1. Постанова ВС КГС від 04 березня 2025 року у справі № 922/1097/24 (за наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності в оренду - право оренди такої земельної ділянки підлягає продажу на конкурентних засадах (земельних торгах)).

Суд касаційної інстанції зазначає, що вибірково посилаючись на викладений в пункті 79 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц висновок про те, що не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка пізніше за інших звернулася з відповідною заявою, але якій тим не менше надано перевагу, бо такий підхід може створювати підґрунтя для розвитку корупції, на порушення вимог статей 236, 269, 282 ГПК України суд апеляційної інстанції залишив поза увагою інші сформульовані в пунктах 67, 80 зазначеної постанови висновки Великої Палати Верховного Суду, які є релевантними до спірних правовідносин, а саме:

"Водночас слід наголосити, що розробка проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його затвердження хоча й здійснюється заявником з метою отримання земельної ділянки в користування, однак вчиняється саме в інтересах територіальної громади чи держави з метою формування такої земельної ділянки. Тому в разі неотримання в користування такої земельної ділянки особа, яка понесла витрати на розробку та погодження проєкту землеустрою, за умови формування земельної ділянки, може претендувати на відшкодування здійснених витрат.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що законодавець, запроваджуючи регулювання щодо надання землі у користування, не міг мати на меті стимулювання зловживань, посилення соціальної нерівності і спрямованість на неправовий та непрозорий перерозподіл основного національного багатства - землі. Отже, відповідне законодавство слід тлумачити таким чином, що за наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності в оренду - право оренди такої земельної ділянки підлягає продажу на конкурентних засадах (земельних торгах)".

Натомість суди попередніх інстанцій, дійшовши помилкового висновку про порушення охоронюваного законом інтересу позивача на отримання земельних ділянок комунальної власності в оренду на неконкурентних засадах (у разі попередньої реалізації громадянами ОСОБА_1 і ОСОБА_2 законного права отримати у власність земельні частки (паї) за рахунок спірних земельних ділянок), яке (порушення) нібито зумовлено діями Міськради (організатора торгів) з продажу права оренди спірних земельних ділянок на оспорюваних земельних торгах, фактично безпідставно віддали перевагу можливості неконкурентного відчуження речового права на об'єкт комунальної власності, оскільки норма абзацу 2 частини 1 статті 135 ЗК України дозволяє приватному власнику виключно з власної ініціативи передавати земельні ділянки в користування позивачу на земельних торгах, тобто в обхід конкурентної процедури, в зв'язку з чим Богодухівська міська територіальна громада Харківської області недоотримала би грошові кошти за оренду спірних земельних ділянок, які (кошти) наразі будуть отримані нею внаслідок укладення оспорюваних договорів оренди.

🔗З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням.

2. Постанова ВС КГС від 05 березня 2025 року у справі №  926/927/24  (щодо права співвласників багатоквартирного будинку на отримання у власність чи у користування земельної ділянки, необхідної для обслуговування багатоквартирного будинку, як прибудинкової території).

Співвласники багатоквартирного будинку мають право оформити правовідносини щодо користування земельною ділянкою, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди, що забезпечують його функціонування та відповідають потребам мешканців.

Статтею 123 Земельного кодексу України визначено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Відповідно до частини другої статті 123 Земельного кодексу України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення.

Одночасно частиною четвертою статті 42 Земельного кодексу України визначено, що розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі відповідної землевпорядної документації.

Відтак, оформлення співвласниками багатоквартирного будинку права на землю відбувається шляхом виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, тобто має місце формування нової земельної ділянки під нерухомістю, що не суперечить наведеним вище положенням земельного законодавства щодо формування земельних ділянок. Використання такого порядку оформлення прав на земельну ділянку за власником нерухомості не порушує і прав постійного землекористувача, оскільки не позбавляє його можливості самостійно оформити право на належну йому частину земельної ділянки, яка залишається після вилучення її частин, необхідних для обслуговування об'єктів нерухомості.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" прибудинкова територія - це територія навколо багатоквартирного будинку, визначена на підставі відповідної містобудівної та землевпорядної документації, у межах земельної ділянки, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належний до нього будівлі та споруди, що необхідна для обслуговування багатоквартирного будинку та задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників та наймачів, орендарів) квартир, а також нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку.

