Гарантії захисту окремих прав дитини: ніякого покарання без закону

«Тейлор проти Сполученого Королівства» (Taylor v. United Kingdom), заява № 48864/99

У березні 1997 року заявник і ще один неповнолітній були арештовані у зв’язку з насильницьким нападом на одинадцятирічного хлопчика і крадіжкою кільця. На той час заявнику було 14 років і 24 дні. У квітні 1997 року його звинуватили в скоєнні грабежу із застосуванням насильства. У травні 1997 року в суді у справах неповнолітніх відбулося перше слухання справи заявника. У липні 1997 року служба державного обвинувачення вирішила пом’якшити формулювання винувачення на крадіжку в менших розмірах і заподяння тілених ушкоджень.

У суді заявник зробив заяву про свою невинуватість.

Розгляд справи в суді було призначено на листопад 1997 року. Однак в перший день процесу заявник не з’явився в суд, переплутавши дні судового розгляду. Тому розгляд справи було перенесено на інші вільні дні березня 1998 року. На той час заявнику якраз виповнилося 15 років.

Суд у справах неповнолітніх виніс щодо заявника вирок і передав справу до Суду Корони для встановлення міри покарання, оскільки він не мав повноважень призначати покарання відповідного ступеня за вчинений заявником злочин.

У серпні 1998 року заявник був засуджений до 18 місяців утримання в пенітенціарній установі для неповнолітніх.

Засуджений направив скаргу в Апеляційний суд, вказуючи на незаконність вироку, оскільки на момент скоєння злочинів, за які він був засуджений, йому було лише 14 років, і, отже, до нього не можна бул застосовувати позбавлення волі. Ця скарга була залишена без задоволення.

Суд зауважує, що заявнику, якому тоді було чотирнадцять років, спочатку було пред’явлено звинувачення у грабежі. Якби його судили і засудили за цей злочин до досягнення ним п’ятнадцятирічного віку, суд мав би призначити покарання у вигляді позбавлення волі в установі для молодих злочинців (див. Розділ 53 Закону про дітей та молодих людей 1933 року). У такому разі заявник не міг посилатися на статтю 7, щоб оскаржити призначене покарання про позбавлення волі: він не міг стверджувати, що покарання було більш тяжким, ніж передбачене під час вчинення злочину, за яке йому пред’явлено обвинувачення, або що відповідні положення були непередбачувані щодо їх сфери застосування. Юридичні консультанти заявника повинні були усвідомити ці ризики на ранніх стадіях провадження, з огляду на серйозний характер початкового обвинувачення та чіткі умови розділу 53 Закону про дітей та молодих людей 1933 року.

Пізніше звинувачення в грабежі було замінено звинуваченнями в крадіжці та заподіянні тілесного ушкодження. Безперечним є те, що заявник не міг нести покарання, пов’язане з позбавленням волі, якби він був засуджений за ці правопорушення до досягнення свого п’ятнадцятиріччя. Однак Суд не погоджується з твердженням заявника про те, що відповідні законодавчі положення на той час (статті 1 А та Б Закону про кримінальне правосуддя 1982 року та розділ 37 Закону про суди магістрату 1980 року) були не чіткими або непередбачуваними щодо способу їх застосування до молодих обвинувачених, які переходять від однієї вікової категорії до іншої в процесі кримінального провадження.

Суд зазначає, що правопорушення, за які було засуджено заявника, були чітко визначені у законі, а цей закон також передбачав можливість національних судів ухвалювати вироки стосовно молодих правопорушників, засуджених за такі правопорушення, а також вік злочинця для призначення покарання. Хоча заявник заперечує його достовірність як точку відліку, слід зазначити, що задовго до дати вчинення злочинів, за які він був остаточно обвинувачений та засуджений, судова практика вітчизняних судів згідно з розділами 1 A та B Закону про кримінальне судочинство 1982 року вже визначала вік для визначення покарання як вік злочинця на дату його засудження. Вітчизняні суди через застосування закону намагалися запровадити узгодженість з питанням віку та відповідних повноважень щодо винесення вироку та пропагувати єдиний підхід у цій галузі, незважаючи на будь-які виявлені невідповідності, на які посилається заявник, та відсутність будь-якого рішення суду щодо позиції чотирнадцятирічних злочинців, яким виповнилося п’ятнадцять років, до дати їх засудження. Звідси випливає, що заявник не може стверджувати, що до нього було застосовано більш тяжке покарання, ніж те, яке застосовувалось на дату вчинення порушень. Слід зазначити, що заявник на всіх етапах був забезпечений юридичним представництвом, і його юридичні радники повинні були роз’яснити будь-яку неоднозначність у тлумаченні положень про призначенні покарань з посиланням на вищезазначені рішення національних судів.

Для Суду та з перерахованих вище причин обставини, на які посилаються, не розкривають жодних випадків порушення статті 7. Накладення на заявника покарання у вигляді тримання під вартою було встановлено законом досить чітко та доступно, і воно застосовувалося до заявника без жодного елемента ретроактивності.

Звідси випливає, що ця скарга очевидно необґрунтована і повинна бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

Джерело: «Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та права дитини» — тематичний посібник, автором якого є Павло Пархоменко — голова Бахмацького районного суду Чернігівської області, лектор Вищої школи адвокатури НААУ, зокрема, базового курсу з основ дружнього до дітей правосуддя і спецмодулів проєкту «Адвокат дитини: від новачка до профі»

Посібник* доступний для ознайомлення і завантаження за посиланням: https://bit.ly/3MFlsr6

Зареєструватися на майбутні заходи лектора:

• Вебінар: Визначення місця проживання дитини: актуальні питання практики. http://bit.ly/3FmrPhh

* Посібник видано в межах проєкту, що реалізується ГО «ВГЦ «Волонтер» спільно з МКР з питань правосуддя щодо неповнолітніх за підтримки Представництва ДФ ООН (ЮНІСЕФ) в Україні