Огляд Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2021 року у справі № 309/2630/15-ц (провадження № 61-3970св20) – https://bit.ly/3YINEyT.
Короткий зміст позовних вимог:
У липні 2015 р. громадянин Італійської Республіки ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на частину житлового будинку, посилаючись на те, що у 2003 р. він приїхав в Україну, де офіційно проживає та працевлаштований, має стабільний заробіток. У 2004 р. познайомився з ОСОБА_2, в них виникли близькі стосунки і в цьому ж році вони стали проживати разом як подружжя, мешкали у батьків відповідача. Згодом, маючи намір проживати однією сім`єю, вирішили придбати власний будинок. Оскільки у відповідача не було коштів для купівлі житла, він перевів з банку Італії свої заощадження в Україну. У грудні 2005 р. сторони придбали в ОСОБА_4 за 10 000 доларів США недобудований житловий будинок. Договір купівлі-продажу був оформлений на ОСОБА_2. З продавцем він розрахувався особисто, для чого, за наполяганням продавця, змінив валюту розрахунку з євро на долари США. У 2006 р. він за власні кошти та своїми силами впорядкував дві кімнати будинку, де став проживати однією сім`єю з відповідачем та її донькою від першого шлюбу.
У 2014 році ОСОБА_1 переніс складну операцію на серці, після чого стосунки між сторонами погіршилися. ОСОБА_2 повідомила, що має намір відчужити будинок, у зв`язку з чим він повинен звільнити житло протягом 2-х тижнів. Попри хворобу, він продовжує працювати, має хороший заробіток, який витрачає на родину. ОСОБА_1 не має іншого житла ні в Італії, ні в Україні, усі заощадження витратив на будівництво/облаштування спірного домоволодіння, у якому мав/має намір проживати. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: встановити факт проживання його та ОСОБА_2 однією сім`єю і ведення ними спільного домашнього господарства в період з 2004 року по 2015 рік включно; визнати за ним і ОСОБА_2 право спільної сумісної власності на житловий будинок; визнати за ним і ОСОБА_2 право власності по 1/2 частині вищевказаного житлового будинку.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій:
Рішенням районного суду позов задоволено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що наявними в матеріалах справи доказами та показаннями свідків доведено факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 2004 року по 2015 рік. Під час спільного проживання, не перебуваючи в іншому шлюбі, сторони за спільні кошти придбали житловий будинок, який згідно з положеннями статей 60, 74 Сімейного кодексу України (далі — СК України) належить їм на праві спільної сумісної власності.
Постановою апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення районного суду скасовано та ухвалено нове, яким в задоволенні позову відмовлено. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що згідно з наданими Судом загальної юрисдикції в місті Віченца відомостями, ОСОБА_1 та ОСОБА_8 одружені, але проживають окремо на підставі встановленого режиму окремого проживання за взаємною згодою подружжя з 25 січня 2005 року. Оскільки позивач перебуває у шлюбі (зареєстрованого в Італії), не підлягає встановленню факт його проживання однією сім’єю з іншою особою — ОСОБА_2, а отже, спірний житловий будинок не може бути визнаний об`єктом спільної сумісної власності.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги:
ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду, а справу направити на новий апеляційний розгляд. На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення представник заявника вказала, що в оскаржуваній постанові апеляційний суд послався на довідку про сімейний стан від 27 вересня 2018 року та спільну довідку про місце проживання та сімейний стан від 27 вересня 2018 року, видані муніципалітетом комуни Алоте, які на час ухвалення судом рішення були недійсними. Крім того, суд необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотань заявника щодо надіслання доручення в Італійську Республіку для надання правової допомоги і отримання висновку щодо застосування режиму окремого (роздільного) проживання (пункт 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України).
Позиція Верховного Суду:
За наслідками розгляду справи Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 38 ЗУ «Про міжнародне приватне право»).
Стаття 7 ЗУ «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 року підтверджує, що Україна є правонаступником прав і обов`язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам Республіки.
У сфері правового захисту прав та законних інтересів італійських громадян в Україні та українських громадян в Італії основоположною для обох країн є Конвенція між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Італійською Республікою «Про правову допомогу у цивільних справах», ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 06 травня 1986 року, Президентом Італійської Республіки — 29 січня 1986 року. Як зазначено в преамбулі Конвенції, метою її укладення є «обопільне бажання зміцнювати дружні зв`язки між народами Союзу РСР (України) та Італійської Республіки, об`єднати зусилля у справі подальшого розвитку плідного співробітництва в галузі надання правової допомоги в цивільних справах».
Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків.
Важливе значення для правильного вирішення спору про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу мають конституційні положення про ґрунтування шлюбу на вільній згоді жінки і чоловіка, про рівні права і обов`язки кожного із подружжя у шлюбі та сім`ї (стаття 51 Конституції України).
Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною, визначеною законом підставою для виникнення у них прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
Так, при встановленні факту наявності в осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені в понятті домогосподарства. Домогосподарством є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об`єднують та витрачають кошти.
Висновок:
Отже, з`ясування питання змісту норм права Італійської Республіки, якими регулюється шлюб в частині його розірвання, моменту припинення шлюбу в юридичному розумінні, встановлення режиму окремого (роздільного) проживання подружжя або аналогічного режиму та правових наслідків такого окремого проживання подружжя, зокрема в частині припинення шлюбу, а також реєстрації (фіксації) таких фактів, має важливе значення для правильного вирішення справи та є способом реалізації основоположних засад цивільного судочинства — змагальності сторін, доведеності та переконливості їх доводів перед судом.
Таким чином, суд апеляційної інстанції не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи та не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про наявність підстав для скасування рішення місцевого суду. В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується.
Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.