобілі до Азербайджану через прикордонний пункт пропуску «Цодна». За відсутності будь-якого іншого пояснення появи заявника в Азербайджані після того, як його бачили в Тбілісі кількома годинами раніше, Суд вважає, що грузинські органи влади повинні були ретельно і старанно дослідити обидві версії подій, щоб дійти висновків щодо їхньої.
160. У зв'язку з цим Суд починає з того, що не було докладено жодних зусиль для перевірки на місці, з грузинської сторони відповідної ділянки кордону, чи дійсно мав місце незаконний перетин «зеленого кордону» між Грузією та Азербайджаном. Таким чином, не було вжито жодних заходів для перевірки наявності будь-яких слідів або слідів людини чи транспортного засобу на відповідній ділянці або будь-яких інших речових доказів перетину кордону. Не було організовано жодної експертизи на місці з метою встановлення того, чи дійсно особа та/або транспортний засіб могли фізично перетнути кордон на цій конкретній ділянці. Такі заходи були необхідні не тільки для перевірки правдоподібності азербайджанської версії подій, але й для перевірки того, чи вчинив заявник, залишивши Грузію пішки або на транспортному засобі, таке правопорушення, як незаконний перетин кордону, відповідно до грузинського законодавства. Суд вважає, що подальша запізніла спроба обвинувачення дослідити цю лінію розслідування шляхом допиту прикордонників (усі сімдесят три з них одностайно заявили, що в той день на ділянках кордону, які вони патрулювали, не відбулося жодного інциденту не могла компенсувати нездатність поліції отримати такі важливі об'єктивні докази.
161. Що стосується версії подій, викладеної заявником, Суд вважає, що одним з основних недоліків розслідування в цьому відношенні є збір та дослідження важливих відеодоказів. Почнемо з того, що 5 червня 2017 року було зроблено заяву про те, що заявника було вивезено до Азербайджану через прикордонний пункт пропуску «Цодна» в Лагодехському районі. Однак початковий запит на отримання записів з камер відеоспостереження з вищезгаданого пункту перетину кордону був зроблений лише 14 червня 2017 року - тобто із запізненням на дев'ять днів. Крім того, спочатку у запиті було відмовлено, оскільки, як зазначено у відповідному листі, записи неможливо отримати через те, що система запису системи відеоспостереження не функціонувала. Зрештою, після повторного запиту 2 липня 2017 року відеозапис було надано, але Службою безпеки (яка, як стверджується, була причетна до викрадення заявника), а не Об'єднаним оперативним центром при Міністерстві внутрішніх справ, до якого було направлено первинний запит (там само). Пояснення Уряду щодо вищезазначених розбіжностей не видаються переконливими. Тим часом заявник стверджував, що записи були підтасовані, не надавши, однак, жодних доказів. 2 квітня 2018 року було призначено експертизу відеозаписів, щоб з'ясувати, чи були вони підроблені; але через більш ніж шість років матеріали розслідування не містять результатів цієї експертизи.
162. Суд також зазначає, що у звітах про експертизу відеозаписів з прикордонного пункту пропуску «Цодна» просто зазначено, без надання будь-яких деталей, що особи, які переглядали ці відеозаписи, «не побачили на них нічого, що може становити інтерес для справи». Точний метод, який використовувався для дослідження відеозаписів, незрозумілий (див. у зв'язку з цим «Merabishvili v. Georgia», № 72508/13, § 345, 28 листопада 2017 року). Судова експертиза вищезазначених відеозаписів була призначена 2 квітня 2018 року з метою ідентифікації реєстраційних номерів усіх транспортних засобів, зображених на відеозаписах (див. пункт 68 вище); але знову ж таки, матеріали розслідування не містять жодних результатів цієї експертизи. Суд спостерігає точно таку ж проблему з відеозаписами, вилученими з ймовірного місця викрадення заявника. Судова експертиза відеозаписів була призначена 20 вересня 2017 року з метою ідентифікації реєстраційних номерів транспортних засобів, зображених на відеозаписах; але матеріали розслідування також не містять результатів цієї експертизи.
163. З тієї ж причини єдиний відеозапис, отриманий від Грузинські державні електросистеми, щодо якого адвокат заявника стверджував, що бачив особу в чорному костюмі, яка спостерігала за тим, як заявник сідає в мікроавтобус, став недоступним на ранній стадії розслідування, і не було докладено жодних реальних зусиль для відновлення доступу до цього відеозапису з метою ідентифікації вказаної особи. Аналогічним чином, пояснення Уряду щодо того, чому так багато камер відеоспостереження за дорожнім рухом не працювали у день стверджуваного викрадення заявника, залишається неперевіреним. Нагадуючи, що записи відеоспостереження можуть становити докази, які мають вирішальне значення для встановлення обставин відповідних подій, та беручи до уваги твердження заявника про те, що потенційно важливими відеодоказами маніпулювали на початковому етапі розслідування, що підкріплене заявою, зробленою І.Г. (колишній заступник голови Служби державної безпеки), Суд вважає, з огляду на вищезазначені обставини в сукупності, що щонайменше спосіб, у який було зібрано та проаналізовано відеоматеріали у цій справі, є незадовільним і ставить під сумнів достовірність отриманих доказів.
164. Хоча вищезазначених недоліків може бути достатньо для того, щоб визнати, що слідчі органи не вжили всіх розумних заходів для належного забезпечення доказів, які стосуються тверджень заявника, Суд вважає за доцільне також звернути увагу на деякі інші стверджувані недоліки слідства.
165. Почнемо з того, що І.Г. (колишній заступник голови Служби державної безпеки Грузії) стверджував, що ряд співробітників СБ на прохання колишнього прем'єр-міністра Грузії Б.І. взяли участь в організації викрадення заявника. … Суд вважає, що цей напрямок розслідування заслуговує на подальше вивчення. Уряд заявив Суду, що свідчення І.Г. не були підтверджені … Уряд не надав Суду копії відповідних матеріалів справи, у тому числі копію заяви І.Г.; також видається, що заявникові було відмовлено в доступі до доказів. За таких обставин - відзначаючи, зокрема, надзвичайну політичну чутливість справи заявника (яка розгортається навколо можливої ролі колишніх та/або діючих вищих посадових осіб держави у «зникненні» заявника з Грузії) та враховуючи небажання Уряду поділитися результатами цього конкретного напряму розслідування - Суд не може дійти висновку, що воно проводилося ретельно та задовільно.
166. Що стосується наступної скарги заявника стосовно недостатніх зусиль грузинської влади, спрямованих на отримання правової допомоги від своїх азербайджанських колег, Суд повторює, що процесуальне зобов'язання співпрацювати буде порушено стосовно держави, яка зобов'язана звертатися за допомогою, тільки якщо вона не змогла задіяти належні механізми співпраці згідно з відповідними міжнародними договорами (див. згадане вище рішення у справі «Güzelyurtlu and Others», § 236). У цій справі грузинська влада широко використовувала наявні механізми співпраці, хоча й безуспішно (див. пункти 54, 63, 67 і 125 вище). Оскільки проти Азербайджану не було подано жодної скарги в цьому відношенні, Суд не зобов'язаний розглядати питання про те, чи виконала азербайджанська влада зобов'язання співпрацювати зі своїми грузинськими колегами (див. згадане вище рішення у справі «Güzelyurtlu and Others», § 241). Однак з матеріалів справи очевидно, що неефективність механізму співпраці у цій справі була зумовлена насамперед невиконанням азербайджанською владою запитів грузинської влади про надання правової допомоги. Хоча видається, що в кількох випадках грузинські органи влади не зверталися до азербайджанських органів влади із повторними запитами у вигляді судових доручень, Суд не бачить підстав для висновку, що за відсутності реакції з боку азербайджанських органів влади грузинські органи влади повинні нести відповідальність за неотримання доказів від своїх азербайджанських колег, доказів, які мали б вирішальне значення для встановлення фактів у цій справі.