У постанові Верховного Суду від 29.07.2024 у справі № 362/5218/20 визначено, що види, склад, порядок розробки та затвердження містобудівної документації визначаються Кабінетом Міністрів України та регулюються Законом України "Про основи містобудування", Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Відповідно до Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу 17.05.2005 № 76, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 25.08.2005 за № 927/11207, прибудинкова територія це - територія навколо багатоквартирного будинку визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою і призначена для обслуговування багатоквартирного будинку.

Суд касаційної інстанції у відповідній справі дійшов висновку, що віднесення земельної ділянки, відповідно з визначенням її розміру та конфігурації, до прибудинкової території багатоквартирного будинку має свідчити відповідна містобудівна та землевпорядна документація або акт на право власності чи користування земельною ділянкою.

Верховний Суд у постанові від 01.03.2023 у справі № 607/13198/21 виснував про те, що співвласники багатоквартирного будинку набувають права власності чи права користування земельною ділянкою, необхідною для обслуговування багатоквартирного будинку та задоволення їх житлових, соціальних і побутових потреб, після передачі такої ділянки у їх власність чи у постійне користування на загальних підставах у вставленому законом порядку.

Розміри та конфігурація такої земельної ділянки визначаються на підставі відповідної технічної документації із землеустрою, яка подається на затвердження уповноваженому на прийняття такого рішення органу місцевого самоврядування.

Зазначене у статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" поняття "права на земельну ділянку" варто розуміти як оформлене у встановленому законом порядку право власності чи право постійного користування. Лише після оформлення такого права розміри і конфігурація земельної ділянки вважаються встановленими".

Викладене вище свідчить про наявність загальних висновків Верховного Суду щодо права співвласників багатоквартирного будинку на отримання у власність чи у користування земельної ділянки, необхідної для обслуговування багатоквартирного будинку, як прибудинкової території, а також щодо порядку засвідчення розміру та конфігурації відповідної земельної ділянки.

З огляду на це, висновки судів попередніх інстанцій про те, що Позивач має право на отримання в постійне користування земельної ділянки, на якій розташований багатоквартирний будинок, а також належну до нього прибудинкову територію, яка визначається на підставі відповідної землевпорядної документації, є обґрунтованими.

🔗З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням.

3. Постанова ВС КАС 05 березня 2025 року у справі № 120/13166/21-а (суд може відмовити в задоволенні позову про знесення самочинно побудованого об'єкта та зобов'язати сторони здійснити перебудову, якщо це технічно можливо і не суперечить суспільним інтересам).

Верховний Суд у своїх постановах від 17 липня 2018 року у справі № 820/3183/16, від 31 липня 2018 року у справі № 813/6426/14, від 07 вересня 2018 року у справі № 813/6284/14, від 06 березня 2019 року у справі № 814/2645/15 та від 15 травня 2019 року у справі № 813/6423/14 неодноразово наголошував, що:

- відповідно до вимог частини сьомої статті 376 ЦК України для задоволення позову у цій категорії справ необхідно наявність таких фактів як неможливість перебудови об'єкта або відмова особи, яка здійснила самочинне будівництво, від такої перебудови;

- у разі істотного відхилення від проєкту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил знесенню самочинного будівництва передує прийняття судом рішення про зобов'язання особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову;

- знесення самочинного будівництва є крайньою мірою, яка передбачена законом, і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

Така правова позиція узгоджується з висновками, викладеними у постановах від 31 травня 2021 року у справі № 320/1889/17-ц, від 12 квітня 2021 року у справі № 653/104/19, від 06 березня 2019 року у справі № 810/56980/15 та від 30 січня 2018 року у справі № 804/6104/14.

Якщо нерухоме майно збудоване або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проєкту, можливість знесення об'єкта самочинного будівництва відповідно до статті 376 ЦК України не залежить від можливостей його перебудови. У такому випадку знесення самочинного будівництва можливе без попереднього рішення суду про зобов'язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову (постанова Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 822/2149/18).

