При досягненні повноліття особа втрачає правовий статус дитини в розумінні закону, проте сімейні відносини між батьком/матір’ю та сином/дочкою після досягнення дитиною повноліття не припиняються, між ними зберігається правовий зв’язок як батьків та дитини

Постанова Верховного Суду від 29.01.2024 у справі № 185/9339/21

При досягненні повноліття особа втрачає правовий статус дитини в розумінні закону, проте сімейні відносини між батьком/матір'ю та сином/дочкою після досягнення дитиною повноліття не припиняються, між ними зберігається правовий зв'язок як батьків та дитини. Це відповідно означає й існування між ними взаємних особистих немайнових і майнових прав та обов'язків, які є чинними впродовж усього життя, а окремі з них навіть після смерті одного з них. Тож і після досягнення дитиною повноліття батьки, які не позбавлені батьківських прав стосовно такої дитини, зберігають певні права та обов'язки відносно неї, які ґрунтуються на факті їх кровного споріднення. Із повноліттям дитини з'являються права батьків на утримання і піклування з боку повнолітніх сина/дочки та виникають відповідні кореспондуючі їм обов'язки. Батьки, не позбавлені батьківських прав, є спадкоємцями за законом своєї дитини. У разі подання позову про позбавлення батьківських прав щодо неповнолітньої дитини суд не може відмовити у такому позові з тієї підстави, що під час розгляду цивільної справи і вирішення спору по суті дитина досягла повноліття. Незважаючи на досягнення дитиною повноліття, суд має встановити обґрунтованість чи необґрунтованість передбачених статтею 164 СК України підстав позову про позбавлення відповідача батьківських прав та ухвалити відповідне судове рішення.

1. Обставини справи

У листопаді 2021 року позивачка звернулася до суду з позовом до відповідача про позбавлення батьківських прав. Позов обґрунтувала тим, що вона з відповідачем перебували у зареєстрованому шлюбі та є батьками сина. Шлюб між сторонами розірвано рішенням Калінінського районного суду м. Донецька від 06 березня 2014 року, а рішенням Пологівського районного суду Запорізької області від 03 жовтня 2017 року з відповідача стягнуто аліменти на утримання сина. Відповідач від виховання сина самоусунувся, станом його здоров'я не цікавиться, з дитиною не спілкується, аліменти з часу їх стягнення не сплачує. Позивачка, посилаючись на пункт 2 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України (далі – СК України), просила суд позбавити відповідача батьківських прав стосовно сина. Служба у справах дітей та сім'ї Печерської районної в місті Києві державної адміністрації (далі – служба у справах дітей та сім'ї Печерської РДА) надала до суду висновок від 16 лютого 2022 року №105/01-199/В-140 про доцільність позбавлення батьківських прав відповідача стосовно дитини. Ухвалою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 червня 2022 року дитину залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. У поданих до місцевого суду письмових поясненнях син позов підтримав та, посилаючись на існування обставин, що підтверджують ухилення батька від виконання своїх обов'язків щодо його виховання, просив позов задовольнити.

2. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 02 грудня 2022 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 травня 2023 року, у задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що, оскільки позбавлення батьківських прав можливе лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, а на момент завершення розгляду справи син вже є повнолітнім, немає підстав для задоволення позову. Разом з тим місцевий суд зазначив, що якби рішення ухвалювалося до повноліття дитини, то були б усі передбачені законом підстави для позбавлення відповідача батьківських прав. Не погоджуючись із позицією апеляційного суду, третя особа у справі (син) через систему «Електронний суд» вирішив оскаржити судові рішення до Верховного Суду.

3. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Особливістю справи, рішення у якій переглядаються Верховним Судом, є те, що на момент пред'явлення позову про позбавлення батьківських прав син сторін у справі був неповнолітнім, проте на момент ухвалення судом першої інстанції рішення за результатами вирішення спору по суті син досяг повноліття. Іншою особливістю цієї справи є й те, що суди встановили обґрунтованість пред'явленого позову та існування підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, втім відмовили в його задоволенні у зв'язку з досягненням сином сторін повноліття на момент ухвалення судового рішення. Приймаючи справу до розгляду, Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала на необхідність з'ясування питання, як має діяти суд у разі, якщо на час подання позову про позбавлення батьківських прав така дитина була неповнолітньою, а на час ухвалення рішення по суті спору – вже досягла повноліття. Так, за результатом розгляду справи Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду має констатувати: або, що незалежно від часу подання позову та наявності передбачених законом підстав для позбавлення батьківських прав суд повинен відмовити у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав, якщо на час ухвалення рішення по суті спору дитина досягла повноліття; або ж зробити висновок про те, що у разі подання позову про позбавлення батьківських прав до досягнення дитиною повноліття суд не може відмовити у позові лише з тих підстав, що на час ухвалення рішення по суті спору дитина досягла повноліття. Дослідження проблеми темпоральних характеристик права дозволяє зробити висновок про надзвичайно важливу роль, що відводиться часу у правовій сфері. По-перше, у часі розгортається саме право; по-друге, врегульовані ним відносини мають власні часові характеристики, на які право намагається впливати. Існування формально-визначених темпоральних понять у праві пов'язане з необхідністю чіткого визначення часових меж існування тих або інших правових явищ: суб'єктивних прав, юридичних обов'язків, правових гарантій, юридичних станів тощо. Формально-визначені темпоральні поняття, установлені нормативно-правовими і правозастосовними актами, мають імперативний характер, а ті, що містяться у договірних актах, – диспозитивний. У першому випадку закон чітко встановлює певну тривалість часу або момент часу, але в окремих випадках залишається можливість для зміни законодавчо встановленого строку шляхом угоди сторін. Формально-визначені поняття обчислюються за допомогою метричних властивостей часу, коли мова йде про тривалість часу, або зазначенням на який-небудь момент у часі або подію, про яку точно відомо, що вона настане (відбудеться). Формально-визначені темпоральні поняття можуть бути двох типів: абсолютно визначені і відносно визначені.

До перших належать ті, що чітко, беззастережно зазначають момент часу або визначають тривалість часу. До других – темпоральні поняття, які допускають можливість вибору або наявність якого-небудь застереження. Здійснюючи тлумачення змісту закону під час його застосування до конкретних правовідносин, суд повинен керуватися як завданням судочинства, так і загальними засадами законодавства (принципами регулювання сімейних відносин), якими, зокрема, є справедливість, добросовісність і розумність (стаття 7 СК України). Водночас, здійснюючи судове тлумачення норми права, суд не повинен ухвалювати рішення, які б змінювали закон або суперечили йому, не повинен виходити за межі своїх повноважень і не має перетворюватися на творця права (ухвала ЄСПЛ від 27 квітня 2004 року щодо прийнятності заяви №65518/01 «Салов проти України»; рішення ЄСПЛ від 29 березня 2006 року у справі «Скордіно проти Італії», заява №36813/97). З огляду на зміст статті 164 СК України наявність підстав для позбавлення батьківських прав не пов'язується з досягненням дитиною повноліття. У частині другій цієї статті зроблено застереження лише щодо позбавлення батьківських прав матері, батька лише у разі досягнення ними повноліття. Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття (частина перша статті 6 СК України). Дитина – це особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно із законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше (стаття 1 Закону України «Про охорону дитинства»). У справі, що переглядається, застосувавши темпоральний критерій, суди фактично припинили право матері дитини на позов у його матеріально-правовому сенсі, який, незважаючи на його обґрунтованість, залишили без задоволення. Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов переконання, що якщо право на позов існувало на момент звернення до суду, то спір має бути розглянутий по суті, і надалі описані зміни у спірних відносинах не можуть впливати на правовий результат вирішення спору по суті судом. Подібні ідеї до визначення права на позов реалізовані у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 07 листопада 2022 року у справі №361/1017/20 (провадження №61-2910сво 21), у якій з'ясовувався зміст частини другої статті 110 СК України, а саме зміст такого твердження: «Позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини». Верховний Суд зазначив, що для цього потрібно з'ясувати структуру цивільного процесу (цивільного судочинства). Структурно цивільний процес складають судові провадження, які відповідно мають вертикально інтегруючий характер і визначають інстанційні періоди здійснення правосуддя. У доктрині цивільного процесуального права і доктрині процесуального права переважним є визначення, що стадією цивільного процесу є сукупність процесуальних дій суду, учасників процесу, спрямованих на досягнення певної процесуальної мети. На підставі викладеного Верховний Суд виснував, що за функціональним характером розрізняють, зокрема, такі стадії: пред'явлення позову, відкриття провадження у справі, судовий розгляд тощо. За висновками Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду тлумачення приписів частини другої статті 110 СК України свідчить про те, що вони спрямовані лише на унеможливлення пред'явлення позову про розірвання шлюбу до дружини, яка перебуває у стані вагітності, та протягом одного року після народження дитини, що надає право суду закрити провадження у справі, якщо згадана вимога не була додержана саме на час пред'явлення позову. У цій справі, що переглядається, Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду також дійшла переконання, що статтею 165 СК України передбачено можливість вирішення спору про позбавлення батьківських прав навіть після досягнення дитиною повноліття, якщо на момент пред'явлення позову вона була неповнолітньою.

