Про визнання незаконним утримання малолітньої дитини та зобов'язання передати дитину для забезпечення повернення дитини
Позиції у сімейних справах можна знайти у Бюлетені Комітету НААУ з питань сімейного права (інформаційний дайджест у сфері сімейного права) за I квартал 2024 року. Випуск 16.
Огляди
07.09.2024

Встановивши, що дитина постійно не мешкала в Королівстві Данія безпосередньо перед переміщенням, із моменту народження постійним її місцем проживання була і є Україна, суд дійшов висновку про відсутність підстав для повернення дитини до Королівства Данія

 

Постанова Верховного Суду від 31.01.2024 у справі № 336/5265/22

З огляду на зміст Гаазької конвенції для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити:

  • по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Гаазької конвенції);

  • по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Гаазької конвенції);

  • по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Гаазької конвенції).

Встановивши, що дитина постійно не мешкала в Королівстві Данія безпосередньо перед переміщенням, із моменту народження постійним її місцем проживання була і є Україна, суд дійшов висновку про відсутність підстав для повернення дитини до Королівства Данія.

  1. Обставини справи

У жовтні 2022 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, третя особа – районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району, про визнання незаконним утримання на території України малолітньої дитини та зобов'язання передати дитину для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання. На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що 25 листопада 2011 року між ним і відповідачкою було зареєстровано шлюб. У подружжя народилася дочка, яка отримала громадянство Королівства Данії за народженням відповідно до розділу І Закону про громадянство Данії, що підтверджується свідоцтвом про громадянство у справі №2018-8117. За повідомленням Міністерства юстиції України та Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України донька позивача 19 січня 2022 року о 08 год. 16 хв. покинула територію України. Після чого подружжя постійно проживало на території Королівства Данії. 06 квітня 2022 року відповідачка повідомила йому, що хоче виїхати до Німеччини, де мешкають деякі члени її родини. Він не заперечував щодо виїзду дружини до Німеччини, проте не погоджувався на виїзд дочки. 09 квітня 2022 року, повернувшись додому, він виявив відсутність дружини та дочки, почав їх шукати та звернувся із заявою до поліції, з повідомлення якої дізнався, що дочку з відповідачкою бачили на вокзалі м. Орхус. Поліція Східної Ютландії надала реєстраційний номер 4200-61605-03759-22 його заяві про підозру у викраденні дитини. Надалі він отримав реєстраційний номер 4200-83979-0010222 у зв'язку з незаконним перевезенням дитини та розшуком відповідачки. Йому стало відомо, що о 20 год. 49 хв. 15 квітня 2022 року його донька перетнула пункт пропуску державного кордону України «Вилок», в'їхала на територію України як громадянка України, виїзду з території України зафіксовано не було. Позивач зазначає, що відповідачка без його згоди незаконно вивезла їхню дочку та змінила місце проживання малолітньої дитини. Із цього приводу він звертався до Міністерства юстиції України, а також до Сімейного суду у Данії, рішенням якого було визнано його право тимчасової одноособової опіки над донькою у зв'язку з викраденням дитини відповідачкою. Це підтверджує, що право позивача як піклувальника порушене незаконним вивезенням дитини. Згода полягає в усній, письмовій або мовчазній формі. Жодної з указаних форм надання згоди на перевезення дитини отримано не було.

На території України діє воєнний стан, наявні масові ракетні удари, порушення правил міжнародного гуманітарного права, низки міжнародних договорів щодо правил ведення війни, численні терористичні акти та прояви геноциду стосовно всіх представників українського народу. Вказані обставини не сприяють розвитку особистості та не забезпечують право дитини на дитинство, адже можливість всебічного розвитку та вибору дозвілля порушується та обмежується повітряними тривогами, необхідністю постійного відвідування укриття, обмеженням масового скупчення людей та проведення офіційних розважальних заходів. Також існують підстави вважати, що життю та здоров'ю дитини загрожує небезпека. Отже, рішення відповідачки про перевезення дитини на територію України не відповідає інтересам дитини. У зв'язку з неефективністю вирішення питання про повернення дитини Міністерством юстиції України позивач вимушений звернутися до суду для захисту своїх законних прав та інтересів.

  1. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 березня 2023 року позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним утримання відповідачкою на території України малолітньої дитини. Зобов'язано відповідачку передати її батькові для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання Королівства Данії. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що одноособове рішення відповідачки про перевезення дитини на територію України не можна вважати таким, що реалізовано у законний спосіб. Батько має емоційну прихильність до дитини, до виїзду дружини вважав їхню родину міцною, вважає, що об'єднання родини можливе. В інтересах дитини буде її повернення на територію постійного місця проживання. На відповідачку, як на одного з подружжя та одного з батьків, покладено обов'язок поважати та враховувати думку іншого з подружжя стосовно виховання спільних дітей, зокрема на визначення постійного місця проживання, і без усного, письмового або мовчазного дозволу останнього не здійснювати дії, спрямовані на зміну місця проживання дитини та порушення права позивача на батьківство. Відповідачка, маючи намір покинути Данію та вивезти дитину, мала діяти відповідно до законодавства країни перебування, зважаючи на те, що дитина є громадянкою Данії. Вивезення дитини має бути обов'язково погоджено з батьком, дотримання процедури переміщення дитини у супроводі одного з батьків має бути оформлене належним чином, обов'язок дотримання законодавства покладається на відповідачку, якими б не були власні мотиви її дій. Рішення суду першої інстанції оскаржено в апеляційному порядку відповідачкою. Постановою Запорізького апеляційного суду від 19 липня 2023 року апеляційну скаргу відповідачки задоволено, рішення районного суду скасовано та ухвалено нову постанову, якою відмовлено у задоволенні позову про визнання незаконним утримання на території України малолітньої дитини та зобов'язання передати дитину для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що дитина з моменту народження є громадянкою України та все життя після народження проживала в Україні. Дитина лише двічі виїжджала за межі України на короткий період часу, після чого поверталася до України як країни свого походження, де проживає і по тепер. Наразі дитині десять років, з яких вона лише два рази короткочасно не проживала в Україні, у м. Запоріжжі відвідувала дошкільні заклади, гуртки, зараз навчається в школі, за дитиною здійснюється медичний догляд у м. Запоріжжі, де у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв'язки. Ці факти свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним, вона є дуже прив'язаною до матері, бабусі та дідуся (батьків матері), розуміє українську мову. Наявні у справі докази доводять, що звичайним місцем проживання дитини як до виїзду до Данії, так і після повернення до України, була і є Україна. За таких обставин немає підстав для повернення дитини до Данії за правилами Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, оскільки звичайним місцем проживання дитини була і є Україна, а перебуваючи у Данії, дитина не набула нового звичайного для себе та постійного місця проживання у цій країні. Не погоджуючись із позицією апеляційного суду, позивач вирішив оскаржити судове рішення до Верховного Суду.

