Анотація: Правомірність використання генетичного матеріалу, що утримується в біобанках, в спорах щодо встановлення батьківства

Суд: Верховний Суд Норвегії

Дата ухвалення рішення: 24 квітня 2013 року

Цитування справи: Norges Høyesterett, HR-2013-868-A – Rt-2013-565

67-річний чоловік помер у вересні 2011 року, а спадкоємцем був зареєстрований син 1982 року народження. Дружина, яка пережила чоловіка (як зазначено в рішенні апеляційного суду), оскаржила наявність у них родинних стосунків. Син разом із матір’ю подали позов до районного суду, щоб оскаржити заповіт з метою встановлення батьківства. Померлого кремували, а син відмовився здавати біологічний матеріал на ДНК-аналіз. Однак, деякий біологічний матеріал, що належав померлому, все ще зберігався в біобанку Університетської лікарні міста Осло у відділенні патології.

Лікарня погодилася передати необхідний біологічний матеріал після отримання відповідного рішення суду, але інша сторона стверджувала, що це було незаконно, оскільки не було дотримано умови для надання даних біобанку (ст. 11; 13; 15 Biobankloven) (Закону про Біобанки – A.L.), тобто, простіше кажучи, згода померлої особи на це не була отримана. Районний суд м. Ларвік встановив, що наказ про розголошення даних має бути зроблений, оскільки ст. 24 (2) Barneloven (Закон про дітей – A.L.) дозволяє вимагати розкриття даних, що утримуються в біобанку, у справах про встановлення батьківства, навіть незважаючи на суперечність положенням Biobankloven, як вже зазначалося вище. Рішення було оскаржене, проте суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні скарги, визнавши порушення ст. 24 (2) Barneloven надала достатню підставу для розкриття інформації, і ані Biobankloven, ані існуюча судова практика не передбачали жодної необхідності отримання згоди відповідної особи в таких випадках.

Спадкоємець померлої особи (estate) та дружина, яка пережила померлого (обидвоє зазначені сторонами процесу відповідно до тексту рішення Верховного Суду) знову оскаржили рішення, вимагаючи скасування рішень судів нижчих інстанцій та стверджуючи, що гістологічний матеріал померлого чоловіка (у звіті Верховного Суду згадується як «A.») не може бути передано для використання його як доказу в процесі встановлення батьківства. Син і його мати, натомість, стверджували, що рішення суду нижчої інстанції в цій справі були правильними, і клопотали про залишення скарги без задоволення. Верховний Суд зважив вищезазначені положення Biobankloven і Barneloven, встановивши, що останній має переважати в спорах щодо про встановлення батьківства (насправді, спочатку спір був не позовом про встановлення батьківства, а спадковим спором – A.L.). Серед вищезазначених положень законодавства, Суд проаналізував положення Закону про Практикуючих Лікарів 1980 р. та норми, що стосуються обов’язку зберігати конфіденційність (ст. 37). Коментар 1979–1980 років до даного закону (очевидно, він був написаний до ухвалення закону) передбачав, що лікарі можуть правомірно розкривати інформацію про померлу особу, коли для цього існують законні причини.

Аналізуючи положення ст. 15 Biobankloven і коментарі до закону (підготовча робота до прийняття Закону), Верховний Суд встановив, що не існувало вказівок стосовно того, що згода відповідної особи необхідна у справах стосовно встановлення батьківства. Навіть якби таке правило існувало, Суд постановив, що низка особливих міркувань на користь розкриття таких даних у провадженні щодо встановлення батьківства все одно мала б перевагу. Суд визнав, що такий спір викликає досить багато суперечок щодо переваги одного закону над іншим, і все ж, вирішив відхилити апеляцію.

Матеріал підготовлено в межах реалізації проєкту ЦМП «Порівняльне медичне право»