Постанова Верховного Суду від 10.01.2024 у справі № 359/240/21 (провадження № 61-16327 св23)
У СК України не передбачено випадки, коли вина платника аліментів виключається. У такому разі підлягають застосуванню норми цивільного законодавства. Якщо платник аліментів доведе, що вжив всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов’язання, то платник аліментів є невинуватим у виникненні заборгованості і підстави стягувати неустойку (пеню) відсутні. Саме на платника аліментів покладено обов’язок доводити відсутність своєї вини в несплаті (неповній сплаті) аліментів.
1. Обставини справи
У січні 2021 року позивачка звернулася до суду з позовом до відповідача про стягнення заборгованості зі сплати аліментів та неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів. Позовна заява мотивована тим, що вона з відповідачем перебували з грудня 1992 року до червня 2016 року у шлюбі, від якого мають неповнолітню дитину. Рішенням суду від 02.05.2018 у справі № 757/9736/18-ц стягнуто з відповідача на користь позивачки аліменти на утримання дитини у розмірі 1/4 частки з усіх видів його заробітку, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісяця до досягнення дитиною повноліття, починаючи з 23.02.2018. 02.05.2018 судом видано виконавчий лист № 757/9736/18-ц про стягнення аліментів, який перебуває на примусовому виконанні у Печерському районному відділі державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) ВП № 60943874. Згідно з довідкою-розрахунком заборгованості від 21.12.2020 заборгованість відповідача зі сплати аліментів становить 104 660,59 гривні. Позивачка просила суд стягнути з відповідача на її користь заборгованість зі сплати аліментів у розмірі 104 660,59 грн та пеню за прострочення сплати аліментів в розмірі 205 805,41 гривні.
2. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням суду першої інстанції позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивачки пеню за прострочення сплати аліментів у розмірі 104 660,59 гривні. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовна вимога про стягнення заборгованості з аліментів задоволенню не підлягає, оскільки при відсутності спору щодо розміру заборгованості з аліментів вона стягується державним виконавцем відповідно до положень відповідного законодавства, а не на підставі повторного рішення суду. Повторне стягнення з боржника суми, яка має бути ним виплачена у порядку виконання рішення суду про стягнення аліментів, недопустиме. Крім того, представником позивача визнано, що на час ухвалення судового рішення заборгованість з аліментів відповідачем погашена, проте заяви про відмову від позову у частині цих позовних вимог позивачкою подано не було. Відповідачем у добровільному порядку не вживалися заходи щодо сплати аліментів у визначеному судом розмірі, а отже, зазначена вище заборгованість з аліментів виникла з вини відповідача, який не мав об’єктивних перешкод для своєчасної їх сплати. Отже, з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню пеня у зв’язку з простроченням сплати аліментів. Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції у частині вирішення вимог про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів скасовано.
Ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні вимог про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів відмовлено. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що з наданої до суду першої інстанції довідки-розрахунку заборгованості відповідача зі сплати аліментів вбачається, що у період з лютого 2018 року по листопад 2019 року, тобто до початку вчинення виконавчих дій та відрахування аліментів із заробітної плати, йому була нарахована заборгованість у розмірі 129 828,05 гривні. При цьому з вказаної довідки-розрахунку також вбачається, що з вересня 2019 року відповідачем здійснювалася часткова сплата аліментів, а з березня 2020 року у повному обсязі й більше зараховувалася на погашення заборгованості, яка надалі була сплачена відповідачем у повному обсязі. Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов висновку про те, що заборгованість зі сплати аліментів утворилася не з вини відповідача, а тому підстави для застосування до нього відповідальності у вигляді стягнення неустойки (пені), відсутні.
3. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до частини другої статті 141 СК України розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини. Згідно з частиною четвертою статті 155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов’язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Частинами першою та другою статті 196 СК України встановлено, що у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості. Стягнення неустойки є санкцією за ухилення від сплати аліментів.
У постанові Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року у справі № 661/905/19 (провадження № 61-16670 сво19) вказано, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин. Стягнення пені, передбаченої абзацом першим частини першої статті 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов’язаної сплачувати аліменти. У СК України не передбачено випадки, коли вина платника аліментів виключається. У такому разі підлягають застосуванню норми цивільного законодавства. Якщо платник аліментів доведе, що вжив всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов’язання, то платник аліментів є невинуватим у виникненні заборгованості і підстави стягувати неустойку (пеню) відсутні. Саме на платника аліментів покладено обов’язок доводити відсутність своєї вини в несплаті (неповній сплаті) аліментів. При цьому стягнення пені, передбаченої абзацом першим частини першої 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов’язаної сплачувати аліменти. Судом встановлено та не заперечується сторонами, що відповідач на підставі рішення суду має сплачувати на користь позивачки аліменти на утримання їх неповнолітньої доньки. Крім того, відповідач не заперечував існування у нього заборгованості зі сплати аліментів та її погашення частинами протягом певного часу. Апеляційний суд помилково зазначив про відсутність вини відповідача у наявності заборгованості зі сплати аліментів, оскільки ним не спростовано презумпцію вини платника аліментів у виникненні заборгованості з їх сплати, що є правовою підставою для застосування до нього відповідальності, передбаченої частиною першою статті 196 СК України.
Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що заборгованість зі сплати аліментів виникла з вини відповідача, оскільки він у добровільному порядку не вжив заходів щодо сплати аліментів у визначеному судом розмірі, відповідачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що він мав об’єктивні перешкоди для своєчасної сплати аліментів. Таким чином, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачка має право на стягнення з відповідача неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів. Суд першої інстанції, встановивши, що розмір неустойки (пені) за спірний період значно перевищує сукупний розмір заборгованості за аліментами, врахувавши загальні засади справедливості та розумності регулювання сімейних відносин, правильно застосував положення частини першої статті 196 СК України та дійшов правильного висновку про зменшення розміру пені з 205 805,41 грн до 104 660,59 гривні. Посилання відзиву на те, що неповнолітня дитина не проживає з позивачкою, а з відповідачем, не можуть бути правовою підставою для відмови у стягненні пені за прострочення сплати аліментів, оскільки обов’язок відповідача щодо сплати аліментів підтверджується рішенням суду, і він стосувався попереднього періоду, а не поточного. Крім того, наразі дитина є повнолітньою. Те саме стосується й доводів відзиву відповідача, що він є військовослужбовцем і залучається до сил з відбиття російської агресії проти України, не є підставою для незастосування положень статті 196 СК України, позаяк заборгованість з аліментів виникла до оголошення на території України правового режиму воєнного стану. Посилання відзиву відповідача, що з березня 2018 року по вересень 2019 року їх дитина проживала з відповідачем і перебувала на його утриманні, є безпідставними, оскільки рішення суду про визначення місця проживання дитини з ним не ухвалювалося, як і рішення суду про припинення сплати аліментів відповідачем. Доводи апеляційного суду і відзиву відповідача про те, що виконавчий лист не зразу після ухвалення рішення суду про стягнення аліментів надійшов на виконання, є неспроможними, позаяк обов'язок сплачувати аліменти визначено положеннями статей 180, 181 СК України. Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів постановив скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині залишити у силі.
Докладніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: https://tinyurl.com/4ufezt7m
Більше позицій у сімейних справах можна знайти у Бюлетені Комітету НААУ з питань сімейного права (інформаційний дайджест у сфері сімейного права) за I квартал 2024 року. Випуск 16. https://tinyurl.com/2azrunuf