1) «MORARU AND MARIN v. ROMANIA»
Заява № 53282/18 та №31428/20, – Рішення від 20.12.2022 р.
Посилання на першоджерело: https://bit.ly/3ivCYTV
#Стаття 1 Протоколу № 12_Заборона дискримінації
#Відсутність двох державних службовців-жінок, які досягли пенсійного віку, встановленого для жінок, продовжувати працювати до досягнення вищого пенсійного віку, встановленого для чоловіків
#Стамбульська конвенція
#Заборона дискримінації
#Трудові права
#Порушення Конвенції
Коротко суть справи:
Щодо першої заявниці
Перша заявниця була державним службовцем, працювала радником у відділенні Національного агентства фіскальної адміністрації (Agenţia Naţională de Administrare Fiscală – «ANAF»).
7 грудня 2016 року, коли вона наближалася до пенсійного віку, встановленого на той час для жінок (у її випадку 60 років і шість місяців), вона подала заяву своєму роботодавцю, висловлюючи бажання продовжувати працювати, доки вона не досягла встановленого для чоловіків пенсійного віку (65 років).
Рішенням від 3 лютого 2017 року ANAF припинив трудові відносини заявниці з 1 березня 2017 року на тій підставі, що вона досягла встановленого законом пенсійного віку та завершила обов’язковий період сплати внесків до пенсійної програми. Заявник був повідомлений про прийняте рішення.
14 лютого 2017 року заявниця попросила ANAF скасувати рішення від 3 лютого 2017 року, але 10 березня 2017 року роботодавець відхилив її прохання.
31 березня 2017 року заявниця подала позов до суду, вимагаючи скасування рішення від 3 лютого 2017 року. Вона посилалася на положення Закону про рівні можливості та Директиви 2006/54/ЄС, які, на її думку, повинні були мати пріоритет над національним законодавством. Вона також послалася на Стамбульську конвенцію (див. пункт 65 нижче), яка закликає держави вживати законодавчих та інших заходів для запобігання дискримінації за ознакою статі. На її думку, встановлення різного віку виходу на пенсію для чоловіків і жінок є забороненою дискримінацією.
27 вересня 2017 року суд ухвалив рішення на користь заявника. Суд зауважив, що згідно зі статтею 53 Пенсійного закону та положеннями Директиви 2006/54/ЄС державний службовець мав право, а не зобов’язаний вийти на пенсію.
У подальшому, ANAF було подано апеляційну скаргу на згадане рішення, яка була задоволена, а рішення першої інстанції було скасовано.
Щодо другої заявниці:
Заявниця, державний службовець, була керівником служби в Міністерстві бізнесу, торгівлі та підприємництва (далі – Міністерство).
6 листопада 2018 року, за два місяці до того, як вона досягла пенсійного віку, встановленого для жінок на той час (у її випадку 61 рік, див. пункт 24 нижче), вона подала заяву до Міністерства, в якому висловила бажання продовжувати працювати ще на рік, відповідно до положень статті 98 § 3 Закону про державну службу після внесення змін до Закону №. 188/1999.
Рішенням від 15 січня 2019 року Міністерство розпорядилося припинити трудові відносини заявниці з 12 січня 2019 року на тій підставі, що вона відповідала вимогам, встановленим законодавством: вона досягла стандартного пенсійного віку та відпрацювала мінімальний період сплати внесків до пенсійного фонду.
29 січня 2019 року заявниця звернулась до Міністерства з проханням скасувати своє рішення, але відповіді не отримала.
28 березня 2019 року вона подала позов до окружного суду, вимагаючи скасування наказу міністерства від 15 січня 2019 року. Вона стверджувала, що автоматичне припинення її трудового контракту в іншому віці, ніж у колеги-чоловіка, є дискримінацією.
20 червня 2019 року окружний суд задовольнив позов і скасував рішення міністерства про звільнення заявниці.
Міністерство оскаржило указане рішення й в остаточному рішенні від 16 січня 2020 року Апеляційний суд Бухареста задовольнив апеляцію та відхилив позов заявниці. Було встановлено, що заявниця не могла продовжувати працювати після досягнення пенсійного віку, оскільки роботодавець не задовольнив її заяву.