  1. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Щодо вирішення справи по суті Спірні правовідносини виникли у зв'язку з пред'явленням батьком малолітньої дитини вимоги про її повернення до Королівства Данії згідно з правилами Конвенції про цивільноправові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі – Гаазька конвенція). Верховний Суд бере до уваги, що на сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, які стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків. Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого(ї) відбулася зміна місця проживання дитини. Обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини зазначена Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини). Колегія суддів Верховного Суду виходить з того, що підстави для відмови у поверненні дитини, тобто факти, підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на сьогодні, так і в майбутньому, оцінкою думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, оцінки сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо (постанова Верховного Суду від 06 листопада 2022 року у справі №953/6251/21, провадження №61-1984св22). Поняття «місце постійного проживання» не визначене Гаазькою конвенцією, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин. Отже, звертаючись до суду з позовом про повернення дитини у порядку Гаазької конвенції, позивач має довести звичайне місце проживання дитини в іншій державі, до якої він просить повернути дитину, а також, що він здійснював опіку, піклування про дитину до її незаконного переміщення зі звичайного місця її проживання (постанова Верховного Суду від 17 травня 2023 року у справі №712/9027/21, провадження №61-12883св22). Звичайне місце проживання підтверджується таким: відвідуванням дошкільного навчального закладу – садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв'язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Тобто звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив'язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. Із цією метою потрібно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім'ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі (постанова Верховного Суду від 01 листопада 2022 року у справі №201/1577/21, провадження №61-4217св22). Отже, з огляду на зміст Гаазької конвенції для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити: по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Гаазької конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Гаазької конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Гаазької конвенції).

У справі, яка переглядається, апеляційний суд установив: дитина з моменту народження є громадянкою України, все життя після народження проживала в Україні та лише двічі короткостроково виїжджала за її межі, після чого поверталася до України, де проживає і до тепер; дитина разом із матір'ю проживає у м. Запоріжжі, де навчається у школі та відвідує гуртки; за місцем проживання у дитини є своє коло друзів, захоплення, вона має сталі сімейні зв'язки, своє місце проживання вважає постійним і комфортним, є дуже прив'язаною до матері, бабусі та дідуся (батьків матері), розуміє українську мову; Королівство Данія ніколи не було місцем постійного проживання дитини, туди вона виїжджала разом із батьками в гості до бабусі з дідусем (батьків батька). Враховуючи наведене, встановивши, що дитина постійно не мешкала в Королівстві Данія безпосередньо перед переміщенням, із моменту народження постійним її місцем проживання була і є Україна, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для повернення дитини до Королівства Данії. Також підставою касаційного оскарження заявник вказує відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування Гаазької конвенції в умовах воєнного стану в Україні (висновку щодо визначення постійного/звичайного місця проживання дитини в умовах воєнного стану та висновку щодо порушення та здійснення прав на опіку), а також частини другої статті 155 СК України при розгляді справ про визнання незаконним утримання дитини на території України та на території активних бойових дій. За пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Ця норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин і підлягають застосуванню судами під час вирішення спору. Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України заявник повинен обґрунтувати, у чому саме полягає неправильне застосування норми матеріального права чи порушення норми процесуального права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду (у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права та як саме ці норми права судами були застосовано неправильно). Враховуючи наведене, Верховний Суд не бере до уваги доводи касаційної скарги про наявність підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) з огляду на те, що заявник не обґрунтував, у чому саме полягає помилка суду апеляційної інстанції при застосуванні відповідних норм права. Стосовно доводів касаційної скарги щодо недослідження судом зібраних у справі доказів, то колегія суддів Верховного Суду вважає їх необґрунтованими, оскільки наявність підстав, передбачених пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України (якщо суд не дослідив зібрані у справі докази), може бути підставою для скасування судового рішення лише за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Зважаючи на те, що підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи в касаційному порядку, то доводи касаційної скарги щодо недослідження судами доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України) не підлягають оцінці Верховним Судом. Таким чином, доводи касаційної скарги, які були підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи. З огляду на наведене колегія суддів доходить висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанову Запорізького апеляційного суду від 19 липня 2023 року слід залишити без змін.

Докладніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: https://tinyurl.com/uhea7nc7

Більше позицій у сімейних справах можна знайти у Бюлетені Комітету НААУ з питань сімейного права (інформаційний дайджест у сфері сімейного права) за I квартал 2024 року. Випуск 16. https://tinyurl.com/2azrunuf