167. Нарешті, Суд неодноразово підкреслював, що хоча в конкретній ситуації можуть існувати перешкоди або труднощі, які перешкоджають прогресу в розслідуванні, швидка реакція влади при розслідуванні серйозних тверджень про порушення прав людини - у тому числі тверджень, подібних до тих, що висунуті у цій справі, - загалом може вважатися необхідною для підтримання довіри громадськості до дотримання державою принципу верховенства права та для запобігання будь-яким проявам змови у вчиненні протиправних дій або толерантного ставлення до них (див., зокрема, рішення у справі «Gongadze v. Ukraine», №34056/02, § 177; див. також рішення у справі «Mikeladze and Others v. Georgia», №54217/16, § 68, 16 листопада 2021 року, з подальшими посиланнями). Не вдаючись до суті кожного слідчого заходу, проведеного грузинськими слідчими органами - і не випускаючи з уваги роль, яку мали відігравати їхні азербайджанські колеги в процесі розслідування тверджень заявника, - Суд зазначає наступне: за більш ніж сім років розслідування відповідні грузинські органи не надали правдоподібного пояснення щодо обставин, за яких заявник потрапив з Тбілісі до Азербайджану 29 травня 2017 року. Схоже, що між липнем 2018 року та липнем 2020 року був період бездіяльності у розслідуванні, і Уряд не надав жодних пояснень з цього приводу. Суд вважає, що твердження заявника про його викрадення, жорстоке поводження та примусове переміщення до Азербайджану, а також про те, що вони були пов'язані з його діяльністю як журналіста, були правдоподібними; отже, грузинські органи влади повинні були діяти з особливою ретельністю та оперативністю у розслідуванні цих тверджень (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Huseynova v. Azerbaijan», № 10653/10, § 115, від 13 квітня 2017 року, «Uzeyir Jafarov v. Azerbaijan», № 54204/08, § 52, 29 січня 2015 року; …).
168. Насамкінець, беручи до уваги недоліки провадження, зазначені вище, та, зокрема, порушення цілісності розслідування з огляду, серед іншого, на неналежне поводження з доказами з камер відеоспостереження та відсутність справжніх зусиль для перевірки правдоподібності версії Уряду Азербайджану щодо подій, Суд вважає, що органи влади Грузії не дотрималися вимог ефективного та ретельного розслідування обставин стверджуваного викрадення заявниці з Грузії, жорстокого поводження з нею та її насильницького переміщення до Азербайджану.
169. Відповідно, Суд констатує порушення статей 3 та 5 Конвенції в частині позитивних зобов'язань Уряду Грузії щодо проведення ефективного розслідування.
(ii) Чи був заявник викрадений і переданий Азербайджану за участю або з мовчазної згоди грузинських органів влади
(α) Загальні принципи, що стосуються встановлення фактів
170. Короткий виклад відповідних загальних принципів, що стосуються встановлення фактів у справах, де факти оспорюються сторонами, див. у справі «El-Masri», згадана вище, § 151-153).
171. Суд нагадує, що він враховує субсидіарний характер своєї ролі і визнає, що він повинен бути обережним, беручи на себе роль суду першої інстанції з встановлення фактів, якщо це не є неминучим через обставини конкретної справи (див. рішення у справі «Imakayeva v. Russia», № 7615/02, § 113; «Aslakhanova and Others v. Russia», № 2944/06, 8300/07, 50184/07, 332/08 і 42509/10, § 96, 18 грудня 2012 року; …). Тим не менш, у випадках, коли існують суперечливі версії подій, перед Судом неминуче постає завдання встановлення фактів, щодо яких сторони не дійшли згоди. У таких ситуаціях Суд неминуче стикається при встановленні фактів з тими ж труднощами, з якими стикається будь-який суд першої інстанції (див. рішення у справі «Al Nashiri v. Romania», №33234/12, § 490, від 31 травня 2018 року, з подальшими посиланнями).
172. Оцінюючи докази, Суд застосовує стандарт доведення «поза розумним сумнівом». Однак його метою ніколи не було запозичення підходу національних правових систем, які використовують цей стандарт. Його роль полягає не в тому, щоб виносити рішення про кримінальну вину або цивільну відповідальність, а про відповідальність держав-учасниць за Конвенцією. Специфіка його завдання за статтею 19 Конвенції - забезпечити дотримання державами-учасницями своїх зобов'язань щодо забезпечення основоположних прав, закріплених у Конвенції, - зумовлює його підхід до питань доказів і доказування. У провадженні в Суді не існує процесуальних бар'єрів щодо допустимості доказів або заздалегідь визначених формул їх оцінки. Він приймає висновки, які, на його думку, підтверджуються вільною оцінкою всіх доказів, включаючи такі висновки, які можуть випливати з фактів і заяв сторін. Згідно з усталеною прецедентною практикою, докази можуть випливати із співіснування достатньо сильних, чітких та узгоджених висновків або подібних неспростованих презумпцій факту. Більше того, рівень переконливості, необхідний для досягнення певного висновку, і, у зв'язку з цим, розподіл тягаря доказування, нерозривно пов'язані зі специфікою фактів, характером висунутого твердження та конвенційним правом, про яке йдеться. Суд також звертає увагу на серйозність, яка надається рішенню про те, що Договірна держава порушила основоположні права (див. там само, § 491, з подальшими посиланнями).
173. Суд також визнав, що провадження за Конвенцією не у всіх випадках піддається суворому застосуванню принципу «affirmanti incumbit probatio» (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження). За певних обставин, коли події, про які йдеться, повністю або значною мірою перебувають у виключній компетенції органів влади, тягар доведення може вважатися таким, що покладається на органи влади, які повинні надати задовільні та переконливі пояснення (див., серед інших, рішення у справі «Salman v. Turkey», № 21986/93, § 100). Якщо сторона не надає докази або інформацію, запитувану Судом, або не розкриває відповідну інформацію з власної ініціативи, або іншим чином не бере ефективної участі у провадженні, Суд може зробити такі висновки, які він вважає за потрібне (див. рішення у справі «Abu Zubaydah v. Lithuania», № 46454/11, § 482, від 31 травня 2018 року).
(β)Застосування вищезазначених принципів до обставин цієї справи
174. Суд одразу зазначає, що розповідь заявника про його стверджуване викрадення, жорстоке поводження та переправлення до Азербайджану була детальною та конкретною і залишалася послідовною протягом усього слідства, а також під час провадження у Суді. Незважаючи на деякі розбіжності, заявник з самого початку стверджував, що його викрали четверо чоловіків, троє з яких були одягнені у форму грузинської кримінальної поліції та розмовляли грузинською мовою; що його викрали з вулиці Ніагварі, у безпосередній близькості від його квартири у Тбілісі; що його відвезли у напрямку Сагареджо, а потім Лагодехі, і що він двічі змінював транспортний засіб перед тим, як перетнути державний кордон між Грузією та Азербайджаном. Суд вважає правдоподібною позицію заявника, згідно з якою він не поїхав би до Азербайджану добровільно. Ця позиція підтверджується, серед іншого, тим фактом, що заявник та його дружина подали клопотання про надання притулку в Грузії, яке на той час перебувало на розгляді.
