Міжнародний протокол із документування та розслідування сексуального насильства в конфлікті: документування на практиці, підготовка, дотримання принципу не завдання шкоди

А. Ключові поняття

1. Шкода

Що означає принцип «не завдавати шкоди»?

Ключовий етичний принцип, що лежить в основі документування сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом та звірствами, — зобов’язання, щонайменше, не завдавати шкоди. Це означає, що спеціалісти-практики повинні повністю усвідомлювати можливі негативні наслідки від документування свідчень на постраждалих та інших свідків, ширшу спільноту та самих слідчих; бути готовими до шкоди, яку можуть завдати такі наслідки; вжити заходів, щоб запобігти такій шкоді або мінімізувати її.

Як зазначалося у попередніх матеріалах сексуальне насильство, зґвалтування, серйозні напади сексуального характеру та інші форми сексуального насильства можуть завдати тяжкої фізичної, психологічної та іншої шкоди постраждалим та іншим особам. Однак постраждалі та інші свідки можуть зазнати шкоди шляхами, що виходять за межі безпосереднього насильства, скоєного щодо них злочинцями. Додаткової серйозної шкоди можуть завдати невідповідні чи неадекватні послуги та реагування органів охорони здоров’я, поліції та правосуддя; члени сім’ї чи спільноти, які не підтримують постраждалих і навіть можуть піддавати їх остракізму, звинувачувати чи карати; особливо — спроби документування з боку погано навчених, не підготовлених або таких спеціалістів, які керуються лише результатами та не вважають потерпілого пріоритетним у своєму підході, не планують належним чином свої оперативні заходи та не застосовують стратегії зменшення потенційної шкоди.

При документуванні сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом та звірствами, деяких ризиків уникнути неможливо. Слідчі не можуть надати повної гарантії захисту та добробуту постраждалим, свідкам чи цілим спільнотам.

Проте слідчі повинні пам’ятати, що безпека та гідність тих, хто вижив, складають основу всього процесу документування. Це означає забезпечення у процесі пріоритету їх потреб та прохань, особливо коли йдеться про питання безпеки. Незважаючи на це, ризик додаткової шкоди повинен також бути збалансованим з урахуванням бажання потерпілого розповісти свою історію та шукати правосуддя і відшкодування збитків від скоєних злочинів.

Дотримання принципу «не завдати шкоди» не повинно автоматично інтерпретуватися як причина не здійснювати документування сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом та звірствами; навпаки, воно може прокласти шлях до безпечного та етичного надання постраждалим можливості говорити вголос, одночасно визначаючи можливі механізми підтримки для них. Це, в першу чергу, означає повагу та підтримку потерпілих.

Види шкоди та хто її спричинює

І. Безпосередня фізична шкода, яка заподіюється злочинцями, що скоюють акти сексуального насильства, результатом яких стає безпосередня фізична шкода та (або) смерть;

ІІ. Вторинна фізична шкода, яка заподіюється злочинцями, установами, громадами, спеціалістами-практиками та полягає у наступному:

• Неефективне реагування на сексуальне насильство з точки зору медицини, у результаті чого виникають довготермінові ускладнення, зокрема інфекції, яких можна було уникнути;
• Ризиковані аборти, які проводяться місцевими громадами на територіях, де постраждала від зґвалтування не має доступу до легальних абортів;
• Ускладнення, що виникають через відсутність лікування фізичних ушкоджень, тому що члени сім’ї чи спільноти соромляться розкривати факт сексуального насильства над одним з їх членів;
• Вбивства честі.

ІІІ. Психологічна шкода, яка заподіється злочинцями, установами, громадами, спеціалістами-практиками та тягне такі наслідки:

• Травма від сексуального насильства;
• Проблеми з психічним здоров’ям як результат відсутності послуг підтримки чи інституційного визнання порушення;
• Депресія, ізоляція, тривога та суїцидальні думки, спричинені звинуваченням постраждалих з боку громади або недовірою;
• Невміло проведені інтерв’ю призводять до повторної травматизації.

