Якщо спірна земельна ділянка сторонами була придбана за час перебування у шлюбі за спільні кошти подружжя, на якій у подальшому було збудовано спірний житловий будинок, - частки сторін є рівними

Огляд постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 вересня 2023 року у справі № 362/6595/21

Короткий зміст позовних вимог:

ОСОБА_1 у грудні 2021 року звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просив:

- визнати житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 110,7 кв. м, житловою площею 45 кв. м, з прибудинковими господарськими спорудами, що розташований на земельній ділянці площею 0,0909 га кадастровий номер 3221487001:01:015:0031 площею 0,10 га об`єктом спільної сумісної власності;

- визнати за ним право власності на 1/2 частку житлового будинку та 1/2 частку земельної ділянки з кадастровим номером 3221487001:01:015:0031 площею 0,10 га.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що 11 травня 1989 року між ним та відповідачем було укладено шлюб, який розірвано рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 18 січня 2013 року. 11 жовтня 2006 року за договором купівлі-продажу подружжя придбало земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3221487001:01:015:0031. 18 серпня 2008 року на ім`я відповідача було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЖ № 2301994412.

На вказаній земельній ділянці за спільні кошти подружжя у 2006 році було побудовано житловий будинок з прибудинковими господарськими будівлями та спорудами, у зв`язку із чим у листопаді 2006 року Васильківське бюро технічної інвентаризації завело інвентаризаційну справу на домоволодіння. Також за спільні кошти подружжя було здійснено добудову вказаного будинку, яка 03 січня 2013 року була зареєстрована в інвентаризаційній справі на домоволодіння.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Міськрайонний суд рішенням позов задовольнив. Визнав житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 110,7 кв. м, житловою площею 45 кв. м. з прибудинковими господарськими спорудами, що розташований на земельній ділянці площею 0,0996 га, кадастровий номер 3221487001:01:015:0031 площею 0,10 га цільове призначення - для будівництва, обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 110,7 кв. м, житловою площею 45 кв. м з прибудинковими господарськими спорудами.

Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0996 га, кадастровий номер 3221487001:01:015:0031 площею 0,10 га цільове призначення - для будівництва, обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що спірна земельна ділянка сторонами була придбана за час перебування у шлюбі за спільні кошти подружжя, та в подальшому, що підтверджується доказами з матеріалів справи, на даній земельній ділянці було побудова спірний житловий будинок, а отже, таке майно є спільною сумісною власністю подружжя, де частки чоловіка та дружини є рівними. Презумпція рівності часток подружжя у даній справі не спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням, відповідних доказів матеріали справи не містять.

Апеляційний суд постановою апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення міськрайонного суду залишив без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірне нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя, незважаючи на те, на кого з подружжя було зареєстровано таке нерухоме майно.

Позивач зазначав, що про порушення його права, а саме реєстрації права власності на будинок за відповідачкою, він дізнався лише в листопаді 2020 року, коли ОСОБА_2 пред`явила до нього позов про визнання таким, що втратив право користування будинком; відповідач зазначені доводи не спростувала, тому у суду не було підстав для відмови у задоволенні позову за спливом позовної давності.

У суду першої інстанції не було підстав для відмови у позові за спливом позовної давності, оскільки позивач про порушення свого права дізнався лише в 2020 році - часу пред`явлення до нього позову про визнання таким, що втратив право користування будинком.

Короткий зміст вимог касаційної скарги:

Представник ОСОБА_2 - адвокат Шумило Н. М. у січні 2023 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення міськрайонного суду та постанову апеляційного суду, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про залишення позовних вимог без задоволення.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що суд першої інстанції безпідставно визнав спірний будинок об`єктом спільної сумісної власності сторін як подружжя та провів його поділ, визнавши за позивачем право власності на 1/2 частку спірного будинку та 1/2 частку спірної земельної ділянки.

Судом апеляційної інстанції при винесенні оскаржуваної постанови було застосовано норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 3-576гс16, та у постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 488/3103/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 916/633/19, від 21 березня 2019 року у справі № 909/175/18.

Судами попередніх інстанцій не було надано належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, в результаті чого були прийняті оскаржувані судові рішення, які не ґрунтуються на вимогах діючого законодавства.

Позиція Верховного Суду:

Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України). Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі, в судовому порядку.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18).

Отже на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: час набуття такого майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Відповідно до частини четвертої статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (статті 79 ЦПК України).

Встановивши відсутність підстав вважати придбану спірну земельну ділянку у шлюбі особистою власністю відповідача, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що спірна земельна ділянка сторонами була придбана за час перебування у шлюбі за спільні кошти подружжя, на якій у подальшому було збудовано спірний житловий будинок, в якому частки сторін є рівними. Презумпція рівності часток подружжя у даній справі не спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням, відповідних доказів матеріали справи не містять.

Також правильним є висновок судів попередніх інстанцій про звернення до суду з цим позовом в межах строків, визначених чинним законодавством України з таких підстав.

Статтями 256, 257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).

Отже, початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя заявленої після розірвання шлюбу, обчислюється не з дати складення актового запису органом РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи дати набрання законної сили рішенням суду про розірвання шлюбу (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).

У розглядуваній справі відповідачем не доведено, що спір між подружжям з приводу поділу спільного майна виник саме 18 січня 2013 року і що саме з цього дня ОСОБА_1 знав або міг дізнатись про порушення своїх прав, тому висновки судів попередніх інстанцій про звернення ОСОБА_1 з цим позовом в межах позовної давності є правильними.

Правові висновки, на які посилається заявник у касаційній скарзі, не релевантні до спірних правовідносин, тому не підлягають застосуванню у справі, що переглядається.

Висновок:

Аргументи касаційної скарги про неналежну оцінку доказів судами попередніх інстанцій суд касаційної інстанції також відхиляє, оскільки згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Отже, заявником не мотивовано та не доведено, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права щодо порядку та оцінки доказів, зокрема отримання доказів та/або дослідження доказів.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Джерело: постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 вересня 2023 року у справі № 362/6595/21 - https://shorturl.at/akIM2