175. Суд також зазначає, що сторонами не заперечується, що востаннє заявника бачили приблизно о 19.25 29 травня 2017 року, коли він їхав у маршрутному таксі № 4 по вул. Бараташвілі. 4 по вулиці Бараташвілі. Після цього сліди заявника були втрачені до його повторної появи в Азербайджані. За винятком непрямих доказів, про які йдеться у параграфі нижче, не було виявлено жодного переконливого доказу, який би підтверджував факт викрадення заявника та подальшого насильницького переміщення до Азербайджану за участю державних агентів Грузії.
176. Одним із непрямих доказів, який має тенденцію підтверджувати його твердження, є заява члена азербайджанського парламенту, який вказав, що арешт заявника був результатом спільних зусиль грузинських та азербайджанських спецслужб, - заява, яку 13 червня 2017 року Генеральна прокуратура визнала неправдивою. Іншим доказом на підтримку розповіді заявника є заява І.Г., колишнього заступника голови СБ Грузії. Незважаючи на особливий інтерес, Суд не може покладатися на цей доказ. Довіра до І.Г. послаблюється тим фактом, що його свідчення з'явилися лише після його арешту грузинською владою за низкою звинувачень у зловживанні службовим становищем. Суд також бере до уваги аргумент Уряду про те, що достовірність свідчень І.Г. не може бути підтверджена заявами осіб, яких він визначив як причетних до викрадення заявника, або будь-якими іншими об'єктивними елементами.
177. Суд також зазначає, що ця справа відрізняється від групи справ, розглянутих Судом, в яких він встановив, що «викрадені» заявники, які були насильно перевезені до третіх країн літаком, не могли пройти паспортний та митний контроль в аеропорту та сісти на літак без відома та пасивної або активної участі відповідних органів влади (див., серед багатьох інших, рішення у справі «Iskandarov v. Russia», № 17185/05, § 113-115, 23 вересня 2010 року; «Abdulkhakov v. Russia», № 14743/11, § 125 жовтня 2012 року; «Savriddin Dzhurayev v. Russia», № 71386/10, § 201-202; «Kasymakhunov v. Russia», № 29604/12, § 109-110, 14 листопада 2013 року; «Belozorov v. Russia and Ukraine», № 43611/02, § 107, 15 жовтня 2015 року, і «Khamidkariyev v. Russia», №42332/14, § 123, 26 січня 2017 року). У справі, що розглядається, Уряд Азербайджану стверджує, що заявник незаконно перетнув державний кордон через так званий «зелений кордон» (див. пункт 10 вище).
178. Суд також зазначає, що в матеріалах справи немає жодних доказів того, що в період, який передував стверджуваному викраденню заявника, грузинські органи влади виявляли будь-які ознаки інтересу до особи заявника або його професійної діяльності... Жодного разу заявник не був помічений в руках грузинської влади або іншим чином під їхньою владою (порівняйте «Belozorov», згадане вище, § 104-110; див. також «Rantsev v. Cyprus and Russia», № 25965/04, § 320; див. також, mutatis mutandis, «Gaysanova v. Russia», № 62235/09, § 113-114, 12 травня 2016 року).
179. Суд також вважає, що той факт, що за кілька днів до стверджуваного викрадення заявник публічно розмістив на своїй сторінці у соціальній мережі твердження, що за ним стежили (див. пункт 18 вище), не може слугувати достатнім доказом на підтримку його версії подій.
180. За таких обставин, розглянувши наявні матеріали справи, Суд вважає неможливим встановити з достатньою достовірністю фактичні події, які призвели до зникнення заявника з Тбілісі та його повторної появи в Азербайджані. Ця складність випливає, зокрема, з неспроможності відповідних грузинських органів провести ефективне та ретельне розслідування. У світлі вищевикладеного Суд не може дійти висновку «поза розумним сумнівом», що заявника було викрадено, піддано жорстокому поводженню та насильно перевезено до Азербайджану за участі (активної чи пасивної) або за мовчазної згоди грузинських органів влади.
181. Відповідно, Суд не встановив істотного порушення статей 3 і 5 Конвенції з боку грузинської влади.
ІІ. Щодо питання законності арешту та трамання заявника під вартою в світлі ст. 5 § 1
(а) Обґрунтована підозра
185. Заявник стверджував, що не було обґрунтованої підозри у вчиненні ним кримінального правопорушення та що кримінальна справа проти нього була сфабрикована.
186. Уряд Азербайджану стверджував, що заявник був заарештований та тримався під вартою на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні ним кримінального правопорушення. Ця підозра ґрунтувалася на тому, що заявник був затриманий співробітниками СБ Азербайджану під час порушення режиму державного кордону, різних показаннях, наданих у ході кримінального провадження, та інших доказах.
187. Суд посилається на загальні принципи, встановлені у його практиці та викладені у справі «Selahattin Demirtaş v. Turkey (no. 2)», № 14305/17, § 311-321, 22 грудня 2020 року), які однаково стосуються цієї справи.
188. Суд також вважає за необхідне повторити, що для того, щоб арешт за обґрунтованою підозрою був виправданим відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 5, не обов'язково, щоб поліція отримала достатні докази для висунення обвинувачення ні в момент арешту, ні під час перебування заявника під вартою (див. рішення у справах «Brogan and Others v. the United Kingdom», від 29 листопада 1988 року, §53, та «Erdagöz v. Turkey», від 22 жовтня 1997 року, §51). Також не обов'язково, щоб затриманій особі в кінцевому підсумку було пред'явлено обвинувачення або вона постала перед судом. Метою затримання для допиту є сприяння кримінальному розслідуванню шляхом підтвердження або розвіювання підозр, які є підставою для затримання. Таким чином, факти, які викликають підозру, не обов'язково повинні бути того ж рівня, що й факти, необхідні для обґрунтування засудження або навіть пред'явлення обвинувачення, яке відбувається на наступному етапі кримінального розслідування (див. рішення у справі «Murray v. the United Kingdom» від 28 жовтня 1994 року, § 55 та згадане вище рішення у справі «Merabishvili», § 184). Однак вимога про те, що підозра повинна ґрунтуватися на розумних підставах, є важливою частиною гарантії проти свавільного арешту та тримання під вартою. Недостатньо лише того, що підозра висунута добросовісно. Слова «обґрунтована підозра» означають наявність фактів або інформації, які б задовольнили об'єктивного спостерігача в тому, що відповідна особа могла вчинити правопорушення (див. рішення у справах «Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom» від 30 серпня 1990 року, § 32, і «Cebotari v. Moldova», № 35615/06, § 48, 13 листопада 2007 року).
189. Суд зазначає, що ця скарга нерозривно пов'язана зі скаргою заявника проти Грузії щодо його стверджуваного викрадення, жорстокого поводження та примусового переміщення до Азербайджану. У зв'язку з цим, хоча Суд встановив, що грузинські органи влади не дотрималися вимог ефективного та ретельного розслідування обставин стверджуваного викрадення заявника з Грузії, жорстокого поводження та примусового переміщення до Азербайджану, Суд також вважає, з огляду на докази в матеріалах справи, що він не мав можливості встановити з достатньою впевненістю фактичні події, які призвели до зникнення заявника з Тбілісі та його повторної появи в Азербайджані.
