Короткий зміст позовних вимог:

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та просила визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_3 23 березня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анісковою Н. А. та зареєстрований в реєстрі за № 263.

На обґрунтування позову зазначала, що 20 серпня 2014 року секретарем виконавчого комітету Стайківської ради Кагарлицького району Київської області Мартинюк С. М. було посвідчено заповіт її тітки ОСОБА_3, згідно з яким все її майно, де воно не було, та з чого б не складалось, і взагалі все те, що буде належати їй на день смерті, і на що вона за законом матиме право, заповідала їй.

ОСОБА_3 померла. Усі питання, пов’язані з її похованням, вона вирішувала сама, за власний рахунок оплатила його.

Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина, яка складається з квартири АДРЕСА_1. 31 травня 2018 року вона звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, однак після заведення спадкової справи їй стало відомо, що 23 березня 2017 року приватний нотаріусом Київського міського нотаріального округу Аніскова Н. А. посвідчила заповіт, згідно якого ОСОБА_3 все належне їй майно заповіла ОСОБА_2.

Спадкоємцем за вказаним заповітом є стороння для її тітки людина. На момент посвідчення заповіту ОСОБА_3 виповнилось 86 років, вона потребувала сторонньої допомоги, перебувала на надомному обліку Територіального центру соціального обслуговування м. Києва. З 2013 року ОСОБА_3 перебувала на обліку у Київському міському психоневрологічному диспансері № 4.

Оскільки ОСОБА_3 на момент складання оспорюваного заповіту не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.

Короткий зміст судових рішень в справі:

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 01 травня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з недоведеності тієї обставини, що волевиявлення заповідача на момент посвідчення заповіту не було вільним та не відповідало її волі. На момент складання заповіту ОСОБА_3 усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги:

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_5 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 01 травня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Суди не надали належну оцінку показанням свідків, допитаних в суді першої інстанції.

Заповідач ОСОБА_3 на момент посвідчення оскаржуваного заповіту мала серйозні вади зору, які заважали їй самостійно прочитати та підписати текст заповіту, тому воно повинно було відбуватися у присутності двох свідків.

Суди не дослідили чи спостерігався вплив іншої особи під час написання ОСОБА_3 рукописного тексту в оскаржуваному заповіті.

Позиція Верховного Суду:

Відповідно до статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Відповідно до частин першої, другої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов’язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.

Висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Обов’язковість вимог статті 105 ЦПК України щодо призначення судово-психіатричної експертизи при вирішенні спору про визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України вказує на те, що саме висновок експерта в цьому випадку є належним доказом медичного характеру в розумінні статті 77 ЦПК України.

Висновок:

Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта № 244 від 27 квітня 2020 року під час складання заповіту 23 березня 2017 року ОСОБА_3 за своїм психічним станом усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними.

З клопотанням про призначення повторної чи комісійної експертизи позивач та її представник до суду не зверталися.

Установивши, що позивач за допомогою належних та допустимих доказів не довела, що ОСОБА_3 на час складання оспорюваного заповіту не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_3 на момент посвідчення заповіту мала вади зору, які заважали їй самостійно прочитати та підписати текст заповіту, тому воно повинно було відбуватися у присутності двох свідків, оскільки ці обставини не були підставою позову, а відповідно до частини другої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_6 залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду залишити без змін.

Джерело: https://tinyurl.com/mwnnmpfb