1. IV. Соціально-економічна шкода, яка заподіюється установами, громадами, спеціалістами-практиками та полягає у:

• Відсутності відшкодування постраждалим, які не можуть пройти реінтеграцію та продовжити нормально жити;
• Втраті роботи, навчання через стигму;
• Неадекватних заходах щодо захисту конфіденційності, які призводять до небажаного розкриття постраждалої особи ширшій спільноті, у результаті чого її можуть звільнити з роботи чи виключити зі школи.

1. V. Правова шкода, яка заподіється установами, громадами, спеціалістами-практиками та проявляється у наступних діях:

• Розкриття зґвалтування, що стає причиною позбавлення свободи у випадках, коли позашлюбний секс або гомосексуальність криміналізовано;
• Механізми неформального правосуддя, що застосовуються громадою та не представляють прав постраждалих адекватним чином, а також надають перевагу компенсації на рівні сім’ї над особистим правом на правосуддя та відшкодування;
• Процеси документування, при яких не поважаються відповідні правила щодо збору доказів, негативно впливають на здатність постраждалих домагатися правосуддя шляхом офіційного розслідування та судового переслідування злочинів.

2. Автономія

Використання підходу до документування, орієнтованого на постраждалого та зменшення шкоди включає, перш за все, повагу до автономії потерпілого. Автономія означає можливість потерпілого приймати власні рішення, а повага до автономії вимагає визнання права особистості робити незалежний вибір та вдаватися до дій, заснованих на її цінностях та переконаннях.

Етичний обов’язок «не завдати шкоди» може інколи суперечити обов’язку поважати автономію потерпілого, коли і якщо потерпілі приймають рішення, які спеціалістам-практикам здаються шкідливими та саморуйнівними. Проте перш за все слід дотримуватися автономії потерпілих. Це не завжди легко. Не завжди можливо відокремити здатність до автономного прийняття рішень від, наприклад, культурного чи сімейного тиску, що впливає на прийняття рішень, але спеціалісти-практики повинні відчувати, що потерпілі діють не у своїх найкращих інтересах, а скоріше в інтересах групи. З цих причин критично важливо, щоб спеціалісти-практики зробили все від них залежне, щоб поділитися інформацією з потерпілими та іншими свідками, поважати конфіденційність, де це можливо, та підтримувати їх доступ до послуг і допомоги, які можуть бути потрібними для прийняття найкращого можливого рішення.

Б. Інформована згода

Інформована згода базується на принципі автономії та уособлює ідею, що особистість має вільно обирати власний план дій стосовно документування сексуального насильства.

Потерпілі та інші свідки мають найвищі повноваження давати згоду на участь. Такі повноваження базуються на етичній повазі як їх автономії, так і законного права на вільне вираження волі. Отримання інформованої згоди є законним та етичним обов’язком будь-кого, хто збирає у постраждалих/свідків інформацію про злочини відповідно до чинного міжнародного законодавства, включно з порушенням прав людини.

Принципи інформованої згоди

Давати інформовану згоду означає, що потерпілі, свідки та будь-які інші особи, що співпрацюють, погоджуються на участь, на основі:

1. Розуміння – повне розкриття інформації стосовно всіх аспектів і стадій процесу документування, а також його ризиків та переваг; розуміння інформації, яку було їм надано.
2. Добровільності – надання добровільної згоди без примусу.
3. Висловленого дозволу – позначення згоди.

ХТО НЕ МОЖЕ ДАВАТИ ІНФОРМОВАНУ ЗГОДУ?

Можливість надавати добровільну інформовану згоду базується на загальних вимогах до компетентності. Дорослі чоловіки та жінки з серйозними розумовими порушеннями, психічними захворюваннями або іншими психічними чи емоційними станами, що можуть погіршити їх здатність до повного розуміння усіх відповідних фактів, не можуть вважатися компетентними надавати інформовану згоду.

Як правило, діти вважаються недостатньо компетентними давати згоду, але залежно від їх віку та інших факторів, таких як зрілість, їм можна надавати запит на інформовану згоду.