190. Суд також зазначає, що в Азербайджані заявник підозрювався у вчиненні кримінальних правопорушень, пов'язаних з незаконним перетином кордону країни та контрабандою, а також опором представникові влади або насильством щодо нього. Початкова підозра проти нього ґрунтувалася на протоколах його затримання та особистого обшуку, показаннях співробітників СБ, які його заарештували, протоколі очної ставки, проведеної між заявником та Г.М., та висновку судово-медичної експертизи від 31 травня 2017 року, який встановив наявність різних тілесних ушкоджень на тілі Г.М. Суд вважає, що вищезазначені докази могли бути достатніми для створення на першому ж етапі розслідування «обґрунтованої підозри» проти нього.
191. У світлі наведених вище міркувань та відзначаючи, зокрема, свої фактичні висновки за змістом статей 3 та 5 Конвенції щодо Грузії, Суд вважає, що у світлі наданих доказів він не може повністю виключити, що могла існувати обґрунтована підозра у вчиненні заявником кримінального правопорушення, як того вимагає пункт 1 статті 5 Конвенції. За таких обставин Суд не може не визнати, що порушення пункту 1 статті 5 Конвенції в цьому відношенні було.
(b) Законність початкового затримання заявника до того, як він постав перед суддею
192. Заявник підтримав свою скаргу, стверджуючи в загальних рисах, що його тримання під вартою з 29 по 31 травня 2017 року було незаконним.
193. Уряд Азербайджану стверджував, що початкове тримання заявника під вартою було законним і здійснювалося відповідно до національного законодавства. Заявник був затриманий о 22.40 29 травня 2017 року співробітниками СБ Азербайджану та доставлений на прикордонний пост, де було складено протокол про його адміністративний арешт. Потім його перевезли до Баку, де о 19.40 30 травня 2017 р. він був заарештований як підозрюваний, і слідчий склав протокол про його арешт.
194. Суд посилається на загальні принципи, встановлені у його практиці, викладені у рішенні «Nagiyev v. Azerbaijan», № 16499/09, § 54-57, 23 квітня 2015 року), які однаково стосуються цієї справи.
195. Суд зазначає, що заявник скаржився до національних судів, в основному стверджуючи, що його позбавлення волі з моменту фактичного затримання о 22.40 29 травня 2017 року до моменту обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за рішенням Сабаїльського районного суду о 17.00 31 травня 2017 року було незаконним на тій підставі, що, хоча він був затриманий о 22.40 29 травня 2017 року, протокол про його затримання як підозрюваного був складений лише о 19.40 30 травня 2017 року.
196. Проте з документів у матеріалах справи вбачається, що після затримання заявника о 22 год. 40 хв. 29 травня 2017 року співробітниками ДПСУ його було доставлено до прикордонного поста, де о 12 год. 30 хв. 30 травня 2017 року було складено протокол про адміністративне затримання заявника (див. пункт 81 вище). У протоколі чітко зазначалося, що заявника було піддано адміністративному арешту строком на двадцять чотири години на підставі порушення ним правил прикордонного режиму за статтею 570 Кодексу про адміністративні правопорушення). Того ж дня о 12.50 також було складено протокол про адміністративне правопорушення. Після порушення кримінальної справи проти заявника о 19 год. 40 хв. 30 травня 2017 року слідчий, у провадженні якого перебувала кримінальна справа, склав протокол про затримання заявника як підозрюваного, а о 17 год. 00 хв. 31 травня 2017 року Сабаїльський районний суд ухвалив рішення про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
197. За таких обставин Суд не може погодитися з твердженнями заявника про те, що тримання його під вартою з 29 по 31 травня 2017 року було незаконним, враховуючи той факт, що позбавлення його волі з моменту затримання о 22.40 29 травня 2017 року до моменту обрання Сабаїльським районним судом о 17.00 31 травня 2017 року запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою було належним чином задокументовано та здійснено згідно з відповідним національним законодавством.
198. З огляду на викладене вище Суд не вбачає порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку зі скаргою заявника на те, що його тримання під вартою з 29 до 31 травня 2017 року було незаконним.
ІІІ. Щодо тримання заявника під вартою та продовження строку його тримання відповідно до Статті 5 § 3 Конвенції.
203. Суд посилається на загальні принципи, встановлені у його практиці та викладені у рішенні Суду у справі «Buzadji», § 84-91, які однаковою мірою стосуються і цієї справи.
204. Що стосується періоду, який має братися до уваги для цілей пункту 3 статті 5, Суд зазначає, що цей період розпочався 29 травня 2017 року (коли заявника було заарештовано) і закінчився 12 січня 2018 року (коли суд першої інстанції визнав його винним). Таким чином, заявник перебував під вартою до суду загалом сім місяців і чотирнадцять днів.
205. Суд зазначає, що національні суди у своїх відповідних рішеннях щодо тримання заявника під вартою використовували стандартний шаблон та обмежилися абстрактним і стереотипним повторенням низки підстав для тримання під вартою, не наводячи жодних мотивів, чому вони вважали ці підстави такими, що стосуються справи заявника. Вони також не навели жодних конкретних фактів у справі, що стосуються цих підстав, і не обґрунтували їх відповідними та достатніми причинами. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 3 статті 5 у попередніх справах проти Азербайджану, де подібні недоліки були відзначені та детально проаналізовані (див. «Farhad Aliyev», згадане вище, § 191-94; «Muradverdiyev», згадане вище, § 87-91; «Zayidov v. Azerbaijan», № 11948/08, § 64-69, від 20 лютого 2014 року…).
206. З огляду на вищевикладені міркування Суд вважає, що він вже розглядав (в інших справах) і виніс рішення щодо правового питання, порушеного у цій справі за пунктом 3 статті 5 Конвенції, і не бачить жодного факту чи аргументу, здатного переконати його дійти іншого висновку…. Тому Суд вважає, що органи влади не надали «відповідних» та «достатніх» підстав для обґрунтування необхідності досудового тримання заявника під вартою.
207. Відповідно, мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
IV. Щодо дослідження телефону заявника в світлі ст. 8 Конвенції
(і)Чи було втручання
212. Суд повторює, що будь-який захід - якщо він не відрізняється від обшуку за способом проведення та практичними наслідками - становить (незалежно від його кваліфікації за національним законодавством) втручання у права заявника за статтею 8 Конвенції (див. рішення у справах «Avanesyan v. Russia», №41152/06, § 39, від 18 вересня 2014 року, та «Kruglov and Others v. Russia», № 11264/04 та 15 інших, § 123, від 4 лютого 2020 року). Суд зазначає, що у цій справі 31 травня 2017 року слідчі органи провели «огляд» вмісту мобільного телефону заявника, який згодом був підданий «судовій експертизі» 14 червня 2017 року. Хоча Уряд Азербайджану стверджував, що органи влади перевірили журнал дзвінків та контакти заявника, але не встановили, чи надсилав він будь-які повідомлення зі свого мобільного телефону через соціальні мережі обміну повідомленнями, з документів у матеріалах справи вбачається, що слідчі органи перевірили весь цифровий вміст мобільного телефону заявника - у тому числі SMS-повідомлення, надіслані та отримані заявником, а також обмін повідомленнями між заявником та різними особами через соціальні мережі обміну повідомленнями. Відповідно, Суд вважає, що обшук слідчими органами вмісту мобільного телефону заявника становив втручання у здійснення права заявника на повагу до його приватного життя і кореспонденції у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції (див. рішення у справі «Trabajo Rueda v. Spain», №32600/12, § 32, від 30 травня 2017 року, та «Saber v. Norway», №459/18, § 48, 17 грудня 2020 року).