Між тим, скасування дозвільної документації (зокрема, містобудівних умов та обмежень, повідомлення про початок будівництва чи дозволу) на вже розпочате чи завершене будівництво змінює статус такого об'єкта на самочинне.

Скасування такої документації може бути наслідком формальних порушень (зокрема, неправильне оформлення, неточності в даних, відсутність необхідних підписів чи печаток тощо) або суттєвих порушень (зокрема, будівництво на невідведеній земельній ділянці).

При цьому, для знесення без винесення припису потрібні докази здійснення будівництва на земельній ділянці, яка не відповідає певній категорії земель або її цільовому призначенню для такого виду використання, і зміна цільового призначення є неможливою, або того, що особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набула права власності (права користування) на земельну ділянку та не може отримати згоди власника (місцевого самоврядування або органу державної влади) на користування земельною ділянкою. У такому разі порушення не може бути усунуте добровільно без зміни правового статусу земельної ділянки.

В усіх інших випадках особа, яка здійснює самочинне будівництво об'єкта, може звернутися до виконавчого органу місцевого самоврядування, зокрема, за отриманням нових містобудівних умов та обмежень, або подати повторно повідомлення про початок будівельних робіт (для об'єктів із незначними наслідками (клас CC1)) чи отримати дозвіл на виконання будівельних робіт (для об'єктів із середніми (CC2) або значними (CC3) наслідками), а орган ДАБК може звернутися до суду з позовом про знесення лише, якщо порушення не усунуто після визнання у приписі строку для добровільного виконання (частина перша статті 38 Закону № 3038-VI), тобто, підтверджено невиконання припису.

Також Верховний Суд підкреслює, що суди при вирішенні подібної категорії спорів мають враховувати необхідність дотримання балансу між захистом суспільних інтересів і правами осіб, які можуть постраждати від знесення, та відповідність легітимній меті.

Таким чином, суд може відмовити в задоволенні позову про знесення самочинно побудованого об'єкта та зобов'язати сторони здійснити перебудову, якщо це технічно можливо і не суперечить суспільним інтересам.

🔗З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням.

4. Постанова ВС КАС від 07 березня 2025 року у справі № 440/2696/23 (знесення самочинного будівництва за рішенням суду буде ефективним способом захисту, якщо буде доведено, що відповідний об'єкт має ознаки самочинного).

Колегія суддів звертає увагу на те, що Верховний Суд, зокрема у постанові від 24.10.2022 у справі № 640/22599/19 сформував наступний висновок:

"За правилами статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" завершальним етапом будівництва об'єкта містобудування є реєстрація права власності на такий об'єкт.

114. З огляду на викладене, реєстрація декларації про початок виконання будівельних робіт є актом одноразового застосування, який потягнув за собою настання певних правових наслідків, а саме - вчинення замовником дій щодо реалізації наданого їй цією декларацією права на проведення будівельних робіт.

115. Після реєстрації права власності на збудований об'єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об'єкту до експлуатації, остання вичерпує свою дію фактом виконання.

116. Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 465/1461/16-а, від 01.10.2019 № 826/9967/18, від 05.06.2019 у справі № 815/3172/18, від 23.07.2019 у справі № 826/5607/17, від 09.06.2021 у справі № 826/2123/18, від 18.06.2021 у справі № 420/3572/19.

117. З фактичних обставин цієї справи вбачається, що право власності на нерухоме майно (нежитлове приміщення - квартиру) … оформлене до видачі спірного наказу, що свідчить про те, що декларація про готовність об'єкту до експлуатації вичерпала свою дію фактом її виконання.

118. З урахування наведеного, колегія суддів констатує протиправність оспорюваного у цій справі наказу відповідача та наявність підстав для його скасування.

119. При цьому колегія суддів зазначає, що після реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна, у разі наявності всіх визначених законом підстав вважати об'єкт самочинним будівництвом відповідно до частини першої статті 376 Цивільного кодексу України, Департамент ДАБК зобов'язаний звернутися з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта (об'єктів) у порядку, встановленому законом.

120. Тобто ефективним способом захисту за таких обставин є знесення самочинного будівництва за рішенням суду у разі, якщо Департаментом ДАБК буде доведено, що об'єкт має ознаки самочинного будівництва.

