Саме по собі невідвідування відповідачем навчальних закладів дочок та закладів охорони здоров’я, де вони перебувають під наглядом, не є належним доказом його свідомого навмисного ухилення від виконання батьківських обов’язків

Огляд Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2022 року у справі № 953/23579/19 (провадження № 61-19370св20)

Короткий зміст позовних вимог:

ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, про позбавлення батьківських прав.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 23 листопада 2002 року вона перебувала з ОСОБА_2 у шлюбі, в якому народилася дочка ОСОБА_3 та дочка ОСОБА_4.

До 2010 року вони з відповідачем проживали однією сім`єю, а після - стосунки між ними припинились і у подальшому шлюб розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 16 листопада 2011 року, виданим Київським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Харківського міського управління юстиції. Позивач стверджує, що, починаючи з 2010 року, дочки проживають з нею та перебувають на її утриманні. Відповідач протягом тривалого часу не цікавиться дітьми, не приймає участі у їх вихованні, не піклується про їх здоров`я, фізичний, духовний та моральний розвиток, матеріальної допомоги не надає, що, на її думку, свідчить про самоусунення від виконання батьківських обов`язків.

10 серпня 2018 року Київським районним судом м. Харкова видано судовий наказ, яким стягнено з ОСОБА_2 на її користь аліменти на дочку ОСОБА_3, та дочку ОСОБА_4, у розмірі 1/3 частки від усіх видів його заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 26 липня 2018 року, і до досягнення дітьми повноліття. У зв`язку з невиконанням відповідачем судового наказу на 1 вересня 2019 року утворилась заборгованість зі сплати аліментів у розмірі 31 961 грн, що підтверджується розрахунком заборгованості.

З урахуванням зазначеного позивач просила позбавити ОСОБА_2 батьківських прав щодо дочки ОСОБА_3 та дочки ОСОБА_4.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття:

Рішенням районного суду у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно дочок, суд першої інстанції виходив з того, що в даній конкретній ситуації непозбавлення відповідача батьківських прав буде для дітей кращим, ніж зворотне, оскільки не сприяє захисту їх прав взагалі. Особливості правовідносин, що склалися, свідчать про необхідність зміни батьком свого ставлення до виховання дочок, що має контролювати орган опіки та піклування.

Постановою апеляційного суду рішення районного суду залишено без змін. Відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції не прийняв докази, надані відповідачем до суду апеляційної інстанції, та подання психолога від 27 квітня 2020 року і від 27 червня 2020 року, долучені до апеляційної скарги, і погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічно і повно з`ясованих обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала:

ОСОБА_1 подала до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить рішення районного суду та постанову апеляційного суду скасувати і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права, оскільки суди не встановили фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, не надали належної оцінки зібраним у справі доказам, що призвело до неправильного вирішення справи. На думку заявника, залишені поза увагою судів і висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 26 грудня 2018 року у справі № 404/6391/16-ц, від 3 травня 2018 року у справі № 214/1048/15-ц, від 8 квітня 2020 року у справі № 645/731/18.

Посилаючись на зазначене, заявник просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове, яким позбавити ОСОБА_2 батьківських прав щодо дочок.

Позиція Верховного Суду:

Відповідно до частини 1 статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.

Позбавлення батьківських прав - це насамперед спосіб захисту прав та інтересів дитини і водночас, санкція (відповідальність) за протиправну винну поведінку матері або батька.

Згідно пунктів 15, 16, 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, тощо), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема, ставлення батьків до дітей.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків та саме ухилення від здійснення своїх батьківських обов`язків.

Європейський суд з прав людини у справі «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграф 57, 58).

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що, належних і допустимих доказів винного свідомого ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків, які б були законною підставою для позбавлення його батьківських прав, ОСОБА_1 не надано.

Саме по собі невідвідування відповідачем навчальних закладів дочок та закладів охорони здоров`я, де вони перебувають під наглядом, не є належним доказом його свідомого навмисного ухилення від виконання батьківських обов`язків, і необхідності застосування крайнього заходу, враховуючи, що до 2017 року вони проживали у різних населених пунктах.

З такими висновками судів першої та апеляційної інстанції погоджується і касаційний суд.

Висновок:

Отже, доводи заявника щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26 грудня 2018 року у справі № 404/6391/16, від 3 травня 2018 року у справі № 214/1048/15-ц, від 8 квітня 2020 року у справі № 645/731/18, касаційний суд вважає безпідставними, оскільки фактичні обставини справи, на які посилається заявник, і фактичні обставини справи, яка переглядається є різними, а відтак, відсутні правові підстави вважати, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, і висновок судів про недоведеність необхідності застосування до відповідача крайнього заходу впливу не спростовують.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.

Джерело: Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2022 року у справі № 953/23579/19 (провадження № 61-19370св20) - http://surl.li/kdcfx