Короткий зміст позовних вимог:
У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Везем Шиппінг» (далі – ТОВ «Везем Шиппінг», Товариство) про визнання недійсним попереднього договору купівлі-продажу транспортного засобу, стягнення авансу, інфляційних втрат та пені.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що влітку 2021 року він знайшов у мережі Інтернет рекламне оголошення ТОВ «Везем Шиппінг» про продаж автомобіля потрібної йому марки.
Під час обговорення у телефонному режимі питання щодо можливості придбання транспортного засобу представник відповідача запропонував йому укласти попередній договір купівлі-продажу, пояснивши це необхідністю транспортування автомобіля зі складу іншого міста, а також зазначив, що після внесення ним завдатку за виставленим рахунком Товариством будуть надані послуги з підбору авто на аукціоні в США, його доставки в Україну та розмитнення.
18 серпня 2021 року між ним та ТОВ «Везем Шиппінг» укладено попередній договір купівлі-продажу транспортного засобу (далі – Попередній договір), за яким сторони взяли на себе зобов’язання у майбутньому, в строк до 31 грудня 2021 року, укласти основний договір купівлі-продажу належного Товариству автомобіля марки «JEEP» моделі «PATRIOT SPORT», 2017 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1. Крім того, сторони домовилися, що продаж транспортного засобу вчиняється за ціною в розмірі 7 061 доларів США, що згідно з офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) на дату укладення Попереднього договору становить 188 353,59 грн, а на підтвердження дійсності намірів укласти основний договір покупець вносить завдаток у сумі 4 311 доларів США, що еквівалентно 114 996,79 грн.
На виконання умов Попереднього договору 19 серпня 2021 року він сплатив на користь відповідача грошові кошти в розмірі 114 996,79 грн, а 23 лютого 2022 року – ще 77 942,70 грн, всього – 192 939,49 грн.
Надалі позивачу стало очевидним те, що за Попереднім договором Товариство фактично зобов’язалося надати йому послуги з викупу автомобіля з аукціону в США, його транспортування в Україну та розмитнення, і що на час вчинення оспорюваного правочину відповідач не був власником зазначеного в договорі транспортного засобу.
Вважає, що його було введено в оману стосовно основних характеристик товару, який він бажав придбати, а саме, належності відповідачу транспортного засобу та поставки в майбутньому. Фактично Товариство спонукало його дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він би не погодився.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд:
- визнати Попередній договір недійсним;
- стягнути з ТОВ «Везем Шиппінг» на свою користь суму сплаченого авансу в розмірі 192 939,49 грн, пеню згідно з пунктом 5 статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у сумі 683 618,53 грн, інфляційні втрати на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у розмірі 32 062,65 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:
Рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 22 лютого 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено тих обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог.
За змістом пунктів 1.3, 1.6, 3.1 Попереднього договору відповідач гарантував, що транспортний засіб буде йому належати на момент укладення основного договору купівлі-продажу, і що Товариство здійснило викуп транспортного засобу з онлайн-аукціону після погодження з позивачем, а після укладення основного договору транспортний засіб підлягає державній реєстрації на власника в одному із сервісних центрів Міністерства внутрішніх справ України (далі – МВС України).
Отже, ніщо не свідчить про те, що транспортний засіб на момент укладення Попереднього договору перебуває у володінні Товариства. Навпаки, за умовами оспорюваного правочину такий транспортний засіб викуплено з онлайн-аукціону після погодження з позивачем, внаслідок чого відсутні підстави для висновку, що з боку відповідача мав місце обман.
Таким чином, аналіз норм чинного законодавства та обставин справи вказує на те, що Попередній договір, істотні умови, порядок і строк виконання якого були узгоджені сторонами, відповідає вимогам статті 203 ЦК України та положенням Закону України «Про захист прав споживачів», тому відсутні правові підстави для визнання вказаного правочину недійсним.
При цьому, сам факт невиконання умов Попереднього договору не може бути підставою для визнання його недійсним, оскільки чинне законодавство в такому випадку передбачає інший спосіб захисту, а саме, відшкодування збитків (частина друга 635 ЦК України) та/або повернення завдатку чи авансу (статті 570, 571 ЦК України).
Також відсутні передбачені законом підстави для задоволення позовних вимог про стягнення грошових коштів, пені та інфляційних втрат, оскільки вони є похідними від позовної вимоги про визнання правочину недійсним, причому вимога про стягнення основної суми боргу у розмірі 192 939,49 грн заявлена в порядку статті 216 ЦК України, про що у позовній заяві міститься відповідне посилання, тоді як за правилами реституції така вимога може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.
Постановою Львівського апеляційного суду від 29 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, залишено без задоволення, а рішення Личаківського районного суду міста Львова від 22 лютого 2023 року – без змін.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги:
28 червня 2023 року ОСОБА_1, через представника ОСОБА_2, подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Личаківського районного суду міста Львова від 22 лютого 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 29 травня 2023 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
Позиція Верховного Суду:
Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Аналіз вказаної правової норми дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі – вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману.
Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв’язку, встановивши, що позивачем не доведено факту введення його в оману з боку відповідача при укладанні Попереднього договору, який був вчинений за добровільної згоди сторін, і що позивач добре розумів та усвідомлював умови, зміст та правову природу цього правочину, зокрема, що Товариство буде придбавати предмет договору (транспортний засіб) на онлайн-аукціоні, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним за статтею 230 ЦК України.
Наведені позивачем аргументи в обґрунтування заявлених вимог про те, що він був введений в оману стосовно наявності автомобіля та його належності ТОВ «Везем Шиппінг» обґрунтовано не взяті судами до уваги, оскільки за умовами оспорюваного правочину транспортний засіб мав належати відповідачу саме на момент укладення основного договору, тобто Товариство взяло на себе обов’язок передати позивачу автомобіль лише в майбутньому, що узгоджується з вимогами частини першої статті 656 ЦК України, згідно з якою предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому.
При цьому, суди попередніх інстанцій правильно вказали, що сам факт невиконання відповідачем умов Попереднього договору не може бути підставою для визнання його недійсним, оскільки чинне законодавство в такому випадку передбачає інший спосіб захисту, а саме відшкодування збитків (частина друга 635 ЦК України) та/або повернення завдатку чи авансу (статті 570, 571 ЦК України).
Висновок:
Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Враховуючи те, що похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги), і у цій справі у задоволенні такої основної вимоги (про визнання правочину недійсним) відмовлено, то у судів попередніх інстанцій була відсутня необхідність застосовувати до спірних правовідносин положення статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» та статей 216, 625, 1212 ЦК України, а відтак, і враховувати правові висновки, сформульовані у вищенаведених постановах суду касаційної інстанції.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення – без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Джерело: https://tinyurl.com/3348f62j