121. Цей висновок узгоджується з правовою позицією, яка міститься, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.10.2018 у справі № 826/12543/16.

…

126. Отже, зареєструвавши декларацію про готовність об'єкта до експлуатації та право власності на побудований об'єкт, зважаючи на принцип юридичної визначеності та належного урядування, замовник, а також особи, які на визначених законом підставах набули право власності на нерухоме майно, вправі сумлінно розраховувати на використання належного їм майна, що виключає неправомірне втручання з боку суб'єкта владних повноважень.

127. Такий висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду від 04.08.2021 у справі № 640/20369/18, у якій предмет спору як і у справі, що розглядається, стосувався оскарження наказу органу державного архітектурно - будівельного контролю про скасування реєстрації декларацій про початок виконання будівельних робіт та про готовність об'єкта до експлуатації".

Також у постанові від 17.09.2024 у справі № 420/2436/20, Верховний Суд зазначив:

після реєстрації права власності на об'єкт будівництва, у разі виявлення визначених законом ознак, які дають підстави вважати об'єкт самочинним будівництвом, орган державного архітектурно - будівельного контролю зобов'язаний вчинити дії, спрямовані на усунення відповідних порушень у сфері містобудівної діяльності та наслідків самочинного будівництва аж до звернення з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта (об'єктів) у порядку, встановленому законом.

Вчинення саме таких дій у разі виявлення ознак самочинного будівництва об'єкта, будівельні роботи на якому вже завершено і стосовно якого зареєстровано декларацію про його готовність до експлуатації, зареєстровано право власності на нього, і буде належним виконанням органом державного архітектурно - будівельного контролю своїх повноважень, ефективним способом судового захисту."

Виходячи з висновків Верховного Суду та з урахуванням того, що містобудівні умови та обмеження зберігають чинність до завершення будівництва об'єкта, а згідно зі статтею 26 Закону № 3038-VI кінцевим етапом будівництва є державна реєстрація права власності, наказ Управління з питань містобудування та архітектури виконавчого комітету Полтавської міської ради від 05.03.2020 № 60 "Про затвердження містобудівних умов та обмежень по вул. Миколи Дмитрієва, 6 в м. Полтаві" є таким, що реалізовано та вичерпав дію.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що ефективним способом захисту буде знесення самочинного будівництва за рішенням суду, якщо буде доведено, що відповідний об'єкт має ознаки самочинного.

🔗З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням.

5. Постанова ВС КЦС від 12 березня 2025 року у справі № 466/12740/21 (правомірним та ефективним способом захисту порушених прав держави на землі лісогосподарського призначення є саме віндикаційний позов).

Ухвалою від 08 січня 2025 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 403 ЦПК України передала справу № 369/11062/17, провадження № 61-9183св23, на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі №368/1158/16, провадження № 14-140цс18, та від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, провадження № 14-2цс21, про те, що ефективним способом захисту відповідних порушених прав держави на землі лісового фонду є віндикаційний позов.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 лютого 2025 року повернула вищевказану справу № 369/11062/17на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (провадження № 14-7цс25), вказавши наступне:

"Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, просила відступити від правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16, та від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, про те, що ефективним і правомірним способом захисту у спорах щодо порушення права власності держави на землі лісового фонду є віндикаційний позов.

Колегія суддів вважала такий підхід помилковим та зазначила, що від цих висновків потрібно відступити. За її твердженням, спори про зайняття земельної ділянки лісогосподарського призначення з порушенням приписів ЗК України та ЛК України потрібно розглядати аналогічно спорам щодо захисту права власності держави на землі водного фонду, тобто як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, не пов'язане з позбавленням володіння. У такому разі позов про усунення цього порушення потрібно розглядати як негаторний позов, який можна пред'явити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

Саме тому в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на противагу постановам Великої Палати Верховного Суду, від правових висновків у яких просила відступити, навела правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, щодо захисту права держави на землі водного фонду, за змістом яких як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за особою з порушенням ЗК України та Водного кодексу України потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, не пов'язане з позбавленням володіння, а ефективним способом захисту прав власника є негаторний позов.

Втім, саме лише посилання на висновки Великої Палати Верховного Суду щодо ефективного способу захисту права власності на земельні ділянки водного фонду не означає потребу змінити судову практику щодо ефективного способу захисту права власності на земельні ділянки лісогосподарського призначення.

