Постанова Верховного Суду від 14.02.2024 у справі № 756/12509/21
Невчинення захисних дій з боку владного органу у вигляді неподання висновку органу опіки та піклування не може слугувати підставою для відмови або для зволікання у захисті з боку суду, оскільки здійснення правосуддя, захист прав та інтересів дітей не може ставитися у залежність від можливості здійснення владними органами своїх повноважень. З огляду на зазначене колегія суддів вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю висновку органу опіки та піклування, у якому встановлено умови проживання дитини, ураховуючи всі обставини цієї справи, не може вважатися законним та обґрунтованим. Крім того, у результаті апеляційного перегляду справи спір між сторонами залишився не вирішеним.
1. Обставини справи
Позивачка звернулася до суду з позовом до відповідача, у якому просила суд визначити місце проживання малолітньої дитини разом із матір'ю, до досягнення дитиною чотирнадцятирічного віку.
Позов обґрунтовано тим, що між сторонами був укладений шлюб, у якому народилася дочка. Згодом шлюб був розірваний за рішенням суду, проте між сторонами не досягнуто згоди щодо визначення місця проживання дитини. Посилаючись на те, що визначення місця проживання дитини разом з матір'ю відповідає найкращим інтересам дитини, оскільки саме мати опікується дочкою, займається її вихованням, має можливість забезпечити гармонійний і всебічний розвиток, а відповідач участі у вихованні дитини не бере, не піклується про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, до життя дитини інтересу практично не проявляє, позивачка просила задовольнити позовні вимоги.
2. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням суду першої інстанції позов задоволено, визначено місце проживання малолітньої разом з матір'ю до досягнення дитиною чотирнадцятирічного віку. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що при вирішенні категорії спорів, що стосуються дітей, суд має враховувати найкращі інтереси дитини. Та обставина, що державна адміністрація та виконавчий комітет селищної ради не змогли надати відповідний висновок щодо доцільності визначення місця проживання дитини, не повинна впливати на інтереси дитини з урахуванням досліджених у сукупності наявних у матеріалах справи доказів. При цьому суд урахував думку малолітньої, яка під час опитування в режимі відеоконференції підтвердила, що бажає проживати з матір'ю. Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що у матеріалах справи відсутній висновок органу опіки та піклування про доцільність визначення місця проживання. З урахуванням відсутності будь-яких відомостей щодо місця знаходження позивача та дитини немає можливості виправити недолік суду першої інстанції та витребувати висновок органу опіки та піклування, щоб встановити умови проживання дитини. При цьому апеляційний суд урахував думку відповідача (батька дитини), який підтвердив свою обізнаність щодо проживання дитини разом з матір'ю за кордоном та вважав, що проживання його дитини за межами війни є безпечним для неї, проте оскільки позивачка не надала доказів, які свідчили про те, де проживає на момент розгляду справи дитина, якими є умови її проживання, де вона навчається, за які кошти здійснюється її утримання, відсутні підстави для задоволення позову. 3. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду. Позивачка зазначає, що апеляційний суд формально підійшов до вирішення спору, не дослідив докази, зокрема висновок психологічного обстеження малолітньої, у якому вказано про негативне ставлення та образу дитини стосовно батька, прив'язаність до матері, а також не враховано думку та бажання дитини проживати з матір'ю. У касаційній скарзі позивач вказує на відсутність висновку Верховного Суду у царині вирішення питання невиконання органом опіки та піклування свого обов'язку з надання висновку. Із цього приводу Верховний Суд зазначив таке. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, обстеження умов проживання, характеристики стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування.
Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання суду, яке має ґрунтуватися на повній та всебічній оцінці всіх обставин у їх сукупності, оскільки не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства. У спорах, що стосуються долі дитини, зокрема щодо визначення її місця проживання, незважаючи на вікову категорію, неповну цивільну дієздатність, дитина має певний обсяг прав. Одними з основних її прав є право висловлювати свою думку та право на врахування думки щодо питань, які стосуються її життя. Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Закріплення вказаними вище міжнародними документами та актами національного законодавства права дитини бути почутою передбачає, що думка дитини повинна враховуватися при вирішенні питань, які її безпосередньо стосуються. Суд зазначив, що позивачка через свого представника зверталася до суду із клопотанням про витребування висновку органу опіки та піклування, яке задоволено протокольною ухвалою суду першої інстанції. Згідно з відповідями виконавчого комітету селищної ради на запит суду позивачка разом із малолітньою проживали у хороших умовах, мали окрему кімнату, місце для приготування уроків і відпочинку. У лютому 2022 року мати з дитиною виїхали за кордон, а тому надати висновок та розглянути на комісії з питань захисту прав дитини питання щодо розв'язання спору немає можливості. Таким чином, у цій справі при вирішенні позову орган опіки та піклування брав участь у розгляді справи, проте висновок щодо розв'язання спору між батьками щодо місця проживання малолітньої дитини не надав із посиланням на неможливість його надання. Судом першої інстанції за клопотанням представника позивача на судовому засіданні було проведено опитування думки дитини, під час якого дитина висловила бажання проживати з матір'ю. Суд першої інстанції у контексті першочергового врахування найкращих інтересів дитини, які переважають над інтересами батьків, дослідивши обставини, що мають значення для справи у їх сукупності, заслухавши та врахувавши думку малолітньої, вважав за необхідне позовні вимоги задовольнити. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що у матеріалах справах відсутній висновок органу опіки та піклування про доцільність визначення місця проживання. З урахуванням відсутності будь-яких відомостей щодо місця знаходження позивача та дитини немає можливості виправити недолік суду першої інстанції та витребувати висновок органу опіки та піклування, щоби встановити умови проживання дитини. Апеляційний суд зазначив, що, оскільки позивачка не надала доказів, які свідчили про те, де проживає на момент розгляду справи дитина, якими є умови її проживання, де вона навчається, за які кошти здійснюється її утримання, відсутні підстави для задоволення позову. Колегія суддів із зазначеним висновком апеляційного суду не погоджується з огляду на таке. Частиною четвертою статті 263 ЦПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Питання обов'язковості висновку органу опіки та піклування у спорах, що стосуються визначення місця проживання дітей, перебувало в полі правового дослідження Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, яка у постанові від 11 грудня 2023 року справі №523/19706/19 (провадження №61-12112сво22) зробила висновок такого змісту: «Передбачена частинами четвертою та п'ятою статті 19 СК України обов'язковість висновку органу опіки та піклування у відповідних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. У разі якщо з тих чи інших причин такий висновок отримати не можна, суд має вирішити спір за наявними у справі доказами. Якщо з тих чи інших причин орган опіки та піклування відмовиться надати свій висновок у справі, де за приписами частин четвертої та п'ятої статті 19 СК України надання ним такого висновку є обов'язковим, ця обставина не означає неможливості розгляду та вирішення спору. Протилежний підхід є рівнозначним відмові у доступу до правосуддя і означав би порушення положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зазначений підхід має загальний характер і є цілком справедливим для випадків, коли не було отримано письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов'язковою, з огляду на неможливість надати такий висновок, зокрема у зв'язку із перебуванням дитини за межами країни, перебуванням дитини на непідконтрольній території, неможливість установити місце фактичного перебування дитини з одним із батьків тощо». Таким чином, винесення рішення у справі не може ставитися у залежність від наявності чи відсутності відповідного висновку. Такі висновки, безумовно, мають велике значення для ухвалення судом законного, обґрунтованого та справедливого рішення. Однак невчинення таких захисних дій з боку владного органу у вигляді неподання висновку не може слугувати підставою для відмови або для зволікання у захисті з боку суду, оскільки здійснення правосуддя, захист прав та інтересів дітей не може ставитися у залежність від можливості здійснення владними органами своїх повноважень. З огляду на зазначене колегія суддів вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю висновку органу опіки та піклування, у якому встановлено умови проживання дитини, ураховуючи всі обставини цієї справи, не може вважатися законним та обґрунтованим. Крім того, у результаті апеляційного перегляду справи спір між сторонами залишився не вирішеним. Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції, врахувавши релевантну практику ЄСПЛ, положення Конвенції про права дитини та національного законодавства, що регулює сімейні правовідносини, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, врахувавши інтереси малолітньої дитини, її вік, психологічний стан та особливості фізичного розвитку, права та інтереси на гармонійний розвиток і належне виховання, а також, дотримуючись балансу між її інтересами, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в інтересах дитини, зробив обґрунтований висновок про задоволення позову позивачки.
Докладніше з текстом постанови можна ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням: https://tinyurl.com/fat88mk8
Більше позицій у сімейних справах можна знайти у Бюлетені Комітету НААУ з питань сімейного права (інформаційний дайджест у сфері сімейного права) за I квартал 2024 року. Випуск 16. https://tinyurl.com/2azrunuf