Короткий зміст позовних вимог:
У січні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: Управління сім’ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради, Служба у справах дітей Микулинецької селищної ради Тернопільського району Тернопільської області, про відібрання дитини.
Позов мотивовано тим, що вона перебувала у шлюбі із відповідачем, у якому народився малолітній син ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. Шлюб розірваний на підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 листопада 2017 року.
Після розірвання шлюбу за домовленістю із відповідачем вона разом з сином залишилась проживати за адресою: АДРЕСА_1, де створені усі умови для проживання дитини.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2, не пояснивши причину своїх дій, без її згоди, забрав малолітнього ОСОБА_3 із дошкільного закладу «Затишок», приховує його від матері та не повертає його по цей час. Відповідач не допускає її до приміщення, де перебуває її син, тому вона позбавлена можливості переконатись у належних умовах його проживання та дізнатись стан здоров’я сина. На її прохання хоча б почути голос сина в телефонному режимі, відповідач відмовляє. Вважає, що подальше перебування сина разом із ОСОБА_2 становить загрозу для нормального фізичного та психологічного здоров’я.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 12 листопада 2020 року у справі № 607/10896/19, яке набрало законної сили, задоволено її позов та визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 разом із матір’ю за адресою: АДРЕСА_1. Проте ОСОБА_2 не повертає їй малолітнього ОСОБА_4 та продовжує його переховувати від неї. Так, 15 січня 2021 року вона прибула за місцем тимчасового проживання сина, яке вказував ОСОБА_2, з метою виконання судового рішення, однак їй не відчинили двері. Вказаний факт було зафіксовано шляхом виклику поліції та старости села Струсів Тернопільського району, про що складено відповідні рапорти.
Зазначала, що ОСОБА_2 достеменно відомо про зазначене судове рішення, оскільки він був присутній у судових інстанціях при його перегляді та оскаржує його на час подання цього позову. Відповідач відмовляється виконувати судове рішення про визначення місця проживання дитини разом із матір’ю.
ОСОБА_1 просила суд відібрати малолітню дитину ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, від батька ОСОБА_2 та повернути її за попереднім місцем проживання.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій:
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 квітня 2022 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 15 липня 2022 року,позов ОСОБА_1 задоволено.
Відібрано неповнолітню дитину ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, від батька ОСОБА_2 та повернуто її для проживання разом із матір’ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду в частині відібрання дитини допущено до негайного виконання. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 березня 2022 року.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач не довів обставин, зокрема те, що повернення малолітньої дитини за місцем проживання матері, яке є місцем проживання дитини згідно з рішення суду, створює загрозу її життю та здоров’ю або негативно впливатиме на її розвиток. Не встановлено обставин, що повернення дитини буде суперечити її інтересам, так само як і підстав, які б перешкоджали поверненню дитини до матері. Водночас відсутність бажання відповідача добровільно виконати судове рішення про визначення місця проживання малолітньої дитини з матір’ю є підставою для захисту прав позивача в порядку, визначеному статтею 162 СК України, та саме такий спосіб захисту порушеного права відповідає вимогам статей 15, 16 ЦК України.
Суд врахував також й думку дитини, яка була висловлена нею під час проведеної бесіди із спеціалістом Служби у справах дітей Микулинецької селищної ради та відображену у довідці від 25 січня 2022 року і вважає, що думку дитини сформовано в результаті впливу батька та його рідних на дитину шляхом створення негативного ставлення до рідної матері, спонукання відмовитися дитини від контактів із нею та не бажання повертатись на своє попереднє місце проживання.
З урахуванням частини третьої статті 171 СК України суд зробив висновок, що повернення малолітньої дитини за місцем проживання матері, яке визначене рішенням суду, буде відповідати якнайкращим її інтересам, враховуючи її вік та подальший розвиток у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції. Зазначив, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2020 року у справі № 607/10896/19, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 10 січня 2022 року, визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом із матір’ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 травня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Поновлено дію рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2020 року.
Зазначеними преюдиційними судовими рішеннями доведено, що для забезпечення інтересів малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, саме визначення місця проживання дитини із матір’ю відповідатиме її інтересам. Відповідач судове рішення щодо визначення місця проживання малолітньої дитини з матір’ю добровільно виконати не бажає. Крім того, відповідач не довів обставин, зокрема, що повернення малолітньої дитини за місцем проживання матері, яке є місцем проживання і дитини, згідно з рішенням суду, створює загрозу її життю та здоров’ю або негативно впливатиме на її розвиток.
Колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги, що цей позов є передчасним, оскільки рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2020 року у справі № 607/10896/19 про визначення місця проживання дитини не набрало законної сили, з огляду на те, що як вбачається із копії зазначеного рішення: «Виготовлено з автоматизованої системи документообігу. Рішення набрало законної сили 24 грудня 2020 року. Оригінал рішення знаходиться в архіві Тернопільського міськрайонного суду при матеріалах справи № 607/10896/19». ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про відібрання дитини 29 січня 2021 року, про що свідчить печатка Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області, вх. №5366 (том 1, а. с. 4), тобто після набрання законної сили рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2020 року у справі № 607/10896/19.
Аргументи касаційної скарги:
Касаційна скарга мотивована тим, що висновки суду апеляційної інстанції про визначення місця проживання дитини, з яким погодився суд касаційної інстанції, та які покладені в основу судових рішень цих судів, про вплив батька (відповідача) та його рідних на дитину шляхом формування негативного образу матері, спонукання ОСОБА_3 без будь-якої правомірної причини відмовитися від контактів з нею, що призвело до штучного відчуження ОСОБА_1 від її сина, нічим не підтвердженні, мають характер припущення. Об’єктивно встановлено те, що ОСОБА_3 майже три останні роки з березня 2019 року до 10 січня 2022 року (день ухвалення судового рішення судом апеляційної інстанції) проживає з батьком, де йому створено всі належні умови, і, будучи заслуханий в судовому засіданні та під час дослідження психолога, висловив бажання залишатися проживати з батьком, до якого виявляє більшу прихильність і який для нього є найбільш значущою фігурою та незаперечним авторитетом.
Позиція Верховного Суду:
Відібрання дитини у контексті статті 162 СК України – це насамперед спосіб захисту прав та інтересів дитини, у зв’язку з чим у кожному випадку треба виявити і оцінити позитивний результат у долі дитини, який має настати, однак з урахуванням права кожного з батьків та добросовісної поведінки батьків задля дотримання прав дитини та кожного з них. Зміст статті 162 СК України свідчить про те, що сфера її застосування обмежується лише протиправною поведінкою щодо зміни місця проживання малолітньої дитини. Отже, в статті 162 СК України відбувається унормування тієї ситуації застосовується, коли після ухвалення судом рішення про визначення місця проживання дитини таке місце проживання було самочинно змінене другим із батьків.
Касаційний суд констатує, що в СК України є прогалина та відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників сімейних відносин для випадку, коли один із батьків змінив місце проживання дитини до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання її не змінював. Подібною нормою є стаття 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону. Очевидно, що позбавлення матері (батька) права ініціювати позов про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, суперечить принципу розумності та справедливості.
Тому Об’єднана палата вважає, що мати (батько) має право на пред’явлення позову про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив без згоди іншого з батьків місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, згідно зі статтею 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону.
У справі, що переглядається:
· 29 січня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про відібрання дитини, мотивуючи тим, що відповідач не виконує рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2020 року, яким визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 разом із матір’ю;
· згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень дата набрання законної сили рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2020 року у справі № 607/10896/19 – 10 січня 2022 року;
· суди встановили, що після ухвалення рішення у справі № 607/10896/19 та на час розгляду цієї справи малолітня дитина проживає з батьком, який утримує дитину за своїм місцем проживання та не повертає дитину матері;
· суди попередніх інстанцій не встановили обставин, які б свідчили про те, що повернення малолітньої дитини матері за місцем її проживання, створює загрозу її життю та здоров’я, або негативно впливатиме на розвиток чи суперечитиме її інтересам. Відповідач не надав належних та допустимих доказів, які б свідчили про наявність обставин, за яких дитину неможливо повернути матері.
Висновок:
За таких обставин суди обґрунтовано вважали, що є підстави для задоволення позову про відібрання малолітньої дитини на підставі статті 162 СК України.
Доводи касаційної скарги про те, що малолітній син проживає з батьком на законній підставі, є необґрунтованими, оскільки рішення суду про визначення місця проживання дитини з матір’ю набрало законної сили та не виконано відповідачем і впродовж розгляду цієї справи.
Водночас Верховний Суд враховує, що суди помилились щодо визначення дати набрання законної сили вказаного рішення 24 грудня 2020 року, проте наведене не призвело до ухвалення незаконного рішення, так як мати (батько) має право на пред’явлення позову про відібрання дитини у разі, коли один із батьків змінив без згоди іншого з батьків місце її проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, згідно зі статтею 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону.
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справа № 183/1464/22 (провадження № 61-7478сво23), не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв’язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, судове рішення – без змін, а тому судовий збір за її подання покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
Джерело: https://tinyurl.com/4dmcb6w9