Суть скарги: Заявники скаржилися на те, що їм не дозволили продовжувати працювати після досягнення пенсійного віку для жінок, таким чином, вони зазнали дискримінації за ознакою статі. Вони посилалися на статтю 1 Протоколу № 12 до Конвенції. Крім того, друга заявниця також посилалася на статтю 14 Конвенції разом зі статтею 8.
Перша Заявниця стверджувала, що захід, про який йде мова, зобов’язання виходити на пенсію раніше, ніж чоловіки, який спочатку був розроблений для компенсації фактичної нерівності між чоловіками та жінками, був давно не тільки вилучений з економічних і соціальних реалій держави-відповідача, але й також був формою применшення ролі жінок у сфері праці, зокрема жінок на державній службі. Строк, встановлений урядом, тобто п’ятнадцять років для досягнення рівності, являв собою кричущу дискримінацію за ознакою статі та не мав жодних розумних підстав.
Друга Заявниця зазначила, що чоловік у її ситуації міг би продовжувати працювати без будь-яких перешкод, і повторила, що жінкам слід надати можливість продовжувати працювати до досягнення пенсійного віку, встановленого для чоловіків. Вона вважала, що зазнала дискримінації за ознакою статі.
Окремі висновки ЄСПЛ:
(а) Загальні принципи
99. Незважаючи на різницю в сфері застосування між статтею 14 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 12 до Конвенції, значення поняття «дискримінація» у статті 1 Протоколу № 12 мало бути таким же, як і в статті 14 (див. пункти 18 і 19 Пояснювальної доповіді до Протоколу № 12). Таким чином, застосовуючи той самий термін згідно зі статтею 1 Протоколу № 12, Суд не бачить підстав відступати від усталеного тлумачення «дискримінації» (див. «Sejdić and Finci v. Bosnia and Herzegovina», №27996/06 та №34836/06, § 55).
100. Можна зробити висновок, що в принципі ті самі стандарти, розроблені Судом у його прецедентній практиці щодо захисту, наданого статтею 14, застосовуються до справ, порушених за статтею 1 Протоколу № 12.
101. У цьому ключі Суд повторює, що під час користування правами та свободами, гарантованими Конвенцією, стаття 14 забезпечує захист від різного поводження без об’єктивного та розумного виправдання особам, які перебувають у аналогічних або відносно подібних ситуаціях. Іншими словами, вимога продемонструвати аналогічну позицію не вимагає, щоб групи порівняння були ідентичними. Для цілей статті 14 різниця у поводженні є дискримінаційною, якщо вона «не має об’єктивного та розумного виправдання», тобто якщо вона не переслідує «законну мету» або якщо немає «розумного співвідношення пропорційності» між використані засоби та мета, яку прагнуть досягти (див. «Molla Sali v. Greece», №20452/14, §§ 133, 135).
102. Суд також встановив у своїй прецедентній практиці, що лише відмінності у поводженні, засновані на ідентифікованій характеристиці або «статусі», можуть становити дискримінацію за значенням статті 14 (див. «Fábián v. Hungary», №78117/13, § 113).
103. Крім того, стаття 14 не забороняє Договірним сторонам ставитися до груп по-різному, щоб виправити «фактичну нерівність» між ними. Дійсно, право не піддаватися дискримінації при здійсненні прав, гарантованих Конвенцією, також порушується, коли держави без об’єктивного та розумного виправдання не ставляться по-різному до осіб, чиї ситуації значно відрізняються (див. «Thlimmenos v. Greece», №34369/97, § 44; «Stec and Others v. the United Kingdom», №65731/01 та №65900/01, § 51; «Guberina v. Croatia», №23682/13, § 70).
