Звертаючись до суду з позовом про повернення дитини в порядку Гаазької конвенції, позивач має довести звичайне місце проживання дитини в іншій державі, до якої він просить повернути дитину
Огляд постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2024 року у справі № 336/5265/22
Короткий зміст позовних вимог:
У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа – районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району, про визнання незаконним утримання на території України малолітньої дитини та зобов’язання передати дитину для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання.
В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що 25 листопада 2011 року між ним та відповідачкою було зареєстровано шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_1 у подружжя народилася дочка ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 отримала громадянство Королівства Данія за народженням відповідно до розділу І Закону про громадянство Данії, що підтверджується свідоцтвом про громадянство у справі № 2018-8117. За повідомленням Міністерства юстиції України та Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України ОСОБА_3 19 січня 2022 року о 08 год 16 хв покинула територію України. Після чого подружжя постійно проживало на території Королівства Данія за адресою: АДРЕСА_1.
06 квітня 2022 року відповідачка повідомила йому, що хоче виїхати до Німеччини, де мешкають деякі члени її родини. Він не заперечував щодо виїзду дружини до Німеччини, проте не погоджувався на виїзд дочки. 09 квітня 2022 року, повернувшись додому, він виявив відсутність дружини та дочки, почав їх шукати та звернувся із заявою до поліції, з повідомлення якої дізнався, що дочку з відповідачкою бачили на вокзалі м. Орхус. Поліція Східної Ютландії надала реєстраційний номер 4200-61605-03759-22 його заяві про підозру у викраденні дитини. Надалі він отримав реєстраційний номер 4200-83979-0010222 у зв’язку з незаконним перевезенням дитини та розшуком відповідачки. Йому стало відомо, що о 20 год 49 хв 15 квітня 2022 року ОСОБА_3 перетнула пункт пропуску державного кордону України «Вилок», в’їхала на територію України як громадянка України, виїзду з території України зафіксовано не було.
Позивач зазначає, що відповідачка без його згоди незаконно вивезла їхню дочку ОСОБА_5 та змінила місце проживання малолітньої дитини.
З цього приводу він звертався до Міністерства юстиції України, а також до Сімейного суду у Данії, рішенням якого було визнано його право тимчасової одноособової опіки над ОСОБА_6 у зв’язку з викраденням дитини відповідачкою. Це підтверджує, що право позивача як піклувальника порушене незаконним вивезенням дитини.
Згода полягає в усній, письмовій або мовчазній формі. Жодної з указаних форм надання згоди на перевезення дитини отримано не було.
На території України діє воєнний стан, наявні масові ракетні удари, порушення правил міжнародного гуманітарного права, низки міжнародних договорів щодо правил ведення війни, численні терористичні акти та прояви геноциду стосовно всіх представників українського народу. Вказані обставини не сприяють розвитку особистості та не забезпечують право дитини на дитинство, адже можливість всебічного розвитку та вибору дозвілля порушується та обмежується повітряними тривогами, необхідністю постійного відвідування укриття, обмеженням масового скупчення людей та проведення офіційних розважальних заходів. Також існують підстави вважати, що життю та здоров’ю дитини загрожує небезпека. Отже, рішення відповідачки про перевезення дитини на територію України не відповідає інтересам дитини.
У зв’язку з неефективністю вирішення питання про повернення дитини Міністерством юстиції України позивач вимушений звернутися до суду для захисту своїх законних прав та інтересів.
Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд: визнати незаконним утримання ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_7; зобов’язати ОСОБА_2 передати малолітню дитину ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, її батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції:
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 березня 2023 року позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним утримання ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3. Зобов’язано ОСОБА_2 передати дитину ОСОБА_5, її батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання Королівства Данія.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що одноособове рішення ОСОБА_2 про перевезення дитини на територію України не можна вважати таким, що реалізовано у законний спосіб. Батько має емоційну прихильність до дитини, до виїзду дружини вважав їх родину міцною, вважає, що об’єднання родини можливе. В інтересах дитини буде її повернення на територію постійного місця проживання. На відповідачку, як на одного з подружжя та одного з батьків, покладено обов’язок поважати та враховувати думку іншого з подружжя стосовно виховання спільних дітей, зокрема на визначення постійного місця проживання і без усного, письмового або мовчазного дозволу останнього не здійснювати дії, спрямовані на зміну місця проживання дитини та порушення права позивача на батьківство. Відповідачка, маючи намір покинути Данію та вивезти дитину, мала діяти відповідно до законодавства країни перебування, зважаючи на те, що дитина є громадянкою Данії. Вивезення дитини має бути обов’язково погоджено з батьком, дотримання процедури переміщення дитини у супроводі одного з батьків має бути оформлене належним чином, обов’язок дотримання законодавства покладається на відповідачку, якими б не були власні мотиви її дій.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції:
Рішення суду першої інстанції оскаржено в апеляційному порядку ОСОБА_2.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 19 липня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 березня 2023 року скасовано та ухвалено нову постанову.
Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району, про визнання незаконним утримання на території України малолітньої дитини та зобов’язання передати дитину для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_3 з моменту народження є громадянкою України та все життя після народження проживала в Україні. Дитина лише двічі виїжджала за межі України на короткий період часу, після чого поверталася до України як країни свого походження, де проживає і по теперішній час. Наразі дитині десять років, з яких вона лише два рази короткочасно не проживала в Україні, у м. Запоріжжі відвідувала дошкільні заклади, гуртки, зараз навчається в школі, за дитиною здійснюється медичний догляд у м. Запоріжжі, де у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв’язки. Ці факти свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним, вона є дуже прив’язаною до матері, бабусі та дідуся (батьків матері), розуміє українську мову. Наявні у справі докази доводять, що звичайним місцем проживання дитини як до виїзду до Данії, так і після повернення до України, була і є Україна. За таких обставин немає підстав для повернення дитини до Данії за правилами Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, оскільки звичайним місцем проживання дитини була і є Україна, а, перебуваючи у Данії, дитина не набула нового звичайного для себе та постійного місця проживання у цій країні.
Короткий зміст вимог касаційних скарг:
26 серпня 2023 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє ОСОБА_9, засобами поштового зв’язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Запорізького апеляційного суду від 19 липня 2023 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 19 липня 2023 року і залишити в силі рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 березня 2023 року.
У касаційній скарзі заявник посилається на:
·пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 757/51046/17-ц;
·пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування Гаазької конвенції 1980 року в умовах воєнного стану в Україні (висновок щодо визначення постійного/звичайного місця проживання дитини в умовах воєнного стану та висновок щодо порушення і здійснення прав на опіку) та частини другої статті 155 СК України при розгляді справ про визнання незаконним утримання дитини на території України та на території активних бойових дій;
·пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України та стверджує, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, а саме не з’ясував «звичайне або постійне місце проживання дитини», а також не перевірив умов її проживання.
Висновок психолога-спеціаліста від 06 лютого 2023 року є недопустимим доказом, оскільки виготовлений на замовлення заінтересованої сторони – відповідачки та містить виключно переказ думок та переконань останньої, тобто свідчить про суб’єктивний характер такого висновку, який не відтворює об’єктивні реалії.
Позиція Верховного Суду:
Спірні правовідносини виникли у зв’язку з пред’явленням батьком малолітньої дитини вимоги про її повернення до Королівства Данія згідно з правилами Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі – Гаазька конвенція).
Згідно із статтею 15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об’єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі – Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування урегульовані Гаазькою конвенцією, яка набрала чинності для України 01 вересня 2006 року.
Згідно із статтею 1 Гаазької конвенції цілями цієї Конвенції є: a) забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та b) забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.
Відповідно до частини першої статті 3 Гаазької конвенції переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.
Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого (ї) відбулась зміна місця проживання дитини.
Верховний Суд зазначає, що відмова враховувати заперечення проти повернення підпадає під сферу дії статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції.
Відповідно до частини першої статті 12 Гаазької конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де перебуває дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.
Згідно із частиною другою статті 12 Гаазької конвенції судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.
За статтею 13 Гаазької конвенції, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов’язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:
a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або
b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку.
Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.
За статтею 20 Гаазької конвенції у поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод.
Частиною другою статті 12, частинами першою, другою статті 13 та статтею 20 Гаазької конвенції визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.
Обов’язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини зазначена Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини).
Отже, звертаючись до суду з позовом про повернення дитини у порядку Гаазької конвенції, позивач має довести звичайне місце проживання дитини в іншій державі, до якої він просить повернути дитину, а також, що він здійснював опіку, піклування про дитину до її незаконного переміщення із звичайного місця її проживання (постанова Верховного Суду від 17 травня 2023 року у справі № 712/9027/21, провадження № 61-12883св22).
Висновок:
Отже, виходячи зі змісту Гаазької конвенції, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити:
·по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Гаазької конвенції);
·по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Гаазької конвенції);
·по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Гаазької конвенції).
У справі, яка переглядається, апеляційний суд установив:
·ОСОБА_3, з моменту народження є громадянкою України, все життя після народження проживала в Україні та лише двічі короткостроково виїжджала за її межі, після чого поверталася до України, де проживає і до теперішнього часу;
·дитина разом із матір’ю проживає у м. Запоріжжі, де навчається у школі та відвідує гуртки;
·за місцем проживання у дитини є своє коло друзів, захоплення, вона має сталі сімейні зв’язки, своє місце проживання вважає постійним і комфортним, є дуже прив’язаною до матері, бабусі та дідуся (батьків матері), розуміє українську мову;
·Королівство Данія ніколи не було місцем постійного проживання дитини, туди вона виїжджала разом із батьками в гості до бабусі з дідусем (батьків батька).
Враховуючи наведене, встановивши, що дитина постійно не мешкала в Королівстві Данія безпосередньо перед переміщенням, із моменту народження постійним її місцем проживання була і є Україна, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для повернення дитини до Королівства Данія.
Джерело: постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2024 року у справі № 336/5265/22 – https://tinyurl.com/uhea7nc7