Рух справи:

ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом про визнання протиправним та скасування рішення Управління Державної міграційної служби в Івано-Франківській області від 03 травня 2023 року про примусове повернення до країни походження або третьої країни.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що громадянин Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_2 з 2014 року проживає у м. Івано-Франківську. Мав статус біженця з 2015 року по 2020 року. З 25 січня 2020 року перебуває у зареєстрованому шлюбі із громадянкою України. З цього ж часу він отримав право на отримання посвідки на тимчасове проживання в Україні з метою возз’єднання сім’ї та отримав посвідку строком на 1 рік. 08 лютого 2022 року у зв’язку із закінченням строку дії попередньої посвідки йому було видано нову посвідку № НОМЕР_1 на тимчасове проживання строком на 1 рік із терміном дії по 07 лютого 2023 року. До кримінальної відповідальності не притягався, у розшуку не перебуває. Адміністративних, а також цивільних правопорушень не вчиняв. Отже, метою його перебування в Україні є влаштування особистого життя та здійснення комерційної діяльності.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 08 червня 2023 року позов задоволено.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2023 року рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове про відмову у задоволенні позовних вимог.

Позивач подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Оцінка судів першої та апеляційної інстанцій:

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що як у зверненні УСР в Івано-Франківській області ДСР НПУ, так і в оскаржуваному рішенні відповідача від 03 травня 2023 року не зазначено фактичних даних щодо вчинення позивачем конкретних протиправних дій на шкоду громадському порядку в Україні.

Також суд врахував, що позивач перебуває у зареєстрованому шлюбі з громадянкою України, має постійне місце проживання на території України та здійснює підприємницьку діяльність.

Суд зазначив, що в межах спірних правовідносин, відповідачем, крім іншого, не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини в обставинах, що виникли та може вважатися неправомірним втручанням органу державної влади в сімейне життя позивача, яке матиме наслідком видворення позивача за межі України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що факт надходження до відповідача звернення правоохоронного органу із повідомленням у ньому про факт вчинення іноземцем дій, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, для територіального органу ДМС є достатньою і беззаперечною підставою для вжиття заходів, визначених законодавством щодо порушника, а саме прийняття рішення про примусове повернення особи за межі України.

Доводи касаційної скарги:

У касаційній скарзі ОСОБА_2 зазначає підставу касаційного оскарження пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України зазначаючи, що при винесенні рішення судом апеляційної інстанції не враховані висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 14 квітня 2020 року у справі № 480/296/19.

В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_2 посилається на те, що він має бездоганну ділову репутацію, до кримінальної відповідальності не притягався, в розшуку не перебуває, адміністративних чи цивільних правопорушень не вчиняв. На його утриманні перебувають дружина, її мати та бабуся, а також в родині очікується поповнення.

Щодо суті оскаржуваного рішення, позивач зазначає, що в матеріалах справи містяться докази про те, що він під час подій 30 грудня 2020 року у бійках участі не брав, сам викликав поліцію, був допитаний лише в якості свідка. Негативне подання правоохоронного органу позивач пояснює своєю попередньою активною правозахисною діяльністю іноземних студентів у м. Івано-Франківську, яка стала на заваді протиправній діяльності його фінансових конкурентів. Таким чином, оскільки подання правоохоронного органу не містить фактичних даних щодо вчинення позивачем конкретних протиправних дій на шкоду громадському порядку в Україні, відтак таке подання не можна вважати обґрунтованим, а оскаржуване рішення органу ДМС правомірним.

Позиція Верховного Суду:

Верховний Суд наголошує, що оскільки звернення УСР в Івано-Франківській області направлене в межах його компетенції, не містить ознак управлінського рішення з регулюючим впливом на права чи законні інтереси інших суб’єктів права та не може бути самостійним предметом оскарження в порядку адміністративного судочинства на відміну від рішення органу ДМС, тож обґрунтованість зазначеної у такому зверненні інформації має перевірятися органом ДМС як суб’єктом управлінської діяльності, який на підставі цього звернення приймає рішення, що є предметом перевірки в адміністративному судочинстві. Разом з тим, рішення ДМС як суб’єкта управлінської діяльності повинно відповідати критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, розуміння змісту вимог щодо дотримання яких має бути однаковим для усіх суб’єктів управлінської (адміністративної) діяльності, що регулюється іншими нормативними актами.

