Шлюбний вік в Україні встановлений у 18 років. Так, якщо особа, які бажає зареєструвати шлюб, на день реєстрації шлюбу не досягла шлюбного віку, однак досягла шістнадцяти років, за її заявою за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Пунктом 2 Постанови Пленуму ВСУ № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» передбачено, що до участі в таких справах залучаються один або обоє батьків (усиновлювачів) неповнолітньої особи, піклувальник, особа, з якою передбачається реєстрація шлюбу, а також інші заінтересовані особи.

Заперечення батьків (піклувальників) щодо надання права на шлюб не є підставою для відмови в задоволенні заяви, оскільки головним критерієм для задоволення заяви про надання права на шлюб є встановлення судом факту про відповідність такого права інтересам заявника.

Реєстрація шлюбу осіб, яким знижено шлюбний вік, провадиться на загальних підставах.

Згідно ст. 55 Закону України «Про міжнародне приватне право», право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву про укладення шлюбу.

За змістом ст. 16 Закону України «Про міжнародне приватне право» особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв’язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю. Утім, попереднє правило незастосовне, якщо серед громадянство особи є громадянство України, оскільки згідно зі стаття 2 Закону України «Про громадянство України» проголошує: «...Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України..».

Особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності – місце перебування. Особистим законом біженця вважається право держави, у якій він має місце перебування. При визначенні особистого закону відповідно до частин другої і третьої цієї статті вважається, що якщо недієздатна особа змінила місце свого проживання без згоди свого законного представника, то така зміна не спричиняє зміну особистого закону такої особи.

Пропонуємо Вам ознайомитись з Методичними рекомендаціями, підготовленими колективом авторів, які практикують і консультують у сфері сімейного права, зокрема з питань правовідносин із іноземним елементом: http://tinyurl.com/e29x2h9v

Авторський колектив: Г. Гаро, А. Архіпова, Р. Куриленко, О. Віцюк, М. Бабішена. Х, Поєдинок О.