При розгляді судом спорів щодо виселення дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою
Короткий зміст позовних вимог:
У грудні 2021 року Військова частина НОМЕР_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Київське квартирно-експлуатаційне управління, про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням.
У червні 2022 року Військовою частиною НОМЕР_1 подано до суду уточнену позовну заяву, у якій зазначено відповідачами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та малолітнього ОСОБА_4 , в інтересах якого діє ОСОБА_1 . Позивач просив суд виселити відповідачів з житлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.
Позов мотивовано тим, що 31 січня 2019 року Міністерством оборони України видано наказ № 40 «Про проведення експерименту із забезпечення службовим житлом шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України».
01 лютого 2019 року на підставі цього наказу начальником Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України затверджено Порядок проведення експерименту із забезпечення службовим житлом шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України.
На виконання вищевказаного Порядку наказом командира Військової частини НОМЕР_1 № 173/нагп від 31 липня 2019 року службове (штатно-посадове) житло закріплено за посадою головного старшини Військової частини НОМЕР_1 .
Наказом начальника Головного управління персоналу - заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України від 28 вересня 2018 року № 42-РС старшого прапорщика ОСОБА_1 призначено головним старшиною Військової частини НОМЕР_1 .
31 липня 2019 року ОСОБА_1 подав на ім`я командира військової частини НОМЕР_1 рапорт, у якому просив надати йому з сім`єю у складі чотирьох осіб службове (штатно-посадове) житло.
01 серпня 2019 року на підставі Договору надання в користування військовослужбовцю Збройних Сил України службового (штатно-посадового) житла, укладеного між Військовою частиною НОМЕР_1 та ОСОБА_1 , останньому на строк проходження ним військової служби на посаді головного старшини у військової частини НОМЕР_1 надано для тимчасового проживання житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .
На підставі укладеного договору ОСОБА_1 разом із членами сім`ї заселився у зазначене житлове приміщення.
Наказом начальника Головного інформаційно-телекомунікаційного вузла № 24-РС від 15 червня 2021 року відповідача, майстер-сержанта ОСОБА_1 , головного старшину Військової частини НОМЕР_1 звільнено з військової служби у запас за станом здоров`я.
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 18 червня 2021 року № 118 відповідача виключено із списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення, проте службове (штатно-посадове) житло у передбачений Договором строк відповідач разом із членами сім`ї не звільнив.
17 серпня 2021 року Військовою частиною НОМЕР_1 ОСОБА_1 вручено Претензію № 832 з проханням звільнити займане ним службове (штатно-посадове) житло за адресою: АДРЕСА_1 . Відповіді на зазначену претензію позивач не отримав, спірне житло відповідачі не звільнили.
Позивач зазначає, що згідно з пунктом 3.12 Договору від 01 серпня 2019 року військовослужбовець зобов`язаний звільнити надане службове (штатно-посадове) житло у місячний строк разом з членами сім`ї у разі звільнення з військової служби.
Оскільки ОСОБА_1 був звільнений з військової служби, він разом з членами сім`ї втратив право користуватися вказаним житловим приміщенням. Однак, всупереч умовам Договору від 01 серпня 2019 року та надісланої Військовою частиною НОМЕР_1 претензії відповідачі не виконали умови договору і не звільнили надане їм у тимчасове користування службове (штатно-посадове) житло.
Посилаючись на викладені обставини, позивач просив задовольнити позов.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції:
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 лютого 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що жоден із наказів Міністерства оборони України (№ 40 від 31 січня 2019 року, № 51 від 19 лютого 2020 року), а також Порядок проведення експерименту із забезпечення службовим житлом шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України не були зареєстровані у Міністерстві юстиції України відповідно до вимог Указу Президента України від 3 жовтня 1992 року № 493 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» та «Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року № 731, відтак є такими, що не набрали чинності і не можуть бути застосовані.
На момент звільнення з військової служби відповідач ОСОБА_1 мав стаж військової служби понад 20 років, а також залишався на обліку громадян, які потребують покращення житлових умов, тому в силу вищенаведених вимог чинного законодавства не підлягав виселенню без надання іншого житлового приміщення.
Крім того, на момент звернення з позовом до суду у ОСОБА_1 встановлено другу групу інвалідності з 18 жовтня 2021 року у зв`язку із захворюванням, пов`язаним із захистом Батьківщини.