Зокрема, якщо йдеться про критерій обґрунтованості рішення ДМС, то таке рішення має прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття (вчинення дій). Дискреція дозволяє адміністративному органу прийняти найбільш зважене в конкретних умовах рішення, засноване на особистих (власних) оцінках обставин, а не на чіткому приписі норми права, (не формально). 

У контексті спірних правовідносин суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, обмежився загальним посиланням на звернення начальника ДСР УСР в Івано-Франківській області, зазначивши при цьому, що УДМС в Івано-Франківській області не наділений повноваженнями проведення перевірок, зазначеної у повідомленні оперативної інформації. Отже, під час розгляду цього адміністративного спору суд апеляційної інстанції, незважаючи на вимоги статті 2 КАС України, фактично констатував, що оскаржуване рішення прийняте суб’єктом владних повноважень на підставі інформації та звернення правоохоронного органу, тобто підійшов формально.

Обов’язок судів перевіряти відповідність рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень усім вимогам, зазначеним у частині другій статті 2 КАС України, витікає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Суб’єкт владних повноважень під час виконання своїх функцій повинен дотримуватися конституційних гарантій прав іноземців (стаття 26 Конституції України).

Верховний Суд зазначає, що навіть в умовах воєнного стану для суб’єкта владних повноважень обов’язок застосування принципів статті 2 КАС України не скасовується, а навпаки набуває особливого значення, зокрема коли йдеться про застосування пропорційності обмежень в умовах гостроти становища в країні (військової агресії) щодо осіб, яких вони стосуються.

У разі застосування до особи процедури примусового повернення, видворення тощо, державні органи (ДМС) зобов’язані перевірити чи не порушуватимуть такі процедури універсального й абсолютного принципу заборони вислання. Така перевірка передбачає оцінку ризику, яка має проводитися ex nunc, тобто станом на момент прийняття рішення та повинна концентруватися на передбачуваних наслідках повернення заявника в країну походження з урахуванням загальної ситуації в цій країні та особистих обставин заявника. 

З огляду на наведене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків, що станом на 24 квітня 2023 року громадянин Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_2 на території України до кримінальної відповідальності не притягувався, незнятої чи непогашеної судимості не має та в розшуку не перебуває, до адміністративної відповідальності позивач також не притягувався. А також особа позивача перебуває у зареєстрованому шлюбі з громадянкою України, має постійне місце проживання на території України та здійснює підприємницьку діяльність.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що відповідачем окрім іншого, не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини в обставинах, що виникли та може вважатися неправомірним втручанням органу державної влади в сімейне життя позивача, яке матиме наслідком видворення позивача за межі України.

Керуючись статтею 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» підстав для примусового повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну, а також в контексті спірних правовідносин особистих обставин заявника, з урахуванням співмірності та пропорційності між застосованими до позивача заходами, передбаченими цією статтею та його інтересами і правами, зокрема правом на повагу до приватного і сімейного життя подружжя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову.

Верховний Суд зазначає, що під час перевірки рішення ДМС про примусове повернення до країни походження, або третьої країни з підстав зазначення інформації у зверненні Управління стратегічних розслідувань, суди, керуючись вимогами статті 2 КАС України, повинні враховувати справедливий баланс інтересів держави і заявника, наявність тривалих сімейних зв’язків та відповідних наслідків для сімейного життя позивача, а також наявність чи відсутність антисоціальної поведінки, правопорушень та кримінально-караних діянь, які загрожують суспільству.

Висновок:

За наведеного правового регулювання і обставин справи Верховний Суд констатує, що суд апеляційної інстанції допустив порушення норм матеріального права, що призвело до скасування законного рішення суду першої інстанції.

Отже, доводи, викладені у касаційній скарзі, які слугували підставами для касаційного оскарження рішення суд апеляційної інстанції на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, знайшли своє підтвердження.

Відповідно до статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Отже, касаційну скаргу належить задовольнити, постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Джерело: https://tinyurl.com/2u2nbmj5