Право взаємного спілкування одного з батьків та дитини становить основоположний елемент «сімейного життя» у розумінні статті 8 Конвенції. Загальні принципи стосовно позитивних зобов’язань держави щодо захисту стосунків між батьками та їхніми дітьми наведені в рішенні у справі «Вишняков проти України» (Vyshnyakov v. Ukraine), заява № 25612/12, пункти 35-37, від 24 липня 2018 року, та низки інших.

У контексті порушеного у статті питання Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Вишняков проти України» зазначив, що позитивне зобов’язання в цій сфері полягає не в досягненні результату, а у вжитті заходів, а тому Суд має визначити, чи вжили національні органи влади достатні заходи для виконання рішення суду про встановлення домовленостей про побачення з дитиною.

Позитивною тенденцією в практиці Верховного Суду за 2023 рік є розгляд зазначеної категорії справ крізь призму якнайкращих інтересів дитини та важливості вжиття всіх необхідних заходів щодо розробки комплексної стратегії для виконання судового рішення в зазначених категоріях справ.

Зокрема, в Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2023 року у цивільній справі № 680/764/19 було розглянуто скаргу на дії державного виконавця щодо виконання рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 22 липня 2020 року, яким було зобов’язано батька повернути сина, до місця проживання матері.

У ході справи судами встановлено, що боржник добровільно не виконував рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 22 липня 2020  року про його зобов’язання повернути сина до місця проживання матері.

Зазначені обставини заявник не спростував, однак посилався на те, що не вчиняв дій, які б перешкоджали чи унеможливлювали виконання рішення суду, у зв’язку з чим оскаржувані дії державних виконавців, направлені на примусове виконання без його участі з вжиттям відповідних заходів, а також у спосіб відібрання дитини, а не повернення, як це визначено у виконавчому документі, вважав незаконними.

Суд апеляційної інстанції, оцінюючи доводи апеляційної скарги заявника, дійшов висновку, що виконання рішення суду про повернення малолітнього до місця проживання матері могло бути виконано без участі заявника. У зв’язку з цим державний виконавець правомірно продовжив примусове виконання рішення та не виніс постанову про закінчення виконавчого провадження. Для здійснення виконавчого провадження була створена виконавча група, оскільки рішення суду у справі, яка набула значний суспільний інтерес, не виконувалося тривалий час. Усі виконавчі дії були проведені членами виконавчої групи, після чого державний виконавець правомірно закінчив виконавче провадження.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскаржувані дії та рішення були прийняті та вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державних виконавців та інших посадових осіб органу державної виконавчої служби, а цими діями й рішеннями право заявника не було порушено.

Заявник не обґрунтував належним чином, як саме вказані дії працівників ДВС порушили його права, та у чому полягає порушення Закону №1404-VIII та Інструкції. Водночас було встановлено, що за невиконання без поважних причин рішення суду щодо заявника вжито низку заходів: накладення штрафів, надіслання органу досудового розслідування подання про притягнення його до кримінальної відповідальності.

Верховний суд  з огляду на встановлені обставини зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків, що оскаржувані дії спрямовані на забезпечення реального виконання рішення суду, вчинені державними виконавцями з дотриманням Закону № 1404-VIII та Інструкції, права заявника не порушують.

Верховний Суд погодився, що позиція заявника щодо незаконності дій державних виконавців мала на меті утруднити чи унеможливити виконання рішення суду, яке набрало законної сили, та стосувалося формальних підстав для оцінки таких дій службових осіб.

Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд зауважив, що виконання рішення суду, яким зобов’язано одного з батьків повернути дитину до місця проживання іншого з батьків, з яким рішенням органу опіки та піклування чи суду визначеного місце проживання дитини, є досить специфічним, оскільки стосується захисту прав та інтересів дитини, і є способом захисту її прав та законних інтересів. 

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права під час розгляду справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій без змін. 

З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/3av4fnmp

У наступній справі Верховним Судом розглядалася скарга на дії та бездіяльність державного виконавця, який всупереч рішенню Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області про визначення способу участі батька у вихованні дочки до її повноліття, змінив спосіб їх спілкування щонеділі за допомогою будь-якого додатка чи месенджера у форматі відеозв’язку.

Так, рішенням Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області було визначено наступну періодичність та тривалість зустрічей: щосуботи або щонеділі з 12.00 год. до 17.00; місце зустрічей: на нейтральній території, в межах м. Кривого Рогу, в присутності матері дитини, в подальшому за домовленістю між батьками; у день народження дитини, дні державних свят України спілкуватись з дочкою протягом години; оздоровлення та відпочинок за попередньою домовленістю з матір’ю дитини.

У подальшому мати з дитиною виїхали за кордон в Німеччину та за результатами перевірки державний виконавець виніс постанову, якою змінив визначений рішенням суду спосіб участі батька у вихованні дитини на їх спілкування щонеділі за допомогою будь-якого додатка чи месенджера у форматі відеозв’язку.