Суд вказав, що передбачена Договором від 01 серпня 2019 року умова, яка покладала на відповідача ОСОБА_1 та членів його сім`ї обов`язок звільнити житлове приміщення у місячний строк у разі звільнення з військової служби, прямо суперечить покладеному на позивача чинним законодавством обов`язку забезпечити відповідача ОСОБА_1 та членів його сім`ї житлом для постійного проживання, а в разі його відсутності, службовим жилим приміщенням, порушує встановлений публічний порядок, а отже є нікчемною.
Суд зробив висновок, що позиція позивача як органу державної влади не ґрунтується на вимогах чинного законодавства, зокрема статей 9, 125 Житлового кодексу України та статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», та з точки зору статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є необґрунтованим та непропорційним втручанням у право на повагу до житла відповідачів, які були вселені в службове приміщення за згодою позивача, перебувають на обліку громадян, які потребують покращенню житлових умов, та не можуть бути виселені зі службового приміщення без надання іншого жилого приміщення.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням, Військова частина НОМЕР_1 звернулась до суду з апеляційною скаргою.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції:
Постановою Київського апеляційного суду від 06 червня 2024 року апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задоволено, рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 лютого 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення у справі, яким позов задоволено.
Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.
Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив з того, що штатно-посадове (службове) житло, яким є спірна квартира, було надано відповідачу у тимчасове користування на договірних умовах на підставі договору від 01 серпня 2019 року, відповідно до Наказу Міністерства оборони України від 31 січня 2019 року № 40. Вказаний експеримент триває, і на цей час він не визнаний таким, що суперечить законодавству України.
Чинне законодавство не передбачає можливості та порядку отримання військовослужбовцем для постійного проживання житла, яке було передане йому у тимчасове користування на договірних умовах у зв`язку з проведенням експерименту із забезпечення житлом шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України.
Оскільки спірне штатно-посадове житло надано відповідачу в тимчасове користування, згідно умов укладеного між сторонами договору відповідач зобов`язався повернути це житло при настанні певних умов, тому звільнення особою штатно-посадового житла після звільнення з військової служби переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції, зокрема захист інтересів інших військовослужбовців, які потребують житло у зв`язку зі службою.
Апеляційний суд спростував висновки суду першої інстанції та посилання відповідачів на те, що Накази Міністерства оборони України (№ 40 від 31 січня 2019 року та № 51 від 19 лютого 2020 року), а також «Порядок проведення експерименту із забезпечення службовим житлом, шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України», не були зареєстровані у Міністерстві юстиції України відповідно до вимог Указу Президента України від 03 жовтня 1992 року № 493 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» та «Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади» та вважав їх помилковими, зазначивши, що вказані документи не є нормативно-правовими актами, їх видання не спрямоване на встановлення, зміну або скасування норми права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу:
29 липня 2024 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах якого діє ОСОБА_1 , через представника - адвоката Поліщук М. І. звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 06 червня 2024 року.
В касаційній скарзі заявники просять скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції судове рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, а також тим, що відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Позиція Верховного Суду:
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 9 ЖК України встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується.
Ухвалюючи судове рішення щодо виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірна квартира була надана відповідачу та членам його сім`ї у тимчасове користування на договірних умовах на підставі договору від 01 серпня 2019 року, відповідно до Наказу Міністерства оборони України від 31 січня 2019 року № 40.
Разом із цим, встановлено, що відповідач ОСОБА_4 є малолітньою особою.
Згідно з вимогами, установленими частинами четвертою, п`ятою статті 19 СК України, при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Механізм провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, визначає Порядок проведення органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866.
Отже, усталеним є підхід в застосуванні статті 19 СК України, який полягає у тому, що при розгляді судом спорів щодо виселення дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Висновок:
У справі, що переглядається, до участі у розгляді справи не залучено органу опіки та піклування, участь якого у цій категорії справ є обов`язковою.
Як наслідок, у справі відсутній письмовий висновок органу опіки та піклування щодо розв`язання спору у цій справі, а саме: щодо можливості виселення малолітнього ОСОБА_4 із спірного житлового приміщення.
Відсутність такого письмового висновку органу опіки та піклування колегія суддів Верховного Суду оцінює як порушення, що могло призвести до неправильного вирішення судового спору.
На вказане суд апеляційної інстанції належної уваги не звернув, та належним чином не встановив, чи можуть у даному випадку відповідачі, які не мають іншого житла, бути виселені із спірної квартири без надання іншого жилого приміщення. Без встановлення вказаних обставин висновки апеляційного суду щодо задоволення вимог про виселення відповідачів без надання іншого житла є передчасними.
Ураховуючи, що апеляційним судом не встановленні фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а суд касаційної інстанції, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, позбавлений можливості самостійно встановлювати такі обставини, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування постанови апеляційного суду з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.