Зазвичай, відповідальними за ведення кадрового обліку на підприємстві є начальник відділу кадрів (персоналу) і саме даний працівник несе відповідальність за правильність ведення кадрового діловодства та дотримання законодавства про працю. Але, не завжди начальник відділу кадрів (персоналу) – це єдина відповідальна особа.

Пропоную розглянути правову позицію Верховного суду України у справі № 663/1169/20 (Постанова від 12.07.2023 року) щодо матеріальної відповідальності керівника при незаконному звільненні працівників.

Обставини справи

Відповідач займав посаду начальника Миколаївської філії ДП «АМПУ» (адміністрація Миколаївського морського порту). 01 листопада 2017 року та 01 лютого 2018 року він видав накази про звільнення з роботи із займаних посад працівників, відповідно, у зв`язку зі скороченням штату на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

У подальшому вказані накази були скасовані у судовому порядку, звільнення працівників визнано незаконним, їх поновлено на раніше займаних посадах, на їхню користь Миколаївською філією ДП «АМПУ» сплачено відповідні грошові кошти.

Позивач посилався на відповідні положення КЗпП України, зокрема:

• статтю 130, якою визначені загальні підстави і умови матеріальної відповідальності працівників;

• статтю 134, якою передбачено випадки повної матеріальної відповідальності; 

• статтю 237 КЗпП України, якою врегульовано покладення матеріальної відповідальності на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника.

З урахуванням наведеного, ДП «АМПУ» просило суд стягнути з Відповідача на свою користь матеріальну шкоду у порядку регресу, завдану внаслідок незаконного звільнення ОСОБА_2 , у розмірі 271 419,97 грн, та внаслідок незаконного звільнення ОСОБА_3 , у розмірі 202 827,19 грн.

Позиція Верховного суду України

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 134 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної

з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли службова особа є винною в незаконному звільненні або переведенні працівника

на іншу роботу.

У статті 237 КЗпП України визначено, що суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов`язок покладається, якщо звільнення чи переведення відбулося з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Відповідно до роз`яснень Пленуму Верховного Суду України, наданих судам у пункті 33 постанови від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», при незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу, невиконанні рішення про поновлення працівника на роботі, що мало місце після введення в дію пункту 8 частини першої статті 134 та нової редакції статті 237 КЗпП України (з 11 квітня 1992 року), настає повна матеріальна відповідальність винних у цьому службових осіб і обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи може бути покладено при допущенні ними в цих випадках будь-якого порушення закону, а не лише явного, як передбачалось раніше.

Згідно з пунктом 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 02 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі пункту 8 частини першої статті 134 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов`язок з відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якими затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі; відповідальність в цих випадках настає незалежно від форми вини.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов державного підприємства, надавши належну правову оцінку поданим сторонам та витребуваним судом доказам, у тому числі Положенню про Миколаївську філію ДП «АМПУ», виходив із того, що лише начальник філії має право видавати накази про звільнення працівників, він зобов`язаний забезпечувати дотримання трудового законодавства й несе персональну відповідальність за незаконне звільнення працівників.

При цьому суд апеляційної інстанції надав оцінку обставинам, встановленим судами під час вирішення справи № 487/950/18 та справи № 487/6338/17, в яких судами встановлено факт незаконного звільнення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за наказами ОСОБА_1 , як начальника філії підприємства.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.

Суб`єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законої сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, установленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Верховний Суд погоджується з оцінкою суду апеляційної інстанції преюдиційних обставин, установлених під час розгляду судами вищевказаних справ.

Зокрема, рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 21 червня 2019 року у справі № 487/6338/17, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року, встановлено факт незаконного звільнення ОСОБА_3 за наказом відповідача.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 22 лютого 2019 року у справі № 487/950/18, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 25 квітня 2019 року, встановлено факт незаконного звільнення ОСОБА_2 за наказом відповідача.

При цьому судові рішення судів попередніх інстанцій у справі № 487/950/18 залишено без змін постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року (провадження № 61-9775св19).

Згідно з частиною першою статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» кожен має право повністю або частково відтворювати судові рішення, що проголошені судом прилюдно, у будь-який спосіб, у тому числі через оприлюднення в друкованих виданнях, у засобах масової інформації, створення електронних баз даних судових рішень.

Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Єдиного державного реєстру судових рішень (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Факт незаконного звільнення працівників встановлений судами й свідчить про вину особи, яка уповноважена на звільнення працівників.

Таким чином,  ОСОБА_1 , як службова особа, яка видала накази про звільнення працівників, які у подальшому визнано незаконними та скасовано в судовому порядку, несе повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству у зв`язку з оплатою незаконно звільненим працівникам середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтовані висновки про часткове задоволення позову державного підприємства про відшкодування матеріальної шкоди у розмірі середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 334 479,30 грн (206 104,80 грн + 128 374,50 грн), які стягнуто судовими рішеннями з підприємства та сплачено на користь звільнених працівників.

Доводи касаційної скарги у цій частині спростовуються матеріалами справи та в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому обов`язок з відшкодування шкоди, заподіяної підприємству у зв`язку з оплатою незаконно звільненому працівникові часу вимушеного прогулу покладається на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення здійснено з порушенням закону. Відповідальність у цих випадках настає незалежно від форми вини.

Указане спростовує посилання касаційної скарги про недоведеність вини ОСОБА_1 у завданні матеріальної шкоди підприємству, а також про те, що відповідальність за незаконне звільнення працівників несуть інші особи, які приймали участь у звільненні працівників, зокрема виготовляли накази про звільнення та погоджували їх.

Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 22 січня 2021 року у справі № 332/832/18 (провадження № 61-3858св19).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

З урахуванням наведеного, Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування пункту 8 частини першої статті 134 КЗпП України у подібних правовідносинах.

Суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, правильно застосували відповідні норми КЗпП України, а судова практика Верховного Суду щодо їх застосування є сталою та сформованою.

Доводи касаційної скарги у цій частині зводяться до незгоди із постановою суду апеляційної інстанції, що не може бути правовою підставою для її скасування.

Колегія суддів уважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України суд апеляційної інстанції всебічно, повно та об`єктивно надав оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування судового рішення апеляційного суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Ураховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.

🔗З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/112174989 .