Не погодившись із діями державного виконавця, батько подав скаргу та просив визнати неправомірною постанову державного виконавця, який не мав права змінювати встановлений у судовому рішенні спосіб участі батька у вихованні дитини.

Відмовляючи у задоволенні вимог скарги про визнання протиправними дій державного виконавця, суди першої та апеляційної інстанцій, вважали, що фактично рішення суду не визначало місце зустрічей батька з дитиною.

Із вказаними рішеннями не погодився суд касаційної інстанції та зауважив, що специфіка діяльності виконавця під час виконання рішення суду про встановлення побачення з дитиною, рішення про усунення перешкод у побаченні з дитиною полягає насамперед у тому, що виконавець може на власний розсуд визначати час та місце побачення з дитиною лише у тому випадку, якщо такі умови не визначив суд у рішенні, яке виконується виконавцем. У разі, якщо час та місце побачень з дитиною визначені рішенням суду, яке виконується, виконання такого судового рішення має здійснюватися в порядку, визначеному рішенням. Протилежне свідчитиме про несвоєчасне та неповне вчинення виконавчих дій виконавцем під час виконання рішення суду.

Верховний Суд зауважив, що суди першої та апеляційної інстанцій, помилково вважали, що фактично рішення суду не визначало місце зустрічей батька з дитиною, а тому визначений у постанові державним виконавцем час і місце побачень з дитиною, а саме: на час перебування її з дитиною за кордоном, спілкування дочки та батька щонеділі за допомогою будь-якого додатка чи месенджера у форматі відеозв’язку, не відповідало рішення суду та виконавчому листу.

Своє рішення суд касаційної інстанції обґрунтував тим, що виконанням виконавчого документа досягається єдина мета – виконання відповідного рішення суду. Оскільки у рішенні суд визначив графік побачень стягувача з дитиною (час та місце), виконавець не вправі змінювати таке рішення суду, що виконується, оскільки таке судове рішення набрало законної сили, на його виконання суд видав виконавчий лист, а державний виконавець відкрив виконавче провадження. Таке рішення є обов’язковим для виконання сторонами та уповноваженим державним виконавцем.

Наведеного суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, відмовляючи у задоволенні скарги батьку, фактично погодилися із здійсненим виконавцем переглядом рішення суду, яке було постановлене по суті вимог, набрало законної сили та підлягає обов’язковому виконанню, та зробили помилковий висновок про обґрунтовану зміну виконавцем способу участі батька у вихованні дитини. У межах виконавчого провадження виконавець, так само як і суди під час розгляду скарги на дії та/або бездіяльність державного виконавця, не вправі здійснювати перегляд рішення суду, що виконується, це виходить за межі виконання виконавцем рішення суду та розгляду справи судом на такій її завершальній стадії.

Колегія суддів зазначила, що відповідно до частини третьої статті 435 ЦПК України підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. Згідно з частиною третьою статті 33 Закону України «Про виконавче провадження» за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення або роблять його неможливим, сторони, а також виконавець за заявою сторін або державний виконавець з власної ініціативи у випадку, передбаченому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», мають право звернутися до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, із заявою про встановлення або зміну способу й порядку виконання рішення.

Таких дій державним виконавцем вчинено не було, а тому касаційну скаргу в цій частині було задоволено та визнано неправомірною постанову державного виконавця про встановлення часу та місця побачень з дитиною.

З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/3ypzvf2a

У справі про участь батька у вихованні та спілкуванні з малолітньою дочкою, яка перебувала на розгляді Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 березня 2023 року, справа № 1309/9120/12, суд касаційної інстанції досліджував ознаки відчуження одного з батьків в контексті рішення Європейського суду з прав людини № 12962/19 «Вихованок проти України» від 07 жовтня 2021 року.

Так, на виконанні Сихівського відділу ДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебувало виконавче провадження про зобов’язання матері усунути батьку перешкоди у вихованні та спілкуванні з дочкою. У рамках виконавчого провадження, не зважаючи на чисельні рішення судів та прямого обов’язку боржниці усунути перешкоди батькові у вихованні й спілкуванні з дочкою, виконавець не вживав всіх необхідних заходів для виконання рішення суду, не дивлячись на очевидні ознаки батьківського відчуження у дочки (пункт 32 рішення ЄСПЛ у справі № 12962/19 «Вихованок проти України» від 07 жовтня 2021 року щодо даних правовідносин).

Ураховуючи викладене, заявник просив суд визнати неправомірною бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо примусового виконання рішення суду про участь батька у вихованні та спілкуванні з малолітньою дочкою та відсутність виконання рішення про побачення з дитиною згідно з рішенням ЄСПЛ у справі № 12962/19 «Вихованок проти України» від 07 жовтня 2021 року; зобов’язати Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції невідкладно вчинити дії щодо розробки комплексної стратегії примусового виконання зазначених рішень та цільової підтримки дитини яка, вочевидь, проявляє ознаки відчуження одного з батьків.

