А. Розуміння травми

«Люди по-різному реагують на стрес та загрози, однак такі події, як зґвалтування, катування та насильство, пов’язане з війною, сприймаються як травматичні практично кожним, незалежно від культури чи інших факторів, таких як вік та ґендер. Таким чином, після проживання подібного досвіду нормально мати кілька або багато симптомів травми».

Коли обговорюється вплив, який може мати сексуальне насильство на постраждалих та свідків, спеціалісти-практики часто виділяють «травму», «травматизацію» чи «посттравматичний стресовий розлад» як психологічні збитки, які вірогідно спостерігатимуться у потерпілих від сексуального насильства, а також у їх сімей та спільнот.

Але що саме означає «бути травмованим»? Як це впливає на постраждалих осіб, сім’ї та спільноти, а також на пам’ять та особу як свідка?

Документування сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом та звірствами, відповідно до підходу інформування про травму означає, що спеціалісти-практики повинні:

·  Розуміти природу та вплив травми на постраждалих від сексуального насильства;

·  Адекватно відповідати на будь-які потреби, пов’язані з травмою перед, протягом та після інтерв’ю потерпілих та інших свідків;

·  Впровадити стратегії для зменшення можливості ретравматизації;

·  Розуміти, як травма може впливати на пам’ять свідків та самі свідчення.

1. Травма та травматичні переживання

Американська асоціація психологів (ААП) визначає травму як «емоційну відповідь на жахливі події». Інформація про здоров’я та права людини розкриває її як «значне фізичне чи ментальне ураження, зокрема (від) загрози життю чи фізичній цілісності». Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), зі свого боку, описує травматичну подію як стресову ситуацію винятково загрозливої чи катастрофічної природи, яка може викликати всеохопні страждання майже у будь-кого, наприклад, це природна чи антропогенна катастрофа, бій, серйозна аварія, бути свідком насильницької смерті інших або постраждати від катувань, тероризму, зґвалтування чи інших злочинів. Вона також включає реакції на хронічний досвід, або той, що повторюється, зокрема досвід жорстокого поводження з дітьми, зневаги, воєнних дій, насильства в міському середовищі, в концентраційних таборах, побиття та тривалої втрати.

Якщо коротко, той, хто є «психологічно травмованим», страждає від значної ментальної шкоди в результаті насильницької, стресової чи дестабілізуючої події — травматичного досвіду. Критично важливо розуміти, що травма — це суб’єктивний досвід, що виникає у відповідь на об’єктивну подію. Це означає, що одні особи можуть переживати однакові насильницькі події, що погрожують життю без проявлення травматичних реакцій, тоді як інші здатні серйозно постраждати від такого досвіду. Психологічні наслідки, чи залишкові явища, які переживають травмовані особи, можуть також відрізнятися у різних людей.

Серйозність та тип травми, якої зазнають окремі особи, відрізняються залежно як від ризику, так і захисних факторів, що стосуються:

·  їх ситуації та умов до травмування (претравматичних);

·  ступеня тяжкості стресора та сприйняття досвіду під час травмування (пері-травматичних);

·  стратегій негайного подолання та рівнів підтримки, доступних їм після досвіду (пост-травматичних).

У таблиці внизу наводиться ряд факторів, які пов’язані з психічною стійкістю після травми. Здатність пристосовуватись до нових умов — багатогранна і охоплює здатність протистояти травмі та підтримувати функціювання, швидкість та легкість відновлення, а також здатність до позитивної адаптації в умовах травми. Документувачі повинні бути обізнаними з захисними та ризиковими факторами, які впливають на здатність пристосовуватися до нових умов, щоб мати можливість оцінити потенційні ризики ретравматизації протягом інтерв’ю.