З огляду на граматичний спосіб тлумачення у цій нормі права у СК України застосовується термінологія ЦПК України щодо пред'явлення позову (стаття 184 ЦПК України). Натомість, якби законодавець мав на увазі й іншу стадію цивільного процесу, а саме розгляд справи з ухваленням рішення, то застосовував би інші вжиті граматичні конструкції, за змістом яких би йшлося про стадію ухвалення рішення суду. Так, на день звернення до суду сину виповнилося 17 років та 5 місяців, а повноліття від досяг вже після відкриття судом першої інстанції провадження у справі. Законні очікування розглядаються як елемент правової визначеності. Характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного їй суб'єктивного права, а також їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин. Тому позивач мала законне право на звернення до суду з позовом про позбавлення відповідача батьківських прав стосовно їхнього сина, а також мала легітимні сподівання та всі підстави розраховувати на вирішення спору по суті. Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду переконаний, що, відмовляючи у задоволенні позову лише у зв'язку із досягненням дитиною повноліття на момент завершення розгляду справи по суті, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували того, що правові наслідки позбавлення батьківських прав поширюються і на правовідносини, які виникають після досягнення дитиною повноліття. Приписами чинного законодавства, яке регулює сімейні правовідносини, зокрема відносини батьків та дітей, визначене коло взаємних прав і обов'язків батьків і дітей. Вочевидь, переважна кількість батьківських прав та обов'язків стосується дитини до досягнення нею повноліття, проте й після досягнення дитиною повноліття правовий зв'язок між батьками та їхніми дітьми не припиняється, батьківські права продовжують існувати. Так, права та обов'язки батьків і повнолітньої дитини визначені розділом ІІІ СК України. Зокрема, у статтях 202, 203 СК України передбачено обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, зокрема шляхом сплати аліментів, і брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю. Відповідно до частини другої статті 202 СК України, якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов'язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає. Окремі права зберігаються між батьками та їхніми дітьми навіть після смерті одного з них і пов'язані зі спадкуванням (книга 6 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України)); зокрема, за приписами статті 1261 ЦК України батьки належать до першої черги спадкоємців за законом у разі смерті їх дітей. У частині третій статті 1224 ЦК України передбачено, що не мають права на спадкування за законом батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини. Також СК України надає батькам, які не були позбавлені батьківських прав стосовно своїх дітей, права та обов'язки щодо їхніх внуків і правнуків, зокрема право на їх виховання та спілкування (стаття 257 СК України), право на утримання та піклування з боку внуків, правнуків (стаття 264 СК України), право на спадкування за законом у порядку другої черги (стаття 1262 ЦК України). У статті 166 СК України визначені правові наслідки позбавлення батьківських прав. Так, у частині першій наведеної статті передбачено, що особа, позбавлена батьківських прав: 1) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання; 2) перестає бути законним представником дитини; 3) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям з дітьми; 4) не може бути усиновлювачем, опікуном і піклувальником; 5) не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов'язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); 6) втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