Стосовно осіб, дорослих чи дітей, які не здатні надавати інформовану згоду, замість інформованої згоди слід отримати дозвіл представника, офіційно уповноваженого відповідно до чинного законодавства.

Інформована згода є процесом і включає надання згоди на всіх ЕТАПАХ документування: усі особи, що співпрацюють, повинні дати інформовану згоду на кожну застосовну стадію процесу, яка може включати таке:

1. бути опитаними та (або) оглянутими;
2. бути сфотографованими;
3. запис наданої інформації бути перенаправленими до будь-яких служб підтримки;
4. передачу їх інформації та контактів третій стороні.

Інформована згода також передбачає надання згоди на всі АСПЕКТИ документування:

Спеціалісти-практики повинні повністю та чітко усвідомлювати:

1. мету всіх аспектів документування та ймовірне використання в майбутньому;
2. значення конфіденційності та як вона застосовується, чи не застосовується, щодо інформації, яку вони надають;
3. процедури, яких буде дотримано: включно з видами інформації, які буде потрібно надати, та інформацією, яку доведеться розкрити в майбутньому;
4. їх ризики та переваги від участі.

Інформована згода є юридичним обов’язком. Результати інтерв’ю, проведеного без забезпечення належної та інформованої згоди, також можуть бути не прийнятими в певних юридичних процедурах з тієї причини, що інформацію було надано під певним тиском або примусом чи на основі гарантій, що вводять в оману.

В. Зменшення шкоди

Особи, які розслідують сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом та звірствами, мають етичну відповідальність вживати заходів, які можуть запобігти, зменшити або відреагувати на потенційну додаткову шкоду. Заходи щодо зменшення повинні досягати більшого, ніж просто запобігання потенційній шкоді, завданій самими слідчими, та поширюватися на зменшення і реагування на шкоду, спричинену іншими ситуативними, соціальними чи інституціональними впливами.

Як зменшити шкоду?

1. Оцінити ризики та вжити заходи для протидії;
2. Координувати зусилля з іншими групами, наскільки це можливо;
3. Поважати конфіденційність та усвідомлювати обмеження;
4. Направляти постраждалих та інших свідків до відповідних служб і закладів.

1. Оцінювання загроз та ризиків

Оцінювання ризиків включає попереднє визначення потенційних загроз, оцінювання факторів ризику, що впливають на вірогідність матеріалізації загрози та остаточне вжиття заходів для протидії таким потенційним ризикам. Під час планування документування сексуального насильства спеціалісти-практики повинні оцінювати загрози — реальні, уявні чи відчуті — які потенційно можуть завдати шкоди постраждалим чи іншим свідкам, громаді та самим слідчим, а також ризики справдження таких загроз.

Загрози, ризики та ознаки вразливості

Загрозами називаються будь-які фактори (дії, контексти чи події), які можуть завдати шкоди постраждалим/свідкам, ширшій спільноті чи самим спеціалістам-практикам, пошкодити чи знищити докази, будь-яку інфраструктуру чи процес у цілому.

Ознаки вразливості — це слабкі місця або прогалини, які можуть експлуатуватися загрозами для завдання реальної шкоди. Ризик указує на вірогідність того, що загрозу буде здійснено насправді на додачу до наслідків, які спричинить загроза, у уразі її настання.

Оцінювання ризиків включає попереднє визначення потенційних загроз, оцінювання факторів ризику, що впливають на вірогідність матеріалізації загрози, визначення впливу, який вони матимуть, та, нарешті, вжиття заходів для протидії таким потенційним ризикам.

!!! Важливо знати

Ретельне оцінювання загроз і ризиків — це перший і найголовніший крок у напрямі впровадження заходів, які можуть зменшити шкоду, як шляхом запобігання, так і адекватною реакцією на завдану шкоду.

Оцінювання загроз і ризиків має повторно проводитися під час документування з метою врахування зміни реальних обставин та зміни на кожній стадії документування сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом та звірствами. Безперервна оцінка ризиків задаватиме напрям, у якому має рухатись процес документування.