Фактори, що впливають на індивідуальну стійкість до травми:

1а: Захисні фактори:

·  Бути частиною люблячих стосунків;

·  Мати прийняття та підтримку від сім’ї та спільноти;

·  Мати доступ до ефективних медичних послуг, де до пацієнта ставляться з повагою — включно з психіатричною допомогою;

·  Мати доступ до психологічної підтримки — включно з консультуванням та іншими формами терапії;

·  Мати доступ до основних ресурсів: доходів, житла, зайнятості;

·  Мати освіту;

·  Мати впевненість у собі та почуття гідності;

·  Бути релігійною чи духовною людиною;

·  Бути здатним знайти позитивне значення у травмі (наприклад, «мені пощастило у цьому вижити»; «щонайменше в результаті цього Бог дав мені здорову, красиву дитину, яку я люблю»; «цей випадок дозволив мені зрозуміти, наскільки мене любить та цінує сім’я»).

1b: Фактори ризику:

· Потерпіла особа вже переживала насильство у певній формі, наприклад, насильство інтимного партнера чи інші типи насильства, пов’язані з конфліктом;

·  Напад був надзвичайно жорстоким і насильницьким та (або) призвів до серйозних чи хронічних фізичних травм;

·  Було кілька нападів та (або) вони розтягнулися на тривалий період часу (наприклад, повторні зґвалтування, тривалий період полону);

·  Постраждалі живуть у постійному стані незахищеності, небезпеки та страху;

·  Послуги з медичної, психосоціальної підтримки та захисту обмежені чи неадекватні;

·  Відсутня соціальна підтримка, а спільноти стигматизують чи виганяють потерпілих;

·  Потерпілі змушені стикатися з додатковими стресовими факторами, такими як втрата коханих людей, засобів до існування або зміна місця проживання.

Б. Травма, пов’язана з сексуальним насильством

Зґвалтування та інші серйозні акти сексуального насильства вважаються екстремальними стресовими факторами і можуть викликати значні травматичні реакції. Зґвалтування описується як «особливо травматичний досвід», що має багато динамічних складових:

·  Страх бути пораненим, убитим, «страх знищення»;

·  Дегуманізація, надзвичайна об’єктивація;

·  Втрата контролю над тілом і подіями, безпомічність, безсилля;

·  Знищення ідентичності;

·  Насильницьке проникнення злочинця в тіло, фізичне вторгнення;

·  Трансгресія інтимного фізичного та психічного простору;

·  Приниження;

·  Біль, катування. 

Важливі зауваження

Фізичне проникнення не є передумовою важких травматичних наслідків, які можуть спостерігатися у постраждалих від сексуального насильства:

травматичний досвід зґвалтування — це результат дії кількох факторів, які не обмежуються самим актом проникнення.

1. Реакції на травму від сексуального насильства

Що відбувається з постраждалими від сексуального насильства, які зазнають травми?

Психічні наслідки травми можуть проявлятися по-різному. Однак деякі реакції частіші та більш характерні. Вони включають:

а. гостру стресову реакцію;

б. тривогу;

в. депресію;

г. дисоціацію;

ґ. симптоми посттравматичного стресового розладу;

е. зловживання речовинами.

В. Травма від «зґвалтування під час війни»

Багато з характеристик травми від зґвалтування, описаних вище, загострюються, коли сексуальне насильство є частиною неперервного досвіду травм та насильства у ситуаціях конфлікту.

Конфлікт, незалежно від того, пережитий він комбатантом чи цивільним, вважається однією з найбільш потенційно травматичних подій у житті.

Численні руйнівні враження від проживання насилля у крайньому ступені та смертей, втрати коханих людей, домівок та засобів до існування, втечі та переїзди означають, що люди, які зазнали впливу конфлікту, більше схильні до розвитку психічних розладів як прямого наслідку травматичного досвіду. ВООЗ оцінила, що в ситуаціях збройного конфлікту по всьому світі «10 % людей, які переживають травматичні події, матимуть серйозні проблеми із психічним здоров’ям, а ще у 10 % розвинеться поведінка, що перешкоджатиме їх здатності ефективно функціонувати».

У конфліктних ситуаціях потерпілі, крім досвіду сексуального насильства, також можуть постраждати від фізичного насильства не сексуального характеру, бути переміщеними, жити у небезпечних умовах, співіснувати зі злочинцями, а також пережити домашнє насильство — види досвіду, поширені в конфлікті, що призводять до нашарування травматичних переживань, або кумулятивної травми. Крім того, специфічний спосіб, у який часто здійснюється сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом та звірствами — що стосується їх жорстокості, публічності та обставин — посилює і без того руйнівні для психіки наслідки сексуального насильства.