Зміст наведених законодавчих приписів зумовлює висновок про те, що, досягаючи повноліття, особа втрачає правовий статус дитини в розумінні закону, проте сімейні відносини між батьком/матір'ю та сином/дочкою після досягнення дитиною повноліття не припиняються, між ними зберігається правовий зв'язок як батьків та дитини. Це відповідно означає й існування між ними взаємних особистих немайнових і майнових прав та обов'язків, які є чинними впродовж усього життя, а окремі з них – навіть після смерті одного з них. Тож навіть після досягнення дитиною повноліття батьки, які не позбавлені батьківських прав стосовно такої дитини, зберігають певні права та обов'язки щодо неї, які ґрунтуються на їх кровному спорідненні. Із повноліттям дитини з'являються права батьків на утримання з боку повнолітніх сина/дочки та виникають відповідні кореспондуючі їм обов'язки. Батьки, не позбавлені батьківських прав, є спадкоємцями за законом своєї дитини. Таке нормативне регулювання сімейних відносин між батьками та повнолітніми сином/дочкою є втіленням моральних засад суспільства, за яких батько та матір, які належно виконували свої обов'язки щодо власної дитини протягом тривалого часу (від народження і до досягнення дитиною повноліття, а в певних випадках навіть після досягнення повноліття), мають право на утримання від повнолітніх сина/дочки, а також на спадкування за законом. Відповідно позбавлення матері чи батька батьківських прав стосовно їхньої дитини, за умови доведеності факту невиконання ними своїх батьківських обов'язків, унеможливлює існування, зокрема, права на утримання та спадкування в майбутньому, і відповідатиме принципам розумності й справедливості. Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що факт досягнення дитиною повноліття під час розгляду спору по суті та ухвалення відповідного судового рішення не може впливати на правовий результат вирішення справи судом, оскільки суд має оцінювати у сукупності факти виконання/невиконання батьками своїх обов'язків щодо дитини за період до її повноліття, які й стали підставою для звернення до суду з відповідним позовом. Приписи СК України та інших законодавчих актів не містять заборони позбавлення батьківських прав стосовно сина/дочки після досягнення ними повноліття. Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду зауважує, що досягнення дитиною повноліття під час розгляду цивільної справи судом не може бути самостійною підставою для відмови у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав. Викладений підхід дозволить, зокрема, запобігти зловживанню відповідачами своїми процесуальними правами шляхом умисного затягування розгляду справи (чекаючи досягнення дитиною вісімнадцятирічного віку) та уникнути ситуацій, коли внаслідок дій суду через значне навантаження, тимчасову відсутність судді, зміну складу суду, наявність підстав для зупинення провадження у справі, ухвалення судом заочного рішення про позбавлення батьківських прав та перегляду надалі такого рішення за заявою відповідача зі спливом значного проміжку часу тощо, справа не буде розглянута до повноліття дитини. При цьому сформульований підхід до вирішення описаної правової проблеми не обмежує відповідача у доведенні перед судом своїх заперечень проти позову про позбавлення його батьківських прав. З наведених підстав Верховний Суд вважає помилковим висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про відмову у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав лише з тієї підстави, що на час ухвалення рішення по суті спору дитина досягла повноліття, оскільки такий висновок не відповідає завданням цивільного судочинства, які полягають у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав, і не враховує необхідність першочергового забезпечення якнайкращих інтересів дитини. З огляду на вказане, враховуючи, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Докладніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: https://tinyurl.com/3eru6yjp

Більше позицій у сімейних справах можна знайти у Бюлетені Комітету НААУ з питань сімейного права (інформаційний дайджест у сфері сімейного права) за I квартал 2024 року. Випуск 16. https://tinyurl.com/2azrunuf