Питання щодо такого ефективного способу Велика Палата Верховного Суду вже вирішувала у постанові від 30 травня 201 року у справі № 368/1158/16-ц, де зазначила, що суди першої та апеляційної інстанцій, з'ясувавши обставини справи, а також те, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника (держави) поза його волею, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування зазначеної земельної ділянки від добросовісного набувача в порядку статті 388 ЦК України.

У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду підтвердила свій висновок, викладений у раніше постановлених рішеннях, про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності.

До того ж, Велика Палата Верховного Суду розглянула аналогічне питання у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, де виснувала, що витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з володіння кінцевої набувачки потрібно розглядати як віндикаційний позов, пред'явлений власником на підставі статей 387, 388 ЦК України з метою введення його у володіння цією ділянкою, тобто з метою внесення запису (відомостей) про державну реєстрацію права власності на відповідну ділянку ("книжкове володіння") за власником. Подібний висновок є також у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц.

Отже, у справах з подібними правовідносинами Велика Палата Верховного Суду однаково та послідовно застосовує норми права та робить висновки, що правомірним та ефективним способом захисту порушених прав держави на землі лісогосподарського призначення є саме віндикаційний позов.

🔗З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням.

6. Постанова ВС КАС від 18 березня 2025 року у справі № 300/461/22 (орган місцевого самоврядування в разі прийняття рішення про відмову в погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки повинен вказати конкретну підстав, передбачену чинним земельним законодавством).

Стаття 123 ЗК України визначає чіткий порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування, в тому числі і конкретні підстави для відмови у наданні дозволу на дозволу на виготовлення проекту землеустрою. Серед них лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Орган місцевого самоврядування в разі прийняття рішення про відмову в погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки повинен вказати конкретну підстав, передбачену чинним земельним законодавством, для такої відмови.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що зі спірного п. п. 86.2 п. 86 рішення Івано-Франківської міської ради від 26.11.2021 N 424-18 не вбачається жодної підстави для відмови у наданні дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, передбаченої ч. 3 ст. 123 ЗК України Тобто таке рішення відповідача є необґрунтованим та невмотивованим.

Натомість Івано-Франківською міською радою зазначено: Довідка з МБК N 28302: території громадської забудови, частина земельної ділянки в межах червоних ліній магістральні вулиці міського значення; згідно довідки МБК площа земельної ділянки 0,04 га вільна від забудови.

Суд погоджується з позицією судів попередніх інстанцій про те, що чинним законодавством не встановлено жодних обмежень щодо передачі в користування (оренду) земельних ділянок чи їх частин в межах червоних ліній, а заборонено здійснювати будівництво будівель і споруд в межах червоних ліній, а тому у відповідача були відсутні підстави для відмови позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, і таке рішення підлягає скасуванню.

🔗З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням.

7. Постанова ВС КАС від 27 березня 2025 року у справі № 480/5652/24 (відносини між органом місцевого самоврядування та заявником щодо передачі в оренду земельних ділянок комунальної власності є публічно-правовими і регулюються Законом України № 2073-IX, а спори, що виникають у таких відносинах, належать до компетенції адміністративних судів).

Враховуючи положення абзацу третього статті 4 Закону № 161-XIV про те, що орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом, важливо наголосити, що у цих відносинах орган місцевого самоврядування виступає суб'єктом владних повноважень, який виконує управлінські функції щодо розпорядження землями комунальної власності. Вказаний орган не діє як суб'єкт господарювання, який володіє, користується чи розпоряджається земельними ділянками з метою отримання прибутку, а реалізує саме владні повноваження, встановлені законом для забезпечення публічного інтересу.

Відповідно, відносини між органом місцевого самоврядування та заявником щодо передачі в оренду земельних ділянок комунальної власності є публічно-правовими і регулюються Законом України № 2073-IX, а спори, що виникають у таких відносинах, належать до компетенції адміністративних судів.