«Показники поширеності різних травматичних подій, як встановило міжнародне дослідження травми, показують, що війна та зґвалтування — найбільш деструктивні з усіх травматичних досвідів. Комбінація — зґвалтування під час війни — має призводити до неймовірних психічних страждань у потерпілих, які впливають на психічне та фізичне здоров’я і стосунки з іншими».

Поряд із травматичним характером сексуального насильства та конфлікту як окремих досвідів, сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом та звірствами, може вплинути на потерпілих особливим чином:

1. Сексуальне насильство трапляється у контексті такого, що повторюється та у часи небезпеки;

2. Існує загальний брак формальних та неформальних механізмів підтримки;

3. Сексуальне насильство є публічним за своєю природою;

4. Сексуальне насильство особливо жорстоке.

1.    Тривале насильство та загальна небезпека

Постійні бої та акти насильства, на тлі яких проходить життя постраждалих, можуть призвести до проживання багаторазового та кумулятивного травматичного досвіду, що збільшує вірогідність виявлення проблем із психічним здоров’ям. У результаті дій багатьох потенційних тригерів у повсякденному житті потерпілі можуть переживати постійні вторгнення у формі нав’язливих спогадів чи нічних жахів. Вони можуть страждати від хронічного стресу через неможливість послабити постійний стан тривожної готовності. Для них може бути просто небезпечно говорити про те, що трапилося, отже у них нема доступу до підтримки та допомоги, яка є критично важливою для захисту від більш серйозних психічних розладів у довготерміновій перспективі. Крім того, у ситуаціях поширеності насильства спільноти можуть бути надто зайняті відбудовою та не спроможними надати адекватну підтримку окремій особистості. Колективна травма, пережита громадою, — як результат масового насильства, включно з сексуальним насильством, націленим на фізичне здоров’я, згуртованість, сімейні зв’язки, структури та звички спільнот як цілого, означає, що наслідки сексуального насильства у таких контекстах «набагато масштабніші, поширеніші та більш руйнівні, ніж можна виміряти оцінюванням для окремого потерпілого». Коли кожний у громаді певною мірою зазнав жорстокості та страждає від колективної втрати, «унікальний» досвід окремого постраждалого може бути втраченим, упущеним. Почуття несправедливості, коли злочинців не притягують до відповідальності, може особливо знесилювати.

«Індивідуальні та колективні наслідки зґвалтування під час війни часто поєднуються з широкими наслідками воєнних дій, що включають цикли бідності, насильства і травми».

2. Недостатність адекватного реагування

Конфлікти, що характеризуються обмеженістю інфраструктури та послуг підтримки, становлять додаткове випробування для відновлення психічного здоров’я потерпілих від сексуального насильства.

Відсутність належної медичної та психосоціальної підтримки означає, що симптоми травми часто залишаються непоміченими та не лікуються. Відсутність освітніх та економічних можливостей для населення в цілому може вплинути на індивідуальну стійкість до травми та обмежити доступ травмованих осіб до соціальних та фінансових ресурсів, які можуть допомогти зціленню.

Некомпетентні чи байдужі органи юстиції можуть загострювати психічні наслідки травми, особливо коли не розуміють, як травма може вплинути на свідчення потерпілих, чи використовуючи невмілі техніки інтерв’ювання, які можуть повторно травмувати потерпілих.

3. Жорстокість дій

Екстремальна об’єктивація та дегуманізація постраждалих від таких жорстоких форм сексуального насильства часто веде до більш серйозних форм травматизації.

Г. Взаємодія з постраждалими від травми

1. Ретравматизація протягом інтерв’ю

Ретравматизація означає ситуацію, ставлення, взаємодію чи оточення, які спричинюють повторне проживання подій чи динаміки першої травми та стають причиною непереборних почуттів та реакцій, пов’язаних із ними.

