Короткий зміст позовних вимог:

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

Позов мотивований тим, що 22 жовтня 2018 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір позики, згідно з яким позивач передав відповідачу кошти в сумі 12 000,00 євро, обумовивши у договорі термін дії договору з 22 жовтня 2018 року до 22 жовтня 2019 року.

Відповідно до пункту 2.4 договору за користування позикою відповідач зобов’язався сплачувати позивачу відсотки виходячи із ставки 24 % річних і виплачувати їх щомісячно до 30 числа починаючи з дати укладання договору. Також за повне або часткове прострочення повернення позики або інших платежів, пов’язаних з виконанням договору, відповідач зобов’язався сплачувати штраф в сумі 1 000,00 грн.

Разом із договором була оформлена заява про згоду на отримання позики дружини відповідача ОСОБА_3. Також 22 жовтня 2018 року була складена розписка, яка підтвердила факт отримання коштів відповідачем у розмірі 12 000,00 євро та зобов’язання сплачувати 24 % річних щомісячно до 30 числа і обов’язок повернути борг до 22 жовтня 2019 року та виплатити пеню в разі прострочення в розмірі 1 % суми за кожен день прострочення.

Протягом 2020 року відбувалася переписка щодо повернення боргу, де відповідач у телефонному режимі визнав борг неодноразово та обіцяв повернути кошти. Протягом 2021 року позивач намагався повернути свої кошти, але відповідач знаходив безліч виправдань. 02 листопада 2021 року відповідач отримав вимогу позивача про досудове врегулювання спору від 27 жовтня 2021 року № 1 та результати розрахунку заборгованості за договором позики в порядку статті 625 ЦК України.

Станом на день звернення до суду відповідач не вчиняє жодних дій для виконання своїх боргових зобов’язань. ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь борг у розмірі 12 000,00 євро та 24 % річних у розмірі 8 884,00 євро і судові витрати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 17 березня 2023 року позовні вимоги задоволено. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг в розмірі 12 000,00 євро та 24 % річних в розмірі 343 011,24 грн; судовий збір в розмірі 6 886,30 грн та 40 635,00 грн витрат на правничу допомогу.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що сторони уклали договір позики, за яким отримана відповідачем сума коштів у позику не повернена у визначений сторонами термін. При цьому відповідач не довів належними доказами факту повернення ним позивачу суми позики, зазначеної у договорі і в розписці, що свідчить про невиконання відповідачем взятого на себе грошового зобов’язання з повернення позичених коштів, у зв’язку з чим є підстави для стягнення суми боргу за договором позики та 24 % річних від простроченої суми боргу за весь період прострочення.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 10 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 березня 2023 року залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 320,00 грн витрат на правничу допомогу. Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу у якій просить скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 березня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 10 травня 2023 року і ухвалити нове судове рішення на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не в повному обсязі дослідили переписку у додатку «Viber», з якої видно повернення відповідачем коштів. Суди не взяли до уваги надані представником відповідача докази, а саме виписки по картці ОСОБА_4, з якої видно, що на рахунок ОСОБА_5 і ОСОБА_1 було перераховано кошти. Суд першої інстанції не надав оцінки договору позики, оскільки позивач долучив лише першу сторінку цього договору. Суд першої інстанції, всупереч нормам процесуального права, долучив до матеріалів справи оригінал розписки, чим порушив строки її подання. Суд не вказав у своєму рішенні еквівалент суми боргу в національній валюті. Суди порушили критерії реальності адвокатських витрат та розумності їхнього розміру, виходячи із конкретних обставин справи і фінансового стану обох сторін. Зазначена в акті наданих послуг з надання правової допомоги від 27 жовтня 2021 року № 12 сума цих послуг в розмірі 15 325,00 грн є неспівмірною із розміром наданих послуг, оскільки ця категорія справ не є складною, а підготовка документів в ній не є важкою, тому витрачений адвокатом час – 24,5 год є завищеним. Позивач не надав доказів оплати ним витрат на правову допомогу в сумі 15 325,00 грн, і загальна сума витрат на правничу допомогу в розмірі 40 635,00 грн ним не доведена.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ:

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. 

Відповідно до частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) вказано: «У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов’язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов’язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов’язку. Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов’язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України)».

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У частинах першій, другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

Установивши, що між позивачем і відповідачем укладений письмовий договір позики, згідно з яким відповідач отримав від позивача суму позики та зобов’язався її повернути до 22 жовтня 2019 року, однак одержаних у позику коштів не повернув, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума боргу та 24 % річних за договором позики, адже доказів не підписання ним цього договору або неотримання позики за цим договором відповідач не надав.

У постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18) зроблено висновок про те, що «поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов’язання за договором позики».

Тому посилання ОСОБА_2 на порушення судом його права на захист від пред’явлених до нього безпідставних позовних вимог є необґрунтованими. Наявність у позивача боргового документа – розписки відповідача свідчить про невиконання ним взятих на себе зобов’язань.

Висновок:

Матеріали справи не містять доказів того, що позивач уповноважував у визначений законом спосіб третіх осіб на отримання від відповідача коштів в рахунок повернення позики за договором позики від 22 жовтня 2018 року. Також в умовах договору і в борговій розписці відсутнє застереження про можливість повернення суми позики не особисто позикодавцю, а іншій особі. А тому твердження заявника про те, що він повернув борг через третіх осіб, є безпідставними.

Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки, зроблені судами у цій справі, не суперечать висновкам Верховного Суду, наведеним заявником у касаційній скарзі.

Верховний Суд перевірив правильність визначення судом першої інстанції витрат на правничу допомогу, яка проведена відповідно до статті 141 ЦПК України. Підстав для скасування або зміни оскаржуваних судових рішень в цій частині не встановлено.

Колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 березня 2023 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 10 травня 2023 року – без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.

Джерело: постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2023 року у справі № 127/35718/21 – http://tinyurl.com/55bu8yur