104. Договірні Держави користуються певною свободою розсуду в оцінці того, чи виправдовують відмінності в подібних ситуаціях різне ставлення і в якій мірі. Обсяг свободи розсуду змінюватиметься залежно від обставин, предмета та досвіду. Перш за все, характер статусу, на якому ґрунтується диференційоване ставлення, має значну вагу при визначенні обсягу цієї свободи розсуду. Поле є дуже вузьким, якщо відмінність ґрунтується на притаманній або незмінній особистісній характеристиці, такій як стать (див. «Savickis and Others v. Latvia», №49270/11, § 183).
105. Суд постановив, що у контексті статті 1 Протоколу № 1, Конвенція зазвичай надає державі широкі межі, коли йдеться про загальні заходи економічної чи соціальної стратегії. Завдяки безпосередній обізнаності зі своїм суспільством та його потребами національні органи влади в принципі мають кращі позиції, ніж міжнародні судді, щоб оцінити, що є суспільним інтересом з соціальних чи економічних міркувань, і Суд, як правило, поважатиме політичний вибір законодавчого органу, якщо він не є «явно без розумних підстав» (див . згадане вище рішення у справі «Stec and Others», § 52, та «Savickis and Others», § 184 цитовані вище). Однак, навіть велике поле розсуду у сфері економічної чи соціальної політики не виправдовує ухвалення законів чи практики, які б порушували заборону дискримінації (див. «Savickis and Others», згадане вище, § 185, і «Yocheva and Ganeva v. Bulgaria», №18592/15 і 43863/15, § 101, з подальшими посиланнями).
106. Водночас просування гендерної рівності сьогодні є основною метою держав-членів Ради Європи. Суд неодноразово зазначав, що для виправдання розбіжностей, заснованих виключно на статевій приналежності, потрібні «дуже вагомі причини», «особливо серйозні причини» або, як іноді кажуть, «особливо вагомі та переконливі причини». Зокрема, посилання на традиції, загальні припущення чи переважаючі соціальні погляди в конкретній країні є недостатнім виправданням відмінності у ставленні за ознакою статі. Наприклад, держави не можуть нав’язувати традиції, які випливають з ідеї, що чоловік відіграє домінуючу роль, а жінка — другорядну роль у сім’ї (див . «Beeler v. Switzerland», №78630/12, § 95; «Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. the United Kingdom», § 78; «Ünal Tekeli v. Turkey», №29865/96, § 63; «Konstantin Markin v. Russia», №30078/06, §§ 126‑127; «Carvalho Pinto de Sousa Morais v. Portugal», №17484/15, § 46). Отже, коли відмінність у поводженні ґрунтується на статі, межі розсуду, надані державі, є вузькими (див. «Beeler», згадане вище, §§ 95-96 і 105, і «Emel Boyraz v. Turkey», №61960/08, § 51).
(b) Застосування згаданих принципів у цій справі
(i) Чи була різниця у ставленні
107. Заявниці скаржилися на те, що до них ставилися інакше, ніж до чоловіків, які займали ті самі посади, що й вони, оскільки вони були змушені вийти на пенсію, коли досягли пенсійного віку, встановленого для жінок, який був нижчим, ніж той, що встановлений для чоловіків, і що їхні прохання продовжувати працювати після досягнення цього віку було відхилено.
108. Суд уже встановив, що різниця у віці виходу на пенсію між чоловіками та жінками є різницею у поводженні за ознакою статі (див. згадане вище рішення у справі «Stec and Others», §60). Те саме стосується заходу, який оскаржується в цій справі, а саме, автоматичного припинення роботи заявниці, коли вона досягла пенсійного віку для жінок.
109. У цій справі Суд зазначає, що перша заявниця просила продовжувати працювати до досягнення нею пенсійного віку, встановленого для чоловіків (див. пункт 7 вище), тоді як друга заявниця просила продовжити її роботу після досягнення пенсійного віку (див. пункт 15 вище). Хоча запити видаються різними за своєю природою, Суд зазначає, що це не більше ніж різні шляхи, якими заявники користувалися у своїх спробах подолати різницю у пенсійному віці між чоловіками та жінками.