Найбільш важливим оцінюванням, яке слід провести, є те, що враховує потенційні загрози для всіх осіб, на яких потенційно може вплинути розслідування. Однак оцінювання загроз/ризиків має проводитися цілісно і також врахувати безпеку інфраструктури та обладнання.

Документування сексуального насильства може викликати певний вид загрози або ризику для постраждалих та їх сімей. Постраждалі від сексуального насильства часто стикаються з загрозою відплати з боку членів сім’ї, які почуваються «збезчещеними» насильствам; із примусовим тиском на постраждалих щодо одруження з нападниками або примусом брехати про те, що сталося; і навіть із покаранням або арештом постраждалих у суспільствах, що таврують чи криміналізують сексуальні стосунки поза шлюбом чи гомосексуальні стосунки.

Спеціалісти-практики повинні враховувати існування не тільки звичайних ризиків, пов’язаних із розкриттям інших типів злочинів і правопорушень, які не настільки табуйовані, а також інституційні, соціальні та законодавчі перепони на шляху постраждалих.

Як виконувати оцінювання загроз та ризиків?

Крок перший: скласти список загроз: Які є загрози? Хто або що під загрозою? Хто або що загрожує?

Крок другий: Оцінити ризики: Наскільки ймовірно, що загроза стане реальністю? Наскільки сильним може бути вплив: на окремих осіб, іфраструктуру, інформацію?

Крок третій: Зменшення або управління ризиком: Які заходи можна вжити, щоб знизити такі ризики або протидіяти їм?

!!! Важливо

Не слід залучати свідка чи інформацію, коли ризик є занадто значним і не може бути зменшеним.

2. Координація

У будь-який момент часу може вестись одночасна робота за декількома напрямами щодо збору, записування та аналізу інформації про сексуальне насильство в зонах, що постраждали від конфліктів. Це є особливо характерним для територій, де сексуальне насильство вважається дуже розповсюдженим, де організовано служби гуманітарного реагування, або де було розпочато офіційні міжнародні чи національні розслідування.

Існування кількох форм та ліній інтерв’ю може бути шкідливим для осіб та громад, впливати на якість зібраної інформації та можливість її використання у кримінальному судочинстві, а також впливати на роботу організацій, що функціонують на території.

Погана координація може призвести до:

1. Постраждалим/свідкам може довестись повторно розповідати свою історію за різних обставин, для різних цілей, різним людям. У певних випадках це може призвести до ретравматизації. Постановка запитань, якими б чуйними вони не були, може сприйматися постраждалими/свідками як допит.
2. Втома від оцінювання — громади перенасичуються численними запитами, втручаннями та обіцянками без надання допомоги.
3. Окремі особи та громади стикаються з ризиком через посилену увагу та відчуття, що вони зраджують членів власного суспільства чи обвинувачують інших.
4. Кілька варіантів документування можуть стати причиною невідповідності та суперечності викладення фактів, що може вплинути на надійність та репутацію потерпілих у майбутніх кримінальних провадженнях, процесах щодо відшкодування тощо.

Такі процеси повинні координуватися, де це можливо, щоб виражати повагу до постраждалих/ свідків та забезпечити адекватний збір інформації. У зв’язку з цим спеціалісти-практики мають:

1. З’ясувати, чи було документування вже проведено. Оцінити, наскільки можливо, чи було вже задокументовано інформацію, яку вони шукають, іншими спеціалістами-практиками та організаціми, чи є така інформація доступною та чи потрібне повторне документування, включно з інтерв’ю.
2. Встановити відносини з іншими організаціями перед тим, як їхати до регіону і, де це можливо, оцінити тип, якість, частоту та мету інформації, яку вони могли зібрати чи не зібрати.
3. З’ясувати наявні механізми координації щодо ґендерно-зумовленого насильства на державному, регіональному та місцевому рівнях. Обізнаність із наявними системами може сприяти обміну інформацією та доступу до даних, а також посилити заходи захисту для постраждалих/свідків.
4. Пам’ятати про безпеку та додаткові завдання інших організацій, які збирають інформацію. Певні організації можуть збирати інформацію таємно та діяти за суворими протоколами безпеки, які вимагають від інших прийняти власний спосіб підходу та координації.
5. Бути обізнаними з інформацією про організації та окремих осіб, які погано поводилися з постраждалою спільнотою, маніпулюючи інформацією, погрожуючи їм наслідками у разі виступу, публікуючи неправдиву інформацію з метою нівелювання зусиль, пов’язаних із документуванням.
6. Ознайомитися із наявними системами збору інформації щодо сексуального насильства: їх мету, як вони запроваджуються та які існують обмеження на обмін інформацією, зібраною за їх допомогою. Це включає Систему управління інформацією про ґендерно-зумовлене насильство (СУІҐЗН) та Заходи з моніторингу, аналізу та звітування щодо сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, представлені у Резолюції Ради Безпеки ООН 1960.
7. Поважати мандати інших організацій, які працюють зі спільнотами за іншими програмами. Часто надавачі послуг працюють над неупереджним наданням допомоги всім та посередництвом уконфлікті, залишаючись незалежними від зусиль, спрямованих на судове переслідування, і ключовою для такої ролі є інтеграція з усією громадою.
8. Вживати додаткових запобіжних заходів під час відвідування організацій та спільнот у таборах та місцях для біженців і переселенців, офісах працівників служб допомоги, у клініках та безпечних зонах спільнот. Де доцільно, планувати такі візити заздалегідь та не з`являтися без попередження із запитом про інформацію.
9. Знати, що часто надання послуг постраждалим/свідкам базується на гарантіях конфіденційності, які не можуть порушуватися та які у деяких випадках забороняють ділитися навіть анонімними даними, що моги б стати у пригоді для визначення схем, місця, реагування та типів скоєного сексуального насильства.
10. Пам’ятати про Резолюцію Ради Безпеки ООН 1888, у якій міститься заклик до ООН, урядових та неурядових організацій підтримувати на державному та міжнародному рівні покращення моніторингу, документування та звітування про злочини, пов’язані з сексуальним насильством. Надавачі послуг та інші установи, що підтримують постраждалих, можуть відповісти на такий заклик шляхом надання інформації про постраждалих згідно з найкращими етичними практиками та інформованою згодою постраждалих.

3. Конфіденційність

Конфіденційність — це етичний принцип для документування сексуального насильства, який вимагає від спеціалістів-практиків захищати інформацію про сексуальне насильство, яку вони збирають; цей принцип застосовується протягом усього процесу документування. Інформація про постраждалих та інших свідків повинна збиратися, використовватися та зберігатися конфіденційно. Залежно від контексту, можуть вживатися заходи щодо захисту конфіденційності, за яких приховується не тільки особистість постраждалих та інших свідків, але і будь-яка зібрана інформація, зроблені перенаправлення та вжиті заходи захисту, а також факт існування самого процесу документування. Для цього, спеціалісти-практики повинні мати напоготові відповідні засоби та процедури.

КАРТА КОНТРОЛЮ КОНФІДЕНЦІЙНОСТІ

• Визначити процедури конфіденційності та переконатися, що всі учасники команди документувачів знають, яка інформація буде викристовуватися, а яка — ні, де та яким чином її можна зберігати та хто має до неї доступ. Визначити політику стосовно дозволу на аудіо- чи відеозапис;
• Впевнитися, що вжито заходи щодо захисту всієї ідентифікаційної інформацій про постраждалих/свідків та їх свідчення, включно з використанням псевдонімів та систем кодування інформації, викладеної у свідченні, а також інформації про перенаправлення та вжиті заходи захисту;
• Переконатися, що всі члени команди розуміють та застосовують параметри конфіденційності, встановлені у процесі документування, та не обговорювати деталі справи з родичами, друзями чи колегами, які не є частиною команди;
• Повністю та чітко пояснити постраждалим/свідкам умови й обмеження конфіденційності та пересвідчитися, що вони надали інформовану згоду на те, як буде використано їх інформацію.
• Узгодити з постраждалими/свідками те, як ви маєте до них підходити та взаємодіяти з ними на людях, і чи можна це робити, а також як підтримувати зв'язок з ними та іншими потенційними свідками, щоб поважати їх приватність та потребу в безпеці.