(ii) Чи було втручання виправданим
213. Таке втручання буде порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не може бути виправдане відповідно до пункту 2 статті 8 як таке, що здійснюється «згідно із законом», переслідує одну або декілька перелічених у ньому законних цілей і є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення відповідної мети або цілей.
214. Суд зазначає, що хоча Уряд Азербайджану у своїх поданнях до Суду посилався на статтю 92 КУпАП та статті 207.4 та 246.2 КПК як на правову підставу для проведення обшуку вмісту мобільного телефону заявника (див. пункт 135 вище), слідчі органи не посилалися на вищезазначені положення національного законодавства. Зокрема, у протоколі огляду мобільного телефону заявника в якості правової підстави для проведення огляду вмісту мобільного телефону було зазначено статтю 236 КПК (див. пункт 113 вище).
215. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою формулювання «відповідно до закону» вимагає, щоб оскаржуваний захід мав певну основу в національному законодавстві і - як прямо зазначено в Преамбулі до Конвенції, а також як це випливає з об'єкта і мети статті 8 - був сумісним з принципом верховенства права. Таким чином, закон повинен відповідати вимогам якості: він повинен бути доступним для відповідної особи та передбачуваним щодо його наслідків (див. рішення у справі «Azer Ahmadov v. Azerbaijan», № 3409/10, § 63, від 22 липня 2021 року).
216. У контексті обшуків та виїмок національне законодавство повинно забезпечувати певний захист особи від свавільного втручання в її права за статтею 8. Таким чином, національне законодавство має бути достатньо чітким у своїх формулюваннях, щоб дати громадянам адекватне уявлення про обставини та умови, за яких органи державної влади мають право вдаватися до будь-яких таких заходів (див. рішення у справі «Särgava v. Estonia», № 698/19, § 87, від 16 листопада 2021 року). Крім того, обшук і виїмка є серйозним втручанням у приватне життя, житло і кореспонденцію і, відповідно, повинні ґрунтуватися на «законі», який має бути особливо точним. Важливо мати чіткі, детальні правила з цього питання (див. вищезгадану справу «Saber», § 50).
217. У зв'язку з цим існування достатніх процесуальних гарантій може бути особливо важливим, враховуючи - принаймні до певної міри, а також серед інших факторів - характер і ступінь втручання, про яке йдеться. У різних контекстах, пов'язаних зі статтею 8 Конвенції, Суд підкреслював, що заходи, які впливають на права людини, повинні бути предметом певної форми змагального провадження в незалежному органі, компетентному своєчасно переглядати причини рішення та відповідні докази (див. «Ivashchenko v. Russia», № 61064/10, § 74, 13 лютого 2018 року). Незважаючи на свободу розсуду, яку Суд визнає за Договірними державами в цій сфері, він повинен бути особливо пильним там, де органи влади відповідно до національного законодавства уповноважені наказувати і проводити обшуки без судового ордера. Для захисту осіб від свавільного втручання органів влади у права, гарантовані статтею 8, необхідна правова база та дуже суворі обмеження таких повноважень (див. рішення у справі «Brazzi v. Italy», № 57278/11, § 41, від 27 вересня 2018 року).
218. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що хоча національне законодавство не містить прямих положень щодо обшуку цифрового вмісту мобільного телефону, загальні положення національного законодавства щодо обшуку та виїмки передбачають, що будь-який обшук або виїмка, як правило, повинні бути спочатку санкціоновані рішенням суду. Крім того, стаття 177.3.5 КПК також передбачає, що зняття інформації, переданої телефоном та іншими засобами зв'язку, має, як правило, здійснюватися на підставі судового рішення (див. пункт 135 вище).
219. Однак, як зазначалося вище, у цій справі обшук вмісту мобільного телефону заявника був проведений як «огляд» на підставі статті 236 КПК, яка, на відміну від загальних положень національного законодавства щодо обшуку та виїмки (які передбачають попереднє отримання судового дозволу), дозволяє слідчому оглядати, серед іншого, документи та предмети, що мають відношення до справи, без судового дозволу. Суд вважає за необхідне повторити, що обшук вмісту мобільного телефону, який є заходом, що серйозно втручається в приватне життя і кореспонденцію особи, не може відповідати статті 8 Конвенції, якщо він залишається на необмежений розсуд слідчого; стаття 8 вимагає видачі ордера незалежним органом, коли йдеться про втручання в приватне життя особи (див. рішення у справі «Dumitru Popescu v. Румунія (№ 2)», № 71525/01, § 71, 26 квітня 2007 року, та «Trabajo Rueda», згадане вище, § 35).
220. У зв'язку з цим, визнаючи, що деякі обставини можуть виправдовувати вжиття невідкладних заходів слідчими органами за відсутності судового рішення, Суд зазначає, що у цій справі Уряд не навів жодного переконливого аргументу на підтвердження існування таких обставин (див. рішення у справі «Cacuci and S.C. Virra & Cont Pad S.R.L. v. Romania», № 27153/07, § 78, від 17 січня 2017 року). У будь-якому випадку Суд не бачить, як такі обставини могли існувати у цій справі, враховуючи, що обшук вмісту мобільного телефону заявника був проведений через два дні після його арешту, що залишало слідчим органам достатньо часу для отримання попереднього судового дозволу.
221. Суд також зазначає, що він вже постановив, що відсутність попереднього судового ордеру може бути компенсована наявністю судового перегляду «ex post factum» законності та необхідності відповідного заходу. Зокрема, перегляд національними судами заходу, що порушує статтю 8, має забезпечити відповідний засіб правового захисту для зацікавленої особи за умови, що суддя ефективно перевіряє законність та обґрунтованість оскаржуваного заходу і, за необхідності, виключає з кримінального провадження зібрані докази (див. справу «Brazzi», цитовану вище, § 44-45).
222. Однак у цій справі не було перегляду дій слідчих органів національними судами, які відмовилися розглядати скаргу заявника щодо законності та необхідності обшуку вмісту його мобільного телефону (див. пункт 118 вище). Уряд також не надав жодних пояснень щодо того, чому національні суди відмовилися проводити такий перегляд.
223. Отже, Суд не може не дійти висновку, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя і кореспонденції у зв'язку з обшуком вмісту його мобільного телефону не було здійснено «відповідно до закону» у розумінні пункту 2 статті 8. Тому немає необхідності розглядати, чи переслідувало це втручання законну мету і чи було воно пропорційним.
224. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції.
2) «MELANDRI v. SAN MARINO»
Заява № 25189/21 – Рішення від 12.09.2024 р.
Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/ukr?i=001-235896
#Стаття 1 Першого протоколу - Конфіскація грошових коштів, отриманих злочинним шляхом, і неможливість їх повернення заявником після засудження за відмивання грошей (часткове виправдання)
#Захід є пропорційним законній меті, а заявнику доступні процесуальні гарантії оскраження
#Констатовано відсутність порушення
Коротко суть справи: 28 листопада 2012 року Агентство фінансової розвідки (далі - «FIA») повідомило слідчого суддю про низку банківських операцій, здійснених заявником та Л.К. у B. C. S.p.a. - банку Сан-Марино (далі - «банк»), які могли становити відмивання грошей.
З'ясувалося, що в період з 2 вересня 2009 року по 17 березня 2010 року заявник поклав на рахунок на своє ім'я, відкритий у банку, 4 865 830 євро (євро) готівкою та низку чеків на загальну суму приблизно 500 000 євро.