Суд також зазначає, що адміністративні суди наділені Конституцією України спеціальним статусом і завданнями, що виокремлює їх у системі судоустрою та зобов’язує вирішувати юридичні спори та розглядати інші справи (частина третя статті 124) з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин (частина п'ята статті 125), передусім з огляду на те, що утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина друга статті 3 Основного Закону України), а кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55).

В аспекті особливостей адміністративного судочинства порівняно, зокрема, з господарським і цивільним процесом варто зазначити, що до найважливіших ціннісних відмінностей процесу, за яким діють адміністративні суди, слід віднести його залежність від таких складових верховенства права, як: принцип належного урядування (good governance), принцип легітимних очікувань (legitimate expectation), принцип тлумачення закону в аспекті найбільш сприятливого для суб'єкта приватного права (як правила позивача) значення, а також принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі. Зокрема, це вимагає від адміністративних судів більш активної ролі у зборі доказів та встановленні обставин справи, з метою забезпечення балансу між публічними та приватними інтересами.

Важливо, що КАС України у статті 6 (на відміну від статті 11 Господарського процесуального кодексу України та статті 10 ЦПК України, унормовуючи те, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, окремо акцентує увагу на визначенні суті цього принципу "людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави". Це також відповідає завданню адміністративного судочинства (стаття 2 КАС України), яким є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Одна з найголовніших практичних відмінностей вирішення саме публічно-правових спорів полягає у презумпції правомірності вимог особи (позивача), оскільки стаття 77 КАС України встановлює, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

При цьому, ефективність діяльності адміністративних судів при запобіганні та вирішенні конфліктів між особою та державою є важливою запорукою гармонійності відносин у суспільстві, довіри до держави та її інститутів, а також поступального розвитку кожної особистості як члена суспільства та запобігання появі внутрішніх і зовнішніх загроз для такого суспільства. Розмежування юрисдикції необхідно здійснювати таким чином, щоб в основі такого перебували саме інтереси людини та відповідно ефективність (зручність, доступність) процесу, в якому розглядається спір судом певної юрисдикції. Тобто в основі розв’язання проблеми вибору юрисдикції для вирішення юридичного спору повинна бути саме людина і ефективність способу, в який держава надає їй послугу (оплачена людиною через податки і судовий збір) стосовно вирішення спору, який виник за участю цієї особи у правовідносинах з державою.

З огляду на вищезазначене, колегія суддів доходить висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій положень статей 4 та 19 КАС України та Закону № 2073-IX, внаслідок чого суди невірно визначили характер спірних правовідносин та дійшли необґрунтованого висновку про їх переважно приватно-правовий характер.

Рішення суб'єкта владних повноважень, ухвалене за результатами розгляду заяви поданої у межах адміністративного провадження, є адміністративним актом, який породжує спір у сфері публічно-правових відносин, підпорядкованих вимогам Закону України "Про адміністративну процедуру". Такий спір підлягає розгляду саме адміністративними судами, оскільки предметом перевірки є законність процедури ухвалення акта суб'єктом владних повноважень, включаючи дотримання принципів прозорості, участі сторони в адміністративному провадженні, належного інформування особи та обґрунтування мотивів прийняття такого рішення. При цьому існування попередніх цивільно-правових договірних відносин між сторонами не виключає публічно-правового характеру спору, якщо оскаржуваний адміністративний акт (рішення) було ухвалене суб'єктом владних повноважень в межах його владно-управлінських функцій за регламентованою законом адміністративною процедурою.

Порушення суб'єктом владних повноважень адміністративної процедури, встановленої Законом України "Про адміністративну процедуру", зокрема принципів забезпечення участі особи у провадженні, надання можливості подання пояснень та доказів, належного інформування про слухання у справі, є самостійною та достатньою підставою для оскарження відповідного адміністративного акта в суді, що здійснює правосуддя в межах адміністративної юрисдикції. У таких справах адміністративний суд насамперед перевіряє дотримання процедурних вимог, що є важливою гарантією законності та справедливості прийнятого адміністративного акта. Навіть за наявності матеріально-правових підстав, недотримання процедурних гарантій може бути самостійною підставою для визнання адміністративного акта протиправним, якщо таке порушення вплинуло на реалізацію прав особи.

🔗З повним текстом судового рішення можна ознайомитися за посиланням.