Maymulakhin and Markiv v. Ukraine (заява № 75135/14): відсутність правового визнання та захисту для одностатевих пар є порушенням Конвенції

Maymulakhin and Markiv v. Ukraine (заява № 75135/14), Рішення від 01 червня 2023 року

Обставини справи

Заявники, Андрій Юрійович Маймулахін та Андрій Михайлович Марків, є громадянами України, які народилися у 1969 та 1984 роках відповідно і проживають у Києві. Вони живуть разом у стабільних та відданих стосунках з 2010 року. У жовтні 2014 року вони подали заяви до семи різних відділів реєстрації актів цивільного стану, щоб одружитися, але не змогли цього зробити на тій підставі, що Конституція та Сімейний кодекс України чітко визначають шлюб як сімейний союз між жінкою та чоловіком.

Стверджуване порушення прав

Посилаючись на статтю 14 (заборона дискримінації) у поєднанні зі статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), а також статтею 1 Протоколу № 12 (загальна заборона дискримінації), заявники скаржилися на те, що за українським законодавством вони не могли одружитися або укласти будь-який інший вид цивільного союзу, який би визнавав їхні стосунки, і що це становило дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації.

Оцінка Суду

Чи була різниця у поводженні з особами, які перебували в аналогічних або подібних ситуаціях?

Суд зазначає, що заявники проживають разом у стабільних та відданих стосунках з 2010 року. Таким чином, вони перебувають у відповідній ситуації, подібній до будь-якої різностатевої пари, що стосується їхньої потреби в юридичному визнанні та захисті їхніх стосунків. Це потреба, яку відчувають двоє партнерів, що живуть разом, і яка не залежить від підходу держави до регулювання інституту шлюбу чи запровадження будь-яких альтернативних способів юридичного визнання пар, таких як цивільні союзи. Існуючі нормативні акти та міркування держави, що стоять за ними, мають бути взяті до уваги на більш пізній стадії аналізу Судом при оцінці того, чи існувало об’єктивне і розумне обґрунтування для різного ставлення до осіб у відповідній подібній ситуації.

Суд зазначає, що існуюча правова база в Україні визнає два типи відносин для різностатевих пар: шлюб і фактичний сімейний союз, коли чоловік і жінка «проживають однією сім’єю, не перебуваючи у шлюбі». Хоча рівень правового захисту значно відрізняється залежно від того, який з двох вищезазначених правових статусів має пара, слід зазначити, що наявність того чи іншого правового статусу не нав’язується державою і не випливає з будь-якої об’єктивної реальності, а є суто власним вибором пари.

Заявники позбавлені будь-якого такого вибору. На відміну від різностатевих пар, які вважають за краще не вступати в шлюб з особистих причин, але все ж таки мають право на хоч якесь юридичне визнання і захист завдяки тому, що вони живуть як фактична сім’я, заявники не мають ані доступу до шлюбу в Україні, ані не можуть отримати будь-яку альтернативну форму юридичного визнання. Тому було б штучним порівнювати їхню ситуацію лише з ситуацією неодружених різностатевих пар.

Суд зазначає, що Уряд по суті визнав, що заявники позбавлені будь-якої можливості врегулювати основні аспекти свого життя як подружжя, за винятком певних майнових аспектів, і то лише як приватні особи, які укладають договори відповідно до звичайного права.

Суд вже постановив, що такі приватні договірні угоди не можуть вважатися такими, що надають визнання та необхідний захист подружжю, оскільки вони мають обмежену сферу дії та не забезпечують деякі основні потреби, які є фундаментальними для регулювання відносин між подружжям, що перебуває у стабільних та відданих стосунках, такі як, серед іншого, взаємні права та обов’язки, які вони мають один щодо одного, включаючи моральну та матеріальну підтримку. Суд також звертає увагу на відсутність у заявників будь-якої можливості посилатися на існування їхніх стосунків у відносинах із судовими або адміністративними органами.

З цього випливає, що до заявників, як до одностатевої пари, ставилися і досі ставляться інакше, ніж до різностатевих пар, через відсутність будь-якого правового визнання та захисту, які доступні для останніх. Перспектива внесення змін до законодавства, на яку посилається Уряд, не впливає на цей висновок, оскільки вона залишається віддаленою і не має практичного впливу на повсякденне життя заявників.