Тим часом Л.К., якого заявник залучив до банку, також відкрив у банку поточний рахунок на ім'я виноробної компанії «О.» (далі - «компанія “О.”), єдиним директором якої він був. У період з 20 жовтня 2010 року по 22 грудня 2010 року на рахунок компанії «О.» було перераховано 310 000 євро від компанії «А.Г.», яка могла бути пов'язана із заявником.
FIA повідомило, що з повідомлень у пресі в червні 2012 року воно дізналося, що заявник разом з Л.К. були піддані заходам, що обмежують особисту свободу, в результаті розслідування під назвою «Операція Баккус» (Operation Baccus), яке проводилося, серед іншого, районним директоратом по боротьбі з мафією м. Барі. Заявник та інші особи були звинувачені в Італії у вчиненні низки злочинів, включаючи відмивання грошей, змову з метою вимагання, лихварство та шахрайство проти держави, через низку фіктивних операцій у винному секторі (провадження № 14219/09). Незаконна діяльність мала на меті в кінцевому підсумку ввести в оману італійські податкові органи та Європейський Союз.
За даними італійського судового органу (див. прецедентний параграф), злочинне об'єднання здійснило низку фіктивних господарських операцій у виноробній галузі. Зокрема, низка компаній в Апулії виставили компанії A.G. рахунки-фактури на нібито поставку сусла. Через такі фіктивні операції відмивалися незаконні доходи злочинної організації, а компанія A.G. отримувала вигоду від зменшення витрат, що призводило до економії на податках та отримання неправомірної вигоди. Схема цих операцій була підтверджена, за даними FIA, у відносинах між компанією O. та компанією A.G., що відображено у відповідних банківських рахунках.
Кримінальне провадження в Сан-Маріно
В результаті вищевикладеного, в Сан-Марино було відкрито кримінальне провадження № 865/2012. Слідчий суддя в Сан-Марино за допомогою судових доручень отримав відповідну документацію від італійських органів влади. Останні вказали, що суми, внесені заявником у банк, не були сумісні з його особистими заощадженнями, а були результатом діяльності, яку він здійснював разом зі своїми спільниками з мафіозної організації, про яку йдеться в італійському кримінальному провадженні № 14219/09. Подальша інформація, отримана тим же шляхом у 2013 році, висвітлила роль фіктивних операцій компанії O., зокрема з компанією A.G., в контексті складної афери, здійсненої злочинною організацією. 14 листопада 2013 року Апеляційний суд м. Барі надіслав копію свого рішення у кримінальному провадженні, яким заявника було визнано винним у видачі фальшивих рахунків-фактур та створенні злочинного співтовариства (пізніше це рішення було підтверджено Касаційним судом у більшості випадків, за винятком деяких пунктів обвинувачення, за якими минули строки давності).
22 листопада 2013 року також слідчий суддя в Сан-Марино, на підставі доказів, отриманих в рамках міжнародної правової допомоги, пред'явив заявнику та Л.К. обвинувачення у відмиванні коштів. Він також наклав превентивний арешт на поліс страхування життя з єдиним страховим внеском, укладений у компанії C.S.A. S.p.a., на який були переведені цінні папери та суми на загальну суму приблизно 6 800 000 євро, на рахунок у банку СНД, на якому знаходилося 480 євро, а також на будь-який інший рахунок, що може бути пов'язаний із заявником, у будь-якій іншій фінансовій установі в Сан-Марино.
Арешт на поліс було накладено 5 грудня 2013 року.
9 грудня 2014 року заявника було повідомлено про те, що йому висунуто обвинувачення у вчиненні злочинів, передбачених статтями 50 (триваючі злочини) та 199 bis (відмивання коштів) КК, а також статтями 50, 73 (співучасть та співробітництво) та 199 bis КК, вчинених разом з Л.К.
12 та 13 березня 2015 року заявника та Л.К. було допитано.
27 березня 2015 року слідчий суддя виніс постанову про накладення арешту на банківський сейф та його вміст, що знаходився у банку на ім'я заявника. Арешт було накладено 30 березня 2015 року, а сейф було відкрито 15 квітня 2015 року - у день, коли заявникові було відмовлено у задоволенні його скарги на арешт.
17 квітня 2015 року слідчий суддя виніс обвинувальний акт щодо заявника за:
i) (перше обвинувачення) у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених та караних статтями 50 та 199-бис КК, оскільки він кількома діями на виконання одного і того ж злочинного плану перерахував та приховав гроші, отримані від злочинів (а саме, привласнення коштів, отриманих шляхом використання фальшивих рахунків-фактур, шахрайства на шкоду державному бюджету та шахрайства на шкоду Європейському Союзу. Кошти були переведені до Сан-Марино як очевидні комерційні операції з компанією A.G., якою керував заявник. Зокрема, заявник поклав на поточний рахунок Х, відкритий на його ім'я в банку 6 132 577,39 євро готівкою та 1 768 915,53 євро чеками. Після інвестування в рухоме майно та іноземні фонди перераховані кошти разом з іншими наданими заявником сумами були частково зняті (1 986 081,50 євро готівкою), а частково (8 669 923,31 євро) використані для здійснення банківських переказів на інші рахунки на ім'я заявника. Частина останньої суми була використана для відкриття полісу страхування життя на ім'я заявника, який станом на 10 березня 2011 року становив 6 832 907,67 євро, 11 грудня 2011 року до полісу було додано ще 44 5000 євро, а 22 грудня 2011 року 20 000 євро було знято та переказано на інший рахунок заявника. Остання сума була частково (10 000 євро) знята з цього рахунку, а решта видана у вигляді двох чеків (кожен на суму 5 000 євро). Оскаржувані дії мали місце в Сан-Марино і завершилися 5 грудня 2013 року, тобто в день, коли було вилучено поліс страхування життя; та
ii) (друге обвинувачення) у вчиненні злочинів, передбачених і караних статтями 50, 73 і 199-бис КК, оскільки в результаті кількох дій на виконання одного і того ж злочинного плану разом з Л.К. він перевів гроші, отримані злочинним шляхом (шахрайство на шкоду державному бюджету та Європейському Союзу і фальшиві рахунки-фактури). Зокрема, стосовно суми в 310 000 євро, яку компанія A.G. перерахувала компанії O., а потім частково перевела (160 000 євро) на користь якоїсь A.M., 14 500 євро було знято готівкою, а решту використано для виписки чеків. Ці дії мали місце в Сан-Марино до 22 грудня 2013 року.
Судовий процес
Заявник користувався допомогою захисника протягом усього кримінального провадження проти нього. Директор FIA надав додатковий звіт з детальним описом усіх банківських операцій, здійснених заявником у Сан-Марино, з якого, зокрема, випливало, що готівка вносилася на поточний рахунок Х до 2 грудня 2010 року, а зняття готівки відбувалося до 5 квітня 2011 року. Звіт також показав, що відкриття страхового полісу та відповідного депозиту відбулося 10 березня 2011 року, тоді як суми, покриті полісом, були перераховані до 27 грудня 2011 року (дата часткового погашення).
Відповідачі подали свої заперечення проти позову, зокрема заявник стверджував, що немає доказів незаконного походження коштів і що злочин «відмивання власних коштів» було введено лише Законом № 100/2013 (див. пункт 31 нижче), тобто після вчинення інкримінованих діянь, і додатково просив скористатися привілеєм складу злочину (саме «самовідмивання») для отримання більш м'якого покарання за предикатні злочини. Директор FIA дав свідчення, а також такий собі М.Г., який засвідчив, що виставляв фальшиві рахунки-фактури компанії О. Відповідна реконструкція строків і переказів, представлена в судовому засіданні, не була оскаржена.