110. У зв’язку з цим Суд зауважує, що в лютому 2017 року, коли перший заявник досяг пенсійного віку, стаття 98 Закону про державну службу запровадила загальне правило, згідно з яким усі трудові відносини припинялися в день досягнення державним службовцем пенсійного віку (див. пункт 28 вище). У листопаді 2018 року, коли другий заявник досяг цього віку, стаття 98 § 3 Закону про державну службу дозволяла продовжувати трудові відносини після досягнення пенсійного віку працівника, незалежно від статі цієї особи (див. пункт 29 вище). Проте в обидві дати вік виходу на пенсію був різним для чоловіків і жінок, і обидві заявниці порушили це питання у своїх національних скаргах (див. пункти 10 і 18 вище).
111. Крім того, Суд зазначає, що в той час, коли друга заявниця звернулася за продовженням її трудових відносин (тобто 6 листопада 2018 року, див. пункт 15 вище), ситуація була іншою для жінок, чиї індивідуальні трудові договори регулювалися Кодексом законів про працю, та тих, чия зайнятість регулювалася законами про державну службу. Насправді, хоча на той час відповідні положення Кодексу законів про працю та Закону про державну службу були подібними, це питання порушила друга заявниця у своєму національному позові (див. пункт 18 вище) 24 липня 2018 року, майже за чотири місяці до другої заявниці подала свій запит…. через кілька днів після того, як друга заявниця подала свою заяву, Кодекс законів про працю було змінено, щоб дозволити жінкам продовжувати працювати до досягнення ними встановленого пенсійного віку для чоловіків (див. пункт 26 вище). Таким чином, можна стверджувати, що ситуація другого заявника також стосується різниці у ставленні до жінок-державних службовців і жінок, найнятих згідно з Кодексом законів про працю (див. пункт 96 вище). Однак Суд вважає, що в кінцевому підсумку основним принципом скарги другої заявниці залишається відмінність у поводженні з жінками на робочому місці (див. пункт 94 вище). Отже, він розглядатиме скаргу з точки зору тверджень про дискримінацію за ознакою статі, беручи до уваги відповідні аспекти різних національних трудових норм, що діяли на той час.
112. З цих причин заявники можуть стверджувати, що в їхній ситуації до них ставилися інакше, ніж до колег-чоловіків, щодо умов припинення їх трудових відносин.
(ii) Чи була різниця у ставленні виправданою
113. Залишається з’ясувати, чи мала основна відмінність у поводженні об’єктивне та розумне обґрунтування та чи була, таким чином, прийнятною згідно зі статтею 1 Протоколу № 12.
114. Суд покликаний оцінити, чи ненадання заявникам права вибору продовжувати працювати після пенсійного віку, встановленого для жінок, до пенсійного віку, встановленого для чоловіків, було сумісним з Конвенцією. Ситуації, на які звертає увагу Суд, були породжені тим фактом, що національне законодавство встановлює різний вік виходу на пенсію для чоловіків і жінок (див. пункт 107 вище), питання, яке в кінцевому підсумку стосується системи соціального забезпечення, запровадженої державою-відповідачем.
115. Уряд стверджував, що встановлення умов для виходу на пенсію входить до межі розсуду держави (див. пункт 95 вище). У зв’язку з цим Суд пам’ятає про те, що ця справа стосується сфери соціального забезпечення, яка є складною системою, в якій має бути збережено баланс, і що, відповідно, широкі межі зазвичай надаються державі, коли вона стосується загальних заходів економічної чи соціальної стратегії (див. судову практику, наведену в пункті 105 вище). У цьому контексті Суд уже визнав, що будь-які коригування пенсійних схем повинні проводитися поступово, обережно та зважено, оскільки будь-який інший підхід може поставити під загрозу соціальний мир, передбачуваність пенсійної системи та правову визначеність (див. «Beeler», цитоване вище, § 104, з подальшими посиланнями, «Andrle v. the Czech Republic», №6268/08, §§ 51-52, і «Stec and Others», згадане вище, §§ 60-66).