Цікаво, що мотиви боржника зводилися до того, що вона виконала усі вимоги виконавчого листа, однак дитина в категоричній формі відмовляється бачити та проводити час з батьком. На підтвердження вказаного надала диск з відеозаписом. 

З метою встановлення того, чи поведінка дитини є наслідком психологічних, психічних, фізичних чи будь-яких інших обставин, дій чи фактів, які створює боржник, що перешкоджають батьку брати участь у вихованні доньки, державним виконавцем було призначено спеціаліста для участі у виконавчому провадженні, психолога комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівська обласна дитяча лікарня «Охматдит».

Однак, відповідно до висновку, спеціаліст-психолог не зміг надати відповідь на питання державного виконавця, які були поставлені у відповідній постанові.

Дослідивши всі обставини справи, колегія суддів зазначила, що прецедентна практика Європейського суду з прав людини вимагає врахування поглядів дітей, ці погляди не обов’язково є незмінними, а заперечення дітей, які мають бути належним чином враховані, не обов’язково є достатніми для подолання інтересів батьків, особливо в тому, щоб мати постійний контакт з дитиною. Зокрема, право дитини висловлювати свої власні погляди не повинно тлумачитися як надання безумовного права вето дітям без будь-яких інших факторів, що розглядаються, а також проведення експертизи для визначення їх найкращих інтересів. Такі інтереси зазвичай передбачають, що зв’язки дитини з сім’єю повинні зберігатися, за винятком випадків, коли це може шкодити його здоров’ю та розвитку (рішення у справі «А.В. проти Словенії» від 09 квітня 2019 року).

У рішенні від 07 жовтня 2021 року у справі «Вихованок проти України» (заява № 12962/19) ЄСПЛ зазначив, що під час здійснення виконавчого провадження вжиті державними виконавцями заходи по суті зводилися лише до повідомлення про неуспішні спроби провести побачення та відмову дитини бачитися із заявником.

Верховний Суд з урахуванням вказаного, зазначив, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про невжиття державним виконавцем всіх визначених спеціальним законом заходів щодо виконання судового рішення про усунення перешкод для участі у вихованні дитини, зокрема державний виконавець не використовував належним чином надані йому повноваження з накладання штрафів та внесення подання про притягнення до кримінальної відповідальності боржниці у зв’язку з невиконанням рішення суду.

Під час вчинення виконавчих дій державний виконавець лише обмежувався складанням актів про залучення представників органу опіки і піклування, а також намагався залучити експерта-психолога до участі у виконавчому провадженні.

Ураховуючи тривалість невиконання рішення суду щодо участі батька у вихованні дитини та спілкуванні із нею, а також небажання дитини спілкуватись із батьком, державний виконавець на час звернення заявника до суду із скаргою не вжив достатніх заходів щодо активної співпраці з представниками органу опіки та піклування, залучення їх до роботи з дитиною та тим із батьків, з яким дитина проживає, з метою налагодження стосунків та усунення ознак відчуження одного з батьків.

Отже, державним виконавцем не були виконані обов’язки з виконання судового рішення та не вжиті всі можливі й необхідні заходи, передбачені Законом України «Про виконавче провадження» та Інструкцією з організації примусового виконання рішень для належного виконання судового рішення.

Ураховуючи встановлені в цій справі обставини, колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку, що постанова апеляційного суду підлягає скасуванню в частині відмови у задоволенні скарги. Встановлення судом самого лише факту непромірної бездіяльності державного виконавця не є достатнім заходом здійснення судового контролю за виконанням судового рішення.

Своє рішення Верховний Суд обґрунтував тим, що невжиття належних заходів для виконання судових рішень стосовно дітей, є наслідком недостатньо розвинутих законодавчих та адміністративних механізмів, які б могли прискорити добровільне дотримання домовленостей із залученням фахівців органів опіки та піклування. Крім того, наявні механізми не передбачали відповідні та конкретні заходи для забезпечення примусового виконання рішення, яким було встановлено домовленості про побачення, відповідно до принципу пропорційності.

Суди при розгляді скарги встановили, а учасники виконавчого провадження не заперечували, що для проведення виконавчих дій з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, органи державної влади  не ініціювали механізми заохочення співпраці батьків, а також не вжили заходів щодо розробки комплексної стратегії виконання судового рішення, у тому числі з метою цільової підтримки дитини, яка, вочевидь, проявляла ознаки відчуження одного з батьків.

Оскільки для проведення виконавчих дій з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача та виконання рішення суду про контакт батька з дитиною Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції активно не долучалось, доречних програм чи інших релевантних заходів не вживало, суд дійшов висновку, що вимоги заявника в частині зобов’язання Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції вчинити дії щодо розробки комплексної стратегії примусового виконання судового рішення у справі № 1309/9120/12 про контакт дитини з батьком, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/2v2797h4