Рішенням судді першої інстанції від 10 січня 2019 року заявника було визнано винним у відмиванні коштів, переказі та приховуванні коштів незаконного походження за обома пунктами обвинувачення з огляду на триваючий характер злочинів у сукупності (але лише щодо дій, вчинених після внесення змін 2013 року, які набули чинності 29 липня 2013 року (Закон № 100/2013) до статті 199-бис КК). Л.К. був виправданий за відсутності конкретних доказів того, що співпраця із заявником, в якій його звинувачували, продовжувалася після набрання чинності Законом № 100/2013. Схиляючись до мінімальної міри покарання, заявник був засуджений, серед іншого, до чотирьох років і шести місяців позбавлення волі. Крім того, відповідно до статті 147 КК суддя постановив конфіскувати раніше арештоване майно, а також нараховані на нього відсотки.
Суддя першої інстанції вважав, що заявник брав участь у різних кримінальних провадженнях, пов'язаних з економічними злочинами, які принесли йому значні суми грошей (мільйони євро). Обставини справи, в тому числі строки та використані методи, свідчили про те, що кошти, якими володів заявник, були отримані в результаті таких правопорушень. Цих доказів було достатньо, щоб переконати суддю, як того вимагає національне прецедентне право, незалежно від встановлення вини у вчиненні цих предикатних злочинів. Дійсно, в Італії заявник був визнаний винним лише частково (включаючи різні дії, пов'язані з випискою фальшивих рахунків-фактур станом на 1997 рік), оскільки інші не були достатньо доведені (шахрайство). Крім того, викладення заявником своєї господарської діяльності виявилося необґрунтованим і в різних аспектах спростовувало, той факт, що фальшиві рахунки-фактури стосувалися кількостей, які навіть не могли бути в наявності в магазинах, враховуючи розмір останніх. Незабаром після цих обставин у Сан-Марино були депоновані значні суми грошей, які не могли бути результатом його законної діяльності - заявник цього не довів. Не можна ігнорувати той факт, що заявник був причетний до організованої злочинності протягом декількох років і що депозити були зроблені готівкою, що є типовим для осіб, які бажають приховати походження коштів. Таким чином, поведінка заявника становила склад злочину, передбаченого статтею 199-бис КК, і елементи злочину, як об'єктивна сторона, так і навмисний умисел, були встановлені.
21. На думку суду першої інстанції, постійний характер поведінки, спрямованої на приховування коштів, означав, що вона закінчилася лише 22 листопада 2013 року, коли кошти були вилучені, що виправдовує кваліфікацію як триваючого злочину. У світлі аргументу заявника про те, що склад злочину «самовідмивання коштів» було введено лише у 2013 році, заявник міг бути покараний лише за період після прийняття цього закону, який набув чинності 29 липня 2013 року.
22. Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, що суми, визначені в обвинуваченнях, відповідали його капіталу та профілю діяльності, а також, що не було жодного зв'язку між коштами, розміщеними в Сан-Марино, та злочинами, в яких його звинувачували [в Італії], вказуючи на те, що ці кошти фактично походять від відшкодування податку на додану вартість («ПДВ»), отриманого від італійських податкових органів, і, таким чином, не можуть вважатися незаконними … Склад злочину «самовідмивання» був створений шляхом внесення змін до статті 199-бис КК (вилучення винятку, який застосовувався до осіб, які вчинили основний злочин). Остання набула чинності лише 29 липня 2013 року, а отже, не існувала на момент вчинення оскаржуваного діяння, яке могло стосуватися лише переказів, що завершилися в березні 2011 року, а отже, він не міг бути покараний за нього. Закон № 99/2010 (див. пункт 32 нижче) також не міг бути застосований до його справи.
Рішенням від 6 листопада 2020 року, апеляційний суддя у кримінальних справах залишив у силі висновок про винуватість за першим обвинуваченням, змінивши його підстави. Зокрема, він вважав, що заявник дійсно вчинив відмивання власних коштів, яке, тим не менш, підлягає кримінальному переслідуванню у цій справі, оскільки Закон № 99/2010 (див. пункт 32 нижче) вже передбачав, що відповідний виняток, передбачений статтею 199-бис КК, не застосовується до основного злочину - виготовлення фальшивих рахунків-фактур….
Щодо суті першого обвинувачення апеляційний суддя зазначив, що висновки Апеляційного суду Італії, підтверджені Касаційним судом (див. пункт 10 вище), були чіткими щодо використання фальшивих рахунків-фактур на користь компанії A.G. за фіктивні послуги, у зв'язку з якими заявник отримав від держави неправомірне відшкодування податків.…
Апеляційний суддя також виправдав заявника за другим обвинуваченням, вважаючи висновок суду першої інстанції невідповідним з огляду на причини виправдання співучасника. У будь-якому випадку, навіть за умови правильного підґрунтя, яке було застосоване в апеляції, кошти, про які йшлося у другому обвинуваченні, були скоріше засобом вчинення злочину, а не прибутком, і саме з цієї причини обидва обвинувачені повинні були бути виправдані. Як наслідок, він переглянув призначене покарання, зокрема, до чотирьох років і трьох місяців позбавлення волі. Він підтвердив решту вироку суду першої інстанції.
10 грудня 2020 року суддя з виконання рішень постановив конфіскувати раніше арештовані активи (в тому числі поліс страхування життя) та нараховані на них відсотки на користь бюджету Сан-Марино.
Суть скарги: Заявник скаржився на незаконність та непропорційність конфіскації, накладеної на нього за результатами кримінального провадження, що, на його думку, порушувало статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
Окремі висновки ЄСПЛ:
(a) Загальні принципи
63. Суд повторює свою прецедентну практику, згідно з якою захід конфіскації, навіть якщо він передбачає позбавлення майна, тим не менш, є контролем за використанням майна у значенні другого абзацу статті 1 Протоколу № 1 (див. рішення у справах «Air Canada v. the United Kingdom», від 5 травня 1995 року, § 34; «Silickienė v. Lithuania», № 20496/02, § 62, від 10 квітня 2012 року, § 62; «S.A. Bio d'Ardennes v. Belgium», №. 44457/11, § 48, 12 листопада 2019 року і «Markus v. Latvia», № 17483/10, § 70, 11 червня 2020 року). Однак у деяких випадках, коли конфіскація передбачала постійну передачу права власності, а заявник не мав реальної можливості повернути своє майно, Суд вважав, що такі заходи були рівнозначні позбавленню власності (див., наприклад, рішення у справах «Andonoski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia», № 16225/08, § 30, 17 вересня 2015 року; «B.K.M. Lojistik Tasimacilik Ticaret Limited Sirketi v. Slovenia», 42079/12, § 38, 17 січня 2017 року; та «Yașar v. Romania», № 64863/13, § 49, 26 листопада 2019 року).
64. В обох ситуаціях Суд повинен встановити, чи був захід законним і «відповідав загальним інтересам», а також чи існував розумний зв'язок пропорційності між застосованими засобами та метою, яку прагнули досягти (див. рішення у справі «Džinić v. Croatia», №38359/13, § 61 і 62, 17 травня 2016 року, та «Gogitidze and Others v. Georgia», №36862/05, § 96 і 97, 12 травня 2015 року). Характер втручання, переслідувана мета, характер порушених майнових прав, а також поведінка заявника і державних органів, що втручаються, є одними з основних факторів, що мають істотне значення для оцінки того, чи дотримується оскаржуваний захід необхідного справедливого балансу і, зокрема, чи не покладає він непропорційний тягар на заявника (див. рішення у справі «Karahasanoğlu v. Turkey», № 21392/08 та 2 інших, § 149, від 16 березня 2021 року, та «Ferhatović v. Slovenia», № 64725/19, § 43, від 7 липня 2022 року).