116. Однак Суд має повторити, що для того, щоб вважати різницю у поводженні за ознакою статі сумісною з Конвенцією, необхідно було б навести дуже вагомі причини, а також що свобода розсуду, яка надається державам для виправдання такої різниці є вузькою…
117. Суд зазначає, що ця справа стосується автоматичного припинення трудових відносин із заявниками після досягнення ними пенсійного віку, який був нижчим, ніж пенсійний вік для чоловіків, а не їх права вийти на пенсію раніше, ніж чоловіки. Останній є частиною поступового коригування пенсійної схеми (див. пункт 24 вище), який можна розглядати як захід, призначений для виправлення «фактичної нерівності» (див. пункт 103 вище), і неодноразово та послідовно підтримувався Конституційним Судом (див. параграфи 35 56 і 63 ). Ці ж міркування не стосуються обов’язку заявників виходити на пенсію після досягнення пенсійного віку, встановленого для жінок.
118. Насправді, запровадивши та зберігаючи загальне правило про обов’язкове звільнення жінок із нижчого віку, ніж встановлено для чоловіків (див. пункти 24 і 28 вище), з можливістю лише кількох винятків, запроваджених Законом № 156/2018 (див. пункти 29 - 30 вище), законодавча влада підтримує стереотипне уявлення про гендерні ролі та розглядає жінок як однорідну групу, позбавлену волі, чиї особисті ситуації чи бажання щодо професійного життя та розвитку кар’єри, а також їхні вирівнювання з чоловіками повністю ігноруються.
119. У цій справі роботодавцями заявників були державні органи, дії яких передбачали відповідальність держави за Конвенцією. Суд не може не зауважити, що ані державні органи, ані національні суди, які розглядали справи заявників, не надали жодних пояснень щодо того, яким чином їхні рішення не дозволяти заявникам продовжувати працювати були сумісними з Конвенцією чи застосовним правом ЄС. У цьому відношенні Суд зауважує, що у своєму національному позові перша заявниця прямо стверджувала, що припинення її трудових відносин суперечило чинному законодавству ЄС, і з цією метою вона посилалася на рішення Суду ЄС у справах «Marshall and Kleist» (див. пункти 10 , 71 і 75 вище). Однак апеляційний суд не зміг суттєво розглянути ці рішення СЄС і не розглянув їхні наслідки, на які звернула увагу заявниця у своїх аргументах у суді.
120. Крім того, Суд вважає доречним те, що Уряд не стверджував, що захід, якого вимагають заявники, призведе до значних витрат для суспільства або системної зміни пенсійної системи ...
121. Отже, аргументи, наведені Урядом для виправдання заборони заявникам продовжувати працювати після досягнення пенсійного віку для жінок, не є послідовними чи переконливими, і, отже, їх не можна розглядати як розумне чи об’єктивне виправдання цього заходу.
122. Насправді Суд не може не зауважити, що тим часом ситуацію було виправлено в державі-відповідачі. У 2018 році Конституційний Суд встановив, що автоматичне припинення трудового договору жінки після досягнення нею пенсійного віку, встановленого Кодексом законів про працю, становило дискримінацію за статтю, і вважав, що причини, які виправдовують встановлення різного ставлення до чоловіків і жінок щодо умов право на пенсію не відповідало вимогам об’єктивного та раціонального обґрунтування для автоматичного припинення трудових відносин … Незабаром після цього Трудовий кодекс було змінено (див. пункт 26 вище). Найважливіше те, що у 2021 році Конституційний Суд зробив такий же висновок щодо Закону про державну службу (див. пункти 59 62 вище). Проте заявники не могли скористатися змінами в Законі про державну службу, оскільки на той час рішення, ухвалені в національних провадженнях у їхніх справах, були остаточними (див. пункт 92 вище).
123. У світлі вищезазначеного Суд дійшов висновку, що ненадання заявникам можливості продовжувати працювати після досягнення пенсійного віку та до досягнення ними пенсійного віку, встановленого для чоловіків, становило дискримінацію за статтю, яка не була об’єктивно виправданою чи необхідною за обставин.
124. Відповідно, мало місце порушення статті 1 Протоколу № 12 до Конвенції.