Коли травматичні реакції розвиваються у значні стресові розлади, постраждалі можуть зазнати повторної травми, впадаючи у стан, подібний до травми, у результаті певних тригерів — слів, запахів, звуків, які негайно примушують тіло реагувати так, наче вони повторно проживають попередній досвід. Потерпілі та інші свідки можуть страждати від флешбеків чи нав’язливих думок, внаслідок чого вони повторно проживають події або не можуть припинити про них думати. Вони можуть проявляти такі фізичні симптоми, як швидке серцебиття, пітливість, запаморочення чи нудота.

Спеціалісти-практики не завжди можуть уникнути потенційної ретравматизації постраждалих під час взаємодії з ними чи інтерв’ю. Проте, щоб мінімізувати ризик повторної травматизації, можна запровадити деякі стратегії, що стосуються травми, поряд із униканням конкретних дій чи поведінки: наприклад, відмовитися від сильних парфумів чи одеколону, якщо від постраждалого чи інших свідків було отримано інформацію, де згадувалося про запахи, пов’язані з обвинуваченими злочинцями, які викликали нудоту.

Зменшення ризику ретравматизації: стратегії роботи згідно з чутливим до травми підходом

а. Забезпечення фізичної та емоційної безпеки ДО, ПРОТЯГОМ ТА ПІСЛЯ інтерв’ю

ü     Переконатися, що фізичне місце безпечне, доступне та зручне;

ü     Переконатися, що місцезнаходження збережено у таємниці;

ü     Бути обізнаними щодо базових технік подолання на випадок, якщо людина почне виявляти ознаки ретравматизації, включаючи повторне переживання травматичних подій, підвищене збудження тощо;

ü     Переконатися, що всі члени команди досвідчені, спеціально навчені та уважні;

ü     Переконатися, що ви провели ретельну «перевірку безпеки» після інтерв’ю:

• Обговорити з людиною факт, що болючі спогади можуть частіше з’являтися після інтерв’ю;

• Перевірити, чи є в них вдома підтримка, чи вони комусь розповіли

• Спитати, як вони почуваються зараз, після розкриття пережитого;

• Направити їх до отримання відповідних послуг, якщо потрібно та доречно

• Провести базову оцінку ризику самоушкодження.

б. Сприяння надійності

ü     Переконатися, що ролі, процедури та цілі були чітко пояснені та зрозумілі;

ü     Переконатися, що очікування зрозумілі та посильні;

ü Переконатися, що стосунки між потерпілими/свідками та членами команди є ввічливими та професійними;

Переконатися, що опитувані та всі члени команди розуміють критерії конфіденційності та її обмеження.

в. Вибір

ü     Переконатися, що підхід орієнтований на потерпілого;

ü     Переконатися, що потерпілі дають повну та інформовану згоду;

ü     Переконатися, що опитувані розуміють, що мають повний контроль над інтерв’ю.

г. Співпраця та участь

ü     Переконатися, що постраждалих проконсультовано та що вони відчувають себе частиною розслідування;

ü   Переконатися, що у потерпілих є система, за допомогою якої вони можуть спілкуватися зі спеціалістами-практиками та подавати скарги, у разі потреби;

ü     Переконатися, що потерпілі регулярно отримують нову інформацію та можуть сказати «стоп» у будь-який момент.

ґ. Повноваження

ü     Переконатися, що потерпілі знають про власні права та привілеї;

ü  Переконатися, що потерпілі повністю розуміють процес документування та усі можливі способи відшкодування.

2. Вплив травми на пам’ять постраждалих та їх свідчення

Недавнє дослідження показує, що травмовані особи стикаються з особливими труднощами щодо можливості точно та повно пригадати травму, яку вони пережили. Такий тип розладів пам’яті, зокрема, пов’язаний із тими, хто страждає від ПТСР, та охоплює різноманітні прояви, від гнітючих «нав’язливих спогадів» (коли спогади про травму продовжують з’являтися у свідомості як частина симптому «повторного проживання») до дисоціативної амнезії (тобто прогалинах у спогадах або блокування частини пам’яті на обмежені проміжки часу).

Деякі дослідження зазначають, що чим більше проявів симптомів ПТСР, тим більше буде невідповідностей у спогадах.

У цілому, спогадам травмованих осіб може бракувати подробиць, послідовності та узгодженості, які у судочинстві часто розглядаються як фактори, що визначають вірогідність свідчень.