(b) Застосування загальних принципів до цієї справи
65. Попередньо, незважаючи на заяви сторін або їх відсутність, Суд зазначає, що не було показано або доведено, що сума в розмірі 310 000 євро, яка була зарахована компанії O. компанією A.G. (яка може бути пов'язана із заявником) та пізніше розподілена в іншому місці, що було предметом другого обвинувачення, за яким заявника було виправдано, була знайдена у володінні заявника (на будь-якому з його банківських рахунків або фінансових інструментів, які він мав у Сан-Марино) на момент накладення арешту, а згодом була конфіскована. Оскільки ця сума була перерахована компанією «А.Г.» компанії «О.» у 2010 році (див. пункт 7 вище), тобто до арешту, очевидно, що вона не була частиною арештованих і пізніше конфіскованих коштів, а отже, не входить до сфери розгляду цієї скарги.
66. Крім того, Суд зазначає, що заявник жодного разу не вказав точну суму, яка була арештована та згодом конфіскована, а в його заявах зазначено лише, що вона становила понад 6 800 000 євро (остання сума являє собою суму за договором страхування життя). Тому саме з огляду на це справа має бути розглянута.
67. Що стосується питання про те, за яким правилом статті 1 Протоколу № 1 має розглядатися оскаржуване втручання, то в цій справі очевидно, що у заявника немає реальної можливості повернути конфісковані суми. Тим не менш, Суд вирішує залишити це питання відкритим, оскільки немає необхідності вирішувати його у цій справі (див. для аналогічного підходу рішення у справах «Denisova and Moiseyeva v. Russia», № 16903/03, § 55, 1 квітня 2010 року; «Aktiva DOO v. Serbia», № 23079/11, § 78, 19 січня 2021 року; та «Zaghini v. SanMarino», № 3405/21, § 58, 11 травня 2023 року).
68. Щодо того, чи був цей захід законним, Суд зазначає, перш за все, що не існує жодної незаконності щодо його засудження, оскільки, як зазначалося вище і як визнав заявник у своїй заяві, самовідмивання було злочином станом на 2010 рік. Дійсно, апеляційний суддя обмежив встановлення вини періодом після набрання чинності Законом № 99/2010, який передбачав покарання за відмивання коштів, якщо злочин був пов'язаний з видачею фальшивих рахунків-фактур (як у цій справі), до дати останнього переказу коштів, а саме 27 грудня 2011 року. Таким чином, на момент вчинення заявником оскаржуваних дій існувала передбачувана правова норма, яка робила ці дії караними, і саме ця норма (чинна на момент вчинення фактів, в яких заявника було визнано винним) була застосована апеляційним суддею (незалежно від висновків суду першої інстанції), тому питання законності у зв'язку з цим не виникає (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Sofia», згадане вище, § 50, від 2 травня 2017 року).
69. Що стосується точної правової підстави конфіскації, Суд підкреслює прикру і повторювану відсутність будь-яких уточнень національними судами щодо того, який саме підпункт статті 147 КК був застосований (див. також з цього приводу, і зовсім недавно, згадане вище рішення у справі «Zaghini», § 59), і, де це доречно, яку саме версію цього положення було застосовано (див. також з цього приводу рішення у справі «Sofia», згадане вище, § 64), з огляду на численні зміни, що вносилися впродовж років (див. пункти 27-29 вище). Суд зазначає, що, хоча за певних обставин положення і відповідна підстаття можуть бути очевидними, це не завжди так, і в останньому випадку сторони не повинні доводити це перед Судом, а Суд повинен визначати, яка з численних підстатей найкраще підходить до ситуації, що склалася.
70. Суд зазначає, що стосовно законності заходів з конфіскації в Сан-Марино він раніше вже визнавав конфіскацію, за відсутності обвинувальних вироків, законною відповідно до пункту 2 статті 147 КК, на яку посилається Уряд у цій справі (див. згадане вище рішення у справі «Zaghini», § 59, та рішення у справі «Balsamo v. San Marino», № 20319/17 та 21414/17, § 73 та 89, від 8 жовтня 2019 року), та конфіскації після засудження, які були законними відповідно до КК У цій справі заявника було визнано винним у відмиванні коштів, одержаних злочинним шляхом, у зв'язку з переказом грошей, вчиненим у період з 10 березня 2011 року до 27 грудня 2011 року, дати останнього переказу страхового полісу. Апеляційний суддя постановив, що ці кошти, або більша їх частина, становили особистий прибуток, отриманий заявником в обмін на його участь у злочинній діяльності. Таким чином, ці суми були визнані отриманими злочинним шляхом (див. пункт 24 вище). Більше того, сам заявник визнав, що конфісковані гроші були ціною, прибутком або продуктом злочину і що єдиною можливою правовою підставою для конфіскації у його справі була частина 1 статті 147 КК (див. пункт 58 вище). З цього випливає, що у цій справі, враховуючи відповідний обвинувальний вирок, було б достатньо визнати, що конфіскація, застосована до заявника, відповідала закону, а саме ч. 1 ст. 147 КК.
71. Також очевидно, що захід у цій справі переслідував законну мету, в загальних інтересах, а саме боротьбу з відмиванням грошей (див. рішення у справах «Zaghinі», згадане вище, § 60; …).
72. Що стосується того, чи була конфіскація пропорційною, то, незважаючи на те, що немає сумнівів у тому, що була конфіскована значна сума, національні суди обох інстанцій вважали, що вона була отримана від злочину, і встановили, що заявник не зміг довести, що ці суми мали законне походження. У зв'язку з цим, а також щодо процесуальних гарантій, Суд посилається на свій попередній висновок про те, що в кримінальному провадженні були дотримані права захисту (див. пункт 53 вище). Беручи до уваги всі відповідні факти та італійське провадження, на думку апеляційного судді, відповідні операції становили відмивання грошей (іншими словами, переказ доходів від кримінального правопорушення), і Суд зазначає, що ці операції відповідали сумам (арештованим і, зрештою, конфіскованим). Дійсно, заявник не вказав, які суми були конфісковані в надлишку, а також не навів цього аргументу в апеляційній скарзі, незважаючи на те, що його вже було визнано винним за цим обвинуваченням і застосовано конфіскацію.
73. Крім того, як зазначалося вище, ніщо не свідчить про те, що гроші, про які йдеться у другому обвинуваченні, коли-небудь були (вилучені і в кінцевому підсумку) конфісковані. Так само немає жодних ознак того, що конфіскація мала на меті покрити будь-які прибутки, отримані у зв'язку з другим обвинуваченням, за яким заявника було виправдано. Таким чином, аргумент заявника про те, що розмір конфіскації мав бути змінений після цього виправдувального вироку (див. пункт 58 вище), є помилковим.
74. З огляду на це, та враховуючи, зокрема, важливість переслідуваної мети, а також відповідні процесуальні гарантії, доступні заявнику в рамках відповідного провадження, Суд не вважає, що цей захід був непропорційним (див. згадану вище справу «Sofia», § 72).
75. Звідси випливає, що порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції не було.