І останнє, але не менш важливе, Суд зазначає, що як не заперечувалося сторонами, сексуальна орієнтація заявників є єдиною підставою для вищезгаданої різниці у поводженні.

Чи була різниця в поводженні виправданою?

У світлі принципів своєї прецедентної практики, які діють сьогодні, Суд визнає, що Україна може обмежувати доступ до шлюбу лише для різностатевих пар. Однак залишається з’ясувати, чи було якесь обґрунтування для повного виключення одностатевих пар з-під дії правового регулювання.

Суд зазначає, що Уряд не навів жодних причин, не кажучи вже про переконливі та вагомі причини, для виправдання різниці у ставленні, на яку він скаржиться. Більше того, він визнав, що одностатеві пари, такі як заявники, можуть розраховувати на належне правове визнання та захист у разі прийняття законопроєкту про зареєстроване цивільне партнерство.

Вітаючи намір Уряду створити правову базу, яка дозволить одностатевим парам отримати належне визнання та захист їхніх стосунків, що відповідатиме позитивним зобов’язанням держави за статтею 8 Конвенції, Суд не може спекулювати на законодавчому акті, який ще не існує. З огляду на це, Суд зазначає, що український уряд вже одного разу, у 2019 році, відмовився від свого наміру запровадити закон про зареєстроване цивільне партнерство для різностатевих та одностатевих пар, посилаючись на численні петиції з боку місцевих органів влади, релігійних організацій та НУО. Хоча зміст цих петицій у звіті не уточнюється, здається, що вони стосуються необхідності захисту традиційних сімейних цінностей.

Суд визнає, що захист сім’ї в традиційному розумінні є, в принципі, вагомою і законною причиною, яка може виправдати різницю в поводженні за ознакою сексуальної орієнтації. Однак ця мета є досить абстрактною, і для її реалізації може використовуватися широкий спектр конкретних заходів. Крім того, поняття сім’ї обов’язково еволюціонує, про що свідчать зміни, яких воно зазнало з моменту прийняття Конвенції. Суд вже постановив, що немає підстав вважати, що надання юридичного визнання і захисту одностатевим парам, які перебувають у стабільних і відданих стосунках, саме по собі може завдати шкоди сім’ям, створеним у традиційний спосіб, або поставити під загрозу їхнє майбутнє чи цілісність. Дійсно, визнання одностатевих пар жодним чином не перешкоджає різностатевим парам вступати в шлюб або створювати сім’ю, яка відповідає їхньому розумінню цього терміну. У більш широкому сенсі, забезпечення прав одностатевих пар саме по собі не тягне за собою послаблення прав, гарантованих іншим людям або іншим парам.

Іншими словами, широко сформульована мета захисту традиційної сім’ї сама по собі не може бути прийнята як вагома підстава суспільного інтересу, що виправдовує відмову в будь-якому юридичному визнанні та захисті одностатевих пар.

Суд зазначає, що скарга заявників, по суті, полягає в тому, що вони повинні мати право на те, щоб до них ставилися з рівною гідністю у задоволенні їхніх основних потреб як до пари, яка перебуває у стабільних відданих стосунках, при цьому реальність їхньої ситуації не буде повністю ігноруватися існуючою правовою базою, а держава надасть їхнім стосункам відчуття легітимності, юридично визнавши їхнє існування та забезпечивши їхній належний захист.

Аналізуючи свободу розсуду держави, Суд бере до уваги чітку тенденцію на європейському рівні до юридичного визнання та захисту одностатевих пар у державах-членах Ради Європи, тридцять з яких наразі передбачають можливість юридичного визнання одностатевих пар.

Беручи до уваги вищезазначені міркування, Суд вважає, що у цій справі держава не надала жодних обґрунтувань для того, щоб ставитися до заявників інакше як до пари порівняно з різностатевими парами.

Висновок:

Суд доходить висновку, що різниця у поводженні у цій справі, яка полягала у необґрунтованій відмові заявникам як одностатевій парі у будь-якій формі правового визнання та захисту порівняно з різностатевими парами, становить дискримінацію заявників за ознакою їхньої сексуальної орієнтації. Таким чином, мало місце порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8.

Повний текст рішення англійською мовою доступний за посиланням: https://cutt.ly/hww1pqJR

Прес-реліз англійською мовою доступний за посиланням: https://cutt.ly/Jww1pYXY

Переклад здійснено Вищою школою адвокатури НААУ