4. Перенаправлення

Перш ніж почати процес документування, спеціалісти-практики мають визначити можливості для перенаправлення постраждалих/свідків (включно з постраждалими дітьми та чоловіками) за допомогою і підтримкою та запровадити процедури для самого процесу перенаправлення. Постраждалі/свідки, із якими вони зустрічаються, можуть потребувати негайної медичної, психосоціальної допомоги чи захисту, або вони також можуть вважати процес розкриття інформації сам по собі емоційно важким, травмуючим чи таким, що наражає їх на додатковий ризик. Усі постраждалі та свідки до того, як будуть опитані, мають право знати, які юридичні, соціальні та медичні послуги доступні для них.

Умови перенаправлення

Чоловіки, жінки та діти, які зазнали сексуального насильства, можуть мати різні потреби, зокрема, необхідність медичної та психо-соціальної допомоги, захисту та юридичного консультування. ПЕРЕНАПРАВЛЕННЯ постраждалих до цих різних служб є критично важливим компонентом будь-якого реагування на сексуальне насильство, включно з документуванням.

Малоймовірно, що одна-єдина організація чизаклад здатні надати постраждалим усі різноманітні типи допомоги, яких вони можуть потребувати. Різні організації, служби та окремі особи мають співпрацювати у різних секторах, щоб надати постраждалим комплексну допомогу. При ефективній роботі таку форму координування та підтримки часто називають БАГАТОСЕКТОРАЛЬНОЮ МОДЕЛЛЮ.

Термін СИСТЕМИ ПЕРЕНАПРАВЛЕННЯ, інколи відомий як ШЛЯХИ ПЕРЕНАПРАВЛЕННЯ, описує схему та процес поєднання різних служб, закладів та окремих осіб між собою таким чином, щоб постраждалі, їх потреби та побажання знаходилися у центрі будь-якого реагування.

Важливі зауваження

1. Спеціалісти-практики не мають обіцяти постраждалим направлення до служби, яка може бути недоступною.
2. Направлення постраждалих не залежить від їх участі у процесі документування. Кожна постраждала особа/свідок, із яким була взаємодія, має, за власною згодою та відповідно до власних потреб, бути перенаправлена/-ий до відповідної служби, навіть якщо вони відмовляються надати вам свої свідчення.
3. Слід бути обережними, щоб перенаправлення не були інтерпретовані як обмін товарів чи послуг на свідчення, а також треба мати прозору політику стосовно того, наскільки далеко можуть зайти спеціалісти-практики у підтримці доступу постраждалих до перенаправлень.
4. Можливість потерпілої особи/свідка скористатися перенаправленням та службами допомоги може бути визначено за ґендером: до постраждалих чоловіків та жінок, які шукають підтримки, інколи ставляться по-різному.
5. Якщо формальні служби недоступні або відсутні, спеціалісти-практики мають оцінити, які існують неформальні системи, що можуть надати підтримку постраждалим/свідкам, включно із системами сімейної та соціальної підтримки. Такі форми сімейної та соціальної підтримки повинні завжди розглядатися під час визначення постраждалих та свідків серед дітей.
6. Спеціалісти-практики при контакті з дітьми, яким, на їх думку, було завдано шкоди, можуть бути зобов’язаними повідомити про це відповідні органи влади, оскільки в деяких країнах існують обов’язкові закони про звітність.

Як направити: Оцінювання допомоги та розвиток механізмів перенаправлення

Документувачі повинні розвивати власні шляхи перенаправлення, що відображають або адаптують наявні системи перенаправлення у їх регіоні, а також враховують можливі потреби постраждалих/свідків, із якими вони матимуть справу, їх власну можливість контролювати та супроводжувати постраждалих/свідків до надання послуг, а також будь-які обмеження у доступі до служб, із якими вони стикнулися на етапі оцінки допомоги.

Протокол доступний для ознайомлення і завантаження

Видання датується березнем 2017 року та підготовлено від імені Міністерства закордонних справ Великої Британії