а. Уникання

Як засіб подолання травмована потерпіла особа/свідок може просто уникати обговорення певних аспектів події, або навіть усієї події в цілому. Як зазначалося вище, обставини проведення інтерв’ю можуть спровокувати ряд гострих стресових реакцій та нав’язливих спогадів у потерпілих/ свідків, які спочатку думали, що можуть впоратися із наданням повного свідчення. Однак після початку інтерв’ю вони можуть бути неспроможними надати певні подробиці, не хотіти думати про те, що відбулося чи обговорювати ці події, заперечувати, що вони сталися, чи надавати лише часткові деталі (наприклад, казати опитувачу, що їх зґвалтували, але їх дитина не зазнала шкоди, коли насправді дитину неодноразово ґвалтували у них на очах).

б. Неможливість пригадати

Травма впливає на пам’ять та спогади з різних причин:

i. У ситуаціях надзвичайного стресу можливість бути присутнім та сприймати оточення може бути обмеженою. Фокус уваги має тенденцію обмежуватися джерелом стресу. Як наслідок, у пам’яті швидше за все закарбуються основні аспекти події, а не периферійні. Постраждалі найчастіше подумки програють та згадують основні, або центральні, аспекти травматичної події (наприклад, аспекти стосовно злочинця) та фокусуються на собі та своїх почуттях, а не на більш сторонніх аспектах (наприклад, того, що стосується спостерігачів та навколишнього фізичного середовища). Деякі дослідження вказують, що люди, включаючи осіб, які страждають від ПТСР, легше відтворюють центральні проблеми та можуть навіть виявляти підвищену точність термінів та деталей, пов’язаних із травмою. Однак такі деталі, як розташування, тип кімнати та вигляд інших присутніх протягом травматичних подій, можуть бути набагато тьмянішими, їх може бути важко згадати.

ii. Травматичний досвід може змінювати пам’ять як захисну реакцію на травму для того, щоб відновити відчуття ідентичності та самості.

iii. Травматичні спогади мають властивості, що відрізняються від нормальної пам’яті. Нормальна реконструкція спогадів добровільна та переживається як наратив, із початком, серединою та кінцем. Травматичні спогади не є добровільними, але можуть переживатися як вторгнення чи повторне проживання подій, викликане певними стимулами. У них менше зв’язності, на момент пригадування їм бракує наративної структури.

iv. Суперечності у свідченнях потерпілих/свідків із травмою можуть бути викликані тимчасовою втратою пам’яті, за якою йде покращення пам’яті, а не добровільним упущенням. Слід зазначити, що риси травмованої пам’яті, зазначені вище, можуть спостерігатися у тих, хто страждає від ряду психічних розладів (наприклад, ПТСР, депресії).

3. Залучення свідків із порушеннями пам’яті

Причини, викладені у частині 2, пояснюють, чому деякі постраждалі можуть надавати незв’язні історії та не мати достатньо детальних знань про напад.

Оцінюючи надійність потерпілих/свідків, спеціалісти-практики повинні пам’ятати, що суперечності у свідченнях є нормальними для травматизованих потерпілих, і не обов’язково роблять їх менш надійними як свідків.

Травматизовані особи можуть бути як надійними, так і вірогідними свідками. Необхідним є підхід, що базується на розгляді кожного окремого випадку, щоб визначити масштаб впливу травми на пам’ять та яким чином вона вплинула. Більшість спеціалістів-практиків, які проводять інтерв’ю постраждалих, не мають необхідних знань, щоб клінічно оцінити вплив травми, проте слід шукати медичну оцінку та передавати її як доказ у випадках, коли травмовані особи хочуть надати свідчення як доказ сексуального насильства.

Протокол доступний для ознайомлення і завантаження за посиланням: https://bit.ly/3SoBjeZ

 

Видання датується березнем 2017 року та підготовлено від імені Міністерства закордонних справ Великої Британії

 

Переклад українською мовою та друк публікації здійснено в рамках програми з інституційної розбудови проекту ООН Жінки «Ґендерна рівність у центрі реформ, миру та безпеки», що здійснюється за фінансової підтримки Швеції